ИСКУССТВО ТОЛКОВАНИЯ. Перекладач: В.Митрофанов

 

Перекладач: В.Митрофанов

 

То був старий рибалка, що промишляв на Гольфстрімі сам-один у своєму човні. Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер рішуче й безповоротно salao[1], цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким він першого ж тижня піймав три добренні рибини. Хлопцеві було прикро бачити, як старий день у день вертається ні з чим, і він щоразу йшов допомогти йому — піднести змотану снасть, гарпун, ості або щоглу з вітрилом. Вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, скидалося на прапор безнастанної поразки.

 

Старий був кощавий, виснажений, потилицю його поорали глибокі зморшки, на обличчі темніли коричневі плями нешкідливого нашкірного раку, що з’являються від сонячного проміння, відбитого тропічним морем. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців не був свіжий — усі старі, як борозни на пересохлій землі.

 

Геть усе в ньому було старе, крім очей, а вони мали колір моря і блищали весело й непереможно.

 

— Діду Сантьяго,— сказав йому хлопець, коли вони піднімалися від берега, де залишили човен,— я міг би знову ходити в море з тобою. Тепер ми призбирали трохи грошей.

 

Старий навчив хлопця рибалити, і той любив його.

 

— Ні,— відказав старий. — Ти тепер на щасливому човні. Залишайся там.

 

— Але ж пригадай, як ти колись вісімдесят сім днів підряд вертався ні з чим, а потім ми три тижні ловили щодня по величезній рибині.

 

— Пригадую,— сказав старий. — Я знаю: ти пішов від мене не тому, що зневірився.

 

— Мені звелів тато. А я ж іще неповнолітній і мушу слухатись його.

 

— Знаю,— сказав старий. — Так і має бути.

 

— Він зневірився.

 

— Еге,— сказав старий. — А от ми — ні. Правда ж?

 

— Правда,— відповів хлопець. — А що, як я почастую тебе пивом на «Терасі», а тоді вже віднесем додому снасть?

 

— Чому ж ні? — сказав старий. — Як ведеться між рибалками.

 

Вони сіли на «Терасі», й багато хто з рибалок почав кепкувати із старого, та він на те не ображався. Інші, старші віком, дивилися на нього, і їх брав сум. Одначе вони не виказували цього й чемно гомоніли про течію, про глибини, на яких рибалили того дня, про сталу погоду й про те, що бачили в морі. Були там і ті, кому добре повелося,— вони вже порозчиняли своїх марлінів, поклали їх упоперек на дві дошки, а тоді узявшись по двоє за кінці дощок і хитаючись від ваги, попереносили до сховища, де риба мала лежати, доки її відвезуть машиною-льодовнею на базар у Гавану. Рибалки, яким попались акули, відтягли їх на рибозавод по той бік бухти — там їх піднімали на талях, видаляли печінку, відтинали плавці, білували, а тоді нарізували м’ясо стьожками на засіл.

 

Коли повівав східний вітер, з того боку бухти несло важкий сморід рибозаводу; та сьогодні той дух ледь учувався, бо вітер задув з півночі, а потім зовсім ущух, і на «Терасі» було затишно й сонячно.

 

— Діду Сантьяго,— сказав хлопець.

 

— Га? — озвався старий. Він тримав у руці склянку й думав про давно минулі дні.

 

— Може б, я наловив тобі сардин на завтра?

 

— Ні. Краще піди пограй у бейсбол. Гребти я ще маю силу, а сітку закине Рохельйо.

 

— А то б я залюбки. Коли вже мені не можна рибалити з тобою, то хоч якось би прислужитися.

 

— Ти ж ось почастував мене пивом,— сказав старий. — Зовсім уже дорослий став.

 

— А скільки мені було, коли ти вперше узяв мене в море?

 

— П’ять років, і тебе трохи не вбило, коли я втягнув до човна ще не охлялу рибину і вона замалим не рознесла все на друзки. Ти це пам’ятаєш?

 

— Я пам’ятаю, як вона била хвостом і поламала лавку, а ти гамселив її кийком. Пам’ятаю ще, як ти відштовхнув мене на ніс, де лежала мокра й холодна снасть, і як стрясався човен, а ти все гупав кийком, наче дерево рубав, а мені так солодкувато тхнуло кров’ю.

 

— Ти справді пам’ятаєш, чи то я тобі потім розповідав?

 

— Я пам’ятаю все від самого першого дня, коли пішов з тобою в море.

 

Старий подивився на нього почервонілими від сонця довірливими й сповненими любові очима.

 

— Коли б ти був моїм сином, я б зважився знову взяти тебе з собою, — сказав він. — Але ти маєш батька й матір і потрапив на щасливий човен.

 

— То, може, я все-таки наловлю тобі сардин? А ще я знаю, де можна дістати чотири живці.

 

— У мене лишилися від сьогодні. Я присолив їх і сховав у скриньку.

 

— Я принесу тобі чотири свіжих.

 

— Одного,— сказав старий. Він ніколи не втрачав надії і впевненості. Але тепер вони оживали в ньому, неначе обвіяні свіжим морським вітром.

 

— Два,— мовив хлопець.

 

— Нехай буде два,— погодився старий. — А ти їх не вкрав?

 

— Міг би й украсти, — відповів хлопець. — Але цих я купив.

 

— Дякую,— сказав старий. Він був надто простодушний і не замислювавсь над тим, відколи зробився такий покірливий, хоч і знав про це. Одначе знав він і те, що нічого ганебного тут немає і що, упокорившись, він не втратив справжньої гідності.

 

— За такої течії завтра має бути добра ловля, — сказав він.

 

— Де ти збираєшся ловити?

 

— Далеко в морі, а як вітер переміниться — поверну назад. Хочу вийти з бухти, поки не розвидніє.

 

— Спробую умовити й свого порибалити ген у морі, — сказав хлопець. — Тоді ми змогли б допомогти тобі, коли б ти підчепив на гачок щось путяще.

 

— Він не любить заходити надто далеко.

 

— Еге ж,— підтвердив хлопець. — Та я вже визирю щось таке, чого він не може добачити,— птаха над водою абощо,— й переконаю його вийти на простір.

 

— Він що — так погано бачить?

 

— Майже зовсім сліпий.

 

— Дивно,— сказав старий. — Він же ніколи не ловив черепах. Ті лови занапащають очі.

 

— Але ж ти сам багато років полював черепах на Москітному березі, а очі в тебе добрі.

 

— Я незвичайний старий.

 

— А в тебе стане сили впоратися із справді великою рибиною?

 

— Гадаю, що стане. До того ж я знаю чимало всяких способів.

 

— Ну, занесімо вже додому снасть,— сказав хлопець. — А тоді я візьму сітку й піду по сардини.

 

Вони повитягали з човна рибальське знаряддя. Старий завдав на плече щоглу, а хлопець поніс дерев’яну скриньку з тугими мотками міцної темної жилки, ості й гарпун на держалні. Скринька з наживою лишилася в човні, під кормовою лавкою, разом із кийком, яким старий глушив велику рибу, витягаючи з води. Красти в старого ніхто б не став, та ліпше було занести вітрило й важку снасть додому, щоб їм не пошкодила роса; і хоч старий сам знав, що жоден з місцевого люду не зазіхне на його добро, проте вважав зайвою спокусою залишати в човні ості й гарпун.

 

Вони піднялися дорогою до хатини старого і зайшли у відчинені двері. Старий прихилив щоглу до стіни, а хлопець поставив поруч скриньку та решту знаряддя. Щогла була завдовжки майже така, як уся хатина, зліплена з цупких брунькових щитків королівської пальми, відомих під назвою гуано. Там стояли ліжко, стіл та стілець, а просто на долівці було вогнище, де старий розпалював деревне вугілля й варив собі їсти. На темних стінах із розрівняних і щільно припасованих один до одного шорстких волокнистих щитків висіло кольорове зображення Святого серця Господнього і ще одне — Мідної Богоматері. То були пам’ятки по дружині. Колись на стіні висіла і її підфарбована фотографія, але старий зняв те фото, бо, дивлячись на нього, надто гостро відчував свою самотність, і тепер воно лежало на полиці в кутку під його чистою сорочкою.

 

— Що ти маєш на вечерю? — запитав хлопець.

 

— Казанок жовтого рису з рибою. Повечеряєш зі мною?

 

— Ні, я попоїм удома. Хочеш, розпалю вогонь?

 

— Ні. Я потім сам розпалю. А може, з’їм і холодне.

 

— Можна взяти сітку?

 

— Авжеж.

 

Сітки в старого не було, і хлопець добре пам’ятав, коли вони продали її. Та обидва день у день отак прикидались один перед одним. Не було й ніякого казанка з рисом та рибою, і хлопець теж це знав.

 

— Вісімдесят п’ять — щасливе число. — мовив старий. — Що ти скажеш, як я завтра притягну рибисько на тисячу фунтів чистої ваги?

 

— Ну, я беру сітку й іду по сардини. А ти посидиш тут на порозі проти сонечка?

 

— Еге ж. Я маю вчорашню газету, то почитаю про бейсбол.

 

Хлопець не був певен, чи вчорашня газета — не така сама вигадка. Та старий і справді витяг з-під ліжка газету.

 

— Мені дав її Періко у винарні,— пояснив він.

 

— Я наловлю сардин і повернуся. Покладу твої і свої разом на лід, а вранці поділимо. А коли прийду, розкажеш мені про бейсбол.

 

— Не може бути, щоб «Янкі» програли.

 

— Боюся, щоб їх не побили клівлендські «Індіанці».

 

— За «Янкі» не турбуйся, сину. Згадай-но про великого Ді Маджо.

 

— Я боюся й «Індіанців», і детройтських «Тигрів».

 

— Гляди, щоб так ти не забоявся й «Червоношкірих» із Цинциннаті або чикагських «Білих панчіх».

 

— Ти все там добре прочитай, а тоді розкажеш мені.

 

— Як ти гадаєш — чи не купити нам лотерейний квиток з номером на вісімдесят п’ять? Адже завтра вісімдесят п’ятий день.

 

— Можна, — сказав хлопець. — А чом би не на вісімдесят сім? Пригадуєш, як тобі тоді пощастило?

 

— Двічі такого не випаде. А ти певен, що знайдеш квиток на вісімдесят п’ять?

 

— Можу замовити.

 

— Одинарний. За два з половиною долари. От тільки де б нам їх позичити?

 

— Пусте. Я завжди можу позичити два з половиною долари.

 

— Та й я, мабуть, зміг би. Але намагаюся не позичати. Спершу позичаєш, а потім жебраєш.

 

— Ти тільки не застудися, діду, — сказав хлопець. — Не забувай, що вже вересень.

 

— Місяць великої риби,— мовив старий. — Це тобі не травень, коли хто хочеш рибалка.

 

— Ну, я йду по сардини,— сказав хлопець.

 

Коли він повернувся, сонце вже зайшло, а старий спав на своєму стільці. Хлопець зняв з ліжка стару солдатську ковдру й накинув йому на плечі поверх спинки стільця.

 

То були дивовижні плечі — і досі ще могутні, хоч які й старі,— і шия теж іще міцна, і тепер, коли старий спав, схиливши,голову на груди, зморшки на потилиці вирізнялися не так чітко. Сорочка на ньому була така сама латана-перелатана, як і вітрило, й латки, нерівно повицвітавши на сонці, рябіли різними кольорами. А от обличчя було таки дуже старе і з заплющеними очима видавалося зовсім безживним. Газета лежала в нього на колінах, і рука, впавши на неї, не давала вечірньому вітрові здути її геть. Ноги старого були босі.

 

Хлопець не став його будити й пішов собі, а коли повернувся, старий ще спав.

 

— Прокинься, діду,— мовив хлопець і поклав руку йому на коліно.

 

Старий розплющив очі і якусь хвилю повертався десь ген іздалеку. Потім усміхнувся.

 

— Що це ти приніс? — запитав він хлопця.

 

— Вечерю,— відповів той. — Зараз будемо їсти.

 

— Мені не дуже хочеться.

 

— Треба. Не може людина цілий день рибалити й нічого не їсти.

 

— Я можу,— сказав старий, підводячись. Він узяв газету й згорнув її. Тоді почав згортати ковдру.

 

— Накинь ковдру на плечі,— сказав хлопець. — Поки я живий, ти не будеш рибалити голодний.

 

— Тоді живи довго й бережи себе,— сказав старий. — Що ми маємо їсти?

 

— Чорні боби, рис, смажені банани й печеню.

 

Хлопець приніс вечерю з «Тераси» у подвійному металевому судку. В кишені у нього були два прибори — ножі, виделки й ложки,— загорнуті кожен окремо у паперову серветку.

 

— Де це ти взяв?

 

— Мартін дав. Господар «Тераси».

 

— Треба йому подякувати.

 

— Я вже подякував,— сказав хлопець. — Тобі нема чого турбуватися цим.

 

— Дам йому почеревину з великої риби,— сказав старий. — Він же не вперше отак нас виручає?

 

— Та не вперше.

 

— Тоді треба буде дати йому щось іще, крім почеревини. Он як він про нас піклується.

 

— Ще й дві пляшки пива прислав.

 

— Я більше люблю пиво в бляшанках.

 

— Знаю. Але сьогодні пляшкове. Пляшки я віднесу назад.

 

— Ти добрий хлопчина,— сказав старий. — Ну, то будемо їсти?

 

— Я ж тобі весь час про це кажу,— лагідно мовив хлопець. — Тим-то й не відкривав судка, поки ти не готовий.

 

— Уже готовий,— сказав старий. — Мені тільки треба було вмитися.

 

«Де ж би ти вмився?» — подумав хлопець. Воду в селищі брали за дві вулиці звідти. «Треба подбати, щоб у нього завжди була вода,— подумав хлопець,— і мило, і добрий рушник. Чого я такий нетямкий? Треба дістати йому нову сорочку, теплу куртку на зиму, якесь взуття і ще одну ковдру».

 

— Печеня чудова — мовив старий.

 

— Розкажи мені про бейсбол,— попросив хлопець.

 

— В американській лізі попереду «Янкі», як я й казав,— потішено мовив старий.

 

— Сьогодні вони програли,— заперечив хлопець.

 

— То нічого не важить. Великий Ді Маджо знову розігрався.

 

— Крім нього, в команді є й інші.

 

— Авжеж. Одначе гру робить він. У другій лізі, там, де Бруклін і Філадельфія, я б віддав перевагу бруклінцям. Але згадай лишень Діка Сіслера й оті його знамениті кидки в старому парку.

 

— Еге ж, то просто щось незвичайне. Так далеко ще ніхто не бив.

 

— А пам’ятаєш, як він, бувало, приходив на «Терасу»? Я ще хотів був запросити його піти з нами в море, та не зважився. А тоді сказав тобі, щоб ти його запросив, але ти теж побоявся.

 

— Я пам’ятаю. Дурний був, що побоявся. Може, він і пішов би з нами. Ото було б про що згадувати ціле життя!

 

— Хотів би я взяти з собою в море великого Ді Маджо,— мовив старий,— Кажуть, його батько був рибалкою. Можливо, він теж колись бідував, як і ми, то зрозумів би нас.

 

— А от батько великого Сіслера ніколи не бідував. Коли був такий, як я, він, цебто батько, вже грав у класних командах.

 

— А я, коли був такий, як ти, плавав матросом на вітрильнику, що ходив до Африки. І вечорами бачив там на березі левів.

 

— Я знаю. Ти мені розповідав.

 

— То поговоримо про Африку чи про бейсбол?

 

— Мабуть, про бейсбол,— відказав хлопець. — Розкажи мені про великого Джона Мак-Гроу.

 

— Він колись теж вряди-годи заглядав на «Терасу». Та коли підпивав, був страх який буйний і норовистий. А крім бейсболу, захоплювався ще кінними перегонами. Бувало, завжди носив у кишені списки коней і часто називав їхні імена по телефону.

 

— То був великий тренер,— сказав хлопець. — Мій батько вважав його за найкращого в світі.

 

— Бо він найчастіше тут бував,— сказав старий. — А коли б сюди щороку приїздив Дюроше, твій батько вважав би найкращим його.

 

— А хто справді найкращий тренер — Люк чи Майк Гонсалес?

 

— Як на мене, вони однаково добрі.

 

— Ну, а найкращий у світі рибалка — це ти.

 

— Ні. Я знаю ще кращих.

 

— Que va[2],— мовив хлопець. — Добрих рибалок багато, а є й знамениті. Але таких, як ти, більше немає.

 

— Дякую. Ти мене дуже потішив. Тільки не дай боже мені підчепити надто велику рибу, щоб не осоромитись.

 

— Нема такої риби, коли ти й справді ще дужий, як кажеш.

 

— Можливо, не такий уже й дужий, як мені здається,— сказав старий. — Та способів знаю чимало, і духу мені не забракне.

 

— Ну, а тепер тобі треба спати, щоб на ранок бути бадьорим. А я віднесу посуд на «Терасу».

 

— То на добраніч. Вранці я тебе підніму.

 

— Ти просто як будильник,— мовив хлопець.

 

— Літа — ось мій будильник,— сказав старий. — І чого це старі люди так рано прокидаються? Щоб прожити довший день?

 

— Не знаю,— відказав хлопець. — Знаю тільки, що замолоду спиться довго й міцно.

 

— Еге ж, пам’ятаю,— мовив старий. — Ну, та я підніму тебе вчасно.

 

— Я не люблю, щоб він мене будив. Виходить якось так, наче я гірший за нього.

 

— Розумію.

 

— Ну, лягай уже, діду. На добраніч.

 

Хлопець пішов. Вечеряли вони, не засвітивши лампи на столі, і старий так само потемки скинув штани й ліг спати. Штани він згорнув і, вклавши всередину газету, підмостив під голову замість подушки. Тоді закутався в ковдру й заснув на інших старих газетах, що ними були накриті пружини ліжка.

 

Заснув він скоро, і вві сні йому ввижалася Африка його юнацьких літ: довгі береги, золотаві й білі — такі білі, що аж очам боляче,— високі миси і величезні темні гори. Тепер він щоночі опинявся на тих берегах, і чув уві сні, як гуркочуть хвилі прибою, і бачив, як розтинають їх човни тубільців. Він чув дух смоли й клоччя, що стояв над палубою, чув дух Африки, що його приносив з берега вранішній вітрець.

 

Зачувши той вранішній дух, старий звичайно вставав, одягався і йшов будити хлопця. Та сьогодні дух берегового вітру прилинув до нього раніш, ніж завжди, і він знав уві сні, що вставати ще зарано, і спав собі, щоб побачити білі вершини, що здіймаються із моря, а тоді — несхожі одна на одну гавані й затоки Канарських островів.

 

Йому вже більш не снилися ні шторми, ні жінки, ні визначні події, ні велика риба, ні бійки, ні змагання силачів, ні його дружина. Снилися тільки далекі краєвиди та ще леви на березі. Вони гралися в надвечірніх сутінках, немов кошенята, і він любив їх так само, як любив хлопця. Та хлопець не снився йому ніколи.

 

Старий прокинувся, поглянув крізь відчинені двері на місяць, тоді розгорнув штани й натягнув на себе. Вийшовши з хатини, він справив малу потребу, тоді подався дорогою будити хлопця. Від ранкового холоду його брали дрижаки. Та він знав, що невдовзі його зігріє хода, а там скоро й на весла.

 

Двері будиночка, де жив хлопець, були не замкнені. Старий відчинив їх і, нечутно ступаючи босими ногами, зайшов. Хлопець спав на складаному ліжку в передній кімнаті, і старий виразно бачив його у світлі призахідного місяця, що проходило крізь вікно. Він злегенька взяв хлопця за ногу і тримав, аж поки той прокинувся, обернувсь і поглянув на нього. Старий кивнув головою; тоді хлопець, узявши зі стільця біля ліжка свої штани, сів і натяг їх.

 

Старий вийшов надвір, хлопець за ним. Він був ще зовсім сонний, і старий, обнявши його за плечі, сказав:

 

— Ти вже пробач.

 

— Que va,— мовив хлопець. — Чоловік повинен робити своє діло.

 

Вони рушили дорогою до хатини старого, і в досвітньому присмерку попереду й позаду них брели босоніж інші чоловіки, несучи на плечах щогли з вітрилами.

 

Коли прийшли до хатини, хлопець узяв кошик із снастю, гарпун і ості, а старий завдав на плече обгорнуту вітрилом щоглу.

 

— Кави не хочеш? — запитав хлопець.

 

— Спершу віднесем снасть, а тоді вже поп’ємо кави.

 

Вони пили каву з бляшанок від згущеного молока в рибальській харчівні, що відчинялася вдосвіта.

 

— Як тобі спалося, діду? — запитав хлопець, Тепер він уже не був такий сонний, хоча й досі боровся з дрімотою.

 

— Дуже добре, Маноліне,— відповів старий. — Я певен, що сьогодні мені поведеться.

 

— Я теж,— сказав хлопець. — Ну, я піду, візьму свої: і твої сардини та свіжі живці для тебе. А снасть він носить сам. Ніколи не хоче, щоб хтось йому допоміг.

 

— Ми з тобою не такі,— відказав старий. — Ти в мене носив снасть, коли тобі було тільки п’ять років.

 

— Знаю,— сказав хлопець. — Ти зачекай, я скоро. Випий ще кави. Тут нам дають у борг.

 

Він пустився босоніж через коралове каміння до льодовні, де зберігали принаду.

 

Старий поволі сьорбав каву. Тепер йому не випаде їсти аж до вечора, і він знав, що треба хоч кави напитися. Їда йому давно вже обридла, тому він ніколи не брав з собою підобідка. Мав у човні пляшку води, і то було все, чого він; потребував на цілий день.

 

Хлопець повернувся з сардинами й живцями, загорненими в газету, і обидва спустилися стежкою до човна, відчуваючи під босими ногами дрібну рінь. Підваживши човна, вони зсунули його на воду.

 

— Ну, щасти тобі, діду.

 

— І тобі хай щастить,— відповів старий.

 

Він припасував мотузяні петлі весел до кочетів і, налігши на весла, став потемки вигрібати з гавані. З різних боків у море виходили інші човни, і старий чув, як розтинають воду їхні весла, хоч самих човнів і не бачив, бо місяць уже сховався за горбами.

 

Подеколи в тих човнах хтось озивався. Та здебільшого вони пливли тихо, і чути було тільки удари весел об воду. Залишаючи гавань, човни розходилися на всі боки — кожний рибалка простував туди, де сподівався натрапити на рибу. Старий ще звечора надумав вийти ген у відкрите море, і тепер, залишивши позаду запахи берега, кермував просто на свіжий вранішній дух океану. Вигрібши на те місце, що його рибалки називали великим колодязем, він побачив, як світяться у воді тропічні водорості,— там була несподівана западина завглибшки в сімсот морських сажнів, де у вирі, що утворювався від зіткнення течії із стрімкими урвищами дна, завжди кишіла сила-силенна всілякої риби. Були там величезні скупчення креветок і риб’ячої дрібноти, а в найглибших закапелках часом збиралася безліч каракатиць, що вночі вишгавали на поверхню й ставали здобиччю мандрівної риби.

 

Було ще темно, але старий відчував, що настає ранок; веслуючи, він раз по раз чув тремтливі звуки, коли летюча риба вихоплювалася з води і, зі свистом розтинаючи повітря своїми твердими крильми, шугала в темряву. Він любив летючих риб — то були його найперші друзі в океані. А от птахів жалів, особливо малих і тендітних морських ластівок, що повсякчас никали над водою, шукаючи поживи, і майже ніколи її не знаходили. Отож старий думав: «Птахам живеться навіть важче, ніж нам, окрім хіба хижаків та ще великих і дужих. Чому їх створено такими маленькими й кволими, як оці морські ластівки, коли океан може бути страшенно жорстоким? Загалом він добрий і прекрасний, але часом стає безжальним, та ще й так зненацька, а всі ці птахи, що літають над ним, і шугають униз за поживою, і кричать своїми тонкими сумними голосами,— надто вже вони тендітні як для моря».

 

Він завжди подумки називав море la mar, як кажуть по-іспанському ті, хто його любить. І хоч іноді згадують його лихим словом, проте завжди говорять про нього, як про жінку. Дехто з молодших віком рибалок, ті що чіпляли на свою снасть буйки замість поплавців і мали моторні човни, куплені за часів, коли акуляча печінка давала великий зиск, називали його el mar — у чоловічому роді. Вони говорили про нього як про суперника, як про бездушний простір, ба навіть як про ворога. Та старий завжди думав про море як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, й позбавити її, а коли й чинить щось лихе чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача. «Он і місяць розтривожує море так само, як і жінку»,— думав собі старий.

 

Він веслував розмірено, без особливих зусиль, бо добре вмів держати сталу швидкість, та й поверхня океану була гладенька, коли не вважати поодиноких заворотів на течії. Старий кермував за водою, полишивши добру третину своєї роботи на течію, отож, коли почало займатися на світ, він побачив, що доплив куди далі, ніж сподівався за цей час.

 

«Я цілий тиждень рибалив на глибокому й нічого не піймав,— подумав старий. — Спробую сьогодні там, де ходять косяки макрелі й тунця,— може, серед них попадеться й велика риба».

 

Не чекаючи, доки зовсім розвидніє, він закинув наживу й поволі пустив човен за водою. Один живець був на глибині десь сажнів із сорок, другий — на сімдесят п’ять, а третій і четвертий зависли в голубій воді за сто й сто двадцять п’ять сажнів од човна. Кожний живець стримів головою донизу, насаджений на основу гачка, міцно прив’язаний і зашитий, а решта гачка — його вигин і вістря — була винизана свіжими сардинами. Настромлені крізь обидва ока, вони висіли такою собі гірляндою, і, підпливши до гачка, велика риба не знайшла б на ньому ані найменшої місцинки, що не розливала звабливих пахощів і не збуджувала апетиту.

 

Хлопець дав старому два невеличкі свіжі тунці, що висіли тепер, мов важки, на найглибших гачках; на інші два старий наживив голубу макрель і жовту умбрицю, що лишилися в нього від учора; проте вони були ще цілком годящі, а добірні сардини додавали їм запаху та принадності. Кожна жилка, завтовшки з чималий олівець, була припнута петлею до гнучкого зеленого вудлища, так що будь-який дотик до наживи мав пригнути кінець вудлища донизу; решта кожної жилки, згорнута двома мотками по сорок сажнів, лежала в човні, а вільний кінець її при потребі можна було приєднати до запасних мотків і в такий спосіб відпустити рибу від човна більш як на триста сажнів.

 

Тепер старий стежив очима за вудлищами над бортом човна і помалу веслував, пильнуючи, щоб жилки йшли рівно і на потрібній глибині. На той час уже зовсім розвидніло, й от-от мало зійти сонце.

 

Краєчок сонця показався над морем, і старий побачив інші човни, що, розтягнувшись упоперек течії, сиділи низько у воді набагато ближче до берега. Потім сонце заясніло дужче, і його промені замерехтіли на воді, а ще трохи згодом, коли воно піднялося над обрієм, його сяйво, відбиваючись від морської гладіні, боляче вдарило просто у вічі старому, і тепер він орудував веслами, не дивлячись перед себе. Лише поглядав униз, у темну глибочінь, куди стрімко спускались його жилки. Він, як ніхто, вмів держати їх майже прямовисно, щоб десь там, у чорній товщі води, кожна рибина знайшла принаду саме на тій глибині, яку він для неї передбачив. Інші рибалки пускали снасть за водою, і часом їхня нажива опинялася на глибині в шістдесят сажнів замість сподіваних ста.

 

«А я,— думав старий,— держусь глибини справно. Просто не щастить мені останнім часом. Але хтозна — може, сьогодні вже поведеться? Адже день на день не схожий. Воно-то й добре мати талан. Та ще краще бути справним. Тоді щастя не захопить тебе зненацька».

 

Минуло дві години, сонце підбилося ще вище, і очам стало не так боляче дивитись на схід. Тепер ген довкола видніло лише три човни, і здаля видавалося, ніби вони ледь підносяться над водою десь біля самого берега.

 

«Усе життя в мене болять очі від вранішнього сонця,— думав старий. —— А проте вони й досі зіркі. Надвечір я можу дивитися просто на сонце, і в очах мені анітрохи не тьмариться. А воно ж надвечір світить ще й дужче. Та вранці дивитись на нього боляче».

 

Ту ж мить він побачив птаха-фрегата, що кружляв у небі попереду човна на своїх довгих чорних крилах. Раптом він попустив крила назад і скісно шугнув донизу, а тоді знов закружляв, як раніш.

 

— Щось запримітив,— мовив старий уголос. — То він не просто так видивляється.

 

Він помалу, розмірено веслував до того місця, над яким кружляв птах. Веслував не кваплячись, і далі пильнуючи, щоб жилки спускалися у воду прямовисно. Та все-таки він ледь помітно випереджав течію, і, хоч робив усе як належало, посувався вперед трохи швидше, ніж коли б не хотів обернути собі на користь знахідку птаха.

 

Тим часом птах злетів вище й знову ширяв у небі, непорушно розпластавши крила. Потім нараз шугнув додолу, і старий побачив, як з води вистрибнула летюча рибина й сполохано шаснула геть.

 

— Макрель,— мовив старий уголос. — Багато макрелі. Він поклав весла й дістав з-під носової лавки менший моток снасті. Дротяний повідець з’єднував кінець жилки з невеликим гачком. Старий настромив на нього сардину і, спустивши жилку у воду, міцно прив’язав її другий кінець до кільця, вгвинченого в корму. Тоді наживив ще одну снасть і, не розмотуючи, залишив у затінку під лавкою. А потім знов узявся за весла, не спускаючи з ока довгокрилого чорного птаха, що кружляв тепер майже над самою водою.

 

Він бачив, як птах знову шубовснув у воду, згорнувши крила перед тим як пірнути, а тоді шалено й недоладно залопотів ними в повітрі, переслідуючи летючу рибину. Завважив і те, як ледь помітно здіймалась поверхня води там, де зграя макрелі гаялася за рибою-втікачкою. Макрель ішла стрімко, випереджаючи під водою її літ, і зрештою мала перейняти рибу саме там, де вона знов пірне в море.

 

«Чималий косяк,— подумав старий. — Он як широко йде, тож у летючої рибина мала надія на порятунок. Але птахові її не вполювати. Ця рибина для нього завелика, та й надто прудка».

 

Він спостерігав, як летюча рибина знов і знов вихоплюється з води і як птах марно переслідує її. «Того косяка я вже не дожену,— подумав він. — Надто швидко він іде й надто віддалився. Та, може, натраплю яких одиначок, що відбились від гурту, а коло них, дивись, і моя велика ходить. Десь же має вона бути, та велика рибина!»

 

Хмари над землею купчились, наче гори, і між ними й морем видніла тепер лише довга зелена смуга берега та низка сіро-голубих горбів у далині. Море стало темно-синє, майже фіолетове. Дивлячись за борт, старий бачив у темній воді червонястий серпанок планктону й химерні відблиски сонячного світла. Він не спускав з ока жилок, пильнуючи, щоб вони не відхилялись у воді, й радів, що в морі так багато планктону,— отже, має бути й риба. А оті химерні відблиски сонця, що стояло тепер високо в небі, так само як і обриси хмар над суходолом, віщували добру погоду. Але птаха-мисливця було вже ледь видно, та й на поверхні води старий не бачив ознак риби — лише плавали жовті жмутки збляклої на сонці саргасової трави, а біля самого борту човна погойдувалась райдужно-фіолетова драглиста куля португальсъкої фізалії. Ось вона повернулася боком, тоді знов попливла рівно. Вона весело мінилася на сонці, як велика мильна бульбашка, і її довгий смертоносний фіолетовий шлейф тягнувся за нею у воді на добрий ярд.

 

— Aqua mala[3],— сказав старий. — Ач стерво.

 

Не випускаючи з рук весел і легенько орудуючи ними, він зазирнув у воду й побачив зграйку крихітних рибок такого самого кольору, як і довгі щупальця медузи; вони пливли собі між тих щупалець, у невеличкому затінку драглистої кулі, яку поволі несла течія, її отрута їм не шкодила. Зате людям шкодила, і коли старий витягав з води рибу й оті щупальця чіплялися до жилки й залишалися висіти на ній, слизькі, з фіолетовим полиском, руки його аж до ліктів бралися болячками, немов від дотику до отруйного плюща чи сумаха[4]. З тією лише різницею, що отрута aqua mala діяла миттю й завдавала пекучого болю, неначе по тілу полоснули батогом.

 

Ті райдужні бульби вабили око своєю красою. Але не було в морі облудніших істот, а тому старий дуже любив дивитися, як їх поїдали великі морські черепахи. Натрапивши на цих медуз, черепахи наближалися до них спереду, заплющували очі й, отак убезпечившись проти отрути, поїдали їх разом із щупальцями. Старий любив дивитись, як черепахи поїдають фізалій, любив і сам топтати їх на березі після шторму й чути, як вони лускають під його зашкарублими підошвами.

 

Він любив зелених і дзьобатих черепах за те, що вони моторні, зграбні та й високо цінуються на ринку, а величезних дурних тупоголовців, закутих у твердий жовтий панцир, що парувалися в такий чудернацький спосіб і, заплющивши очі, з насолодою поїдали португальських фізалій, по-дружньому зневажав.

 

Старий не мав забобонів щодо черепах, хоча й багато років плавав на ловецьких суднах. Йому було жаль їх усіх, навіть і гігантських шкірястих черепах, завдовжки з човен і вагою мало не в тонну. Більшість людей не має жалю до цих істот, бо серце черепахи б’ється ще кілька годин по тому, як її заб’ють і розчинять. Та старий думав собі: «Адже і в мене таке саме серце, та й руки-ноги подібні до їхніх». Щоб набратися сили, він їв білі черепашачі яйця. їв їх цілий травень, щоб бути дужим у вересні та жовтні, коли ловиться справді велика риба.

 

Він також пив щодня по кухлю жиру з акулячої печінки — велика залізна бочка з тим жиром стояла в хижці, де багато рибалок зберігали своє знаряддя, і його міг пити кожен, хто хотів. Більшість рибалок аж з душі вернуло від його духу. Одначе пити його було аж ніяк не гірше, аніж вставати в таку рань, як вони: до того ж акулячий жир добре допомагав проти застуди та грипу й був корисний для очей.

 

Старий звів очі й побачив, що над водою знову кружляє той самий птах.

 

— Натрапив на косяк,— мовив він уголос.

 

Тим часом жодна летюча рибина не викидалася з води, не було видно й дрібноти. Та, видивляючись уперед, старий побачив, як над водою злетів невеликий тунець, перевернувся в повітрі й пірнув головою донизу. Тунець зблиснув сріблом проти сонця, а коли він зник, там-таки один по одному почали з’являтись інші, вистрибуючи на всі боки, спінюючи воду й кидаючися з чималої віддалі за здобиччю. Вони кружляли навколо дрібної риби й гнали її перед себе.

 

«Якщо не дуже швидко пливтимуть, я їх дожену»,— подумав старий, і далі спостерігаючи, як зграя тунців збиває на воді білу піну, а птах раз по раз пірнає і хапає дрібну рибу, що сполохано металася біля самої поверхні.

 

— Той птах став мені в добрій пригоді,— мовив старий. Саме в цю мить жилка, закинута з корми, туго натяглась під його ногою — він притискав нею петлю,— і, коли старий, покинувши весла й міцно вхопившись за жилку, почав вибирати її з води, він відчув вагу невеликого тунця, що дрібно сіпався на гачку. Старий тяг жилку до себе, і вона смикалася чимраз частіше, аж поки він побачив у воді синю спину та золотаві боки рибини й зрештою перекинув її через борт у човен. Тунець лежав на кормі проти сонця, довгастий і тугий, мов свинцева куля; вирячивши великі дурні очі, він в останніх конвульсіях часто-часто молотив по дошках своїм зграбним хвостом. Старий зглянувся на нього й оглушив ударом по голові, тоді відкинув ногою ще тріпотливу тушку в затінок під корму.

 

— Albacore[5],— мовив уголос. — Добрячий буде живець. Фунтів на десять, не менше.

 

Він не пам’ятав уже, відколи почав говорити вголос, рибалячи одинцем. Колись давніше, залишаючись на самоті, він співав; часом співав і ночами, несучи вахту на рибальських вітрильниках та ловецьких суднах, що ходили по черепах. А розмовляти сам із собою почав, мабуть, тоді, коли від нього пішов хлопець. Але напевне він не пам’ятав. Рибалячи разом, вони з хлопцем звичайно не озивалися один до одного без потреби. Розмовляли здебільшого ночами або ж залишаючись на березі в негоду. Між рибалок вважалося негожим базікати у морі, і старий завжди схвалював і шанував цей звичай. Але тепер він часто висловлював свої думки вголос — адже це нікому не вадило.

 

— Коло б хто почув, що я отак балакаю вголос, то подумав би, що мені одібрало розум,— мовив він. — Одначе я при своєму розумі, отож мені до того байдуже. Багатії, ті мають у човнах радіо — воно говорить до них, розповідає про бейсбол...

 

«Не час тепер думати про бейсбол...— спинив він себе подумки. — Тепер треба думати лише про одне. Про те, задля чого я народжений. Можливо, десь поблизу цього косяка ходить і велика риба,— міркував він. — Оця, котру я витяг,— усього-на-всього молоде тунча, що відбилося від гурту, який шукає поживи. А решта подалася надто далеко в море, та й надто швидко. Усе, що з’являється сьогодні біля поверхні, пливе надто швидко й на північний схід. Може, так воно й має бути о цій порі дня? Чи це якийсь знак на переміну погоди, якого я не знаю?»

 

Тепер він уже не бачив зеленої смуги берега, а тіл