С. Надлишковий

Дата добавления: 2015-10-02; просмотров: 629

Важливим елементом системного підходу є системний аналіз, у той же час це самостійна прикладна дисципліна, яка використовує методологію системного підходу, і це також один із спе-ціальнонаукових методів науки управління. Він є поодиноким випадком системного дослідження, оскільки має своїм об’єктом лише системи, що створені людиною, а предметом – проблеми управління цими системами. Тому системний аналіз часто трактується як сукупність методів, які використовуються для підготовки та обґрунтування рішень щодо складних проблем соціального, політичного, економічного, військового, наукового і технічного характеру. На відміну від системного підходу, який є загальною методологією і має досить широкий зміст, системний аналіз має діло з проектуванням та вдосконаленням систем і таких систем управління, котрі до свого складу включають людський (цілеспрямований) фактор, тобто штучних систем, що виникли за участю людини, причому в їхньому функціонуванні людині належить якщо не головна, то, принаймні, надзвичайно важлива роль.

Процедурною основою системного аналізу є математичне моделювання, а технічною основою – засоби обчислювальної техніки та інформаційні системи.

Самі особливості систем (як правило, складних та надскладних) визначають принципи їхнього аналізу, зміст та послідовність аналітичних та управлінських дій.

Системний аналіз характеризується упорядкованим, логічно обґрунтованим підходом до дослідження проблем і використання існуючих методів їх вирішення.

Процедуру системного аналізу можна визначити таким чином:

– визначення та обґрунтування мети або ряду цілей;

– вибір альтернативних засобів, тобто курсів дій, на підставі яких може бути досягнута мета;

– визначення витрат ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, часових та ін.), що потрібні для кожного курсу дій;

– розробка логіко-математичної моделі або моделей, кожна з яких відображає зв’язки між цілями, альтернативними курсами дій, засобами їх досягнення, навколишнім середовищем та потребами в ресурсах;

– визначення критеріїв та показників, за допомогою яких зіставляються в кожному конкретному випадку цілі та витрати.

Отже, елементи системного аналізу створюють логічний ланцюг: цілі – шляхи їх досягнення – потрібні ресурси.

Як вважає В.Г. Афанасьєв, системний аналіз дозволяє розчленувати складну систему на елементи, складне завдання – на сукупність простих, виразити їх кількісно, а значить, з більшим ступенем точності. Більш того, складне завдання може бути зведене не просто до менш складних, але саме до тих, що мають для свого вирішення відпрацьовані методи⁶.

Виступаючи як процес, системний аналіз має ряд етапів, важливішим, вихідним із котрих є послідовне розчленування досліджуваної проблеми на складові підпроблеми. Воно здійснюється доти, доки можливі рішення кожної з них не стануть очевидними, наочно демонстрованими та вимірними на основі прийнятого критерію оцінки. Таке членування, аналіз – річ надзвичайно складна, особливо при вивченні управління соціальними системами. Якщо відносно нескладно розчленувати технічну систему, оскільки її складові частини очевидні, то в організаціях людей поряд із формальними є чимало неформальних утворень та зв’язків, котрі нелегко чітко виділити та зафіксувати.

Структурування проблеми при системному аналізі органічно сполучається із синтезом, зведенням в єдину систему безлічі часткових рішень, які є результатом Структурування. Зрештою вони взаємопов’язуються як елементи розв’язання проблеми в цілому.

Для того щоб втілити результати аналізу та синтезу в управлінське рішення, необхідно "пов’язати" загальну мету із засобами її досягнення. Зробити це вельми непросто, оскільки в соціальних системах загальна мета нерідко дуже далека від конкретних засобів її здійснення та повязана з ними рядом підцілей. Останні досягаються конкретними засобами. Отже, для чіткого уявлення про них потрібна декомпозиція, розчленування головної мети на підцілі.

Методом декомпозиції цілей є розробка "дерева цілей". Відображаючись у формі схеми або описання, таке дерево" вміщує всю ієрархію цілей даної системи – від самих простих, нижчих, елементарних підцілей до загальної, вищої мети. Використання названого методу перетворює розв’язання складної проблеми в системний, цілісний процес.

Системний аналіз передбачає наявність достатнього обсягу необхідної інформації про сутність проблеми, її логічну структуру, зв’язки з іншими (зовнішніми щодо даної) проблемами, про потрібні ресурси, про різного роду фактори, що впливають на розв’язання проблеми, і т.д. Багато з таких факторів не піддаються кількісній оцінці, і врахувати їх можна, лише використовуючи знання, досвід та інтуїцію експертів, фахівців щодо досліджуваної та суміжної із нею проблем.

⁸ Див.: Афанасьєв В.Г. Общество: системиость, познание й управ-ление. - М., 1981. - С. 159.

Разом із тим системний аналіз сприяє упорядкуванню цієї вихідної, часто вельми різнорідної та суперечливої "інформації. Він служить також засобом здобування нових відомостей про стан системи, тенденції її розвитку, альтернативи, різні шляхи досягнення мети системи, про можливі її стани в майбутньому, тобто прогнозуючої інформації.

При системному аналізі використовується специфічний науковий інструментарій. Він складається з таких методів: неформальні евристичні (методи сценаріїв, експертних оцінок, діагностика, "перехресні" порівняння); графічні (“дерево цілей", сітьові, матричні методи); кількісні (економічний аналіз, аналіз витрат та ефективності, статистичні методи, морфологічний аналіз, метод агрегуванпя перемінних у комплексні фактори). По суті, на всіх етапах системного аналізу використовується такий універсальний метод пізнання, як моделювання.

Приблизна схема (логічна структура)системного аналізу:

1. Вихідним пунктом будь-якого системного аналізу та розробки альтернативних варіантів управлінських рішень є уявлення про цілісність системи. Із цього уявлення випливають два основних висновки. По-перше, система може бути зрозуміла і реконструйована (створена у випадку проектування нової системи) як дещо ціле лише в тому випадку, якщо вона як система протистоїть своєму оточенню – середовищу. По-друге, розчленування системи приводить до поняття елемента-одиниці, властивості та функції якої визначаються її місцем у рамках цілого. При цьому не слід забувати про відносну самостійність та специфічні властивості елементів, які можуть та вступають у певні відносини між собою. Крім того, необхідно пам’ятати, що система як ціле, в свою чергу, завжди являє собою елемент більш складної системи в ієрархії.

2. Цілісність системи конкретизується та здійснюється через зв’язки. Природно, в системах головне місце посідають "системоутворюючі" зв’язки, що виражають закономірні відносини та визначають організацію системи. Але слід мати на увазі, що, наприклад, соціальна організація як відкрита система взаємодіє із середовищем, обмінюється із ним матеріалами, енергією, людьми, інформацією і т.д. Середовище впливає на систему, зв’язки із середовищем можуть впливати на внутрішню структуру організації.

3. Сукупність зв’язків приводить до поняття структури і організації системи. Структура, організація матеріальних елементів (компонентів), їхні зв’язки додають системі той чи інший ступінь сталості, стабільності, здатності витримувати певний вплив з боку середовища, не втрачаючи своєї якісної визначеності.

4. Структура може характеризуватися як "по горизонталі", так і "по вертикалі". Вертикальна структура приводить до поняття рівнів, їхньої підпорядкованості та ієрархії.

5. Наявність управління в системі створює необхідність постановки в процесі аналізу та розробки систем поняття мети, доцільності характеру їхніх зв’язків та поведінки.

6. В зв’язку з управлінням та необхідністю доцільного характеру поведінки систем здебільшого виникає проблема співвідношення функціонування та розвитку, стабільності та інновацій з урахуванням факторів часу, простору та екології.

Системний аналіз щодо управління дає можливість:

Моделювання в широкому смислі – це особливий пізнавальний процес, метод теоретичного та практичного опосередкованого пізнання, коли суб’єкт замість безпосереднього об’єкта пізнання вибирає чи створює схожий із ним допоміжний об’єкт-замісник (модель), досліджує його, а здобуту інформацію переносить на реальний предмет вивчення.

Моделювання – це процес створення та дослідження моделі, а модель – засіб, форма наукового пізнання.

Підмоделлю розуміється об’єкт будь-якої природи (мис-лено уявлена або матеріально реалізована система), котрий, відображаючи чи відтворюючи в певному смислі об’єкт дослідження, здатний заміщати його так, що вивчення моделі дає нову інформацію про об’єкт.

Моделювання широко використовується в дослідженні систем різної природи, але особливого значення воно набуває в соціальному управлінні, в рамках методології системного підходу.

Характерною рисою розглядуваного методу є можливість відтворення моделлю відповідно до завдань дослідження тих чи інших істотних властивостей, структур досліджуваного об’єкта, взаємозв’язків і відносин між його елементами. В процесі пізнання модель іде слідом за об’єктом, будучи певною його копією, а у відтворенні, конструюванні, навпаки, об’єкт іде слідом за моделлю, копіюючи її.

Модель фіксує існуючий рівень пізнання про досліджуваний об’єкт. Неможливо створити універсальну модель, котра могла б відповісти на всі запитання, що викликають інтерес; кожна з них дає лише наближений опис явища, причому в різних моделях знаходять відображення різні його властивості. До моделювання звертаються тоді, коли досліджувати реальний об’єкт з усією сукупністю його властивостей недоцільно, незручно або неможливо.

Наприклад, злочинність може бути досліджена тільки через її інформаційну модель, якою виступає кримінальна статистика.

Отже, моделювання – це метод, а модель – форма, засіб наукового пізнання. Метод моделювання володіє загальністю, оскільки змоделювати можна будь-який об’єкт: така можливість рівнозначна визнанню принципової їх пізнаваності.

Як засіб наукового пізнання моделі виконують три основні функції: описову, пояснювальну та передбачувальну (рис. 7.1 ).

Рис. 7.1. Функції моделей

Описова функція моделі полягає в систематизації емпіричних даних; точність, адекватність та повнота опису є вихідною передумовою для виконання будь-яких функцій.

Пояснювальна функція полягає в розкритті зв’язків між встановленими в процесі описання фактами, залежностями та вже відомими законами, теоріями, гіпотезами.

Передбачу вальна (прогностична) функція спрямована на передбачення нових, не відомих раніш властивостей та відносин в обєкті, що моделюється.

Метод моделювання практично знаходить застосування в усіх сферах досліджень. Так, в органах внутрішніх справ можливе створення та використання моделей: злочинності; ДТП (доро-жньо-транспортних подій); пожеж; організаційних структур;

функціонування окремих служб та посадових осіб; планування та проведення спеціальних операцій та ін.

Різноманітність об’єктів дослідження породжує і різноманітність їх класифікацій. Спроба створити єдину класифікацію моделей надто важка в силу багатозначності поняття моделі в науці та техніці.

Моделі можуть бути предметними, фізичними, предметно-математичними, знаковими, стохастичними та ін.

І. Б. Новик виділяє такі історичні форми моделювання:

отехніко-конструкторське, яке є його первісним видом і яке досягло досконалості в теорії подібності;

фізико-теоретичне, пов’язане із використанням моделей в теоретичному описанні фізичних об’єктів;

біологічне. Якщо правомірність використання перших двох форм не бралася під сумнів, то використання моделей в біології відбувалося в гострій боротьбі, у ході подолання необґрунтованих заборон на моделювання тваринних систем;

економіка-математичне, що передбачає поширення прийомів побудови математичних моделей на сферу соціального життя;

глобальне, яке передбачає новіший тип моделювання соці-ально-економічних систем і яке стало можливим в результаті розвитку слектронно-обчислювальної техніки⁷.

В загальному плані моделювання розпізнається фізичне і математичне.

При фізичному моделюванні модель відтворює досліджуваний оригінал із збереженням його фізичної природи, при математичному – оригінал описується формальною мовою, яка дозволяє зробити висновки за допомогою логіко-матема-тичних процедур.

Виходячи із цього, розрізняють: матеріальні (предметні) моделі, які функціонують за своїми природними законами, та ідеальні (мислені). що функціонують за законами логіки. Серед останніх особливе місце для моделювання соціальних процесів посідають логіко-математичні моделі, котрі в особливій, символічній формі’ виражають структурні та кількісні зв’язки, притаманні досліджуваним об’єктам. Вони являють собою сукупність порівнянь, нерівностей, матриць (таблиць) та інших форм математичного опису.

Основою для розробки логіко-математичних моделей служать формалізація та квантифікація.

Під формалізацією слід розуміти вивчення об’єктів шляхом відображення їх змісту та структури в знаковій формі за допомогою штучних" мов (математики, математичної логіки та ін.), а під квантифікацією⁸ – вимірювання якісних ознак об’єкта, подання їх в кількісній формі.

Використання логіко-аналітичних моделей в системних дослідженнях соціальних явищ висувають завдання визначення меж та умов застосування кількісних методів аналізу.

Застосуванню кількісних методів обов’язково повинен передувати опис змісту об’єкта за допомогою операціоналізованих термінів науки, що його вивчає. Спроби ж використання математичного апарату без виконання цих попередніх умов скоріш перекручують питання, ніж допомагають з’ясувати істину.

В цілому процес математичного моделювання здійснюється в певній послідовності видів робіт, що передбачають:

виявлення, осмислення проблеми, постановку завдань дослідження;

з’ясування та осмислення об’єкта моделювання, інформаційне забезпечення моделі та ввід зібраної інформації в ЕОМ;

‘Див.: Новик Й. Б. Новмй тип модельного познания // Вопросн философии. - 1980. - № 7. - С. 131.

⁸ Див.: Квантифікація (від лат. биапішп – скільки та фікація), кількісний вираз, вимір якісних ознак (наприклад, оцінка у балах майстерності спортсменів).

робота з моделлю, тобто виконання поставлених перед нею завдань (розрахунок відповідних показників, пошук оптимальних варіантів і т.п.);

верифікація моделі, тобто встановлення ступеня її істинності;

інтерпретація моделі, тобто переведення здобутих у вигляді математичних символів результатів у словесні формулювання.

Вказані види робіт з урахуванням їхньої послідовності можна об’єднати в три групи:

1 – вивчення реального об’єкта та побудова на його основі моделі;

2 – дослідження моделі;

3 – поширення вивчених властивостей моделі на п оригінал.

Треба мати на увазі, що при певній схожості моделі з оригіналом вони мають істотні відмінності.

Отже, висновки, що зроблені в результаті дослідження моделі, носять ймовірний характер та потребують додаткових уточнень, конкретизації та коректування.