Принятая Советом Безопасности на его 8671-м заседании 29 ноября 2014года

Церебральний параліч – це порушення моторних функцій і контролю м'язів унаслідок враження мозку перед, під час або невдовзі після народження дитини. Медичний термін «церебральний» означає «той, що стосується мозку», а «параліч» – порушення здатності до довільних рухів. Церебральний параліч не є прогресуючим або заразним, його неможливо вилікувати у прямому розумінні цього слова, хоча правильне навчання і терапія, а також сучасні технології дають можливість особам із церебральним паралічем вести продуктивне життя. Церебральний параліч – це не захворювання, і його не слід так розуміти.

Церебральний параліч може спричинятися хворобами матері в період вагітності, передчасними пологами або гіпоксією (кисневою недостатністю). Інколи він виникає у перші місяці життя внаслідок травм, отруєння свинцем, вірусних інфекцій та інших чинників. Головною причиною церебрального паралічу є нестача кисню або поганий потік крові, що переносить кисень до мозку ембріона чи дитини. Це може бути викликано передчасним відділенням плаценти, невдалим положенням тіла дитини, дуже довгими або занадто короткими пологами, задухою внаслідок обертання пуповини навколо шиї тощо.

Іншими причинами, що можуть викликати церебральний параліч, є несумісність крові батьків (за резусом або групою), краснуха чи інші вірусні захворювання у період вагітності, враження мікроорганізмами центральної нервової системи новонародженого, а також відсутність відповідної медичної допомоги у період вагітності. Менше поширеним є набутий церебральний параліч внаслідок травм голови (при автомобільних аваріях, падіннях чи поганому поводженні з дитиною).

Є три головні види церебрального паралічу.

1. Спастична форма – напружені, ригідні м'язи, утруднене керування м'язами.

2. Атетоїдна форма – мимовільні і неконтрольовані рухи м'язів.

3. Атаксична форма – порушення рівноваги і сприйняття відстані, розлад координації рухів.

Досить часто зустрічаються комбіновані ураження. Бувають й інші види церебрального паралічу, але вони менше поширені.

При церебральному паралічі людина не спроможна повністю контролювати моторні функції. Залежно від зони ураження і тяжкості пошкодження центральної нервової системи у таких осіб можуть спостерігатися один або кілька з перелічених нижче симптомів:

· спазми м'язів;

· проблеми з тонусом м'язів, тобто, у стані спокою вони занадто розслаблені або занадто напружені;

· мимовільні рухи м'язів і кінцівок;

· порушення ходи та інших рухів;

· різні види нападів;

· незвичайні відчуття, наприклад, нечутливість до болю або, навпаки, підвищена чутливість шкіри;

· порушення зору, слуху і мови;

· затримки психічного розвитку.

Раннє діагностування дає змогу вчасно надати дітям із церебральним паралічем необхідну допомогу і запобігти багатьом проблемам. У перші роки життя такі малята отримують потрібні їм послуги безпосередньо в сім'ї – з ними працюють педагоги, логопеди, фахівці з лікувальної фізкультури і працетерапії, соціальні працівники, психологи та інші спеціалісти. Вони надають необхідну інформацію батькам, підтримують їх і навчають ефективно працювати зі своїми дітьми.

Коли діти дорослішають і починають ходити до школи, інтенсивність додаткових видів послуг має змінюватися залежно від індивідуальних потреб учнів. Вони можуть отримувати медичну допомогу і технічну підтримку, здобувати звичайну або соціальну освіту, користуватися можливостями для праці і відпочинку, які надає суспільство тощо. В деяких випадках за такими особами закріплюється спеціальний обслуговуючий персонал. Люди з церебральним паралічем звичайно здатні до незалежного життя, хоча в деяких випадках вони можуть потребувати сторонньої допомоги.

Підтримка сім'ї є одним із ключових чинників, який значною мірою визначає добробут дитини. За правильного навчання і виховання в дитинстві багато осіб із церебральним паралічем, незважаючи на тяжкі вади, живуть активним, незалежним життям, навчаються в коледжах і університетах, працюють тощо. Із середини вісімдесятих років у їхньому житті почали відбуватися суттєві зрушення. В домівках і на робочих місцях інвалідів знайшли своє місце сучасні комп'ютери, системи синтезу і розпізнавання мови, пристрої для полегшення самообслуговування та інші прилади, які значно полегшили їхнє життя. А в майбутньому ми можемо чекати ще разючіших змін.

Хвороба, дефект чи стан дитини породжує соціальні, педагогічні, психологічні проблеми у сім'ї. Особливо важкі для батьків перші дні й місяці з того дня, коли поставлено діагноз. Усвідомлення неповноцінності дитини, її страждання, необхідність пристосуватися до нових обставин, а іноді, навіть, змінювати усталений ритм життя, створює психотравмуючу ситуацію. Великий душевний біль, горе, відчуття, що втрачаєш розум, глибоке розчарування охоплюють все існування людини. Батьки намагаються віднайти в своєму минулому помилки, які нібито спричинили неповноцінність дитини: куріння під час вагітності, вживання алкоголю, хвороби тощо. Часто до цього приєднується страх за життя дитини, її майбутнє і майбутнє сім'ї. Батьків хвилює, чи є неповноцінність дитини карою Божою, кармічним вироком, збігом обставин чи наслідком генетичних факторів, спадковості.

Кожна людина, залежно від особливостей свого характеру, темпераменту, рівня культури, віку і життєвого досвіду і найближчого соціального оточення, по-різному діє в життєвій ситуації, пов'язаній з інвалідністю дитини. Часто діагноз сприймають як вирок і безвихідь. Батько і мати примиряються з вадами дитини, але нічого не роблять для того, щоб вона набула навичок самообслуговування і спілкування (звичайно, виключаючи важкі форми інвалідності). Час іде, знайомство з іншими батьками, у яких дитина у такому самому стані, але досягла певних успіхів у розвитку, викликає почуття безпомічності, розчарування за марно витрачений час, при тому, що певні функції відновити в більш пізньому віці дуже важко, а іноді неможливо. У таких сім'ях дитина відчуває себе в небезпеці.

Інша ситуація виникає тоді, коли батьки примиряються з інвалідністю чи хворобою дитини і починають занадто опікати її, позбавляючи можливості крок за кроком, нехай і повільно, але самостійно вчитись одягатися, умиватися, їсти, мити після себе посуд, користуватися туалетом. Якщо батьки ставляться до дитини як до немічної, неспроможної, хворої, вона розвивається пасивно, важко пристосовується до нових умов, боїться людей, тварин, несподіваних ситуацій, зокрема госпіталізації. Ці діти перебувають у стані глибокої емоційної небезпеки, переживають психічні розлади.

 

4. Соціальна підтримка людей з вадами слуху та зору:

Люди з вадами слуху

Глухота – це тяжкі порушення слуху, внаслідок яких людина не здатна сприймати звукову інформацію в будь-яких або майже будь-яких формах.

Сліпо-глухота – це комбіноване враження органів зору і слуху, при якому спостерігаються тяжкі порушення розвитку, зокрема комунікативних навичок.

Порушення слуху – це постійне або тимчасове погіршання слуху. Люди з порушеним слухом звичайно здатні сприймати певні звукові сигнали, зокрема мову.

Кожен звук характеризується двома показниками: силою (що вимірюється в децибелах) і частотою (що вимірюється в герцах). Люди з порушеним слухом не сприймають слабких звуків або звуків певних частот, при цьому можуть спостерігатися враження одного вуха чи обох вух. Лікарі поділяють порушення слуху на кілька категорій: незначні, невеликі, посередні, значні і глибокі. При оцінюванні можливості перебування в освітніх закладах глухими вважаються діти, які здатні сприймати звуки силою 71-90 дб. і вище.

Є чотири види втрати слуху. Захворювання чи травми зовнішнього і середнього вуха або звукопровідних шляхів призводять до кондуктивної втрати слуху. Кондуктивні порушення зазвичай рівномірно знижують чутливість вуха до звуків усіх частот, а втрата слуху не є повною. Як правило, її можна компенсувати за допомогою слухових апаратів або вилікувати хірургічним шляхом.

Сенсорно-невральна втрата слуху викликається враженнями волоскових сенсорних клітин внутрішнього вуха або з'єднаних з ними нервів. Вона може коливатись у межах від невеликої до глибокої. Часто люди з такими вадами по-різному сприймають звуки різних частот, що заважає їм використовувати слухові апарати.

При комбінованих кондуктивних і сенсорно-невральних ураженнях зовнішнього і внутрішнього вуха спостерігається змішана втрата слуху.

Центральну втрату слуху викликає порушення нервів або інших клітин центральної нервової системи (як поза межами мозку, так і безпосередньо в мозку).

Порушення слуху і глухота не впливають на інтелектуальний, пізнавальний потенціал людини чи її здатність до навчання, однак діти з такими вадами потребують у школі спеціальної допомоги. їм надають певні послуги:

· регулярні заняття з логопедом (отоларингологом, аудіологом);

· підбір слухового апарата чи інших підсилювальних пристроїв;

· послуги спеціального перекладача (для дітей, які користуються мовою знаків);

· вибір зручного місця в класі, щоб дитина могла читати по губах учителя і добре бачити субтитри навчальних відеофільмів;

· допомога «секретаря», який записує слова присутніх, що дає глухому учневі можливість брати активну участь в іграх і навчальному процесі;

· оволодіння вчителем і однокласниками альтернативними системами спілкування, якими користується дитина з порушеним слухом (наприклад, мовою знаків).

Дітям з порушеним слухом набагато важче оволодівати мовними навичками, ніж їхнім здоровим ровесникам. Під час роботи з глухими дітьми або малятами з тяжкими враженнями слухового апарата необхідне раннє і наполегливе застосування візуальних моделей спілкування (за допомогою мови знаків та інших засобів), які запобігають затримкам розвитку мови.

У чотири-п'ять років більшість глухих малят уже перебуває у школі повний день, що дає змогу інтенсифікувати розвиток їхніх комунікативних і мовних навичок. Учителі і медики повинні робити все можливе для максимального використання дитиною залишкового слуху, навіть якщо головним засобом спілкування є мова знаків. Оскільки більшість глухих малят (понад 96%) народжується від батьків з нормальним слухом, членам родин необхідно надавати інформацію про те, як глухота дітей може впливати на життя сімей. Люди з порушеннями слуху можуть спілкуватися за допомогою оральних чи мануальних засобів. В оральному спілкуванні використовується мова, читання по губах, а також залишковий слух. Мануальне спілкування здійснюється через знаки. Можна також використовувати обидва методи одночасно. Для людей з порушеним слухом розроблено багато корисних пристроїв і систем, зокрема, текстові телефони (ТТ, ТТУ, ТОС). Вони дають можливість глухим людям спілкуватися по телефону практично будь з ким.

У роботі з глухими дітьми та малятами з погіршеним слухом доцільно використовувати такі стратегії і підходи:

· садіть дитину так, щоб вона добре бачила вчителя, зону гри або інших дітей;

· визначте, на якій відстані можна розмовляти з учнем з погіршеним слухом;

· пропонуйте дитині заняття, які дають їй можливість користуватися залишковим слухом;

· розмовляйте з нормальною швидкістю, не підвищуючи голос і без надмірної артикуляції губами;

· не розмовляйте з учнем, стоячи до нього спиною чи навпроти джерела яскравого світла. Вуса і борода можуть заважати дитині бачити рухи губ. Губна помада може зробити губи виразнішими;

· використовуйте широковживані слова та речення. За потреби повторюйте і перефразовуйте їх або демонструйте дитині, що від неї вимагають;

· коли ви хочете привернути увагу учня, звертайтеся до нього на ім'я. Вчіть дитину стежити за вашим обличчям. Перед тим, як що-небудь говорити малюкові, впевніться, що його увага сконцентрована на вас;

· використовуйте візуальні і тактильні наочні посібники. Демонструйте дитині бажану поведінку або пропонуйте це робити іншим малятам;

· учіться замінювати елементи живлення у слухових апаратах та інших електронних допоміжних пристроях;

· заохочуйте учня з порушеним слухом говорити під час групових занять, давайте йому для цього достатньо часу.

Люди з вадами зору

Проблеми із зором у більшості випадків викликаються порушеннями функції очей, а не їхніми вадами. Крім того, погіршення зору може бути наслідком деяких дефектів і захворювань (таких, як ретинальна дегенерація, альбінізм, катаракта, глаукома, проблеми з очними м'язами, дефекти рогівки, діабетична ретинопатія, вроджені вади очей, інфекції тощо).

В освітньому контексті малят із такими проблемами можна поділити на чотири категорії: діти зі зниженою гостротою зору, діти з поганим зором, практично сліпі і повністю сліпі.

Зниження гостроти зору. Такий діагноз свідчить про те, що в дитини є певні проблеми із зором, унаслідок чого вона може потребувати допоміжних пристроїв і певних змін у навчальному процесі. В багатьох випадках учневі достатньо просто сидіти ближче до дошки і тримати книжки ближче до очей.

Поганий зір. Це означає, що проблем із зором не можна виправити за допомогою традиційних окулярів, медикаментозної терапії або хірургічних методів. Можуть спостерігатися порушення гостроти зору і порушення поля зору. В людей з поганим зором показники гостроти зору гірші за 20/60. Це означає, що з використанням допоміжних пристроїв людина бачить на відстані 20 футів (6,6 м) так само, як здорова людина на відстані 60 футів (20 м). Особи з такими проблемами часто використовують сильні лінзи, телескопічні системи й електронні збільшувальні пристрої. В деяких випадках вони не здатні читати звичайний текст і користуються книжками, написаними шрифтом Брайля для сліпих.

Практична сліпота. Якщо гострота зору людини гірша за 20/200 для кращого ока або поле зору менше за 20°° для кращого ока, говорять про практичну сліпоту. Це означає, що навіть при використанні допоміжних пристроїв особа бачить у 10 разів гірше за звичайних людей.

Повна сліпота. Людина не бачить нічого.

Порушення зору в дітей можуть викликатися різними причинами: дефіцитом вітаміну А, пораненнями, інфекціями, ювенільним діабетом, ускладненнями внаслідок передчасного народження, родовими травмами, порушеннями сітчастої оболонки, пухлинами, менінгітом, пігментозним ретинітом, спадковими розладами (при цьому передусім страждає нічний зір, а потім відбувається дегенерація нейронів сітківки) тощо.

Вплив проблем із зором на розвиток дитини залежить від виду і тяжкості вад, віку, в якому вони з'явились, а також загального рівня функціонального розвитку дитини. Порушення зору спостерігаються в багатьох дітей з численними вадами.

У сліпих малят немає приводів для вивчення навколишніх об'єктів, тому вони втрачають багато можливостей для навчання на власному досвіді. Цей дефіцит практичних досліджень спостерігається доти, доки навчання не стає мотивованим або доки дитина не починає отримувати необхідну допомогу від спеціалістів.

Сліпі діти бувають нездатними наслідувати соціальну поведінку або розуміти невербальні підказки, оскільки вони не бачать своїх батьків та інших дітей. Порушення зору можуть бути значною перешкодою на шляху розвитку незалежності дитини.

Рання діагностика порушень зору в дітей дає змогу вчасно надати їм необхідну допомогу. Сучасні технології (комп'ютери, спеціальні оптичні і відеопристрої) дають можливість багатьом дітям з поганим зором навчатись у звичайних класах. Зрозуміло, що для цього треба мати відповідні навчальні матеріали та посібники – книжки, надруковані збільшеними літерами і шрифтом Брайля, тексти на стрічках тощо.

У процесі роботи з такими дітьми слід концентрувати увагу на розвитку вмінь слухати і спілкуватися, на орієнтації і пересуванні, на питаннях професійної підготовки, а також на розвитку навичок, необхідних у повсякденному житті. Учні з поганим зором і практично сліпі малята можуть потребувати допомоги вчителя під час користування спеціальними пристроями, що дають їм можливість ефективніше використовувати залишковий зір.

Діти з комбінованими вадами потребують широкого, багатопрофільного підходу. В роботі з ними наголос слід робити на розвитку самообслуговування і побутових навичок.

Майте на увазі, що деякі діти з вадами зору можуть використовувати периферичне бачення. В таких випадках навіть якщо голова учня відвернута вбік, це не означає, що він на вас не дивиться.

Детально знайомте малят з розташуванням предметів і матеріалів у класі. За будь-яких змін у їх розміщенні робіть це знову. Для позначення різних зон та центрів діяльності у класі можна використовувати різні види покриття на підлозі або знаки, придатні для тактильної ідентифікації.

Пам'ятайте, що діти з поганим зором значною мірою спираються на інформацію від інших органів чуття. Тому треба стежити за тим, щоб загальний рівень шуму в класі не був занадто високим. Заохочуйте незалежність дітей. Облаштовуйте класне середовище так, щоб вони могли діяти самостійно. Сповіщайте дітей про будь-які зміни в класі. Призначайте дітям з поганим зором особисті шафки в кінці ряду, щоб їм легко було їх знаходити. Використовуйте світлі, яскраві предмети різних розмірів і форм для візуальної стимуляції.

Доручайте іншим дітям називати себе і розповідати про свої заняття, коли дитина з поганим зором наближається до якого-небудь центру діяльності або ігрової зони. Описуйте малятам події, що відбуваються поруч. Використовуйте фізичні підказки. Під час вивчення нових умінь станьте за дитиною і продемонструйте правильну послідовність дій, рухаючи її руками. За потреби зробіть це ще кілька разів, поступово зменшуючи свою допомогу.

Перед тим, як починати нове заняття, розкажіть дітям, що буде відбуватися. Чорне або контрастне обрамлення по периметру аркуша паперу може полегшити малювання дитині із залишковим зором.

При глибоких порушеннях зору, як наслідок внутрішньо емоційної незадоволеності, можуть сформуватися занижена або завищена самооцінка, усвідомлення несамостійності, недостатньої компетентності, а також, відчуття косметичного дефекту, занепокоєння та тривожність очікування.

Такий стан зумовлює своєрідність поведінки дитини. Батьки та педагоги повинні знати їх причини і вміти правильно реагувати на вчинки дітей.

Усвідомлення зниженого зору, погане самопочуття, викликане протіканням захворювання очей, можуть також провокувати відхилення в поведінці. Наприклад, таке захворювання, як глаукома, викликає біль в очах, головний біль, знижує працездатність.

У дитини з вадами зору може розвинутися глибока депресія з почуттям безвихіддя та відчаю. Така депресія може тривати від кількох місяців до 1-2 років. Поступово людина знаходить своє місце в житті, стан депресії знижується, але її прояви ще спостерігаються і негативно відбиваються на психічному і фізичному розвитку особи. Адже вимушена самотність і малорухомий спосіб життя впливають на життєву активність людини – формується позиція інваліда. Звідси – відмова від навчання прийомам роботи всліпу, небажання вчитися письму і читанню по Брайлю, взяти в руки тростину. Типовими є пояснення: «Люди будуть дивитися, що я такий молодий та здоровий з тростинкою...» або «Будуть думати, що я не вмію читати...», «Кому я такий потрібний?...». Дорослі повинні пояснювати підлітку його можливості щодо самовдосконалення, доцільно порадитись з тифлопедагогом щодо навчання дитини просторової орієнтації та мобільності, навичкам самообслуговування, прийомам вивчення предметів на дотик.

До важких психічних станів у підлітковому віці при порушеннях зору можна віднести також нав'язливі страхи та тривожні очікування.

Так, психологам відомо, що серед найпоширеніших страхів у сліпих підлітків є страх забруднення (наприклад, дитині здається, що у неї брудні руки, і вона їх часто миє); страх перед тваринами, які нібито знаходяться навколо і можуть завдати шкоди або навпаки, на яких можна випадково наступити (цей страх буває настільки сильним, що дитина навіть відмовляється ходити по квартирі, тому що там є кіт, або не ходить по стежках, де можна наступити на змію, хоча такого в житті з нею ніколи не траплялось); страх присутності когось в кімнаті, хтось ніби стежить за поведінкою підлітка, особливо, коли в кімнаті він один; страх викликати до себе жалість сторонніх людей; побоювання насмішок з боку оточуючих; недовіра до людей.

Успішно навчати незрячих дітей обслуговуючої праці, долати труднощі цього непростого процесу допоможуть деякі специфічні правила, розроблені у тифлопедагогіці (Н.Н. Зайцева та ін.).

· Прагнення прищепити дитині міцні навички в обслуговуванні себе і своєї родини вимагає значної терплячості й наполегливості.

· Не треба намагатися навчити дитину всього відразу. Якщо деякі види робіт надмірно складні, їх треба розподілити на окремі операції і домогтися поступового і міцного засвоєння кожної з таких операцій.

· Навчаючи дитину, слід використовувати збережені органи відчуття (слух, дотик, нюх, смак), а також залишковий зір.

· Активно використовуючи словесні пояснення, необхідно спеціально звертати увагу на найбільш важливі деталі і намагатися, щоб дитина також розповідала про свої дії.

· Пояснюючи будь-яку дію, буде ефективним використання прийому показу. Для цього руки дитини кладуть на свої і, таким чином, вона ніби повторює ваші рухи, або взяти руки дитини в свої і виконувати спільні дії з поясненнями. І в першому, і в другому випадках краще бути за спиною дитини й на рівні зросту.

· Дуже важливо не перебільшувати свою допомогу, не позбавляти дитину самостійності, адже це для неї суб'єктивно дуже значуще. Наскільки дитина самостійна сьогодні, настільки вона вільна і щаслива завтра.

· Неприпустимі нетерплячість, поспішність, роздратованість з вашого боку. Для занять потрібно вибирати такий час, коли дитина в гарному настрої, здорова, а Ви нікуди не поспішаєте.

· Не робіть такі заняття занадто академічними, інакше у дитини пропаде зацікавленість. Пожвавлюйте їх іграми, жартами.

Дефекти мови

Дефекти мови спричиняються недостатністю мовних навичок і порушеннями моторики органів мови. Види дефектів можуть бути найрізноманітнішими – від поганої вимови деяких звуків до повної нездатності розуміти і використовувати мову або розладів орально-моторних механізмів мовлення. Дефекти мови можуть викликатися втратою слуху, неврологічними розладами, затримками психічного розвитку, травмами мозку, дією хімічних і наркотичних речовин, фізичними вадами (розщілини губи і піднебіння), невикористанням мови. Однак, у більшості випадків причина таких порушень невідома. Вони бувають пов'язані з іншими вадами, наприклад, аутизмом, затримками розвитку, церебральним паралічем чи різними видами нездатності до навчання.

Якщо дитина опановує мовні навички помітно пізніше за однолітків, говорять про затримку розвитку комунікативних умінь. Досить часто діти краще розуміють мову, ніж уміють висловлюватися, хоча це спостерігається не в усіх випадках.

Дефекти мови можуть бути пов'язані з труднощами у формуванні звуків (так звані артикуляційні або фонологічні розлади) і проблемами з модуляцією, гучністю або якістю мови (заїкання). Можливі також комбіновані варіанти.

У дітей з дефектами мови виникають труднощі з вимовою деяких звуків, найчастіше «р» та «л». Сторонні слухачі погано розуміють таких дітей. Виправити ці вади без відповідної медичної допомоги дуже важко.

Дефекти мови негативно впливають на здатність людини розуміти і використовувати мову, а також спілкуватися невербальними засобами. Діти з такими порушеннями можуть мати малий словниковий запас, погано розуміти і неправильно використовувати слова і граматичні форми, бути неспроможними висловлювати думки і виконувати вказівки.

Оскільки розлади комунікативних навичок можуть потенційно призводити до ізоляції людини від соціального середовища, необхідно робити все можливе для вчасної й ефективної допомоги таким дітям. Практично всі малята проходять через фазу дитячого белькотання, і це є частиною нормальної послідовності розвитку, однак коли вони затримуються на цьому етапі, це може свідчити про наявність проблем і порушення розвитку мовних навичок. Людський мозок збудований так, що діти найшвидше і найлегше оволодівають мовними і комунікативними вміннями до п'яти років. Якщо через порушення слуху, розумове відставання чи з інших причин їхній розвиток затримується, це негативно відбивається на мовних навичках і споріднених уміннях.

Логопеди можуть різними способами допомагати дітям з дефектами мови. Спільно з учителями і батьками вони розробляють плани індивідуальної терапії, спрямованої на розвиток мовних навичок удома, в школі та поза їхніми межами. Сучасна технологія може істотно допомогти дітям з фізичними вадами. Електронні системи дають змогу ефективно спілкуватися людям, що не можуть розмовляти.

Комунікативні вміння є одними з найголовніших у житті людини. Розвиток мовних навичок, а потім і вмінь читати і писати, триває протягом багатьох років. Ефективна допомога з боку логопедів та інших фахівців у дошкільні та шкільні роки дає змогу значно поліпшити здатність дітей до вивчення навколишнього світу, оволодіння новими знаннями і вміннями.

 

принятая Советом Безопасности на его 8671-м заседании 29 ноября 2014года