C. Твердий аерозолів

Системний підхід можна вважати продуктом XX сторіччя. Хоча було б неправильно думати, що, наприклад, у минулому сторіччі наука не вивчала різні системи. Добре відомо, що астрономія успішно вивчала сонячну планетарну систему, а математика – різні системи обчислення. Філософське осмислення та аналіз систем можна знайти в працях Бекона, Гегсля, Міля, Маркса.

Здається, достатньо чітко сформулював основну ідею системного підходу Блез Паскаль, котрий підкреслював, що пізнати частини без пізнання цілого також неможливо, як пізнати ціле без знання його частин.

І все-таки характерним для класичного розуміння системи або складних системних об’єктів було глибоке переконання в тому, що властивості, основні риси, закони розвитку та функціону-

вання таких об’єктів однозначно чи принаймні рішучим чином детермінуються властивостями створюючих їх елементів. З цієї точки зору послідовне описання відповідних елементів та їхніх властивостей розглядалося врешті-решт як еквівалентне описання системного обєкта (системи) в цілому.

Подібний підхід до вивчення складних об’єктів свого часу був не тільки виправданий, але й здавався єдино можливим. До того ж при вирішенні ряду завдань він довів свою евристичну корисність. Підхід цей, що зводив властивості цілого до властивостей елементів, фахівці називають редукціоністським. Можна вважати, що до кінця XIX сторіччя, а в деяких галузях науки, техніки і управління – до середини XX віку, цей підхід не брався під сумнів.

Але потім ситуація різко змінилася. Необхідність вирішувати ряд завдань зовсім нового типу, що пов’язані із синтезом, організацією та управлінням складними технічними і соціальними системами, реалізація економічних та наукових проектів, а також завдань, які зорієнтовані на вивчення функціонування та розвитку надскладних біологічних та соціальних об’єктів, на розв’язання глобальних екологічних проблем, привели до розуміння обмеженості редукціоністського підходу.

Протилежний йому підхід дістав назву системного. Достатньо виразно він сформульований в новій методологічній установці, то ціле (система) не тільки не детермінується однозначно властивостями його елементів або їхніх груп та не зводиться до них, але, навпаки, самі елементи детермінуються цілим і лише в його рамках дістають своє функціональне пояснення та виправдання (як би "право на існування").

І теоретики, і практики системного підходу достатньо одностайні в тому, що його достоїнства та переваги набули такого широкого підтвердження та визнання, що непотрібно наводити додаткових аргументів на його користь. Слід нагадати тільки, що системний підхід вперше був використаний в США у військових цілях (створення атомної бомби), але надалі значно поширився і в практиці управлінської діяльності в сфері громадянського виробництва.

Значення відкриття системного підходу, системних якостей та відносин є надзвичайно визначною подією, оскільки без визнання їхніх закономірностей будь-яке конкретне вивчення складних об’єктів (особливо соціальних) вільно чи невільно буде збиватися на шлях зведення складного до простого. Тому нині жодна галузь наукового знання не може обійтися без системних уявлень як загального, так і специфічного порядку.

Протягом майже чотирьох останніх десятиріч, після того як біолог Людвіг фон Берталанфі та економіст Кеннет Боулдінг дали систематичне викладення принципів загального дослідження систем, за рубежем і в колишньому СРСР з’явилася безліч праць, що були присвячені як проблемам системної методології, так і

дослідженням в самих різних галузях знання з використанням методу системного підходу.

Системний підхід в теперішній час проник в усі галузі наукового знання та людської діяльності як загальний та найбільш ефективний метод вирішення складних проблем. Він насамперед придатний для дослідження соціальних інститутів, де, на наш погляд, має найбільшу перспективу.

Комплексність проблем і зв’язані з ними труднощі, посилення залежності між питаннями, котрі, як здавалося раніше, не мають ніякого відношення одне до одного, необхідність враховувати значну кількість взаємопов’язаних обставин – все це є результатом ускладнення розв’язуваних нині завдань, що, поряд з іншими факторами, зумовило виникнення нової методології вирішення сучасних проблем.

До речі, виникнення системного підходу в науковій літературі колишнього СРСР не було зовсім "безхмарною" подією: навколо нього відбувалась певна ідеологічна боротьба. Західні філософи намагалися довести, що діалектико-матеріалістичний метод, який в СРСР вважався загальним методом пізнання та соціальної практики, є лише синонімом системного підходу. Представники марксистсько-ленінської науки не погоджувалися з цим, зауважуючи, що за таким ствердженням криється класова позиція і воно є новою спробою зробити замах на одне із основних положень вчення про диктатуру пролетаріату. Даючи оцінку місцю системного підходу, марксисти-ленінці не заперечували його, а вважали, що діалектика і системний підхід перебувають у відносинах субординації, оскільки вони представляють різні рівні методології: системний підхід виступає лише як конкретизація принципів діалектики. Але з часом цей спір було вирішено на користь системного підходу, хоча і не до кінця.

Значна кількість літератури щодо проблем системного підходу і системного аналізу, безліч позицій та суджень, які висловлюються з приводу предмета та меж цієї нової синтезованої галузі знання, потребують чіткого визначення основних її категорій та понять. В цьому зв’язку насамперед відмітимо, що не слід плутати системний підхід та загальну теорію систем як дослідний напрям пізнання складних об’єктів (систем) із системним аналізом, як. прагматичним, прикладним застосуванням ідей та методів системного підходу для розв’язання практичних проблем, тобто із сукупністю певних способів та прийомів, які використовуються для вирішення конкретних завдань в соціальній сфері, їх співвідношення має важливе методологічне значення.