Суб'єкти і рівні соціально-трудових відносинЛюди не можуть виробляти, не з'єднуючись за допомогою певних організаційних форм для спільної діяльності і для взаємного обміну результатами своєї праці. Звідси витікає, що необхідним елементом будь-якої суспільної праці і виробництва є соціально-трудові відносини. Вони охоплюють як соціально-економічний аспект майнових відносин, так і систему правових інститутів, пов'язаних з регулюванням умов праці, трудових суперечок, участю профспілок в управлінні та ін. Соціально-трудові відносини як система мають дві форми існування: перша – фактичні соціально-трудові відносини, що функціонують на об'єктивному і суб'єктивному рівнях; друга – соціально-трудові правовідносини, що відображають проекцію фактичних соціально-трудових відносин на інституційний, законодавчий, нормотворчий рівні. Структура системи соціально-трудових відносин достатньо складна і включає різноманітні параметри, що характеризують систему побудови, дії і регулювання соціально-трудових відносин (рис. 4.1). Суб'єктами соціально-трудових відносин можуть бути індивід, група індивідів, об'єднаних якою-небудь системоутворюючої ознакою. Всі індивіди-трудящі, згідно Міжнародної класифікації статусу зайнятих (1993), незалежно від їх положення у складі робочої сили (мають або шукають роботу), відносяться до категорії працівників. Працівники, залежно від характеру економічного ризику, елементом якого є міцність зв'язків індивіда з його роботою, характер влади над підприємством і іншими трудящими, яку мають індивіди, підрозділяються на: найнятих робітників; працедавців; трудящих, працюючих на підприємствах, що належать їм (які не використовують найнятих робітників на постійній основі); членів виробничих кооперативів; членів сім'ї, що беруть участь в роботі; трудящих, непіддатливих класифікації по статусу.
Рис. 4.1. Структура системи соціально-трудових відносин
Найнятий робітник – це фізична особа, що уклала трудовий договір (як правило, у письмовій формі) з власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом або фізичною особою, згідно якому працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цим договором, відповідно до вимог внутрішнього розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений їм орган або фізична особа зобов'язується виплачувати працівнику заробітну платню і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Таким чином, договір найму визначає соціально-трудові відносини між його учасниками. Працедавець як суб'єкт соціально-трудових відносин, згідно Міжнародної класифікації статусу зайнятих (1993) – це трудящий, працюючий самостійно або з одним або декількома партнерами на власному підприємстві і який в цій якості на постійній основі наймає працівників для роботи на своєму підприємстві. Працедавець звичайно є власником засобів праці. У господарській практиці України працедавцем вважається також і керівник в державному секторі економіки, який наймає працівників за договором, наприклад, директор державного підприємства, хоча він сам є найнятим робітником держави і не володіє засобами праці. Трудящі, зайняті на власному підприємстві, – це трудящі, які, працюючи на своєму підприємстві самостійно або з одним і з декількома партнерами, не наймали яких-небудь найнятих робітників на постійній основі. Партнери можуть бути і не бути членами однієї сім'ї або одного домашнього господарства. Члени виробничих кооперативів – це трудящі, зайняті на власному підприємстві – кооперативі, що виробляє товари і послуги, де кожен член має рівні з іншими членами права при рішенні питань організації виробництва, збуту і / або інших сторін роботи закладу, інвестування і розподілу доходу закладу між його членами. Слід зазначити, що найняті робітники виробничих кооперативів до цієї групи не відносяться. Члени сім'ї, що беруть участь в роботі, – це трудящі, зайняті на орієнтованому на ринок закладі, який належить родичу, що проживає в тому ж домашньому господарстві; цих трудящих не можна вважати партнерами, оскільки ступінь їх участі в роботі закладу з урахуванням витрат робочого часу і інших чинників не порівнянні з участю в роботі глави закладу. Трудящі, непіддатливі класифікації по статусу, включають тих індивідів, відносно яких наявна інформація недостатня, і яких не можна віднести ні до однієї з перерахованих раніше категорій.
Рис. 4.2. Суб'єкти соціально-трудових відносин Суб'єктом соціально-трудових відносин може виступати організація (підприємство) або їх група, а також територіальнее утворення. У цій же якості світова спільнота в певних умовах розглядає і окрему державу (рис. 4.2). Держава, перш за все, виконує законотворчу функцію, формує і удосконалює, на підставі або з урахуванням Конвенцій і Рекомендацій МОП, інших міжнародних трудових норм, відповідно до національних умов і практики, національне законодавство і правила по здійсненню соціального партнерства між державними органами, організаціями працедавців і найнятих робітників. Держава ратифікує міжнародні трудові норми, захищає права всіх категорій працівників. Держава, виступаючи те ініціатором, те регулятором, те арбітром, те посередником, те активним, те стриманим виконавцем, часто виконує вирішальну роль в процесі успішного проведення соціального діалогу і колективних переговорів. Держава як суб'єкт соціально-трудових відносин виступає в якості працедавця і як власник майна (якщо це торкається державних підприємств). Вона може бути представлена центральними і регіональними організаціями всіх гілок влади: законодавчої, виконавчої і судової. Характерною особливістю соціально-трудових відносин є їх рухливість і динамізм. Вони відображають економічну поведінку людей: отримання прибутку в конкурентній боротьбі (підприємці) і необхідних матеріальних благ (найняті робітники). Досягнення рівноваги і стабільності в соціально-трудових відносинах між їх учасниками (суб'єктами) – головна задача держави, яка здійснює її за допомогою законодавчого регулювання і дотримання принципів соціального діалогу. Такий баланс інтересів між партнерами у сфері виробництва і послуг знаходить своє втілення в колективних договорах і угодах різного рівня або в індивідуальних трудових договорах (контрактах). Новизна одного з наймасштабніших типів системи соціально-трудових відносин в Україні, такого, як механізм соціального партнерства, соціальний діалог, полягає, перш за все, в об'єктивно обумовленій необхідності формування нових суб'єктів і рівнів соціально-трудових відносин. Як свідчить досвід багатьох країн, в ринковій економіці як суб'єкти механізму соціального партнерства виступають (рис. 4.3): 1) найняті працівники; 2) працедавці; 3) держава. Економічний і правовий стан цих суб'єктів соціально-трудових відносин в ринковій економіці може істотно змінюватися, що визначає нову соціально-трудову поведінку, нові взаємні вимоги, нові способи узгодження інтересів. Вказані суб'єкти соціально-трудових відносин представлені в узагальненому вигляді. Так, працедавець може виступати не тільки як індивід, фізична особа, власника якого-небудь підприємства, організація і т. п., але і як співтовариство, об'єднання, асоціація і інша юридична особа, яка виражає інтереси працедавців. Кожен найнятий робітник може відстоювати свої інтереси індивідуально, вступаючи у відносини найму робочої сили з працедавцем, але як виразник інтересів групи найнятих робітників виступають, як правило, професійні союзи – масові організації, об'єднуючі найнятих робітників, зв'язаних спільністю соціально-економічних інтересів, що захищають їх інтереси. Можливі і інші організаційні форми об'єднання найнятих робітників. Згідно статті 2 Конвенції МОП № 87 (1948 р.) про свободу асоціації і захист права на організацію (до якої приєднався Радянський Союз, а отже, і Українська РСР – 11 серпня 1956 року) «трудящі і підприємці без який-небудь відмінності мають право створювати по своєму вибору організації без попереднього на те дозволу, а також право вступати в такі організації на єдиній умові підпорядкування статутам цих останніх». В якості найнятого робітника як суб'єкта соціально-трудових відносин можуть виступати як окремий працівник, так і група працівників, що розрізняються по своєму положенню в соціально-професійній структурі, спрямованості інтересів, мотивації праці та іншим ознакам. Основою групових і індивідуальних відмінностей виступають вік, статеві ознаки, стан здоров'я, ступінь освіти, професійна, посадова, галузева приналежність, визначаючі сутнісні сторони в трудовій поведінці найнятого робітника. Особливу роль в процесі формування нових соціально-трудових відносин в Україні виконує диференціація по віку: зміна поколінь, що серйозно розрізняються один від одного по основних соціально-психологічних параметрах, орієнтації і мотивації, вимагає адекватного урахування. На соціально-трудових відносинах не може не позначитися і статеві ознаки. Наприклад, фахівці відзначають, що чоловікам властивий підвищений радикалізм, а жінкам – конформізм.
Найнятий робітник повинен володіти певними якостями, оцінка яких може дати реальне уявлення про суть і зрілість соціально-трудових відносин. Перш за все, найнятий робітник повинен володіти готовністю і здібністю до особистої участі в соціально-трудових відносинах, соціальному діалозі, мати певну установку на переважні способи участі в них. Найнятому робітнику система соціально-трудових відносин забезпечує організацію процесу праці, його зміст, режим і оцінку трудової діяльності. Працедавцю (підприємству) соціально-трудові відносини дозволяють ефективно використовувати робочу силу, розвивати людський чинник виробництва, виховувати партнера для досягнення сумісних цілей шляхом трудової згоди і солідарності, забезпечувати економічне зростання і підвищення життєвого рівня працівників. На рівні держави соціально-трудові відносини складаються з інтересів держави і інтересів решти суб'єктів, що делегують свої повноваження державі в особі законодавчих і виконавчих інститутів влади. Найважливішими інститутами соціально-трудових відносин, які впливають на життєдіяльність і поведінку їх суб'єктів, є: – формальна, юридична рівноправність суб'єктів соціально-трудових відносин, яка забезпечує працівникам свободу вибору професій і сфер праці, права на укладення трудового договору (контракту), а також на його розірвання; – свобода формування найнятими робітниками об'єднань, співтовариств профспілок, рівно як і працедавцем – відповідних об'єднань, асоціацій і співтовариств. Ті і інші створюються в цілях представлення і захисту інтересів вказаних суб'єктів; – соціальний діалог при вирішенні проблем, що виникають в процесі соціально-трудових відносин, якій забезпечує, зокрема, вільне і рівноправне ведення переговорів; – колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин; – трудове право-відношення як державний регулятор взаємостосунків суб'єктів соціально-трудових відносин з приводу застосування праці і соціального захисту працівників. Всі ці інститути, що забезпечують формування належного соціально-психологічного клімату в системі соціально-трудових відносин, виявляються в різних поєднаннях з урахуванням конкретних соціально-економічних умов, ступеня розвиненості того або іншого інституту, зрілості самих суб'єктів соціально-трудових відносин. Проблема взаємодії суб'єктів соціально-трудових відносин вирішується, зокрема, через виділення рівнів соціально-трудових відносин (рис. 4.4). На індивідуальному рівні соціально-трудових відносин взаємозв'язаними суб'єктами можуть бути: працівник – працівник; працівник – працедавець; працедавець – працедавець. На груповому рівні соціально-трудові відносини виявляються між об'єднаннями працівників (профспілками) і працедавцями або об'єднаннями працедавців. На рівні держави соціально-трудові відносини виявляються через взаємозв'язки між: працівником і державою; об'єднаннями працівників і державою; працедавцем і державою; об'єднаннями працедавців і державою. У сучасних умовах законодавчі акти по працю носять характер мінімально гарантуючих норм права. Передбачається, що на основі переговорів найнятих робітників (профспілок або інших представників) і працедавців можуть встановлюватися вищі гарантії, чим це передбачено актами законодавства про працю і іншими законами України. Зокрема, прийнятим в 1993 році Законом України «Про колективні договори і угоди» в Україні була введена чотирьохрівнева система регулювання соціально-трудових відносин за допомогою: – генеральної угоди на державному рівні між професійними союзами, що об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, і працедавцями або уповноваженими ними органами, що об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди; – галузевих угод, що укладаються між галузевими асоціаціями, союзами працедавців і галузевими профспілками; – угод на регіональному рівні, що укладаються між регіональними органами державної виконавчої влади або регіональними об'єднаннями працедавців і регіональними об'єднаннями профспілок; – колективного договору підприємства, що укладається між працедавцем і одним або декількома профспілковими органами.
Рис. 4.4. Рівні соціально-трудових відносин Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства в межах компетенції цих підрозділів. У колишній економічній системі в Україні такого комплексу суб'єктів і рівнів соціально-трудових відносин не було. Становлення, формування і розвиток нових суб'єктів і рівнів соціально-трудових відносин, виникнення багатоманітних форм трудової взаємодії працівника і суспільства, працівника і працедавця, суспільством і працедавцем ніколи не є миттєвим стрибком, це достатньо тривалий процес, що вимагає стосовно формованої національної моделі організації господарства наукових досліджень і розробок, прийняття рішень і практичних дій по їх реалізації в законодавчому, освітньому, соціокультурному, організаційному і інших аспектах.
|
