Підсумкові зауваження. 5 страница

У риториці документів як законодавчої, так і виконавчої гілок влади вистачає закликів до майже сакрально зрозумілого національно-культурного відродження та розвитку духовності українців. Водночас втілення таких високих цілей, конкретні кроки в цьому напрямку часто-густо заходять у глухий кут, оскільки розвиток духовності має спиратися на високо розвинуту економічну базу, а розвиток економічного життя у культурно занедбаній країні також стає проблематичним. На жаль, така ситуація склалася з вини не тільки владних структур, а й самої національної культурно-творчої еліти, яка сьогодні поки що неспроможна заявити про себе як про дійсно національно-свідому організовану конструктивну силу. Багато в чому ми сьогодні знову опиняємося у ситуації 1918-1919 років, коли, очоливши молоду, ідейно-духовно та організаційно слабку українську державу, національно-культурна еліта виявилась неспроможною до рішучих та ефективних дій в напрямку реалізації складного комплексу заходів по розбудові дійсно незалежної у всіх відношеннях держави. Схоже, що для національно-демократичних сил державна незалежність як була, так і залишається єдиною самоцільною священною метою, котра у більшості випадків ще й сьогодні не підкріплюється реальними заходами щодо політичної, економічної та ідеологічної трансформації українського пострадянського суспільства.

Ситуація ускладнюється тим, що, наполягаючи на недоторканості тези про абсолютну цінність національної культури, котрій потрібна підтримка з боку держави, національно свідома інтелігенція ідеологічно експлуатує лише консервативний зміст ідеї національно-культурного відродження за рахунок обмеження демократичної відкритості суспільства. Однак, такий консерватизм має постійне тяжіння до культурної, а відтак і економічної та політичної самоізоляції. Не маючи за мету хоча б якимось чином принизити культурні здобутки українського народу у минулому, зазначу, що в умовах динамічного розвитку світового соціокультурного процесу надання переваги заходам, спрямованим виключно на відродження нашої культури нагадують спроби реставрувати старий будинок шляхом заміни його зношених конструкцій замість побудови нового. Сьогодні українська культурна еліта повинна зосередити свої зусилля на проблемах, вирішення котрих допоможе подолати, як це не парадоксально звучить, хронічно анахронічну спрямованість нашої культури, дасть їй змогу конкурувати з сучасними формами культур інших країн в тих різноманітних сферах сьогоденного суспільного життя, де її присутність поки що є майже непомітною. Зневага до власної культури з’являється не стільки з причини відсутності патріотизму, а головним чином через те, що вона виявляється не в змозі задовольнити сучасні культурні запити нашої людини, духовно та й матеріально збагачувати її.

З іншого боку, реалізація вимог демократичної відкритості суспільства за умов ринкової економіки та відсутності належної державної підтримки, коли в першу чергу порожніють кишені традиційних споживачів високої культури – вчителів, лікарів, інженерів, науковців, змушує ту частину національної творчої інтелігенції, котра є основним «виробником» культурних продуктів, орієнтуватись виключно на культурні запити публіки, що має високій рівень доходів. Рівень цих культурних запитів добре відомий. Внаслідок цього відбувається подвійний процес взаємодії української та масової культури. З одного боку, бажання створити конкурентноспроможну культурну продукцію веде до того, що наші композитори, митці, письменники часто просто погано копіюють не найкращі зразки зарубіжних пісень, телепередач, книжок. З іншого боку, прагнення зберегти національну специфіку веде до того, що цим витворам мас-культурного виробництва надають українських рис. Через це можна спостерігати чи то мас-культуризацію української культури, чи то псевдоукраїнізацію масової культури. У будь-якому випадку ми можемо говорити лише про окремі «перлини» сучасної української культури у загальному масиві тимчасових підробок під національний стиль та дух. В цілому йдеться про певне «пристосування» нашої культури під невибагливі та навіть примітивні потреби мас-культурних «споживачів». Розмови про те, що треба естетично виховувати та розвивати особистість, видаються тепер принаймні донкихотством. Нерідко спонукальними мотивами культурної творчості у наш час стають не ідеальні, духовні, культурні потреби, а суто меркантильні інтереси. Більш того, перед деякими діячами культури вже стоять інші завдання – не тільки забезпечити відносно стабільний матеріальний добробут, а отримати надприбутки в системі розгалуженого, криміналізованого та корумпованого арт-бізнесу. Але, в свою чергу, пристосування до нерозвинутих естетичних смаків масового споживача культури криє у собі небезпеку поступового витіснення власне української культури з інформаційного простору нашої держави та творчу деградацію тих митців, що таким чином «вписалися» у систему ринкових відносин в культурному виробництві.

Парадоксальність того стану, в якому опинилась на сьогоднішній день українська культура, котра століттями живилась ідеєю незалежної демократичної української держави і, можливо, тільки завдяки цьому вижила, полягає в тому, що надто широке та довільне тлумачення її демократичного аспекту може стати каталізатором розчинення та поглинання нашої культури деякими іншими агресивно-експансивними культурами, зокрема російською (котра, як відомо, довгі роки розвивалась і продовжує розвиватись чималою мірою за рахунок культури української) або синтетичної західної культури. Навряд чи хто-небудь може ставити під сумнів, скажімо, демократичність французької держави та якимось чином заперечувати величезне значення та роль її культури в світовому контексті. Однак саме у Франції ще 1975 року був прийнятий спеціальний закон по захисту власної культури, насамперед – від заокеанської експансії.

Відомо, що українська культура в її традиційно-народному прояві зосереджувалася переважно в регіонах, у той час як в містах, навіть етнічно не російських, за відомих обставин пануюче місце посідала російська культура. Тому проблемою номер один для виживання культури нашого народу є повернення її в міста саме на правах повноправного господаря, а не бідної родички. Це повернення можна розглядати як «українізацію» (яку деякі недоброзичливці нашого народу навіть у тих невеликих зрушеннях в цьому напрямку поспішають оголосити «примусовою»), а можна – як «дерусифікацію». Її змістом є цілком правомірне з етичних, цивілізаційних та політичних міркувань ствердження українського в Україні. В центрі цього процесу стоїть мовне питання, котре, на мою думку, є питанням принциповим. Адже мова, як відомо, є могутнім каналом впливу одного народу на інший, каналом здійснення не удаваної, а реальної інформаційної, а отже, і культурної, економічної та політичної експансії. Результатом цілеспрямованої політики колишньої метрополії переважна більшість міського населення нашої держави стала російськомовним і якщо свідомо не ідентифікує себе з російською культурою, то щонайменше віддає їй перевагу, залишаючись в межах російської культурної ментальності.

Досить сказати, що українська друкована продукція, котра розрахована на масового споживача, на власному ринку за обсягами продаж сьогодні поступається російській та російськомовній майже в 15-20 разів. Приблизно така ж ситуація склалась в сфері радіомовлення та телебачення. Це і не дивно, адже лише за даними останнього перепису населення 1989 року в порівнянні з попереднім (1969 року) кількість українців, що вважали рідною мовою російську, збільшилось майже на сім мільйонів. Дійшло до того, що в Україні створюється мас-культурна продукція (шоу-бізнес, пригодницька література тощо), котра зорієнтована насамперед на російського споживача та бездонний російський ринок. Ось чому навряд чи гостроту проблеми тут допоможуть згладити заклики деяких діячів від культури та політики вважати всю російськомовну культурно-мистецьку продукцію, котра з’являється в Україні, надбанням української культури. Згадаємо славетного вітчизняного мовознавця О. Потебню, який вважав, що представників зросійщених «нетитульних» національностей імперії, за обставин, коли вони навіть заповітні думки мислять російською мовою, вже не можна зараховувати ні до якого іншого народу, окрім російського.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються в слова, речення тощо. Однак саме в них відображені історичний досвід, знання народу – носія мови, про світ, його структуру, ставлення людей до нього та один до одного. Мова є чи не найважливішим елементом національної самобутності, позбавлення якої веде до втрати цієї самобутності. Цей погляд на національну мову у світовому співтоваристві став загальновизнаним ще з минулих століть, чим і визначається така велика увага, що у свій час приділяли проблемі національної мови в процесах національного відродження Польща, Чехія, Ізраїль та інші країни. Так, німецький мовознавець та філософ В. фон Гумбольдт зазначав, що мова народу – це його дух, і дух народу – це його мова. Дійсно, саме в мові акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою та символом нації, її генетичним кодом, котрий поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності. Певна мовно-етнічна сегментність культури вважається цілком нормальним явищем для багатьох демократичних розвинутих країн. Одначе такий стан, коли в одній нації мовний вододіл проліг між представниками міської та селянської культури, де перші послуговується мовою колишньої деспотичної господарки країни, далеко не може вважатись нормальним, оскільки вказує не тільки на недосформованість нації, її культури, але й на непевне майбутнє як їх самих, так і держави в цілому.

Культура у всіх своїх історичних перетвореннях завжди була і залишається насамперед людською реальністю, що розкриває внутрішній світ людини – її життєві цінності, нарешті, сенс її буття. І саме тому, що за культурою стоїть внутрішній світ народу у різні епохи його існування, вона завжди є своєрідною та неповторною. Своєрідність та неповторність, скажімо, західноєвропейської культури чітко проглядається у далеко не послідовному, проте неухильному її наближенні, починаючи з античності та закінчуючи новітньою епохою, до позитивного вирішення безумовно центральної для неї проблеми людської свободи, у незмінному її прагненні до повноти та цілісності людського існування. Прагнення до свободи та повноти людського існування притаманне й українській культурі. Однак, якщо західна культура, залишаючись завжди людською реальністю, постійно демонструє звернення людини до зовнішнього світу та прагне з’ясувати його значення та актуальність для неї, то українська культура традиційно відрізнялась прагненням обмежитись врегулюванням зв’язку людини з світом своєрідною третьою «символічною» реальністю, найбільш досконалим зразком котрого, як вважав виразник «народної філософії» Григорій Сковорода, повинна стати Біблія. Життя у світі символів, що мають чіткий людиновимірний сенс, стало проявом певного «відходу» українців від світу банально-буденних речей, квінтесенцією чого стало знамените сковородинівське – «Світ ловив мене, та не впіймав».

Весь уклад життя українців з давніх часів до наших днів, їх ментальність свідчить про постійне прагнення до самодостатності та спрямованості їх буття на самих себе. У певному сенсі українська культура є позаісторичною, оскільки уроки історії, як свідчать сьогоднішні реалії, мало змінюють українську ментальність. З самого початку вона заявляє про самоцінність людського життя, говорить про права людини на автономність та самовизначення у світі і залишається послідовною в утвердженні їх протягом всього свого існування. Можливо тому для українців, котрі звикли покладатись у всьому на самих себе, діяти не з примусу, а добровільно, керуючись власними імпульсами душі, спроби прориву з «малого» у «великий» світ, нехтування особистісним на користь суспільного майже завжди були пов’язані з гострою боротьбою мотивів, психологічним напруженням, рівнозначного жертовності та героїзму. Можливо саме цим можна пояснити тривалий історичний ізоляціонізм та заідеологізованість української суспільної думки. Можливо, саме тому така невід’ємна риса нашого народу, як прагнення до індивідуальної свободи через історично-ситуаційну передчасність, вольову нерішучість у її відстоюванні та незавершеність суспільно-політичної структурованості нації оберталось нашою слабкістю, за яку немало поколінь заплатило століттями несвободи іноземного панування на нашій землі.

Сьогодні, коли перспектива єдності світової культури вперше за всю історію людства стає реальністю і підключення до неї національних культур може призвести не тільки до подолання їх замкнутості, але й до втрати ними самобутності та незалежності, тисячолітня українська культура знаходиться на дуже складному і відповідальному відрізку свого шляху, на якому їй належить знайти відповідь на черговий виклик часу. Чи буде знайдене рішення, котре стало би адекватним цьому виклику, залежить від того, наскільки добре ми, українці, засвоїмо уроки історії як своєї власної, так і всього людства. Зрозуміти хто ми, куди йдемо можна лише тоді, коли остаточно розпрощавшись з міфами нашої історії, тверезо та неупереджено проаналізуємо як світлі, так і темні її сторони. Безумовно, одним з найголовніших таких уроків, який може винести наше суспільство з цього, повинно стати усвідомлення того, що культура для кожного народу є найціннішим його надбанням, від примноження та розвитку якого спільними зусиллями значною мірою залежить його майбутнє. Отже, одним з головним завдань культурного становлення незалежної України є розбудова української міської культури, яка мала б всі ознаки відповідності сучасному рівню розвитку основних світових національних культур. Цей процес не повинен зводитися до простого кон’юнктурного «осучаснення» архаїчних елементів народної культури.

Складність ситуації, в який опинилася українська культура, полягає в тому, що розвинені національні культури, які мають столітні традиції та своєрідний запас міцності, без особливих побоювань можуть входити в процес динамічного створення полікультурного простору людства. Для України такий процес таїть певну загрозу втрати національної культурної ідентичності ще до того, як наша культура твердо стане на ноги. Водночас ми не можемо залишатися осторонь світових культурних тенденцій і маємо діяти у двох напрямках одночасно – наполегливо відтворювати власну національну культуру, позбавляючись від тягаря колоніального минулого і, разом з цим, інтегруватися у полікультурне довкілля світового співтовариства. Врешті решт цей процес має один інтегральний покажчик – набуття українською культурою адекватних сучасності форм разом із турботливим ставленням до архаїчного, збереженого у нас внаслідок вимушеної культурно-політичної ізоляції і у багатьох країнах вже втраченого потужного прошарку народної культури. У противному випадку ми будемо мати тільки одну так звану «шароварну» культуру, котра не стане особистісним багатством кожного з нас, залишившись на рівні малозначущих для перспективи розвитку культури етнографічних раритетів, так і не набувши достатніх підстав для того, щоб претендувати на значення загальнонаціональної культури.

2.5. Соціальна структура Візантійської імперії та особливості української культурно-політичної ментальності

Н. І. Бадьора

Людство протягом свого існування створило фактично лише два основні типи культури – культуру аграрного суспільства та промислову культуру. Аграрна культура базується на звичаї та традиції, вона цінує перед усім те, що встановлено предками і негативно ставиться до будь-якої модернізації. Остання обставина обумовлена тим, що в аграрній культурі людина безпосередньо пов’язана з природними циклами, залежить від них. Включення людини в процес постійного повторення певних видів сільськогосподарської діяльності призводить до розуміння нею циклічності часу як одного з самих фундаментальних культурних феноменів. Час в такій культурі сприймається як повторення того, що вже було раніше. Відповідно, все нове в такому розумінні – це те, що виходить за межі усталеного та впорядкованого світу аграрних сезонів. Культура промислового суспільства існує на протилежних засадах. Вона базується на постійній модернізації, на усвідомленні нового як цінного, на векторному сприйнятті часу як процесу, спрямованому в майбутнє, що відкриває нові перспективи та можливості.

Перший в історії перехід від аграрної до промислової культури був здійснений у західноєвропейському культурному регіоні. Основні особливості цієї культури, що знайшли прояв у принципово новому сприйнятті світу та формуванні нових ціннісних орієнтацій, набули остаточного вигляду внаслідок багатостолітнього розвитку, пройшовши крізь античність, середньовіччя та Відродження. Для більшості населення Західної Європи нові ціннісні орієнтації, як зазначає Ле Гофф, утвердилися лише на рубежі 18-19 століть.

Україна, яка знаходиться в географічному центрі Європи, з цілої низки причин опинилася на узбіччі тих фундаментальних культурних змін, які відбувалися в Західній Європі. Однією з них була та історична обставина, що перший потужний вплив з боку розвинутої культури Україна зазнала від Візантійської імперії. Саме з Візантії Україна та більшість слов’янських народів одержали свій цивілізаційний ресурс, саме під візантійським впливом починалось їх власно історичне існування в культурному просторі Європи.

На жаль, в нашій суспільно-історичній науці знайдеться не так вже багато досліджень, присвячених вивченню візантійського впливу на суспільний устрій, культуру та ментальність українського народу. Якщо дослідження візантійської культури і провадилися, то скоріше в фактологічному аспекті, без будь-яких історіософських та філософсько-культурологічних узагальнень. Більш-менш поширеною в українській науці є точка зору, що вплив візантійської культури на нашу країну позначився перш за все на релігійному житті українського народу (1, с. 272) і майже не зачепив його громадського життя, яке формувалося в основному під впливом західноєвропейських культурних традицій (2, с. 519).

Спробуємо з’ясувати, наскільки така концепція відповідає реальному стану речей. Візантійська імперія виникла в 4 ст. н. е. та проіснувала трохи більше тисячоліття. Сам термін "Візантійська імперія" вперше з’явився в творах італійських гуманістів вже після її загибелі. Самі ж мешканці Східної Римської імперії називали свою країну імперією ромеїв, підкреслюючи цієї самоназвою те, що саме вони є спадкоємцями Стародавнього Риму. Дійсно, саме Візантійська імперія зберегла після загибелі Риму стабільну державу, централізоване управління, імперську владу. Основним етнічним ядром в цій імперії були греки. Але якщо Стародавня Греція завдяки таким рисам своєї культури, як розвинута демократія, науковий пошук на основі доказу, послаблена релігійна традиція та деяких інших була фактично першою країною західного культурного типу, то Візантійська імперія за своєю культурною суттю стояла ближче до Сходу, ніж до Заходу. Зберігаючи античну спадщину, Візантія перетворила її на застиглі канони, загубивши при цьому живий дух Еллади, той дух, який дозволяв стародавнім грекам в постійному напруженні сил та суспільної атмосфері змагальності все ж таки, не дивлячись на відомі інциденти (Сократ), порушувати традицію та виходити на нові рубежі в різних напрямках культурного життя. На противагу Стародавній Греції, яка зробила багато для того, щоб зламати "скоринку звичаю" (А. Тойнбi), визначальним принципом існування Візантії було опертя на традиційність. I хоча Східна Римська імперія "продовжила» життя Стародавнього Риму до 1453 року, проте за всією видимістю розквіту та могутності ховалася справжня «агонія римського світу" (3, с. 10).

Хоча в цілому Візантійська імперія та Захід Європи перебували під значним впливом однієї антично-еліністично-римської культурної традиції, але врешті решт шляхи їх культурного розвитку поступово значно розійшлися, результатом чого було створення вельми різних, багато в чому протилежних типів культури. Відмінність проявилася вже в тому, що саме Західний світ перейняв на себе здатність Стародавньої Греції до творення нових культурних форм. Так, якщо на Заході розпад Римської імперії призвів до появи нових державних утворень, які, власне кажучи, передували національним формам державного існування, то на протилежному краю колишньої давньоримської держави намагання зберегти її імперську сутність призвели до перетворення Візантії у різновид східної деспотії. Не в останню чергу через рухомість своєї новоповсталої культури Захід спромігся створити нові форми суспільно-економічних відносин, які стали основою західноєвропейського феодалізму.

В процесі виникнення цього нового типу суспільства можна виділити дві сторони – виникнення особливих відносин сеньйора та васала та руйнування вільної селянської общини. Відносини сеньйора та васала формувались на основі присяги на вірність сюзерену та наданні васалові бенефіції, тобто земельного наділу. Якщо у 8-му столітті. бенефіція васалу давалась тимчасово і в разі його незадовільної служби могла бути відібрана, то вже в середині 9-го століття вона набула довічного та спадкового характеру. Ці нові суспільні відносини охопили все суспільство: одни верстви вступали в залежність від короля, інші – від приватних осіб, причому особистісні відносини вірності між сюзереном та васалом були вищі за всі інші відносини. Паралельно проходив процес руйнації селянської общини, який набув своєї найбільшої напруги у 8-9-му століттях. Так, німецька марка як вільна селянська община не могла конкурувати з власником великого панського маєтку I, рятуючись від боргів та утиску з боку сильних сусідів, входила до нього. Таким чином, вже у 10-му столітті західноєвропейське суспільство постало у вигляді ієрархії, яка уособлювала таку вертикаль соціальної структури, котра поступово спадала зверху до низу. В цій ієрархії вищі прошарки були зв’язані відносинами сюзерена та васала, а нижчі перебували у повній залежності від феодальної знаті. Стан сеньйорів поступово став замкненим та сильним, а королівська влада дедалі слабішала. Її місце заступала адміністративна та судова влада сеньйорів. Так з’явився класичний феодалізм, тобто феодалізм в його західноєвропейському варіанті.

Зовсім інакше розвивались події в Візантійській імперії, де було прийнято ряд законодавчих актів, які повинні були забезпечити збереження селянської общини. Так, селянський закон 8-го ст. відмінив римський правовий принцип патронату, в якому немає згадки про панський маєток та залежне від нього населення. Цей закон дозволяв існування вільного селянського стану та дрібної земельної власності. Потрібно відзначити, що майже всі статті цього закону зустрічаються в давньоруському законодавстві.

У 10-12-му століттях імператори Македонської династії прийняли закони, якими встановили невідчуженість землі від общини. Поміщики були навіть зобов’язані круговою порукою зберігати інтереси дрібного землевласника. В цілому ці закони створювалися "для населення Візантійської імперії, яке жило в общині і керувалося своїм звичаєвим правом" (4, с. 26). Завдяки цим та іншим законодавчим актам селянська община у Візантії проіснувала більш-менш спокійно до захоплення імперії турками. Але не треба думати, що існування селянської общини було ідилічним. Вона несла подвійний тягар податків, сплачуючи їх як до державної казни, так і поміщику, будучи безсилою перед свавіллям державних посадовців. Траплялось, що цілі села, отримавши звістку про приїзд чиновника, "знімались з місця і шукали порятунку в горах" (5, с. 75).

Таким чином, Захід та Схід християнської Європи вже на рубежі другого тисячоліття створили протилежні cуспiльно-економiчнi структури. Захід в своєму розвитку спирався на 1) велику земельну власність (яка забезпечувала станову незалежність верхівки суспільства); 2) ієрархічну будову суспільства, скріплену моральними нормами честі та вірності; 3) корпоративність як новий спосіб структуризації суспільства. Зазначимо, що крім корпоративної спільноти стану великих сеньйорів у Західній Європі тих часів виникли корпорації різних типів, такі, як корпорації студентів університетів, ремісничих цехів, лицарські та чернечі ордени тощо. Знищивши селянську общину, Захід створив нову систему спiльнот-корпорацiй, яка забезпечувала захист окремої людини, що до них належала. Тепер вже не в общині, а у певній корпоративній спільноті людина відчувала підтримку у своєму нелегкому, повному небезпек та випадковостей житті середньовічної Європи. Крім певного місця в iєрархiчнiй системі, люди мали ще одну "нішу" свого громадського існування. З деякими важливими зауваженнями можна твердити, що корпоративний устрій західноєвропейського суспільства періоду середньовіччя, включений до комплексу соціокультурних, економічних, суспільно-комунікативних та навіть суспільно-психологічних детермінантів соціальної структури суспільства був одним з визначальних чинників формування в сучасній Європі засад громадянського суспільства.

Візантія, як вже зазначалося, втілила інший варіант суспільного розвитку. Вона пішла шляхом збереження общини та дрібної селянської власності, тобто шляхом консервування наявних суспільних відносин. Монархiчнiсть суспільного устою Візантії не сприяла формуванню його ієрархічності та корпоративності, бо, по-перше, перед Візантійським імператором всі мешканці імперії були рівні, а, по-друге, в Візантії, на противагу корпоративності Заходу, мала місце вертикальна соціальна мобільність, коли прошарок правлячої верхівки був відкритим для вихідців з будь-якого стану. Ця "відкритість" та відсутність станової корпоративності робили візантійську еліту цілком залежною від імператорської волі. Високе матеріальне становище її представників, яке було не стільки наслідком володіння земельною власністю, скільки результатом зловживань владою та хабарництва, ґрунтувалося також і на подарунках, яких вони отримували з державної казни. Імператорські милості були тим більш важливими, що навіть грошове придбання землі ще не робило її власністю покупця, оскільки правове владне володіння нею виникало лише в акті імператорського пожалування (5, с. 79).

На противагу корпоративності та ієрархічності Заходу соціальна структура Візантії характеризується значною атомiзацiєю та аморфністю. В Візантії людина залишалася один на один зі світом, тому вона була повинна, всього остерігаючись, розрахувати кожний свій крок. Якщо західноєвропейська еліта в своїй поведінці керувалася моральними нормами честі та вірності, то візантійська еліта регулятивними принципами своєї поведінки обрала перш за все обережність та хитрість (5, с. 51). На тлі візантійської акорпоративності єдиним притулком для візантійця була родина, в якій він цілком замикався. На тлі крихкості та нерозвинутостi соціальних зв’язків у суспільних групах більш високого порядку, сімейні зв’язки в Візантії були досить міцними.

Але й тут були свої проблеми. Ми добре знаємо, що православна церква в Візантійській державі була цілком підпорядкована імператорській владі. Одначе, здається, ми не дуже ясно усвідомлюємо той факт, що візантійська держава була за своєю суттю тоталітарною, намагаючись контролювати без перебільшення всі сфери суспільного та особистого життя. Контролю підлягала не тільки наближена до імператора еліта, але й професійна діяльність ремісничих цехів, монастирі та університети, повсякденне життя інших верств населення у всіх його проявах. Ця держава не могла залишити без свого наполегливого опікування та патронату і візантійську сім’ю. Так, шлюб міг бути розірваним, якщо імператор вважав його недоцільним, а сімейне майно після смерті голови родини могло бути навіть конфісковане.

Аналізуючи візантійське суспільство, відомий вiзантiєзнавець, нинішній співробітник Інституту вiзантiєзнавства у США А.П. Каждан пише: "Коли я думаю про Візантію, про її значення для людини 20-го століття, я завжди повертаюсь до однієї й тієї ж самої думки – Візантія залишила нам унікальний досвід європейського тоталітаризму" (6, с. 35).

Візантія як "тисячолітня лабораторія тоталітарного досвіду" (А.П. Каждан) знайшла своє подовження в Російській імперії. Причому наслідування Росією візантійських традицій відбулось вражаючи адекватно: від ідеології вибраного народу до збереження селянської общини, від періодичного знищення власної еліти до етнічної та національної нівеляції, від державного контролювання церкви до плекання общинного життя. Серед паралелей між Візантією та Російською імперією є і такі показові приклади, як обов’язкове носіння бороди, що в 7-м у столітті була визнана вкрай необхідною для візантійця в зв’язку з нагальною потребою відрізнятися від неправовірних латинян і яка майже до 20 століття була типовою відзнакою також і кожного дорослого росіянина, незважаючи на завзяту боротьбу з нею Петра Першого (альбом світлин депутатів Четвертої Державної Думи Росії початку століття демонструє нам повну відсутність серед них голених чоловіків, а акторів, що голилися, за тих часів презирливо називали людьми з «босим обличчям»).

Попавши під владу російської держави, Україна моделювала перед усім такі характерні риси підвладних прошарків візантійського суспільства, котрі сформувалися у них як реакція на його таким чином організовану соціальну структуру. Запозичення Росією у Візантії цієї структури визначило формування таких культурних особливості української ментальності, як індивідуалізація та атомізм суспільного життя, відсутність структурної ієрархічності та корпоративності. Про ці сутнісні риси українського суспільства та української ментальності Орест Зiлинський пише так: "В Україні не було ясної I стійкої ідеї легітимізму, не було погляду поза моментальний інтерес одиниці в далеке суспільне майбутнє, не було почувань солiдаризму, не було, врешті, волі відтворювання нових організацій ані вартостей в області культури" (7, с. 291).