Частина 1 5 страницаНині більшість істориків обстоює нейтральну концепцію природно-історичного походження Київської Русі, за якою пріоритетним у цьому процесі є слов’янський чинник, але водночас науковці визнають і важливу воєнно-політичну роль норманів у створенні держави східних слов’ян. Проте варязький чинник був лише одним із багатьох, які вплинули на утворення Київської Русі.
Муржа П. ХНУ им. В. Н. Каразина СМЕРТЬ КНЯЗЯ ИГОРЯ В КОНТЕКСТЕ Начало существования раннефеодального славянского государства, которое мы называем Киевской Русью, так или иначе связано с утверждением власти Рюриковичей над сообществом автохтонных племенных вождей и консолидация их в единый политический организм, которое не могло произойти единовременно. Поскольку в результате известных событий 945 г. представитель варяжской верхушки, претендующей на гегемонию, был убит, поставив на определённое время вопрос о долговечности зарождающейся династии, мы считаем возможным в настоящем исследовании обратиться к данным «Повести временных лет», чтобы определить факты, указывающие на характер и причины гибели князя Игоря в ходе восстания древлян. Одно из объясняемых сугубо иррациональными факторами обстоятельств похода Игоря за данью к древлянам ставит вопрос о закономерности характера события и его последствий. Факт троекратного появления князя с малой дружиной на самом деле не абсурден: князь бунта не опасается, т. к. за ним (де-факто) – мощь Киева, и случись что – последует месть. Но древляне, осознавая это, совершают политическую провокацию: убийство князя предаётся огласке, более того, за ним следует брачное предложение вдове Игоря. Сам факт того, что, согласно «Повести…», древляне заявляют: «Вот убили мы князя русского…», весьма примечателен. Налицо самоидентификация древлян как отличных от князя в этническом смысле. Говоря о нём, подчеркивают именно «русскость». При этом следует не менее ёмкое (но такое же двусмысленное) замечание, адресованное Ольге: «Мужа твоего убили, так как муж твой, как волк, расхищал и грабил». Это не оправдание, хотя древлянам имеет смысл оправдываться. Для древлян (как и для других славян) Игорь действительно «влез» в чужую среду, он не «свой» – именно это древляне и подчеркивают, демонстрируя как раз публичный характер расправы. Также важно, что апеллируют они к Ольге, которая, вероятнее всего, тоже была славянкой. И хотя в окружении её были варяги, определённый политический расчет в действиях древлянских вождей прослеживается: Рюрик и Олег сделали территориальные приобретения, обозначив за собой верховенство, но есть возможность породниться с набирающим влияние родом, выдав за вдову Игоря князя Мала. Дальнейшие события продемонстрировали, что, во-первых, из повествования в «Повести…» как бы «выпадает» Мал, но не бесследно; во-вторых, как будто не срабатывает план с женитьбой древлянского князя. Но ведь он имел основания надеяться на удачный исход, иначе Игоря не тронули бы. И Ольга тоже в неудобной ситуации: в раннефеодальных военных сообществах женщина не играла большой политической роли. Но если обратиться к родословной Рюриковичей, матерью Владимира Великого была Малуша (дочь Мала) – это говорит о том, что объединение родов всё же произошло. Мерой, которая должна была преодолеть естественную ксенофобию к династии, стал этот самый союз с местным князем. Итак, становление династии было сопряжено с рядом трудностей. Для построения централизованного аппарата власти пришлось уничтожить ряд непокорных городов (Искоростень – один из них). Наличие нескольких военных центров (и племенных князей) привело к необходимости преодоления попыток сепаратизма и культурного отчуждения, следствиями которых стало убийство князя Игоря. Обращая на них внимание, также учитываем обстоятельства субъективного свойства: возможность сговоров Ольги и Мала, закономерное желание Мала избавиться от собственной аристократии и т. д. Летуча А. НМетАУ ЕВОЛЮЦІЯ ХРИСТИЯНСТВА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ Релігія – складник історії народу. Її становлення та розвиток нерозривно пов’язані з історичними чинниками, що впливають на культуру країни, державність, політичне й духовне життя суспільства. Християнство пропагує погляди на духовну сутність, світ, природу буття, людські взаємини. Народження слов’янського народу відбувалося за господарським, політичним, релігійним напрямками. Русь виникла й розвивалася як осередок великої кількості людей, які належали до різних племен і займали значну територію. Лише християнство змогло об’єднати їх у єдину могутню державу. Вибір релігії – один із постійних сюжетів світової історії. Церковну мотивацію звертання Київської Русі до візантійського варіанту християнства значною мірою визначив естетичний критерій – краса церковного обряду, храмів, співів. У «Повісті минулих літ» відзначено, що «немає у світі видовища такого й краси такої, як служать вони Богу Своєму». Християнство на Русі сповідував ще апостол Андрій Первозванний, один з учнів Христа, який установив на київських пагорбах хрест, а Київ назвав «матір’ю міст руських». Під час Аскольда й Діра, що першими прийняли християнство 867 року, Кирила й Мефодія, княгині Ольги християнство поступово імплантувалось у життя суспільства. За правління Володимира Великого воно набуває статусу державної релігії (988 р.). Він уважав за необхідне прийняти таку монотеїстичну релігію, що зміцнить єдність держави. Цьому сприяло й поширення християнства у провідних країнах Європи (Польщі, Чехії). «Вибір віри» був складним для князя Володимира, який із приводу цих питань спілкувався з хозарами, волзькими булгарами, німцями, греками. Володимир обрав ту релігію, що підсилювала державну владу. Так, Візантія була прикладом не тільки внутрішньої стабільності, а й успішної зовнішньополітичної політики на Сході, Заході, Балканах. Влада імператора була необмеженою, а грецька церква її підкріплювала, бо була інтегрована в загальнодержавну систему й повністю залежала від імператора. Прийнявши християнство, князь ліквідував язичницькі капища, побудував християнські церкви (Св. Василя, Десятинну), одружився з Ганною, сестрою імператорів візантійських, поєднався з царями «Другого Риму». Отже, прийняття християнства сприяло остаточному розпаду родових відносин у східних слов’ян, докорінним змінам у їх світосприйманні, зміцненню міжнародного авторитету Київської Русі, стало підґрунтям для створення міцної централізованої держави, започаткувало формування якісно нових підвалин у культурі, на яких розвивалися писемність, освіта й література, мистецтво. Це значний крок у розвитку східнослов’янської цивілізації, унаслідок чого сталися суттєві зміни в етнічному, політичному й культурному розвитку Русі.
Трофімов В. ХНУ ім. В. Н. Каразіна ВПЛИВ БОГОМИЛЬСТВА НА КИЇВСЬКУ РУСЬ: Після розпаду Радянського Союзу в українській історіографії надзвичайно поширився цивілізаційний підхід до вивчення історії, унаслідок чого увагу істориків значною мірою перенесено із соціально-економічних процесів на культурні. Зросла потреба досліджень, які розглядали б проблему культурних впливів і запозичень, використовуючи нову методологію. Це стосується й доби Київської Русі, події якої, на думку представників цивілізаційного напрямку історіографії, визначили подальший розвиток Східної Європи. Питання впливу богомильської єресі на духовне життя на східнослов’янських землях порушувалося доволі давно. Його розглядали як українські та російські вчені (І. Франко, М. Грушевський, В. Любащенко, Н. Осокін, Л. Карсавін, Г. Литаврин), так і болгарські (Д. Ангелов). Однак робили вони це переважно з позитивістських та марксистських позицій. Альтернативні підходи до цього питання майже не застосовувалися. Постає необхідність розгляду поширення богомильських ідей на землях Київської Руси з цивілізаційного погляду. Виходячи з такої позиції, богомильську дуалістичну єресь можна схарактеризувати як реакцію слов’янської культури на асиміляційний тиск з боку Візантійської та Західної цивілізацій. Тобто популярність богомильських тенденцій прямо залежала від ступеня активності політичної та культурної конфронтації. Виникнення богомильства в Болгарії відповідає часу антивізантійського повстання та утворення ІІ Болгарського царства, а популярність богомильської єресі в Боснії XIII–XIV ст. пояснюється становищем цієї країни, яка стала ареною жорстокого католицько-православного ідеологічного (а часом і військового) протистояння. Можна стверджувати, що поширення богомильських тенденцій на Русі збігається в часі з початком процесу культурної візантинізації руських земель після офіційного запровадження християнства 988 р., а тенденції ці існують до Х–ХІ ст. (певні згадки, наприклад, фіксуються в «Повісті минулих літ»). Богомильство, отже, було реакцією на виклик візантинізації в культурі південних і східних слов’ян, а інтенсивність цього руху залежала від масштабів асиміляційного тиску. Такими міркуваннями можна пояснити деякі механізми виникнення й поширення богомильського єретичного руху. Застосування системи «виклик – реакція», детально обґрунтованої у працях А. Тойнбі, дає змогу висвітлити, зокрема, питання про інтенсивність богомильського руху на різних територіях. Однак ця концепція вимагає уточнення й подальшого вивчення. Наступним необхідним кроком є порівняння богомильського прикладу з іншими середньовічними єресями, визначення спільних і відмінних тенденцій у розвитку єресей із цивілізаційного погляду.
Подкуйченко С. НТУ «ХПІ» ГРОШОВІ ОДИНИЦІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Метою цієї статті є дослідження розвитку грошової справи в період Київської Русі. Під час підготовки роботи проаналізовано роботи Г. Ф. Корзухіної «Русские клады IX–ХІІІ вв.» (1954); І. Г. Спасского «Русская монетная система» (1970); стаття В. Л. Яніна «Нумизматика и проблемы товарно-денежного обращения в Древней Руси» (1955) тощо. У писемних пам’ятках давньоруського права й літописних джерелах неодноразово згадують грошові одиниці, якими користувалося населення Русі: гривна, ногата, куна, рєзана, векша, або вивериця. Термін «гривна» вживали для позначення вагової, грошово-вагової та грошово-лічильної одиниць Київської Русі та інших слов’янських країн. Він походить від назви золотої чи срібної прикраси у вигляді обруча, яку носили на шиї (загривку) і яка була ознакою соціального статусу її власника. За іншою версією, спочатку гривною називали голову худоби (гриву), що була еквівалентом вартості. У грошовому обігу східних слов’ян гривні у формі зливків срібла відомі віддавна. Виявлений біля Старої Ладоги скарб з куфічними дирхемами та гривнами датується 808 роком. Однак зливки IX ст. не були ще монетними гривнами, бо не мали стандартної ваги та проби. Наприклад, в одному з волинських скарбів, який датується Х ст., налічується 41 паличкоподібний зливок. Тоді ж у басейні середньої течії Дніпра з’являються золоті зливки такої самої форми. Серед дослідників-нумізматів немає єдиної думки щодо датування появи перших монетних гривен. Більшість дослідників схиляється до думки, що виготовляти їх починають у другій половині XI ст. Першими на грошовому ринку з’явилися гривні київського типу – ромбоподібні шестикутні зливки срібла. У період становлення й розбудови давньоруської держави на її землях поширилися візантійські монети. На півночі Русі вони поступалися куфічним дирхемам та західноєвропейським денаріям, але в середньому Подніпров’ї та на південно-західних землях саме візантійські золоті соліди (номізми) та срібні міліарисії стали взірцями для перших монет київських князів – золотих златників і срібних срібляників. Перші знахідки золотих і срібних монет із відкарбованим на них ім’ям князя Володимира Святославича (980–1015) з’явилися наприкінці XVIII ст. У листопаді 1796 р. київський аптекар Г. Ф. Бунте випадково купив загадкову золоту монету, знайдену до 1794 р. десь на Чернігівщині чи Полтавщині. Дещо пізніше, близько 1815 р., неподалік Борисполя знайшли срібну монету Володимира Великого. Обидві вони були вперше опубліковані наступного року під назвою «златник» і «срібляник». Упродовж першої половини XIX ст. через невелику кількість відомих монет київського карбування зацікавлення ними було незначне, а в їхньому давньоруському походженні сумнівалися. Лише знахідка 1852 р. Ніжинського скарбу, який складався з понад 200 монет, остаточно встановила їх давньоруське походження. Златники Володимира композиційно наближені до візантійських солідів імператорів Василія ІІ та Константина VIII (976–1025). Відомі 11 златників цього правителя поділяють на два основні типи, які різняться легендами аверсів монет. На першому вміщено напис «Владимир на столе», на другому – «Владимир, а се его злато». Середину монетного поля аверсу займає поясне зображення князя, увінчаного вінцем, зі скіпетром, який завершує хрест, у правій руці. Над лівим плечем Володимира можна побачити родовий знак власності роду Рюриковичів – тризуб. Реверс монет обох типів однаковий – зображення Христа-Пантократора, навколо якого кругова легенда, що подає повне ім’я Ісуса Христа. Отже, у роботі на основі розгляду класичних праць проаналізовано грошову систему давньоруської держави. У період Київської Русі використовувалися різноманітні грошові одиниці – гривні, златники та срібляники, візантійські монети тощо.
Ляшенко М. НТУ «ХПІ» НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА 1648–1657 рр.: Серед дискусійних питань, пов’язаних з історією національно-визвольної війни 1648–1657 рр., важливе значення має проблема доцільності військово-політичного союзу Війська Запорозького і Кримського ханства. Укладення 1648 року Б. Хмельницьким союзу з Кримським ханством стало важливою передумовою розгортання козацтвом широкомасштабного антипольського повстання. Гетьман ефективно використав суперечності між Кримом і Річчю Посполитою та отримав від хана Іслам-Гірея ІІІ військову допомогу, що забезпечило здобуття козацьким військом блискучих перемог у битвах під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648 р.). Запорукою цих успіхів було поєднання на полі бою високорухливої татарської кінноти з вогневою міццю козацької піхоти. Перемоги українсько-кримськотатарського війська продемонстрували потужну силу цього союзу, який дав шанс змінити співвідношення сил у регіоні на користь України й Криму. Об’єднання збройних сил Війська Запорозького і Кримського ханства дало змогу зрівняти шанси козаків у боротьбі з численною польською кіннотою. Однак союз мав і негативні наслідки. Татари чинили насильства і грабунки на території «союзної» України. Окрім цього, саме сепаратні татарсько-польські угоди 1649 р., 1653 р. та 1654 р. і самовільний відступ татарської кінноти в битві під Берестечком 1651 р. негативно вплинули на динаміку Української революції 1648–1676 рр. Отже, українсько-кримськотатарський союз, незважаючи на свої початкові успіхи й вагомий військовий потенціал, виявився нездатним забезпечити зовнішньо-політичні інтереси Війська Запорозького.
Даценко М. НТУ «ХПІ» ПОЗИЦІЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА Галицько-Волинське князівство, перебравши на себе головні політичні, соціально-економічні й культурні інститути Київської Русі, відігравало важливу геополітичну роль у Європі, оскільки було природним заслоном від Ординської агресії та подальших завоювань Тевтонського ордену. У середні віки вважали, що Галицько-Волинська держава – це та військова сила, яка зможе зупинити монголо-татарську навалу. За таких умов цьому князівству нічого не залишалося, як «стати» такою силою. Але війною на монголів не підеш, тому слід було вдатися до дипломатичних хитрощів. Тому князь Лев Данилович у своїй політиці змушений був орієнтуватися на союз із причорноморським улусбеком Ногаєм. Але контакти з тевтонцями залишалися інтенсивними. Наявність тісних зв’язків Лева Даниловича з Ногаєм сприяло розвиткові чорноморсько-середземноморської торгівлі. Торговельні контакти між орденськими, волинськими й галицькими містами дали змогу відродити древній Бурштиновий шлях Віслою, Західним Бугом і Дністром від Балтики через Торунь, Володимир і Львів до Чорного моря. Розвиткові зв’язків сприяли й німецькі колоністи, переселення яких підтримували Данило Романович і Лев Данилович, прагнучи підняти торгово-ремісничі міста після монгольського погрому. Католицький Рим цікавився лише розширенням сфер свого впливу. А Тевтонський орден хотів упевнитись у тому, що Галицько-Волинське князівство не стане воювати з ними на боці Золотої Орди. Весь католицький світ очікував, що Галицько-Волинська Русь стане щитом для Європи від усіх загроз зі Сходу. Після загибелі Ногая 1300 р. Галицько-Волинська держава звільнилася від ординської опіки, що відбилось у прийнятті Юрієм Львовичем королівського титулу і створенні окремої Галицької митрополії, яка об’єднала єпархії на територіях, незалежних від Орди. Тепер, ще більш зацікавившись постачанням зброї та стратегічної сировини, галицько-волинські князі прагнули підтримувати дружні контакти з орденом. Приймаючи королівську корону з рук папського легата Опізо, Данило Романович, безумовно, розраховував на Орден як на воєнного союзника. Битва під Легницею 9 квітня 1241 р. і всі наступні за нею сутички з монголами повинні були згрупувати всі християнські сили для боротьби із загальною загрозою. Тобто якщо б Олександр ІV не був зациклений на впровадженні латинського богослужіння в землях прусів і ятвягів та розумів політичну ситуацію в регіоні, а не тільки розпалював суперечності між можливими союзниками, то проти монголів було б організовано хрестовий похід. Розглядаючи відносини Галицько-Волинського князівства й Тевтонського ордену, слід звернути увагу на те, що одна зі сторін і не думала розв’язувати спільну проблему: боротися проти монголо-татарської навали, яка була реальною загрозою для всього християнського світу. Так уже склалося в історії, що під час підписання союзних договорів у більшості випадків «союзники» не допомагають у вирішенні тієї проблеми, яка і стала причиною підписання цього договору. Тепер, гарантуючи «надійний захист галицько-волинськими князями орденських земель від татар», руські правителі могли використовувати Тевтонський орден у розв’язанні будь-яких проблем у зовнішній політиці. Отже, Галицько-Волинське князівство перебуваючи в складних геополітичних умовах, змогло не лише відстояти власну самостійність завдяки своїй дипломатії, а й налагодити тісні політичні, військові й торгово-економічні зв’язки з Тевтонським орденом.
Алещенко С. ХНУРЕ ПРО ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ БИТВИ У рік 650-річного ювілею інтерес до подій, що відбулися 1362 р. на Синіх Водах, незрівнянно зріс. Це цілком закономірно, якщо зважати на їх значущість для народів Східної Європи. Річ у тому, що тоді поразки зазнала могутня держава, яка контролювала величезні простори Східної Європи. Золота Орда, зазнавши відчутного удару, похитнулася. Масштаби зумовлених цією подією наслідків з’ясувалися значно пізніше, але вже тоді, у 1360-х рр., окреслилися глибокі зміни в історії руських земель та Орди. Було закладено основу для майбутніх геополітичних трансформацій у східноєвропейському регіоні. Але не слід і перебільшувати масштаби ослаблення Орди на той час: один із золотоординських лідерів Мамай – фактичний правитель її правобережної частини – утримував під своєю владою землі на захід від Волги. Історико-географічна ситуація на центральносхідних окраїнах Великого князівства Литовського після згаданої битви й аж до Ґрюнвальдської 1410 р. у стратегічному плані суттєво змінилася. Ольґерд, окрім Поділля, підпорядкував своїй владі ще й Північну Київщину та Переяславщину. Сам момент битви було обрано не випадково: у 1363–1364 рр. у Поволжі відновлено боротьбу за сарайський ханський престол серед нащадків Батия. Нині відомо, що якраз тоді золотоординські міста лісостепової зони припиняють існувати. Саме співвідношення політичних сил у цьому регіоні було зумовлене й боротьбою інших міждержавних сил, а не лише Орди та Литви. Кардинальні перетворення в культурно-історичному контексті після 1362 р. означали закінчення майже столітньої епохи штучно насаджуваної ізоляції майбутніх українських земель (тоді більшою мірою вони ще були руськими) від контактів із західною цивілізацією. Можна навіть стверджувати, що приєднання основного масиву українських земель до Великого князівства Литовського на початку 1360-х рр. не лише надало нового імпульсу його інтеграційній політиці в цій частині східнослов’янського світу, але невдовзі й визначило геополітичну переорієнтацію цих земель зі Сходу на Захід. На південному сході східнослов’янської території простежуємо характерні риси тогочасного західного суспільства, на відміну від північно-східних сусідів з їх традиційним общинним устроєм, кріпацтвом і монархічними основами правління. Русь у ХІІІ ст. загалом була традиційним суспільством. Спроби орденських лицарів утягнути значну частину східнослов’янського населення у світ західноєвропейської цивілізації сприймалися в суспільстві негативно. Припускають, що ординці розглядалися як менше зло, ніж представники європейських військово-чернечих орденів. Наявність відмінностей у політичних системах як півночі, так і півдня східнослов’янського світу виявилася, зокрема, і в практичних діяннях найбільш яскравих представників різних гілок князівського роду: якщо Олександр Невський підкреслював свою вірність Орді та боровся із західними войовничими зайдами, то Данило Галицький, знайшовши порозуміння з Батиєм, прийняв королівську корону від римського понтифіка. Майбутній цивілізаційний розкол східнослов’янського світу в цьому простежується вже досить чітко. Існував інший шлях – не менш реальний, аніж той, яким пішла «наша» Русь. Щоправда, про іншу Русь, яка не побажала служити ординським «цесарям», ми згадувати не любимо, називаючи її Литвою (до неї входили майже всі великі політичні й економічні центри Київської Русі). Уся історія цієї держави – важка боротьба на два фронти: проти Ордена й проти Орди, але найцікавіше: перемога, зрештою, виявилася за нею. Отже, значення Синьоводської битви, унаслідок якої східноєвропейський регіон знову «потягнувся» до західноєвропейської цивілізації, не можна не оцінити позитивно. Гордієнко С. НТУ «ХПІ» ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА Метою пропонованого дослідження є визначення місця українського козацтва в історичній концепції видатного українського історика М. Грушевського. Слід визнати, що М. С. Грушевський у своїх працях розглядав козацтво не як окрему сторінку історії, а як фазу, стадію життя українського народу та провідний її чинник. Михайло Сергійович ототожнює історію української козаччини із зародженням української нації. Історик ґрунтовно проаналізував різні теорії генези українського козацтва, які вже існували в історіографії: хозарську, черкаську (М. Карамзін, М. Погодін), чорноклобуцьку (П. Куліш), татарську (М. Костомаров), уходницьку (Д. Бантиш-Каменський), бродницьку, генетичного зв’язку козаччини з Київською Руссю, або автохтонну (В. Антонович). Науковець розрізняє козаччину як «побутове явище» і як суспільну верству. На етапі зародження козацтво, на його думку, мало певний зв’язок із різними своїми попередниками – бродниками, степовими «промисловцями» та ін.; але як окрема суспільна група козацтво сформувалося внаслідок дії історичних чинників протягом XVI ст., певні організовані форми й правове визнання дістало аж на зламі XVI–XVII ст. Козацтво, як указує вчений, притягує до себе великі маси селян і міщан, набуває рис соціального протесту проти режиму польської шляхти і стає соціальною верствою, провідною силою українського суспільства, центром українського життя на період понад століття. Відповідно до своєї історіософської системи М. С. Грушевський убачає в козаччині не просто окрему сторінку історії, а чинник української історії. Із виходом на історичну арену козацтва український народ постає творцем свого майбутнього. Значну роль у становленні цієї верстви дослідник відводить діяльності Д. Вишневецького, яка розширила політичний світогляд запоріжців, відкрила перед нею широкі обрії міжнародної політики: навчила дивитися на себе, як на політичний чинник. Ідея Вишневецького про створення козацького осередку – Запорозької Січі, що була постійною, сильно укріпленою твердинею, – закінчила процес творення запорозького козацтва. Надалі, зазначає вчений, козацтво, яке постало на Низу, уже прагнуло мати свою організацію в Україні: не офіційну, урядову, а власну, виборну (за умови, що козаки на волості будуть обирати старших з-поміж себе, а ті за потреби чинитимуть справедливий суд). На початку XVII ст. козацтво стає загальновизнаним офіційним сторожем і протектором українського церковного, а з ним культурного й національного життя. Звичайно ж, історик не міг не відзначити, що козацтво стало провідником і головною рушійною силою війни під проводом Б. Хмельницького. Отже, у своєму творчому спадку М. Грушевський чітко окреслив роль і місце запорізького козацтва в боротьбі за українську державність, визначив козацтво як провідника й головного будівничого української державності. Воно було чітко вписано в авторську схему української історії з Київською Руссю й Галицько-Волинською державою й уважалося творцем Гетьманщини на чолі з Б. Хмельницьким. Так М. Грушевський обґрунтував неперервність українського державотворчого процесу, що, зрештою, завершився новою державною формацією – Українською Народною Республікою, у створенні якої значну роль відіграв сам історик.
Ковальчук М. КНУ ім. Тараса Шевченка ПОСТАТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО Кожен народ має великий перелік постатей, які меншою чи більшою мірою вплинули на формування національної самосвідомості та становлення його державності. Однією з непересічних для України постатей є Богдан Хмельницький, роль і значення цього військового й політичного генія є досить вагомою, а з кінця 1980-х рр. після розширення джерельної бази розпочався новий період у дослідженні національної революції та ролі в ній Б. Хмельницького, що характеризується помітними творчими здобутками вчених. Основні напрямки дослідження цього періоду в історіографії: 1) роль Богдана Хмельницького у формуванні української армії, її озброєння й постачання – В. Сидоренко, В. Сергійчук; 2) вивчення його військового мистецтва – В. Голобуцький, Л. Олійник, Є. Разін, І. Свєшніков (Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. – Львів. – 1992); 3) висвітлення дипломатичних зусиль гетьмана – І. Бутич, Л. Заборовський, О. Єрмоленко, В. Жебокрицький, О. Касименко, М. Ковальський, М. Кучернюк, Б. Поршньов, Г. Санін, Ф. Шевченко (Шевченко Ф. Історичне минуле в оцінці Б. Хмельницького: (До 375-річчя від дня народження Б. Хмельницького) // Український історичний журнал. – 1970. – № 12); 4) керівнивцтво визвольною боротьбою та створення держави – В. Голобуцький, Г. Сергієнко, В. Смолій, В. Степанков, В. Замлинський (Замлинский В. Богдан Хмельницкий // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. – Київ: Варта, 1994; Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет // НАН України, Ін-т історії України. – Вид. 3-тє, доопрац. – К.: Темпора, 2009; Сергійчук В. Богдан Хмельницький та його старшина. – К., 1996); 5) питання про походження, час і місце народження Б. Хмельницького, його сімейне життя, можливе перебування у Франції, місцезнаходження могили та її доля тощо – М. Возняк, С. Кілессо, В. Сергійчук, В. Голобуцький (Кілессо С. Архітектурні та мистецьки скарби Богданового краю. – Київ: Техніка, 2000; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища шк., 1994); 6) недооцінювання значущості утвореної держави, заперечення існування в гетьмана й еліти державної ідеї – С. Горошко, Н. Яковенко (Яковенко Н. Між правдою та славою (не зовсім ювілейні роздуми до ювілею Богдана Хмельницького) // Сучасність. – 1995. – № 11). Варто відзначити, що у працях українських науковців діаспори можна прослідкувати існування протилежних поглядів на постать Богдана Хмельницького: від визнання й утвердження гетьмана як творця національної держави та талановитого полководця (О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, О. Субтельний: Оглоблин О. Хмельниччина і українська державність. – Нью-Йорк, 1954; Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т. 2: Від середини ХVII ст. до 1923 р. – К., 1992; Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993) – до заперечення існування в нього чітко вироблених ідей щодо розбудови української держави, а лише задоволення власних інтересів (П. Феденко, І. Рибчин: Феденко П. Тріумф і катастрофа. Оцінка досягнень і поразки революції Богдана Хмельницького // Культура і життя. – 1990. – №8; Рибчин І. Динаміка українського козацтва / Ред. Р. Єндик. – Мюнхен, 1970). Ніхто з вищеназваних учених не зміг спростувати винятково важливої ролі Б. Хмельницького в революційних подіях 1648–1657 рр. Огляд історіографії засвідчує полярність думок дослідників, існування різних підходів та оцінок, що сприяє повнішому й точнішому відтворенню портрета гетьмана, осмисленню суті його діяльності.
Хіжова Л. НМетАУ ОЦІНКА УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО ДОГОВОРУ 1654 РОКУ Створена після Зборівського договору (1649) Українська козацька держава мала незначні можливості, щоб стати самостійним суб’єктом міжнародних відносин, тому потребувала протекції з боку більш могутньої держави. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького від початку війни була спрямована на пошуки союзників, серед яких головне місце посідали проросійські орієнтири. Однак відмова московського царя підштовхнула його до укладення союзного договору з кримським ханом. Проте ненадійність цього союзника в низці битв із поляками знову гостро поставила питання про пошуки допомоги в інших володарів. Найбільш реальними кандидатурами були турецький султан і московський цар. Українська козацька старшина більше схилялася до союзу з московським правителем.
|
