ІІІ. ПОБУТ І КУЛЬТУРА

 

Економічне життя і торгівля

 

Не бу­ло спо­кою в давній Ру­си від уся­ких „ко­чов­ників", а че­рез те й жит­тя на­род­не не йшло рівно впе­ред і то пе­ре­ри­ва­ло­ся, то сильно зміня­ло­ся на гірше. Крім нас­коків ко­чов­ників, усякі вой­ни теж доб­ре да­ли­ся в зна­ки се­ля­ни­но­ви: скільки доб­ра зруй­но­ва­но бу­ло, скільки заб­ра­но ро­бо­чих рук - уби­тих або заб­ра­них в не­во­лю! Найгірш дош­ку­ля­ли По­ловці: че­рез них зу­божіло Подніпровє - око­лиці Київа, Чер­ни­го­ва й Пе­ре­яс­ла­ва, най­го­ловніших міст на Ук­раїні. Лю­де по­со­ву­ва­лись на захід: з Київщи­ни на Во­линь і в Га­ли­чи­ну та в Полісся, а з Задніпро­вя - в північну Чер­нигівщи­ну, або аж над Вол­гу. Змен­ши­ло­ся че­рез те все й дрібних се­лянських гос­по­дарств: во­ни або про­па­да­ли, або пе­ре­хо­ди­ли в бо­ярські ру­ки, а самі гос­по­дарі - ста­ва­ли хо­ло­па­ми або за­ку­па­ми. В XI-XI­II вв. стра­шен­но ба­га­то ста­ло невільників на Ру­си, і їх вже не ве­зуть на про­даж заг­ра­ни­цю: во­ни й до­ма потрібні. Ба­чи­мо вже в князівських дво­рах по 700 душ „че­ля­ди" - от­же князі й бо­яре по­чи­на­ють ба­гатіти з невільни­ка; усякі ре­мест­ва, про­ми­сел - дер­жа­ли­ся не ким, як не­вольни­ком. Давніше Київ і вза­галі Придніпро­вя слав­не бу­ло своєю тор­гов­лею - те­пер Київ упа­дає, тор­гов­лю ве­дуть тільки чужі купці, і бо­яре все більше осіда­ють на землі та вкла­да­ють свої капіта­ли в гос­по­дарст­во. Де бра­ли во­ни зем­лю? А прос­то „зай­ма­ли" вільну по­рож­ню, скільки хто міг об­ро­би­ти, і об­роб­ляв її. А хто ж об­роб­ляв? Невільник або півсвобідний за­куп. Вартість зем­ля ма­ла тільки тоді, ко­ли на ній бу­ло до­волі не­вольни­ка.

 

Гроші

 

Торговлю, як зга­ду­ва­ло­ся, ве­ли найбільш чужі купці, „гості". Вже в ті ча­си то­вар да­вав­ся їм в кре­дит (в борг), а тор­гов­ля час­то ве­ла­ся на по­зи­чені гроші. Про­цент за по­зи­чені гроші бра­ли в ті ча­си страш­ний: за­кон­ний про­цент був 50-ий, а бра­ли й більший! Ра­ху­ва­ли на грив­ни. Се був шес­ти­кут­ний шма­ток срібла ко­ло пів фун­та ва­ги.

В гривні лічи­ли 20 но­гат і 50 різан; крім то­го бу­ли ще ку­ни - 25 в гривні і віве­риці - най­дрібніща дрібна мо­не­та. Скільки ж то бу­де грив­на на наші гроші? Се мож­на ви­вес­ти з то­го, що за рік служ­би пла­ти­ли жінці 1 грив­ну, тим­ча­сом як ко­ро­ва ра­хується на 2 грив­ни, а кінь на 3. От­же грив­на більш-менш ко­ло 25 рублів (30 ринських) на наші гроші.

Поруч з грив­на­ми, ку­на­ми та ин­шим, бу­ли ще й справжні мо­не­ти: зо­лоті та срібні. Зо­ло­тих бу­ло ду­же ма­ло, а срібних хо­ди­ло до­волі.

 

Право

 

Руські князі - Ярос­лав Муд­рий та раніщі й пізніщі инші по­ли­ши­ли нам ду­же цінну збірку за­конів „Руська Прав­да". Зло­же­но її в Київі, але не од­ра­зу. Сею збіркою на­ших най­давніших за­конів мож­на не аби як пох­ва­ли­ти­ся: ба­чи­мо в ній по­ва­жан­ня сво­бо­ди чо­ловіка (ду­же рідко ко­ли поз­во­ля­ло­ся ареш­ту­ва­ти), по­ва­жан­ня гіднос­ти (дос­тоїнства) чо­ловіка: не мож­на бу­ло вільно­го чо­ловіка би­ти; ба­чи­мо роз­ви­ну­те по­нят­тя чес­ти: за вчин­ки про­ти чес­ти гірш ка­ра­ли, як за якусь там шко­ду; смерт­ної ка­ри не­має зовсім. (Ціка­во, що ду­хо­венст­во за Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го, а потім і Ярос­ла­ва на­мо­ви­ло бу­ло за­вес­ти смерт­ну ка­ру для „розбійників", але якось во­на не вдер­жа­лась). З на­шо­го пра­ва (з „Руської Прав­ди") вий­шло пізніш мос­ковське пра­во, але во­но роз­гу­би­ло та по­од­ки­да­ло ті бла­го­родні прик­ме­ти давнього русько­го пра­ва, про які ми зга­ду­ва­ли.

 

Побут

 

В князівські ча­си жінка ма­ла во­лю та­ку як і чо­ловік; бу­ва­ла в то­ва­ристві з чо­ловіком, або й са­ма, без нього. Жінки бра­ли участь в спра­вах цер­ков­них і політич­них - найбільш, прав­да, кня­гині. Ко­ли вдо­ва не ви­хо­ди­ла за­муж вдру­ге по смер­ти чо­ловіка, то во­на бу­ла го­ло­вою ро­ди­ни, - ма­ла всі ті пра­ва, що й чо­ловік. Діти діли­ли батьківське доб­ро рівно, але са­мий двір дос­та­вав­ся най­мен­шо­му си­нові. Що до шлюбів, то дов­го не розріжня­ли жінки шлюб­ної, вінча­ної від неш­люб­ної, і діти од неш­люб­них жінок ма­ли такі пра­ва, як і од шлюб­них. Вза­галі христіянський шлюб прості лю­де дов­го ува­жа­ли за панську ви­гад­ку: мов­ля­ли, тільки для бо­яр та князів во­но потрібно, і ще в XIV столітті мит­ро­по­ли­ти мусіли при­га­ду­ва­ти вірним своїм, щоб вінча­ли­ся з своїми жінка­ми. Не без то­го бу­ва­ло, що дех­то мав і по дві жінки.

Проти сього вис­ту­па­ло ост­ро ду­хо­венст­во. Але бу­ли ще й инші ва­ди в гро­мадсько­му житті, що про­ти них во­но вис­ту­па­ло, нап­рик­лад на­хил до ви­пи­ван­ня. Ува­жа­ли за за­конні „три чаші" - се ще й отці ду­ховні поз­во­ля­ли, а чет­вер­ту вва­жа­ли вже „оть непріязни". „Сло­во св. Ва­силія" ка­же, що по чет­вертій чаші „ве­ликі па­ни розп­рос­ти­ра­ють на всіх свою лю­бов, ми­ло­сердє на бідних, хо­чуть по­ма­га­ти всім немічним і бідним; отці ду­ховні учать своїх ду­хов­них дітей спа­сенію, звуть на по­ка­ян­ня, по­ка­зу­ють їм до­ро­гу до не­бес­но­го Єру­са­ли­му". Але все ж, ка­же „Сло­во", аж сьома ча­ша „бо­гоп­рогніви­тельна, Ду­ха свя­то­го ос­кор­би­тельна, ан­гел от­го­ни­тельна, бісов воз­ве­се­ли­тельна".

Нападалося ду­хо­венст­во й на на­ду­жит­тя пра­ви­тельства, на не­ми­ло­сердність до че­ля­ди, на не­ми­ло­серд­ну лих­ву. Те са­ме „Сло­во св. Ва­силія" ка­же: „Пи­са­но бо: не­доб­рий дог­ляд від ли­сиці ку­рам, не доб­ре льву пас­ти вівці, оден вовк всю че­ре­ду сму­тить, оден тать (злодій) всю країну псує - так і при царі неп­ра­веднім всі слу­ги під ним без­за­конні". В ин­шо­му оповіданні рос­ка­зується, як один князь на пи­ру спи­тав єпис­ко­па: „вла­ди­ко, де бу­де ти­вун на тім світі?" Єпис­коп од­ка­зав: „там, де й князь". - „Як то? - скипів князь: - ти­вун неп­ра­вед­но су­дить, ха­ба­ри бе­ре, лю­дей „про­дає", му­чить, а я що роб­лю?" Але єпис­коп ви­яс­нив йо­му, що який князь, такі йо­го й слу­ги.

Оступалося ду­хо­венст­во й за че­лядь: на­па­да­ло­ся на тих, хто об­тя­жає рабів ро­бо­тою, без­потрібно бє, крив­дить і т. и., але те ми­ло­сер­дя бу­ло, як на наші ча­си, не ве­ли­кої ва­ги, ко­ли нап­рик­лад „Сло­во Іоана Зла­то­ус­то­го" ка­же, що мож­на ка­ра­ти че­лядь за нес­лух­няність, тільки „не че­резъ си­лу, а по розс­мотрънію, яко­же муд­рость божія гла­го­леть: до 6 или 9 ранъ»; аще ли зла ви­на, ве­ли­ка вельми, то 30 ранъ", - „так по­ка­рав­ши йо­го, і ду­шу йо­го спа­сеш і увільниш йо­го від би­тя сто­ронніх лю­дей".

Виступало ду­хо­венст­во й про­ти лих­ви. Ось як нап­рик­лад го­во­рить про неї мит­ро­по­лит Ни­ки­фор: „ко­ли ти пос­тиш­ся, а бе­реш ве­ли­кий про­цент, нічо­го не по­мо­же тобі піст: ти ду­маєш, що пос­тиш­ся, а сам їси мя­со - не мя­со ове­че або ин­шої ху­до­би, приз­на­че­ної на по­жи­ву, а плоть брат­ню, бо ти ріжеш йо­му жи­ли і ко­леш йо­го тяж­ким но­жем - „ли­хо­иманія неп­ра­вед­ныя мзды тяж­ка­го ръза".