Культурна робота київських князів

Перший з князів, що дбав про культу­ру в Київі, на Ру­си, був Во­ло­ди­мир Ве­ли­кий. Пе­рей­няв­ши з Візантії христіянство, ви­бу­до­вав камінну Де­ся­тин­ну церк­ву в Київі, зак­ли­кав­ши візантійських майстрів. Бу­до­вав ба­га­то й де­ре­вя­них цер­ков. Він же пер­ший под­бав і про освіту - при­най­мні щоб ма­ти своїх свя­щен­ників, а не по­зи­ча­ти їх з Візантії. З Візантії пе­реніс Во­ло­ди­мир і мо­не­ту, срібну та зо­ло­ту. Мо­не­ти сі з од­но­го бо­ку ма­ють Спа­си­те­ля, а з дру­го­го в них - си­дя­ча пос­тать Во­ло­ди­ми­ра в царсько­му уб­ранні, з хрес­том в ру­ках; на­око­ло підпис: „Вла­миръ (Вла­ди­миръ) на столъ"; на ин­ших є: „Вла­ди­мир а се єго с(ереб­ро)".

Слідом Во­ло­ди­ми­ра пішов Ярос­лав Муд­рий: йо­му при­пи­су­ють так зва­ну „Руську Прав­ду", хоч во­на скла­да­ла­ся ще й пе­ред Ярос­ла­вом і після нього ба­га­то де­сятків літ (ще Мо­но­мах до­да­вав де­що до неї). Що ж до ши­рен­ня христіянства, то він пос­та­вив два ма­нас­тирі: св. Ге­оргія й Іри­ни, при ньому ж по­чав­ся й слав­ний пізнійше київський Пе­черський ма­нас­тирь. Дбав він і про освіту та книжність. Він збірав „писців" - по на­шо­му письмен­ників, і велів їм пе­рек­ла­да­ти книж­ки з грецької мо­ви на сло­вянську і поп­рос­ту спи­су­ва­ти. При Софійській ка­тедрі, що він збу­до­вав, спо­ря­див ве­ли­ку бібліоте­ку. В школі за Ярос­ла­ва учи­ло­ся „кни­гам" ніби то аж 300 душ. Бу­до­вав він ба­га­то цер­ков - між ин­шим в Юриєві на По­россі. Він же пос­та­вив пер­шо­го русько­го мит­ро­по­ли­та Іларіона. Особ­ли­во лю­бив він бу­до­ва­ти. На то­му місці, на го­ло­му полі, де бу­ла р. 1036 бит­ва з Пе­ченіга­ми, пос­та­вив ка­тед­ральну церк­ву св. Софії, зга­дані два ма­нас­тирі і „Зо­лоті во­ро­та" з церк­вою Бла­говіщен­ня над бра­мою. В Нов­го­роді теж пос­та­вив но­ву ка­тед­ру св. Софії, не та­ку прав­да роскішну, як в Київі.

За Ярос­ла­ва ба­чи­мо срібну мо­не­ту з йо­го іме­нем, з на­пи­сом: „Ярос­лав­ле съреб­ро".

Взагалі ж до кінця XII в. Київ був най­славнійшою сто­ли­цею в ук­раїнських зем­лях, - се був осе­ре­док релігійно­го жит­тя, тут бу­ли най­ба­гатші церк­ви й ма­нас­тирі, тут про­жи­ва­ла най­пишнійша арис­ток­ратія. Тут був і го­лов­ний торг для вся­ких мис­тецьких ви­робів. До кінця XII в. ко­жен важнійший князь ста­рається по­ли­ши­ти якусь па­мят­ку по собі: ма­нас­тирь або церк­ву, а в XI­II в. вже сього не роб­лять, а ще й роз­тя­га­ють звідти зібра­не там доб­ро. Андрій Бо­го­любський, що зруй­но­вав Київ, вик­рав слав­ний об­раз Бо­го­ро­диці з Виш­го­ро­да і завіз у свій Во­ло­ди­мир над Клязьмою; ко­роль Да­ни­ло Га­лицький, бу­ду­ючи ка­тед­ру у Холмі, по­за­би­рав об­ра­зи з Київа, з ма­нас­ти­ря св. Фе­до­ра і з Ов­ру­ча, дзво­ни теж „при­не­се ис Києва".

В Київі сидів мит­ро­по­лит, тут пос­тав­ля­ли­ся єпис­ко­пи для всіх зе­мель Руської дер­жа­ви. Тут бу­ло найбільш ма­нас­тирів та ченців - Київ став „руським Єру­са­ли­мом". Так са­мо й з книжністю. Найбільш письмен­ників XI-XII в. так чи инак звя­за­но з Київом. Тут же в Київі скла­ло­ся ста­ре Руське Пра­во, що потім трош­ки зміне­не, пе­рей­ня­ло ве­ли­ке князівство Ли­товське та Мос­ковська дер­жа­ва.

Культурна ро­бо­та в ин­ших ук­раїнських князівствах

Коли ми після Київа звер­не­мо­ся нап­рик­лад до Чер­ни­го­ва, то по­ба­чи­мо, що культур­не жит­тя там без порівнян­ня бідніще. Князі і там ста­ви­ли церк­ви: Мстис­лав пос­та­вив ка­тед­ральну церк­ву св. Спа­са, Да­вид - церк­ву Бо­ри­са і Гліба, а Свя­тос­лав Все­во­ло­до­вич церк­ви Бла­говіщен­ня та св. Ми­хаїла. Чер­нецт­во не ду­же там процвіта­ло: хо­ча й бу­ло своїх два ма­нас­тирі (св. Бо­го­ро­диці на Бол­ди­них го­рах, те­пер Єлецький), та Бо­ри­са й Гліба, але чер­нигівські князі, ко­ли пост­ри­га­лись у ченці, то їха­ли до Київа. Чер­нигівщи­на по­ли­ши­ла нам цінні пи­сані тво­ри, на­пи­сані дру­жин­ни­ка­ми: та­ке „Сло­во о пол­ку Іго­ревім", Па­лом­ник Да­ни­ла Мніха та инші.

В Пе­ре­яс­лав­щині був на­пи­са­ний життєпис Мо­но­ма­ха, анонімне житіє Бо­ри­са та Гліба, та ще на­ди­буємо сліди ли­царської по­езії.

Волинь та По­бу­жя, крім цер­ков (між ин­шим ви­бу­до­вав роскішну церк­ву Во­ло­ди­мир Ва­силько­вич), по­ли­ши­ли нам ду­же ба­га­то га­лицько-во­линських ру­ко­писів з XII-XI­II в., пи­са­них єван­гелій і т. и. Ду­же цінна Во­линська літо­пись, пи­са­на в 1270-80 ро­ках, та й ин­ша збірка ук­раїнсько-руських літо­пи­сей ма­буть уло­же­на бу­ла десь на Во­лині.

Нарешті в Га­ли­чині най­цікавіще те, як там східні, візантійські впли­ви то­ва­ри­шу­ва­ли з західніми, і при тім пра­вос­лав­ний Ру­син не од­го­ро­жується і не одпльовується, як ра­ди­ли грецькі ду­ховні, від лю­дей ла­тинської віри. Ка­то­лик для га­лицько­го Ру­си­на перш за все „хрис­ти­янин", а не чу­жовірець; па­пу літо­пи­сець зве „отцем", хоч при тім за­яв­ляє свою вірність „вірі гре­чеській". На кож­но­му ступіні га­лицький літо­пи­сець заз­на­чає свою руську са­мосвідомість: він тішиться, що угорський ко­роль ска­зав на місто Во­ло­ди­мир, що та­ко­го і в Німеч­чині не ба­чив; тішиться, що Німці ди­ву­ва­ли­ся, ко­ли Да­ни­ло приїхав до них в „русько­му" уб­ранні; лю­бо йо­му підчерк­ну­ти сла­ву руських князів: що „ніхто з князів не вхо­див так гли­бо­ко в Лядську зем­лю, окрім Ве­ли­ко­го Во­ло­ди­ми­ра" або, ко­ли Да­ни­ло збірав­ся на Чехів, заз­на­чає, що в Руській землі ніхто пе­ред тим не во­ював Чеської землі.

Галицькі ук­раїнці пе­рей­ма­ли чи­ма­ло де­чо­го з За­хо­ду, од сусідів, але своєї руської культу­ри не поз­бу­ва­ли­ся. Ос­татні га­лицько-во­линські князі хо­ча й прик­ла­да­ють до своїх гра­мот ла­тинські княжі пе­чат­ки, але при тім до­да­ють, що во­ни князі „всеї Ма­лої Ру­си". Донька чи сест­ра кня­зя Льва всту­пає до ла­тинсько­го кляш­то­ра в Новім Сончі, а сам Лев кло­по­четься, щоб за­вес­ти осібну га­лицько-во­линську мит­ро­полію; ос­танній князь Бо­лес­лав Трой­де­но­вич, ка­то­лик, пе­ре­хо­дить на пра­вос­лав­ну віру, щоб бу­ти кня­зем Га­лицько-во­линським, а йо­го во­ро­ги вис­ту­па­ють про­ти нього за те, що він ши­рить ла­тинст­во і за се навіть уби­ва­ють йо­го. Од­но сло­во, з то­го, що Га­ли­чи­на бу­ла близ­ша до за­ходніх на­родів, ще не ви­хо­дить, що га­лицькі Ру­си­ни бу­ли бай­дужі до своєї національнос­ти або навіть зрек­ли­ся її та своєї руської культу­ри.