Дружина і боярство земське

 

Княжі мужі, дру­жи­на - ина­че зва­ли­ся бо­яра­ми. Се бу­ли не слу­ги князівські, а йо­го то­ва­риші: з ни­ми князь про все ра­див­ся, з ни­ми ділив­ся усим доб­ром. Се бу­ла дру­жи­на більша, бо бу­ла ще й „мен­ша дру­жи­на": от­ро­ки або дітські - ря­дові во­яки та княжі слу­ги. Чи бу­ла ве­ли­ка та князівська дру­жи­на? Зовсім ма­ла, бо ко­ли людність Київа до­хо­ди­ла в ті ча­си (XI-XII вв.) до 100.000, київський князь мав усього 800 „отроків". В дру­жині бу­ли усякі лю­де: По­ля­ки, Че­хи, Ва­ря­ги, з ту­рецько­го ро­ду. Місцеві старші дру­жин­ни­ки (свійські лю­де, не за­хожі) слу­жи­ли кня­зеві з ро­ду в рід: князі собі міня­ли­ся, а княжі бо­яре зос­та­ва­ли­ся й при но­вих кня­зях. Се бу­ли найбільш лю­де за­можні, ма­ли свої маєтнос­ти, бу­ли лю­де по­важні - „бо­яре", „ліпші лю­де" в гро­маді, - все од­но, чи візьме їх князь у свою дру­жи­ну, чи ні.

Крім бо­яр - кня­жих дру­жин­ників, бу­ли бо­яре нек­няжі, земські. Се ті „лучші", „ліпші му­жи"; „старці гродскії", як зве їх літо­пись. Бо­яра­ми тоді про­зи­ва­ли не тільки зе­мельних влас­ти­телів, але й купців про­мис­ловців, - вза­галі за­можніх лю­дей. В Га­ли­чині сі бо­яре ма­ли та­ку си­лу, що ору­до­ва­ли і кня­зя­ми і цілим князівством.

 

Міщанство

 

Міщане бу­ли тільки по ве­ли­ких містах, де бу­ли більш роз­ви­нені ре­мес­ла і тор­гов­ля, бо по дрібніших містах людність бу­ла хлібо­робська: дрібні го­ро­ди бу­ли - тільки об­го­ро­жені се­ла. Ріжни­ця між го­ро­дом і се­лом бу­ла та, що го­ро­ди пла­ти­ли свою да­ни­ну найбільш гро­ши­ма, а се­ла да­ва­ли на­ту­рою (хліб, мед і т. и.). В спра­вах політич­них міша­не, як і всі го­ро­жа­не, ма­ли свій го­лос на вічу, і що во­ни ух­ва­лять, то бу­ло обо­вяз­ко­ве для всього ок­ру­га - для всіх мен­ших го­родів і сіл. А че­рез се й князі більш на них вва­жа­ють: зав­да­ють їм бен­ке­ти (як ро­бив Во­ло­ди­мир Ве­ли­кий), або об­да­ро­ву­ють грішми.

 

Селяне

 

Селяне свобідні, чи як тоді зва­ли їх „смер­ди", бу­ли хлібо­ро­би, жи­ли в осібних дво­ри­щах, ху­то­ра­ми і ма­ли влас­не гос­по­дарст­во; ба­чи­мо у них „смердіх ко­ней", „смердіх хо­лопів" - невільників, що в ті ча­си вва­жа­ли­ся за май­но, як уся­ка ин­ша мерт­ва річ. Сільські гро­ма­ди ору­до­ва­ли своїми спра­ва­ми са­ми - князівські уряд­ни­ки (чи­нов­ни­ки) по­ка­зу­ва­ли­ся до них тільки наїздом. Гро­ма­да са­ма збіра­ла по­дат­ки, ма­ла свою поліцію, свій суд; се ро­би­ли й по­оди­нокі гро­ма­ди і збірні (кілька сіл ра­зом), що зва­ли­ся „ко­пою". Щоб не ма­ти діла з князівськи­ми здир­щи­ка­ми, гро­ма­да впе­ред вип­ла­чу­ва­ла всю дань, а тоді роск­ла­да­ла са­ма між гро­ма­дя­на­ми, скільки ко­му при­па­де; так са­мо ви­ку­па­ла во­на й су­дові оп­ла­ти (усякі су­дові ка­ри йшли тоді на кня­зя), і тоді князь не втру­чав­ся в гро­мадський суд. Про те, які по­дат­ки пла­ти­ли се­ля­не („по­дим­щи­на", „по­со­щи­на" та ин­ше), зга­ду­ва­ло­ся ранійше. Тре­ба ли­шень до­да­ти, що по­дат­ки ті бу­ли ду­же ве­ликі, і то­му чи­ма­ло се­лян пе­рес­та­ва­ло гос­по­да­рю­ва­ти та ста­ва­ло невільни­ми, або на по­ло­ви­ну вільни­ми людьми.

Почнемо з на по­ло­ви­ну вільних лю­дей - без­зе­мельних, що пра­цю­ва­ли на чужій землі і ма­ли тро­хи вко­ро­чені пра­ва. Се: ізгої, сяб­ри та за­ку­пи. Про ізгоїв не раз вже зга­ду­ва­ло­ся: се лю­де вільні, але без яко­гось діла, лю­де неп­ри­ка­яні, а че­рез те од­дані під опіку. Сяб­ри - такі самі без­зе­мельні, але вільні робітни­ки. Але здається і ізгоїв, і сябрів зва­ли ще й за­ку­па­ми. За­ку­пи, чи ина­че най­ми­ти, од­роб­ля­ли за вин­не: во­ни зас­тав­ля­ли то­му, хто дав гроші, або са­ми се­бе, або зас­тав­ляв їх хтось третій, по­ки не бу­де од­роб­ле­но гро­шей. За­куп був вільний чо­ловік, мав своє май­но і жив або у дворі сво­го па­на, або на власнім гос­по­дарстві. Але ду­же то­ненька гра­ни­ця одділя­ла йо­го од хо­ло­па-невільни­ка; пра­ва йо­го бу­ло де в чо­му уріза­но: пан („гос­по­дин") має пра­во йо­го би­ти, але тільки „за діло". Але не­хай же хто вивірить, чи бє йо­го „гос­по­дин" за діло, чи без діла! Та­кий за­куп ду­же час­то ста­вав не­за­ба­ром „хо­ло­пом", бо пан міг ка­ра­ти йо­го штра­фом за вся­ку вся­чи­ну, він ста­вав на віки не­вип­лат­ним - ос­та­вав­ся на віки панським слу­гою. А то бу­ва­ло й так, що пан без це­ре­монії про­да­вав сво­го за­ку­па ин­шо­му в „хо­ло­пи", невільни­ки, хоч ніби за­кон се ост­ро за­бо­ро­няв.

А ще ж возьмім на ува­гу те, який тоді ве­ли­кий про­цент (відсо­ток) бра­ли за по­зи­чені гроші: 50% вва­жа­ло­ся ще за людський про­цент! Не ди­во ж, що в 1113 році в Київі счи­нив­ся бунт про­ти вельмож­них та за­мож­них, що дер­ли такі стра­шенні про­цен­ти з се­лян та міщан. Після то­го бун­та де-що в за­ко­нах до­да­ли на ко­ристь лю­дей прос­тих, але ду­же не ба­га­то (напр. приз­на­но за за­кон­ний 40-ий про­цент).

Нарешті - бу­ли ще „хо­ло­пи", невільни­ки. Сі вже не ма­ли по за­ко­ну ніяких прав. Звідкіля во­ни бра­ли­ся? А от як хто ку­пив йо­го при свідках і при са­мо­му хо­ло­пові; як вільний оже­нив­ся з невільною, не довівши, що він вільний; як що всту­пив на двірську служ­бу і не ви­ка­зав­ся, що він вільний, а на­решті найбільш на­би­ра­ли невільни­ка підчас війни. За убивст­во „хло­па" пла­ти­ло­ся не ба­га­то: від 5 до 80 гри­вен, за жінку 6 гри­вен - се бу­ла ціна не­вольни­ка. Як що ж убє сво­го влас­но­го ра­ба пан, то ка­ри не бу­ло ніякої: бо ко­жен пан міг ро­би­ти з своєю власністю, що хотів. Але зго­дом, особ­ли­во як по­ши­ри­ло­ся христіянство, то й невільницька до­ля ста­ла тро­хи лег­ча: „хо­лоп" міг ма­ти своє май­но, бо ба­чи­мо, що час­то ви­куп­ляється од па­на. За чиї ж то гроші мог­ло бу­ти? Ба­чи­мо, що „хо­ло­пи" ве­дуть тор­гов­лю на влас­ну ру­ку. Але по­лег­кості ті бу­ли не­ве­ликі, гірке бу­ло невільницьке жит­тя, і час­то-гус­то невільни­ки втіка­ли од панів. На­решті до­да­мо, що хоч христіянство по­лег­чи­ло тро­хи до­лю невільни­ка, але чис­ло невільників що далі, то все зрос­та­ло, хоч війни бу­ло й рідче. На се бу­ли инші при­чи­ни, про що бу­де мо­ва за­раз далі.