Edit] Work

Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 551

долучено до таблиці автором

самостійно, на основі власного

аналізу Хаттське «то» вимовлялось

шумерами - «это», і яке пізніше було

запозичене лувійцями, пращурами росіян.

Самі ж шумери користувались власним –

“ це “, яке хатти вимовляли, як – “ се ”.

Хаттськими словами є такі: копито, корито,

долото, мито, золото, сито, варто, жито,

себто,часто, багато, плато, тобто, літо,

місто( шумерське – місце), свято, тісто,

тато, болото, намисто, монисто, решето,

путо, nieczysto( польське , відповідає

українському «не чисто» ( «нечис[ть] то» )…,

в яких вказівний займенник «то» розмістився у

кінці давнього іменника, і виступає,

у сучасному українському слові, суфіксом «то».

В деяких словах вказівний займенник

«то» розмістився перед давнім іменником,

і у сучасному українському слові, виступає

префіксом «то» , наприклад : товар, топір,

топірець, тояга, торба, толока, толокно, тоРа

(«Тора» - назва єврейської Біблії ), торок,

точило.

У сучасному російському слові «таможня»,

хаттський вказівний займенник «то»

перетворився у зіпсоване лувійське

запозичення «та».

На митниці стояв митник – наш пращур – хатт

( венед ). Проходивши повз нього, купці

показували для огляду свій товар. Певна

частина товарів підлягала сплаті мита, інша –

провозилась без його сплати.

Саме тоді, коли «товар» не підлягав сплаті

, «вартовий» казав: « То можна ! »

Цей короткий вислів вартового, який давав

право на вільний прохід ( проїзд ) купців дав

назву місцю пропуску – «Таможня».

Це слово в російській мові є запозиченням.

Воно було запозичене лувійцями у хатто-

шумерів, під час тісних економічних і

політичних контактів.

Російські етимологічні словники подають

помилкове твердження, що слово «таможня»

виникло від тюркського слова tamga «клеймо»

(Г.П. Цыганенко «Этимологический словарь

русского языка», К., 1970, с.468;

М.Э. Рут «Этимологический словарь русского

языка для школьников», Екатеринбург, 2007,

с.386 ).

Зустрічаємо випадки, коли давній вказівний

займенник «то» заховався між двома

самостійними основами, наприклад:

мотовило ( мотовильце), вівторок,

Кос(т)топіль, Жи(т)томир, Сєвтопіль ( давнє

болгарське місто ), Сєвастопіль, Гос(т)топіль.

Назва кримського міста не є грецькою, вона

хаттська « то щасливе місто », де «сєва»

( «сіва» ) є давнім індоєвропейським словом,

з визначенням «щасливий», від якого, до речі,

утворене сучасне українське слово «свято»

( «сіва то»). Приєднання до хаттського

(венедського) слова «мотовило» шумерського

вказівного займенника «це», у слові

мотовильце, вказує на те, що шумери

познайомились з цим знаряддям праці,

завдячуючи хаттам.

Хаттськими запозиченнями, з шумерської

мови, є :серебро, сезон (шумерське - сонце),

село ( селище ), селянин, секрет, секунда,

сестра, середа, север, сегара, себірь

( лувійські слова “ север ”, “себирь” є

запозиченнями з хаттської мови ), серп,

серби ( се раби ; відповідає німецькому

sklave( раб )...

Німецькі племена називали

лувійців ( слувіан) «склавінами», що

означало «раби» . Хатти їх також

називали «се раби» ( Сер[a]би ).

Серби є частиною лувійського етносу, яка

відкололась від основної частини своїх

пращурів. Нам здається, що хаттське

значення слова «серби» ( се раби ), і тотожнє

йому, німецьке слово «склаве» (раби),

розкриває причину такого відособлення, коли

частина лувійського народу потрапила у

полон до німецьких племен. Вони проживали

на чужій (німецькій) землі, як невільники-

поселенці ( раби).

Це означення і зафіксувалося в хаттській

( проукраїнській ) та німецьких мовах.

Шумерськими словами є : сонце( хаттське –

сезон ), яйце, серце, лице, барильце,

відерце, дзеркальце, віконце, копитце, місце

( хаттське – місто), серце, сальце,

мясце, сільце(впіймати в сільце), сильце

(сплітати сильце), рильце, кільце, цеберко

(цебро), цеглина, цегла, церква, центр, цезар,

цесар ( цісар ), ціна ( цена ), цивільний...

Вказівний займенник «це», у кінці слова,

часто зазнає трансформації,

перетворюючись у «ця».

Наприклад: «хурделиця», «митниця»,

«пшениця», «житниця», «вівця»,

«полуниця», «гірчиця», «рукавиця»,

«куриця»…

Так, слово «пшениця» розкладається на

всім зрозуміле «пшени це», а далі :

«пшоно це», «вів це», «рукави це»,

«полуні це» ( ягода, яка найбільше проростає

на «полонинах» (гірських галявинах,

пасовиськах ), «гірчи(ть)це» …

Шумерський вказівний займенник множини

«ці» присутній у деяких шумерських ( за

словотворенням ! ) назвах сусідніх

народів, які збережені у сучасній українській

мові: німці, англійці, китайці, японці,

американці, литовці, словенці, індійці.

Лувійці – пращури сучасних росіян,

запозичуючи подібні антські (шумерські )

назви, видозмінювали їх, заміщуючи

шумерське «ці» на власне, лувійське – «чі».

Наприклад, дреговиці – дреговичи, улиці –

уличи, вятиці – вятичи, кривиці – кривичи,

берендиці – берендичи, русиці – русичи,

німці – нимчина, немчичь…

Вказівний займенник «це», на початку

слова, часто зазнає трансформації,

перетворюючись у «ци», «ці».

Ця обставина яскраво демонструється на

прикладі слів «цивільний», «цибуля».

Етимологія слова “ цивільний “ , тобто,

“ це ( й ).. ( є ) вільний “, говорить саме за

себе. Воно потрапило у німецьку мову, де

«zivil» означає «штатский», тобто –

“ людина, яка перебуває не на військовій

службі ”.

У болгарській мові «цивилен», також,

означає «штатский».

Сучасне значення, можливо свідчить про те,

що у давні часи, ця людина звільнялась від

виконання військової служби , або - від

будь- якої праці, у загальному значенні.

Шумерське “ це ” трансформувалось

у німецьке “ zi ”. Німецьке “ vil ” є

запозиченням з хаттської мови – “ вільний “,

якому, у німецькій мові, відповідає “ frai ”

( воля, свобода ).

Все це вказує на запозичення.

Слово “ центр “, де змістове навантаження

криється у трьох приголосних «нтр», визначає

«те, що в середині». Це слово, можливо, було

запозичене шумерами з древньоєгипетської

мови.

Науковці зазначають : « фонетические

ассоциации ( египетского письма (Б.В.) )

учитывали только согласный костяк слова,

отвлекаясь от согласовки.

В своём фонетик.-консонантном

употреблении знак мог передавать либо один

согласный с произвольным или нулевым

гласным («алфавитный знак»), либо два или

три согласных – в зависимости от слова, для

котрого был первоначально выработан этот

знак…» ( «Лингвистический

энциклопедический словарь»,М., 1990, с.147 ).

Відділивши вказівний займенник «це», і

встановивши на місце між приголосними,

пропущені голосні, отримаємо слово –

«це н (у) т(-) р (о)», тобто, « те, що в

середині».

Синонімами слову «нутро» є такі сучасні

українські слова, як : «внутрішній»

( той, що в середині ), «середній»,

«серединний».

Слово “ серце “ “ серденько ”,

( лувійське «сердце» ) визначає «те, що

знаходиться в середині (тіла)».

Привертає увагу дослідника зворотня

послідовність розташування приголосних

«нтр» у слові «центр», та тотожному йому, як

вважає автор, слові «серденько» ( «серце» )

– «рдн».

Фонема «т» заміщується фонемою «д».

Складається враження, що слово «серце»

( лувійське «сердце» ) було попсоване за

рахунок кількох етапів запозичень.

1 етап. Хаттське слово «се нутро»

записується древньоєгипетською мовою,

пропускаючи голосні, як « се нтр».

2 етап. Шумери, вживаючи це слово,

Перетворюють його у «це нтр» .

3 етап. Хатти , на етапі прочитання

шумерського, або єгипетського запису, цього

слова «це нтр» , прочитують

його у зворотньому напрямку, та

ставлячи свій, хаттський, вказівний

займенник «се» по переду, при цьому

фонема «д» заміщує фонему «т»,

помякшується приголосна «н», долучається

закінчення «ко» : « се рд(е)нь(ко) » .

Можливе і інше прочитання « се рд це», де

остання приголосна «н» втрачалась, а

останній знак, що означав шумерське «це»

зберігався.

Знаходимо у Біблії наступний текст:

«Бог для нас – охорона та сила, допомога в

недолях, що часто трапляються, тому не

лякаємось ми, як трясеться земля, і коли гори

зсуваються в серце морів !»

( «Біблія», українського біблійного товариства,

[ UKRAINIAN BIBLE ] , 1991, [ книга псалмів,46

( 2-3 ) ] ).

Упорядники Біблії зазначають:

«тут серце – глибина, середина»

Цікавим видається висновок, який робить

казахський дослідник Олжас Сулейменов:

«Значення – «середина, середа, серед» -

зберегли слов'яни і балти. В решти тільки –

«серце». »

( Олжас Сулуйменов «Мова письма - погляд в

доісторію – про походження писемности і мови

малого людства», К., 2006, с.440 ).

Це свідчить про давні і тривалі стосунки

пращурів цих народів – хаттів ( пізніші –

венеди ), шумерів( пізніші – анти ),

лувійців ( пізніші - слов'яни ), хеттів

( пізніші – литовці ), палайців ( пізніші –

поляки ? )

У російській мові, як спадкоємиці давньої

лувійської мови, збереглись шумерські

запозичення, в яких шумерський вказівний

займенник «це» виступає, як закінчення

сучасних російських слів, у формі вказівного

займенника, однини, жіночого роду – «ца»,

який відповідає сучасному українському

– «ця».

Наприклад: «усобица», «певица», «рукавица»,

«девица», «живица», «счастливица»,

«вдовица», «яловица», «гололедица»,

«молодица», «богородица», «палица»,

«перепелица», «метелица», «медведица»,

«столица», «теплица», «горлица», «орлица»,

«светлица», «граница», «грибница»,

«кузница», «звонница», «черница», «троица»,

«крупица», «царица», «жрица», «сестрица»,

«мироносица», «рукавица», «курица» …

Лувійськими запозиченнями з шумерської

мови є невелика кількість слів з закінченням

«цо» і «ец», які знаходимо у сучасній

російській мові, наприклад: «яйцо», «кольцо»,

«крыльцо», «лицо»…;

«слепец», «писец», «хитрец», «сырец»,

«чудотворец», «творец», «чернец», «боец»,

«гостинец», «конец», «братец», «скупец»,

«купец», «мудрец», «храбрец», «старец»,

«отец» …

Українським відповідником є шумерський

вказівний займенник «це», який зберігся в

нашій мові у вигляді закінчення «це» та «ць»,

наприклад: яйце, кільце, крильце, лице…;

сліпець, писець, хитрець, сирець,

чудотворець, творець, чернець, боєць,

гостинець, кінець, братець, скупець, купець,

мудрець, храбрець, старець, отець, мрець,

жрець …

Хаттське - “ то “, шумерське – “ це “, як і ,

хатто –шумерське – “ се “, є вказівними

займенниками, які злились з іменниками

чи дієсловами.

Борис Яценко, досліджуючи “ Велесову

книгу ”, пам’ятку 5-9 ст.н.е., зазначив:

« У всьому тексті “ Велесової книги “ чітко

простежується своєрідний ритм. Часто

рядки, довші чи коротші, починаються зі слів

« Се…», « І се...», « А се…», « Се бо то…»,

які його й визначають ».

( Б.Яценко “Велесова книга – Легенди.

Міти. Думи. ” – Київ - 1995, с.10 ).

Продовжимо наші етимологічні дослідження.

На прикладі слова “ товар “ ми показали,

яким чином можна відтворити первісне

значення слова, його структуру, та фонетику.

Наведемо, ще кілька прикладів того, яким

чином відтворюється первісна фонетика,

структура, та значення давніх слів.

Слово “літо” свідчить, що займенник “то”

злився з словом ( дієсловом ), яке несе

змістове навантаження – “лі”. Значення

останнього, та його первісну фонетичну

структуру, знаходимо у литовському

словнику, де “ Lietus” ( дощ ), “ Lyja Lietus “

( йде дощ ). Отже, “літо” ( лувійське – “ лето“ )

це “ пора дощів ” ( “ льє то“ ).

Казковий персонаж “ Баба Яга “ означає –

“ баба з палицею “, де “яга” ( палиця, посох ).

У болгарському словнику знаходимо слово

“тояга” ( палиця, посох ), де вказівний

займенник “то” злився з іменником

“яга”, яке і несе змістове навантаження –

“ то( є )яга” ( “ палиця “, “ посох “ ) .

Зважуючи на те, що в уйгурській мові “дуб”

називається “ дуб ягач“ , в туркменській –

“ агач “, можна припустити, що палиця -

“яга” ( “ага” ) робилась з дуба, а сам народ,

який був носієм цього слова, проживав у

кліматичній зоні, де проростав дуб.

Слово «корчага», яке визначає «велику

дворучну посудину для рідини або зерна»,

утворене з двох самостійних основ «корч» +

«ага», і вказує на дерево, з якого

вироблялась ця посудина – на «дуб», та не

те, що для виготовлення таких «корч-аг»

бралось коріння ( корч ) дуба ( ага ).

Словник В.І.Даля не розкриває етимології

цього слова: «ЯГА, яга-баба ж.- сказочный

злой дух; или бранно: злая баба. Баба-яга,

костяная нога, в ступе едет, пестом погоняет,

помелом след заметает»

( В.И.Даль «Толковый словарь русского

языка» , М., 2006, с.733 ).

Зустрічаємо і такі пояснення, які не

витримують будь-якої критики, і які до

філології не мають жодного відношення.

Наприклад, « Баба-Яга.

С первой частью этого наименования злой

колдуньи-людоедки всё ясно. А вот яга

обьяснить трудно. Одна из наиболее

достоверных догадок заключается в том, что

это образование от звукоподражательного

глагола со значеним «душить», «давить».

Другими словами, Баба-яга – колдунья,

душащая, давящая людей (детей), обачно по

ночам»

( М.Э. Рут «Этимологический словарь

русского языка для школьников»,

Экатеринбург, У-Фактория, 2007, с.37 ).

« В. Берестов в своих воспоминаниях

рассказывает, что С.Я. Маршак живо

интересовался вопросами этимологии.

Вот одна из его этимологий-экспромтов:

«Баба-яга – это, быть может, татарское

«бабай-ага»(старый дядя). Так на Руси во

времена Батыя пугали детей: Спи, а то бабай-

ага возмёт». Следует подчеркнуть, что

С.Я. Маршак предлагал свою этимологию в

осторожной форме ( «быть может» ), сообщал

её в дружеской беседе ( а не в печати ), не

навязывал своего предположения

собеседникам. К сожалению, как ни

остроумно обьяснение С.Я. Маршака, перед

нами – обычный этимологический «миф».

Слово «яга» и его этимологические

«родственники» широко представлены в

западнословянских языках. Следовательно,

появилось наше слово задолго до Батыя»

( Ю.В. Откупщиков «К истокам слова», Санкт-

Петербург, Авалон, 2005, с.330-331 ).

На жаль, Юрій Володимирович не подає свого

власного розуміння значення слова «Баба-

яга».

У болгарській мові “чийто” означає “чий”.

Злиття вказівного займенника “то”, вказує на

запозичення з хаттської мови.

“ Торба “, слово хаттського вжитку, але

походження – шумерського. Відділивши

вказівний займенник “ то “, отримуємо

іменник - “ рба “, який є попсованою формою

тюркського слова “ арпа “ ( ячмінь ). Так, як

зерно ячменю шумери зберігали у

полотняних мішках, то хатти його запозичили,

як назву мішка – “ арп(б)а “. По часі, вислів:

“ то арпа “ ( то ячмінь ) трансформувалось у

“ торба “ ( мішок). В уйгурській, чуваській,

мовах “ ячмень ” - “ урпа ”,

у туркменській, киргизькій, казахській,

турецькій - “ арпа “.

У слові “ яйце “, відділивши вказівний

займенник “ це “, розуміємо, що значення і

фонетика слова криється у фонемі “яй “ , яку

знаходимо у німецькому слові “ Ei “ ( яйце ).

У слові “ сонце “ робимо так само, розуміючи,

що тотожнім йому є “ це ( є ) сон “. Знаходимо

відповідник у єврейському слові “ самсон “

( сонечко ), німецькому – “ sonne “ ( сонце ).

У хаттському слові “ серебро”, яке відповідає

шумерському слову “ це ребро “, розуміємо,

що мова йде про “ ребро “.

Читач посміхнеться, і скаже, яке відношення

має “ ребро “ до назви металу ?

Відповідь криється у формі злитку, у вигляді

реберця, яке спеціалісти з нумізматики

називають помилково “ гривнею “.

Таким чином, форма злитку метала дала

йому назву - “ се ребро “.

Хаттський вказівний

займенник “ се “ вказує на хаттське

походження слова, хоча збереглась ця

назва краще у лувійській мові ( серебро ),

ніж у хаттській ( праукраїнській ) – срібло.

Справжня “ гривня “ – це той самий метал, у

формі браслета, який одягали на “ гриву “

( шию ). Так, як метал використовувався той

самий, то “ се ребро” , як назва метала ( по

формі його злитку ) почали ототожнюватись

з “ гривнею “, яка виготовлялась з того

самого матеріалу.

Шумерське словосполучення “ вадар це “

( вода це ) дала початок назві хаттського

слова “ відерце “ ( посудина для води ).

Шумерське слово “ цена “, яке збереглось

у лувійській мові “ цена “, і має хаттський

відповідник – “ ціна “ пов”язане з металом,

який має сучасну назву – “ олово “.

Це підтверджується німецьким відповідником

- “ zinn “ ( олово ). Слово виникло, як

звернення ( пропозиція ) під час обміну

товарами: “ Це на... в обмін на ... “, при цьому

шумери пропонували метал, сучасне

“ олово “. Пращури сучасних німців

сприйняли цю пропозицію, як назву металу,

що їм пропонували. В хаттську мову це

слово потрапило, як одиниця вартості, під

час куплі-продажу ( фактично – обміну ).

Отже, “ олово “ було першими грошима у

торговельних стосунках шумерів та хаттів.

В давнину “ цінний “ означало “ зроблений

з олова “.

У часи, до заліза та бронзи, а цей

період називається “ мідним “, олово

коштувало дорого. Попит на нього

перевершував пропозицію, а отже, цей

метал, у той час, був дорогим, і виступав як

еквівалент грошей, при натуральному

обміні.

Це сприяло виникненню таких слів, як :

“ дорогоцінний “ ( дорогий ), “ цінувати “

( дорожити ),“цінний“( дорогий ).

Так само розглядаються хаттські, за своїм

походженням, слова з вказівним

займенником “ то “.

Наприклад, слово “ золото ”, яке попсоване у

часі, визначало відношення наших пращурів

до цього металу. Пригадайте, як називається

дрібна польська монета – “ злотий “.

Отже хатти казали “ зло то “ ( зло є то ).

Інколи можна було почути “ зола то “

( порох є то ). Цікаво, що причина такого

призирливого відношення до цього

металу наших пращурів, пояснюється у

давній єгипетській легенді про боротьбу

Сета і Гора за право наслідування спадку

Осіріса.

Про це автор докладно розповість у третій

частині своєї роботи -“ Атланти і Атлантида “.

Сучасна назва ще одного металу – заліза –

має хаттське походження. Дослідники

відзначають, що секретами виплавлення

заліза володіли саме хатти: «Активную роль

в деятельности торговых центров играли

местные купцы : хетты, лувийцы, хатты.

В Анатолию купцы ввозили ткани, хитоны.

Но главными статьями торговли были

металлы: восточные купцы поставляли

олово, а западные – медь и серебро.

Особый интерес проявляли ашурские

торговцы к другому метталу,

пользовавшемуся огромным спросом: он

стоил в 40 раз дороже серебра и в 5-8 раз

дороже золота. Этим металлом было

железо, изобретателями способа его

выплавки из руды были хатты. Отсюда

металлургия железа распространилась в

Передней Азии, а потом и в Евразии в

целом. Вывоз железа за пределы Анатолии,

видимо, был запрещён. Именно этим

обстоятельством могут быть обьяснены

неоднократные случаи его контробандного

вывоза, описанного в ряде текстов».

Наші далекі пращури вміли виготовляти не

тільки якісне пиво – «марнуву» , але й

– «залізо» ! ! !

Пізніше, у Хеттській державі, монополія на

виготовлення заліза, виготовлення з нього

знарядь праці, належали царю хеттів.

Інколи залізні речі у вигляді подарунків

відправлялись правителям інших держав,

наприклад, у Єгипет. Це була, в першу чергу,

зброя – лезо ножів( мечів), списи.

Під час торгового обміну леза ножа, чи меча,

хатти казали: « За лезо хотів би отримати.. »

, і називався товар для обміну.

З часом, іменник “лезо” злився з приставкою

“за”, таким чином виникла назва металу, від

назви виробу, який був з нього виготовлений.

У сучасній українській мові

трансформувався іменник, а в російській

мові – приставка : « залізо», «железо».

Історичні дані, про те, що хатти зберігали

технологію виготовлення заліза у таємниці,

підтверджуються лінгвістичним аналізом.

Так, руда, що отримувалась після первинної

обробки, називається – “ криця” .

Це слово на початку промовлялось, як –

“ крит се “ ( шумери вимовляли “ крит це “

[ криця] ). Це слово присутнє у назві острова

«Крит», що означає «таємничий (острів)»

( “ таємниця се [ це ] “ ).

Можливо, цей острів був одним з перших

малоазійських центрів виготовлення

“ заліза ”.

Науковці зазначають:

«Изделия из метеоритного железа,

датируемые к.4 – н. 3 тыс. до н.э.,

происходят из Египта ( в часности, бусы из

Герца – поселения додинастического

периода – и из Медумы – могильника того же

периода ), а также из Месопотамии, где в

ряду наиболее ранних вещей надо указать

кинжал с клинком из метеоритного железа,

с рукоятью, окованной золотом;

он происходит из царского могильника Ура

( из гробницы Мескаламдуга, датируемой

сер. 3 тыс. до н.э.). Весьма ранние железные

вещи происходят и из Малой Азии:

это метеоритная булава или навершие из

Трои периода 2600-2400 гг.; а также вещи из

погребений могильника Аладжа-Гююк

периода 2400-2100 гг. до н.э..........................

Передовым регионом в освоении железа, где

ЖВ (железный век) начался уже в последней

четверти 2 тыс. до н.э., была, как уже

сказано, Малая Азия ( район Хеттского

царства ), а также тесно связанное с ней

Восточное Средиземноморье. Не случайно

именно от хеттов и их соседей до нас дошли

первые неоспоримые письменные

свидетельства о выработке и использовании

кричного железа и стали. Из переведённых

хеттами хаттских текстов следует, что уже

хатты хорошо знали этот металл ( для них

железо имело скорее символическую,

нежели бытовую ценность). В переписке

хеттов, Митанни и египтян ( «Амарнский

архив» в Египте – архив фараонов 18-й

династии, относящийся к середине 2 тыс. до

н.э. ) встречается наиболее раннее из

известных ныне письменных упоминаний о

кричном железе, датируемое 15 в. до н.э.;

хеттские таблички к. 14 – н. 13 в. до н.э.

содержат сообщение хеттского царя

фараону Рамзесу – II об отправке корабля,

нагруженного «чистым железом».

В хеттско-ассирийской переписке 13 в. до

н.э. фигурирует «хорошее железо», т.е.

сталь; интересно, что именно 13 в.

датируется самое раннее из найденных

хеттских стальных изделий – топор из

Хаттусы. Под влиянием Малой Азии и

Восточного Средиземноморья в конце 2 –

начале 1 тыс. до н.э. ЖВ наступает в

Месопотамии и Иране…………………….

Обращаясь к Европе, отметим, что через

греческие города Малой Азии

железоделательные навыки распространяются

в конце 2 тыс. до н.э. на Эгейские о-ва и в

европейскую Грецию, где эпоха железа

наступает ок. 10 в. до н.э. Начиная с этого

времени в Греции умерших хоронят, как

правило, с железными мечами. Ярко отражено освоение железа и в древнегреческих текстах, в особенности в «Илиаде» и «Одисее».

На остальной территории Европы вне греческой цивилизации ЖВ наступает позже: в 8-7 вв. до н.э. -

в Западной и Средней Европе, а также в

степях Восточной Европы и на Северном

Кавказе; в 7-6 вв. до н.э. – в Юго-Западной

Европе; в 5-4 вв. до н.э. – в Британии,

на рубеже эр – в Северной Европе ».

( «Железный век в Западной и Средней

Европе / начало / -

http://iskunstvo.info/edu/ironage.htm )

Хочу привернути увагу дослідників до часу

розповсюдження заліза в Східній Європі та

на Кавказі – 8-7 ст. до н.е. ! ! !

Це вказує на час, коли хатти (венеди), разом з шумерами, хеттами, лувійцями, переселились у Східну Європу.

Від слова “ крит ” ( таємниця) виникли пізніше, трохи

попсовані у часі, слова : “ секрет “ (таємниця), та

“ секретар “ ( людина, яка володіє таємницею ),

“ секретер “ (письмовий стіл, бюро [ з потаємним відділенням ] ).

Сучасні словники подають це слово, як запозичення з латинської мови ( secretum –

таємниця), через посередництво французької мови (secret). Наявність вказівного займенника «се» вказує на хаттське (венедське) походження слова.

В українській мові існує слово «фест», яке

є запозиченням з польської, і означає

«міцний», «здоровий», «кріпкий», «дужий».

Місце, у південній частині острова Крит, носить назву - «Фест». Очевидно, що ця назва започаткована хатто-шумерами, які вкладали в неї значення «недоступний», «укріплений».

Археологам, історикам, мовознавцям , багатьох країн світу, відома печатка, яка, за місцем свого знаходження, називається «Фестським диском».

Вона була знайдена у 1908 році.

Датується вченими 17 ст. до н.е.

З обох сторін глиняного диску

( діаметр 16 см. ) витеснені знаки-ієрогліфи.

(«Словар античности», М.,1989, с.603-604 )

Відомо кілька сенсаційних заяв про

прочитання напису на ньому. Всі вони

здаються автору сумнівними. Більшість

вчених вказують, що напис близький до

древньогрецької мови.

Автор вважає, що таке розуміння є хибним.

Звернімо увагу, що на початку напису, і в

його кінці, бачимо зображення шумерського

знаку - восьмипелюсткової квітки - «зірки

Інанни». Знак означає «небо», і має своє

фонетичне оформлення: «Ан».

Таким чином, напис можна зрозуміти,

читаючи його, як «шумерський», або «хатто-

шумерський». Спіральне розташування

напису близьке написам з хеттських печаток.

Фестський напис подібний клинописному

напису з хеттської печатки, яка згадується, як

«печать Табарны» ( К.Керам «Узкое ущелье

и чёрная гора» [ перевод с нем.

Л.Ф. Вольфсон ] М., 1962, с. 91 ).

В центрі цієї печатки бачимо той самий знак

– «зірку Іннани».

Отже, напис «Фестського диску» ще чекає

свого вірного прочитання !..........

В ряд топонімістичних відповідників між

назвами грецьких островів, та українських

топонімістичних назв потрапляють: острів

«Карпатос» та українські гори «Карпати»,

острів «Родос» та українське слово «родичі»,

«родаки» ( «Велесової книги» ), місто

«Лінд», на острові «Родос», та племена

західних слов'ян - «Ліндзяни»…

Це не є випадковістю.

Автор вважає що «карпи», «ліндзяни»,

«родаки», «боруси» («Велесової книги» ), є

хаттськими племенами, а отже, є венедами.

До приходу «карпів» у східну Європу гори, які

зараз відомі, як «Карпати» називались

«Бастарнськими Альпами», від імені іншого

племені, яке заселяло цю місцевість до

приходу «карпів» – «бастарнів».

Згадаємо, що Прокопій Кесарійський в своїй

праці «Історія війн» писав: « …ім'я колись у

склавинів і антів було одне. Бо і тих, і других

здавна звали «спорами», якраз через те,

гадаю, що вони населяють країну, розкидано

розташувавши свої житла. Саме тому вони

займають неймовірно обширні землі…»

( «Давня історія України» Т.2, К., «Либідь»,

1995, с.199-200 ).

Поправимо давнього історика. Слово

«спори» з грецької мови має визначення

«розкидані», що цілком відповідає за

фонетикою українському слову

«розпорошені». Цю назву має ціла група

островів біля західного побережжя Малої Азії

– «південні Споради» та « північні

Споради». Науковці зазначають, що в

античні часи «Спорадами» називались всі

острови Егейського моря, які не входили до

групи островів «Кіклад».

( «Словарь античности», М., 1989, с. 543 )

Саме це місце Егейського моря, та сусідньої

з нею, східної частини Середземного моря, є

тим місцем, де, у не далекому майбутньому,

археологами, або геологами, будуть

знайдені сліди легендарної країни атлантів

( хатто-шумерів ) – «Атлантиди»…! ! !

Назва островів - «Споради» зафіксувала

давнє, помилкове, сприйняття греками

пояснень хатто-шумерів.

Вказуючи на сусідні острови,

після всесвітньої катастрофи, хатто-шумери,

зазначали, що на них мають проживати

«споріднені» їм родини, які до цієї трагедії,

були єдиним народом. Греки розуміли

пояснення так, що мова йде про те, що

природня катастрофа «розкидала»,

«роз'єднала» хатто-шумерів.

Тому, слово «спори», в грецькій мові,

зафіксувало визначення «розкидані», яке ми

вважаємо попсованим запозиченням.

Хочемо наголосити, що Платон пише про

загибель «Атлантиди» і не згадує про

загибель «Лувії», а це свідчить, що склавини

( лувійці ) ніколи не були «споріднені» з

хатто - шумерами, чи іншим народам – хеттами, хуритами, палайцями, касками… Вони - окремий етнос, який мав свою історію, свою мову, свою культуру, свою державу…

Цей приклад є ще одним свідченням того,

що ми є нащадками «атлантів» ( хатто -

шумерів ), пізніших – венедів і антів.

Адже, «хатти» ( венеди ) та «шумери»

( анти ), започаткувавши союз між собою,

фактично створили першу конфедеративну

державу, яку греки називали «Атлантида».

Про це ми розповімо у третій частині роботи

- «Атланти та Атлантида».

Російський історик ( поч. 19 століття )

М. М. Карамзін, досліджуючи етимологію

слова «россеяни», та аналізуючи літопис

Нестора-літописця, зазначає:

«…Нестор говорит, что древние

Новгородские Слявяне от времён Рюрика

смешались с племенем Варяжским.

Следовательно имя нынешней России

происходит от Варягов- Руси, а не от

рассеяния, как думали некоторые, согласно

с известием Прокопия о Спорах, ибо Варяги

не были Славянами. В древние времена

писали у нас Русь, после Русиа, а наконец

обратили букву У в О.

Татищев думал, что Митрополит Макарий

первый ввёл сию новость: но во всех

древнейших списках Степенной, так

называемой Макариевой Книги, во всех

рукописях 16 века, сколько мне случалось

их видеть, употребляется название Русь и

Русиа.

Болтин несправедливо также говорит, что

со времён Макариевых начали производить

имя Россов от рассеяния: нет, гораздо

прежде: ибо Герберштейн пишет, что в его

время сие мнение было уже общим в

России. ( см. Rerum Moscoviticarum

Comment. стр. 1 )»

( Н.М. Карамзин « История государства

Российского», Т.1, М., 1989, примечания к

т.1, гл.2, с.207-208 ).

Знаючи, що назва народу, який був далеким

пращуром сучасних росіян, і який проживав

у добіблійні часи на теренах Малої Азії -

«лувійці», а також те, що ця назва стійко

закріпилась у самовизначенні цього етносу

у наш час – «слувіані» ( слов’яни ), можемо

впевнено сказати, що інша назва – «Русь»

( Росія ) для цього народу є запозиченою,

тобто, є чужою !

Народ, що віками пригнічує сусідні народи,

не маючи своєї власної історії, переписує

чужу історію, привласнює її, привласнює

знаменні імена та назви своїх сусідів…

Хаттські ( венедські ) слова « Рус», «Русь»,

«русич», «русин», «руський» немає нічого

спільного з вигаданою лувійцями –

«Россиею», «Русью».

Останні слова породженні невірним

тлумачення лувійцями почутого від хаттів

дієслова «розсіяні» , його невірним

фонетичним запозиченням.

Ви ніколи не задавались питанням, чому

сучасне російське слово «Россия» пишеться

з двома «с» ?

Відповідь на це питання, розкриває і

таємницю етимології цього слова.

Коли хатти пояснювали грекам, що на

островах, розміщенних навколо, проживають

люди, «споріднені» їм, то греки, запозичили

те слово, як « спори» , у помилковому

значенні - «розкидані», «розсіяні».

Коли, хатти пояснювали лувійцям, що після

катастрофи, яка суттєво змінила рельєф

місцевості, вони, як єдиний народ,

«розсіяні» по островах

( «ми розсіяні по островах»…), то

лувійці запозичили це слово, як «россияни»,

вважаючи його за самоназву хаттів.

Від цього попсованого запозичення,

виникає скорочена назва – «росси»,

«роси ці» («росичі» ).

Чуючи продовжене хаттське «роз..сіяні»,

лувійці спромоглися лише відтворити –

« рос..сияни». Завдячуючи хаттському «з»,

у лувійському слові з’являється дві літери

«с».

Привласнюючи історію сусіднього народу,

лувійці ( «слувиани» – слов’яни )

привласнили і слово, яке на їхню,

помилкову думку, визначало хаттів –

«розсіяні», як – «россияни».

Літера «і» в слові «Россия»

з'являється не від лувійського «россеяные»,

а від хаттського «розсіяні».

Закабаливши хаттів, лувійці потішали наших

далеких пращурів, нібито нашою спільною з

ними історією :

« Все мы россияни ! … Все мы слувиани !»…

Пройшли тисячоліття, а далекі нащадки

слувіан, та українські прихвостні

( Н. Вітренко, О. Марченко та інші …)

вигукують в українському місті Севастополі :

« Мы не Янки. Мы словьяне – наши братья –

россияни ! »…

Цілком науково хочу зазначити, що сучасні

«россияни» - є далекими нащадками

«лувійців», і це історичний факт, а їх

українська «5-а колона» є «манкуртами»,

без честі, без совісті, без Батьківщини –

« сміття на околицях Української Історії ! »

Таким чином, чітко прослідковується , що

історія виникнення назви «Россия» не

пов’язане, жодним чином, з словами

хаттського (венедського ) вжитку: «Рус»,

«Русь», «русич», «руський».

Ми впевнені, що «Русь», як назва держави,

утворена від епоніму «руси», який, у свою

чергу, виник від імені пращура одного з

хаттських родів – «Руса», про якого згадує

«Велесова книга». Анонімний автор

«ВК» виводить плем’я «сєвєрян» від брата

Руса - Сєви.

Нагадаємо, що з таким іменем зустрічаємо

тракійського царя Севта- III , у кінці 4 ст. до

н.е.

Столиця Тракії «Сєвтополь» віднайдена

болгарськими археологами у 1948-54

роках. Словобудова назви тракійської

столиці подібна українським назвам

«Кос(т)топіль», «Жи(т)томир», де вказівний

займенник «то», розташовується поміж

двома незалежними основами.

Будова цього імені нам видається

наступною «Сєв (є) то», тобто – «Сєв»

(Сєва).

Етимологія цього імені може бути

пов’язана з словом «Сіва-то» (щастя)

Цей приклад ми наводимо, щоб показати

розповсюдженість подібних імен в Південно-

Східній Європі. Ці імена є хаттськими

(венедськими), та не можуть бути

лувійськими, про що свідчить хаттський

вказівний займенник «то», який є

невідємною складовою частиною назв міст :

«Житомир», «Костопіль», «Сєвтопіль»,

«Гос(т)томель»…

Продовжимо наші філологічні дослідження.

Ще один приклад, слово “ копито “.

Відділивши займенник, розуміємо, що

змістове навантаження криється у фонемі

“ копи “, значення якого знаходимо у західно

- українських говірках, де “ копати “ означає –

“ бити “ ( напр. “ копати м”яча “, з наголосом

на“ о” ). Отже, “ копито “ означає:

“ те, що б”є “, “ те,що копає “.

Близьким за етимологічним визначенням є

значення хаттського (венедського) слова

«копіє» ( лувійське «копьё» ) – «то, чем

бьют, ударяют».

Про це змістовно та обгрунтовано пише

український мовознавець Г. П. Циганенко

( П.Г.Цыганенко «Этимологический словарь

русского языка», К., 1970, с.216. ) .

Ми вважаємо, що грецьке kopto «бью,

рублю», яке наводить Г. П. Циганенко,

є грецьким запозиченням з хаттської

(венедської) мови, про що свідчить

хаттський вказівний займенник «то» (to),

який ми зустрічаємо і в сучасному

українському слові «копито».

Слово “ корито “ промовляє само за себе, це

“ посудина, яку виробляли з кори дерева “.

Слово “ намисто “ означає прикрасу, яка

одягалась на шию, і була виготовлена з міді

( “ мис “ ). У тюркських мовах, наприклад,

у казахській, туркменській, киргизькій,

уйгурській, талишській – “мис”- мідь .

Слово шумерського походження, але

хаттського вжитку, про що свідчить наявність

вказівного займенника – “ мис - то “. Префікс

“ на “ вказує на дію – « на… мис…то ».

Сучасні слова “ себто ”, “ тобто ”, виникли

дуже давно, у часи взаємної асиміляції

хаттської та шумерської мови. Лувійським

відповідником цим словам є « тоесть »,

хаттським відповідником є « то є », « се є ».

“ себто ” означає, що “ се “ відповідає “ то “,

що ці вказівні займенники тотожньо однакові

за значенням.

“ тобто ” – подвійний вказівний займенник

- “ то “ посилює і концентрує увагу на

предметі розмови.

Хатто-шумерське слово «сито», запозичене

греками, дало початок грецькому слову

«ситон» ( службова особа у Стародавній

Греції, яка контролювала торгівлю хлібом ).

Етимологія слова вказує на дію «сипати»,

«насипати».В «сито» насипали насіння, яке

просіювали, при цьому промовляли «сип то».

Посудина стала називатись «си(п)то» (сито).

Це визначення у попсованій формі

збереглось на Батьківщині хатто-шумерів – у

Малій Азії в турецькій мові.

Турецьке слово "sepet" визначає «корзину».

Сито є «корзиною», дно якої має численні

дрібні отвори для просіювання ! ! !

Шумерське слово “ місце “ тотожнє за

значенням хаттському слову “ місто “.

І в одному слові, і в іншому, чітко виділяється

іменник, який несе змістове навантаження –

“ міс “. Хронологію виникнення цих слів, як і

ототожнення іменника з тою, чи іншою мовою,

допоможе сучасне значення цих слів.

Зрозуміло, що спочатку було “ місце“ , а

поселення – “міста” виникають пізніше.

Таким чином, фонема “міс” має бути

шумерського походження, і її первісне

значення треба шукати у тюркських мовах.

У болгарській мові – “място” (місце),

у лувійській – “место” (місце), але

“город” (місто).

Автор хоче наголосити,що запропоновані

приклади, та реконструкція первісної

структури і фонетики давніх шумерських та

хаттських слів, як “ праукраїнських “, сягає

часів, кінця 4-го – середини 3 – го

тисячоліття до н. е.

Тому ці слова знаходять свої відповідники

( за значенням та фонетикою ) у мовах інших

народів, які інколи географічно знаходяться

на значній віддалі один від одного, і навіть на

різних континентах.

Розглянемо ще кілька лінгвістичних прикладів

шумерського та лувійського запозичення з

хаттської мови, де вказівний займенник “ то ”

злився у шумерській мові з іменником, чи

дієсловом, та фонема “т” була замінена на

фонему “д” :

«то зір» (хатт.) – «дозір» (шум.) -

- «дозор» (лув.) ; «то віра» (хатт.) - «довіра»

(шум.) - «доверие» (лув.) ; «то спілий»(хатт.)

- «доспілий» (шум.) - «спелый» (лув.) ; «то

статок»(хатт.)-«достаток»(шум.)–«достаток»

(лув.) ; «то сипати» (хатт.) –«досипати»

(шум.)- «досыпать»(лув.) ; «то вічний»

(хатт.)- «довічний» (шум.) - «вечный» (лув.) ;

«то говір»(хатт.) - «договір» (шум.) -

«договор»(лув.) ; «то писати» (хатт.) -

«дописати» (шум.) - «дописать» ; «то

їсти» (хатт.) -«доїсти» (шум.) - «доесть»

(лув.) ; «то їхати » (хатт.) - «доїхати»

(шум.) – «доехать» (лув.); «то кажи…»

(хатт.) – «докажи» (шум.) – «докажи»

(лув.); «то казати…» (хатт.) – «доказати»

(шум.) – «доказать» (лув.); «тітя»[ сосок

жіночих грудей ] (хатт.) - «дитя»[«и» тверда]

(шум.) – «дитя»[«і» мягка] (лув.); «ти кий…»

(хатт.) – «дикий» (шум.) – «дикий»

(лув.)…

Слова «казати» у сучасній російській мові не має ( рос. «говорить» ), а це свідчить,

що слова «доказать», «доказательство» виникли у лувійській мові, як запозичення

хаттського (венедського) слова, через посередництво шумерської мови.

Коли хатт казав шумеру, що він «бездушний, кам’яний», то чулось: «Ти кий !».

Шумер, запозичивши цей вислів з хаттської (венедської) мови, казав: «Дикий»,

що теж означало «бездушний, кам’яний». Це слово запозичили і далекі пращури

сучасних росіян – малоазійський народ - лувійці.

Подібним чином, хаттське слово «метал» перетворилось у лувійське «медаль».

Слова «замок» (будівля) і замок (техн. засіб ) в російській мові є запозиченнями з

мови хаттів (венедів). З польської, чеської – zamek. Тільки в згаданих мовах, а також

в українській, ми знаходимо похідні слова «замикати», «замкнути», «відмикати»,

«замковище», «замчище».

В російській – нічого подібного не знайдемо ( «запереть», «закрывать»…)

Нагадаємо, що винахідниками «заліза» були саме хатти. Про це свідчать всі науковці.

На завершення, автор хоче привернути увагу допитливого читача до низки слів,

етимологія яких загубилась у пилені часу , і тільки уважний погляд дослідника, і

прискіпливий аналіз, може повернути до нас забуте первинне значення цих слів:

наприклад, українському слову “звичай”, відповідником якому є лувійське –

“обычай”, знаходимо близьке болгарське слово “обичай”. Інше болгарське слово

“обич” має визначення “любов”. Традиція шумерів(тюрків) звати на чай хаттів,

залишила в українців, як нащадків хатто-шумерів, слово “зви (на) чай”.

Любов далеких пращурів болгар до цього напою сформувала, і залишила у мові

їх нащадків, слово “оби(ч)чай” (любов (до) чаю).

Лувійське слово “обычай” , очевидно, є запозиченням з тюркських мов.

Автор хоче наголосити, що болгари, також, є нащадками хатто-шумерів, але, етнічно,

вони більше тяжіють до шумерів. У азійських народів не прийнято відмовлятись від

такого запрошення, цим самим, наносилась образа господарю.

Та, все ж, коли з поважної причини, хатт відмовлялись від запрошення, це викликало

у шумера ситуацію, яку ми зараз називаємо словом “ відчай “ ( « від(мова) [ від] чаю» ;

або - розгубленість... ).

Існували і певні таємниці приготування чаю, до якого додавались певні трави, та сік з

них. Рослина , сік якої мав біле забарвлення, і нагадував молоко, додавали при

приготуванні чаю, покращуючи його смакові властивості.

Таким чином, в українській мові збереглась назва рослини «молочай».

Слово “ попереджати “ утворене шляхом злиття двох окремих слів: “ поперед (у)

жати “, які визначають порядок розміщення женців- кожний наступний працівник

розміщений, зліва на право, трохи попереду від попереднього. До речі, такий самий

порядок розташування використовується під час косовиці. Очевидно, цього вимагали

умови безпечної праці, при роботі з серпом та косою.

Слово “горе“ в сучасній українській мові означає “біда”, “лихо”, “нещастя”...

Первинне значення цього слова заховалось у польській мові, де “горе” (пожежа), з

наголосом на другий склад.Таким чином, слово “горе”, в значенні “пожежа”, з часом

отримало узагальнене значення – “ будь- яке нещастя “.

Слово “мило”, яке визначає миючий засіб, сприяло виникненню слова “милитись”.

Останнє слово, в сучасній українській мові, часто вживається у скороченному вигляді

– “митись”, ( ми[ли]тись). Первинне значення слова “мило” – “ те, що любо для

тіла “ ( те, що «мило» для тіла ) , ( те, що подобається ( «мило» ) тілу ),

( те, що приємне ( «мило» ) тілу ). Відповідником українському слову «мило» ( милий,

мила, милі ) в російській мові виступає слово «мыло» ( милый, милая, милые, милка ).

Синонімом українському слову «мило» є українське слово «приємно», та російське –

«приятно».

Російський науковець М.Е. Рут помилково виводить це слово від дієслова «мыть» :

«МЫЛО. Образовано от мыть с помощью древнего суффикса dl (o), который в русском языке упростился в - л -. Мыло – то, что моет» ( М.Э. Рут «Этимологический словарь русского языка для школьников», Екатеринбург, У-Фактория, 2007, с.274 ).

Присутність в російському слові «мыло» твердої української голосної «ы» ( и ), вказує на запозичення цього слова з проукраїнської мови, мови хаттів [венедів] .

Слово “мука” ( сировина для випічки хліба ), з наголосом на закінченні, утворилось

від слова “мука” ( нестерпна праця ), де наголос ставився на перший склад.

Процес помолу на камені, ще до застосування ручного жорнова, був важким та

клопітким. Коли хатт розтирав зерно, то на запитання шумера : “ що це? ”, відповідав,

що це важка праця: “ це мука “. У подальшому, шумери вимовляли це слово, як назву

сировини для випічки хліба, “ мука ”, при цьому наголос ставився інакше.

Сучасне слово “нагорода”, визначає відзнаку людини, за певні досягнення у своїй діяльності. Головним обовязком кожного члена роду було охорона членів роду, майна... від нападу сусідніх племен. Таким чином, вважаємо, що слово “нагорода” виникло, як відзнака, в першу чергу, за військові здобутки. Найкращим воїнам надавались земельні ділянки, які ми знаємо, як “городи”. Правитель держави оголошуючи імя воїна, казав: « …на( тобі ) города... », яке з плином часу, оформилось в окреме слово “нагорода”.

Такі слова виникають у час перших контактів двох окремих етнічних груп, хаттів та шумерів. Надаючи якись предмет, хатти казали : “ на ...

( називався предмет ) “, а у шумерів це “на” зливалось з іменником, і вимовлялось, як повна назва. Так виникли, очевидно, слова : “напірник” (пірник), “намисто” (мис-то) , “наділ” ( діл [ ділянка ] )...

Хаттське слово «город», у шумерському вжитку перетворилось на «огород», яке потрапило до лувійців, далеких пращурів сучасних росіян.

Подібним чином, хаттське «гірок» перетворилось у шумерське «огірок», та лувійське «огурец», де сучасне закінчення –ец, як і голосна «о», перед початковую хаттською приголосною «г», вказує на те, що лувійці це слово запозичили саме від антів (шумерів); Подібним чином, хаттське слово «коло» породжує у шумерському лексиконі слово «около», хаттське «корок» ( корочок ) породжує шумерське, а пізніше і лувійське - «окорок» (окорочок);

хаттське «біда» перетворилось у шумерське «обіда», та лувійське «обида»;

хаттське «боронь» ( бронь ), порівняйте «боронитись», «боротьба», «боротись», перетворюється у шумерів - «оборонь», «оборона», та потрапляють до лувійців.

Під час взаємного тривалого проживання хаттів, шумерів, та лувійців, в їх мовах виникають і більш складні фонемні трансформації.

Наприклад, лувійське слово «власть» при шумерському вжитку втрачає початкову приголосну «в», яка заміщується шумерським складом «об» :

«власть» - «волость» - «область»,

«владать» ( суч. «владеть» ) - «обладать»,

Так само: «вморок» стає шумерським - «обморок»,

«влако» - «облако»,

«воз» - «обоз»,

«вонять» - «обонять»,

«вязать» - «обязать»,

«вернуть» - «об(в)ернуть» > «обернуть»,

«ведь» ( пор. «ведать» ) - «обедь» > «обед» ( «обедать» ),

«вет» ( пор. «завет» ) - «обет» > «обет»…

Подібні видозміни трапляються і в мовних взаєминах хаттів(венедів) та шумерів (антів):

«від» ( пор. «відати» ) - «обід» ( «обідати» ),

«рок» - ( пор. «вівторок», «пророк»

[ той, що пояснює долю (рок) ], «сорока»

[ віщунка долі ( року ) ] ) - «оброк»…

Слово “ніч” визначає час, коли “нічого” не видно. Ця скорочена форма слова могла

виникнути від слова, яке і зараз широко вживається у польській мові, та західно-

українських говірках – “ніц” ( “ ніц не видно ” означає “ нічого не видно “ ).

Слово “день” визначає час, коли сонце, освітлюючи будь-який предмет, кидає

“ тень ” (тінь). Шумери , вживаючи це запозичене (хаттське) слово, видозмінили

“тень” на “ день ” (так само, наприклад: то віра – довіра, то зір – дозір...)

Слово “маєток” утворене від словосполучення “ ( він ) має то... ”.

Таким чином, особиста власність почала визначатись словом “ маєто(к) ”

Слово “цар”, яке ми сьогодні сприймаємо, як “ титул правителя держави”, виникло у добіблійні часи. У багатьох народів воно видозмінювалось у “сар”, “зар”, “зер”, “чар”

( цесар, цісар, цезар, кайзер, ...), але первісно означало одне і теж саме – “ пастух ”.

Сучасне українське слово «молочар» визначає «майстра молочної справи» , і

свідчить про те, що такими майстрами , у сиву давнину, були саме «пастухи».

Вони не тільки випасали тварин, але й доїли її, знали секрети молочної справи.

Українські вівчарі (Закарпаття) і зараз відзначають свято, яке пов’язане з вигоном отари на полонини. Під час святкування, вони змагаються в майстерності робити сир, доїти, розпалювати ватру, танцюють з топірцями…

У Біблії часто можна стріти вираз “ пастух наш “, тобто, “ той, що піклується і охороняє своє стадо”. Тому в один ряд, безпомилково, можна ставити сучасні слова :

“ кайзер ” (трохи попсована основа слова), “ цісар “, “ цесар “, “ цезар “, “ цар “,

“ лицар “, українське слово “ вівчар”, болгарське – “ овчар”...

Останні два слова, з двох різних мов, і дають пояснення давньому значенню, сучасного слова – “ цар ” (пастух). Турецький словник підтверджує наш висновок. Фонема турецького слова, яке визначає слово «цар» - çar (чар), а отже, «пастух» !

(«Карманный турецко-русский словарь», О.Ю Мансурова (около 8000 слов), М.,2005, с.52 ).

Хаттське слово «вів» ( вівці ), яке визначало тварину, у шумерському вжитку оформилось у «ов» (овци), та при взаємному хатто-шумерському спілкуванні, оформилось остаточно у - «вівце» ( «вівця» жін.р.), «овце» («овца» жін.р.).

Шумерська голосна «о», на початку цього слова, присутня у багатьох сучасних європейських мовах, що свідчить про запозичення цього слова з шумерської мови.

Порівняйте, латинське ovis (вівця) , та трохи попсоване латиське – avs (вівця ).

Отже, наші пращури на правителя роду, племені казали: «Це наш пастух»

( Це наш «чар» [цар] ). Біблія згадує народ, яким правили «царі-пастухи», тобто, наших далеких пращурів- хатто-шумерів.

Українець пасе “вівці”, болгарин – “овцы”, а закінчення “чар” визначає того, хто пасе – “ пастух” ( вівцепас, овцепас ) - «цар» ( пастух ) - «чар» ( пастух ) - «вівчар» ( пастух вівців ) - «овчар» ( пастух овець ).

Слова “цесар”, “цісар” (шумерського вжитку) були утворені від первісного, хаттського, “чар”, яке, в мовах інших народів, трансформувалось у “зар”, “цар” ( “цезар”, “цар” ).

Хаттському “чар” ( шумерська видозміна - “сар”, “цар” ), у шумерській мові, знаходимо власний шумерський відповідник – “бан” (пастух) .

Шумерські слова “чабан”, «чурбан» означають “ пастух“ (бан).

Від цього хаттського слова “чар” (пастух) походить і назва танцю пастухів – “чардаш”, та сучасні українські слова: “череда” ( стадо ), чара, чарка, чарчина, чарчара

( келих пастуха ), вівчарка ( пес-пастух, який пасе вівці ).

Шумерське слово “пастух” (бан), зустрічаємо у “Велесовій книзі”, етимологію якого,

дослідники не визначають: