Частина 1 15 страницаМовчан Я. НТУ «ХПІ» ПСИХОЛОГІЯ ПРОГРАМУВАННЯ – Психологія програмування – це новий шлях як у сфері психології, так й у сфері програмування, який доповнює сучасні дослідження в галузі інформаційних технологій з урахуванням людського чинника. Цей заснований на психології підхід не тільки дає змогу зменшити витрати часу на розробляння програм, але й зумовлює й інші переваги завдяки вдосконаленню якості програмного забезпечення. Фахівці із психології програмування зосереджують увагу на таких аспектах, як легкість використання, простота навчання, підвищення надійності, скорочення частоти помилок, підвищення задоволеності працею. Предметом психології програмування є всілякі способи використання людиною ЕОМ, основну увагу приділяють розроблянню програмного забезпечення та проектування інтерфейсу. Для вирішення завдань психології програмування використовують дані таких дисциплін, як мови програмування, мови керування операційними системами, засоби звертання до баз даних, методи та засоби автоматизованого навчання, персональні програми редагування тощо. Мета психології програмування – полегшити використання ЕОМ людиною. Цієї мети можна досягти, тільки зрозумівши можливості сприйняття людини, її здібності обробляти інформацію та приймати рішення, а також знаючи стиль мислення й особливості особистості. Специфіку задач у галузі програмування й питання професійних якостей програмістів у різний час вивчали психологи та педагоги Ф. Брукс, Г. Вейнберг, Н. Вірт, С. Макконел, М. Л. Смульсон, Б. Шнейдерман та ін. Дослідники стверджують, що професійні програмісти мають свої риси, і визначають психологічні й загальнолюдські риси, здібності й особливості мислення, які повинні бути властиві програмістам. Серед таких здібностей – логічне мислення; гнучкість і динамічність мислення; гарний рівень розвитку пам’яті (особливо словесно-логічної); високий рівень розвитку концентрації, обсягу, розподілу й переключення уваги; здатність грамотно висловлювати свої думки; математичні здібності; розвинута уява. А особистісними якостями та схильностями, які допомагають програмістові в професійній діяльності, є уважність, акуратність, терплячість, наполегливість, цілеспрямованість, відповідальність, схильність до інтелектуальних видів діяльності, уміння самостійно приймати рішення. Отже, проаналізувавши професійні вимоги до особистості програміста та коротко розглянувши основні риси їхньої професійної діяльності, робимо висновок, що психологія програмування є важливою та актуальною галуззю, яка ставить багато теоретичних і практичних питань (особливості умов діяльності та їх вплив на програміста, аналіз його психічних пізнавальних процесів та їх вплив на працездатність), які ми вважаємо за потрібне розглядати в подальших дослідженнях.
Онопрієнко Л. КНУТД АКТИВІЗАЦІЯ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У ПРОФОСВІТІ Проблема активізації пізнавальної діяльності в системі професійної освіти нині є однією з найбільш актуальних. Її розв’язання передбачає перехід до більш високого рівня активності та самостійності учнів і студентів у процесі опанування професією, який стимулюється розвитком пізнавального інтересу та відбувається завдяки вдосконаленню методів і прийомів навчання. Для цього слід переорієнтувати навчально-виховний процес на формування бажання навчатися, вироблення вміння самостійно опановувати знання. Щоб виявити, наскільки молодь займається самоосвітою, які в неї інтереси, чи сформовані мотиви навчання, ми провели анкетування серед учнів Київського вищого професійного училища технологій та дизайну одягу і студентів Київського національного університету технологій та дизайну, де навчаються представники різних регіонів України. Унаслідок опрацювання анкетних даних установлено, що учні приділяють навчанню близько 8–9 годин на добу, а студенти – близько 7 годин. На хобі студенти відводять більше часу. Цей факт можна пояснити тим, що вони більш далекоглядні у виборі свого майбутнього, завчасно визначають для себе пріоритети. Понад 75 % учнів прийшли до навчального закладу здобути освіту й лише 4,2 %, щоб дізнатися щось нове; 50 % опитаних студентів хочуть здобути освіту, а 40 % – одержати знання, пізнати нове. Засоби та прийоми активізації пізнавальної діяльності учнів і студентів допомагають виробити в них прийоми навчальної праці, сприяють розумовому розвитку, ефективному використанню часу, підвищенню якості знань. Понад 45,8 % учнів беруть участь у ділових іграх, 37,5 % можуть узяти участь, якщо запропонована гра їх зацікавить. 60 % студентів прагнуть до ділових ігор. Це явище можна пояснити меншою активністю навчального процесу у вищій школі (у студентському розкладі переважають лекції). На думку опитаних, активізувати пізнавальну діяльність можна за допомогою читання різної літератури (учні – 45,8 %, студенти – 55 %), відвідування гуртків (студенти – 10 %, учні – 8,3 %) та екскурсій (учні – 46 %, студенти – 60 %), захоплення новими цікавими хобі (студенти – 80 %, учні – 87,5 %). Виходячи з анкетних даних, констатуємо, що художня література користується популярністю серед учнів (27 %), їй поступається науково-публіцистична література (6,3 %) і довідкова (4,2 %). Вражає відсоток учнів і студентів, які не читають, – 16,7 % і 15 %. Серед рис, які допомагають у навчанні, на думку опитаних, – цікавість, наполегливість, терплячість, дисциплінованість, працелюбність, посидючість, уміння доводити розпочате до кінця, сумлінність. Отже, основними чинниками, які сприяють творчому ставленню учнів і студентів до дидактичного процесу та його результатів, є професійний інтерес, нестандартний характер навчально-пізнавальної діяльності, змагальність, ігровий характер занять, емоційність, проблемність. Активізація пізнавальної діяльності під час навчального процесу може відбуватися такими методами, як ділові ігри, інсценування, кейс-метод, модерація, інтерактивний, метод круглого столу, самостійна робота. На нашу думку, на практиці педагоги у ВНЗ та ПТНЗ мають обов’язково спиратися в повсякденній роботі саме на зазначені методи, а специфіка використання методів активізації пізнавальної діяльності у професійних навчальних закладах за сучасних умов потребує подальших теоретичних досліджень. Петрович Е. УО «МГУ им. А. А.Кулешова» ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ УЧРЕЖДЕНИЯ ДОШКОЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ И СЕМЬИ В ФОРМИРОВАНИИ ОСНОВ ЭКОЛОГИЧЕСКОЙ КУЛЬТУРЫ У ДЕТЕЙ СТАРШЕГО ДОШКОЛЬНОГО ВОЗРАСТА Экологическое образование – новое направление в дошкольной педагогике, целью которого является формирование начал экологической культуры как базисных компонентов личности. Формирование основ экологической культуры личности необходимо начинать с дошкольного возраста, так как в этот период закладываются основы фундаментальных понятий и представлений, в том числе и экологические. В настоящее время формирование основ экологической культуры у дошкольников следует обсуждать в трёх взаимосвязанных направлениях: 1) повышение качества профессиональной подготовки педагогов учреждений дошкольного образования в области формирования основ экологической культуры у дошкольников; 2) формирование основ экологической культуры дошкольников; 3) просвещение родителей в вопросах формирования основ экологической культуры у дошкольников. Различные аспекты экологического образования дошкольников исследовались рядом ученых. Вопросы профессиональной подготовки будущих педагогов дошкольных учреждений к экологическому образованию дошкольников изучались Николаевой С. Н., Прокофьевой О. О., Ярмолинской М. М. и др. Проблема формирования основ экологической культуры у детей дошкольного возраста освещена в работах Николаевой С. Н., Рыжовой Н. А., Кондратьевой Н. Н., Виноградовой Н. Ф., Ашикова В. И. Однако, как показал анализ научных работ, вопросы взаимодействия учреждения дошкольного образования (УДО) и семьи в формировании основ экологической культуры у дошкольников исследованы недостаточно, что определило тему нашего исследования. Целью нашего исследования явилось теоретическое обоснование, разработка, экспериментальное апробирование модели формирования основ экологической культуры у детей старшего дошкольного возраста посредством взаимодействия УДО и семьи и методики её реализации. Исследование состояло из трёх этапов. На первом этапе мы изучали психолого-педагогические аспекты формирования основ экологической культуры у дошкольников, инновационные формы и методы взаимодействия УДО и семьи в экологическом образовании дошкольников, на основе чего разработали модель формирования основ экологической культуры у старших дошкольников посредством взаимодействия УДО и семьи. Эта модель включала в себя целевой, содержательный, процессуальный и оценочно-результативный блоки. На втором этапе исследования изучали современный уровень основ экологической культуры дошкольников и состояние работы по взаимодействию УДО и семьи в данном направлении. Констатирующий этап показал низкий уровень взаимодействия УДО и семьи в области формирования основ экологической культуры у детей старшего дошкольного возраста. Для решения указанной проблемы на этапе формирующего эксперимента нами разработана методика формирования основ экологической культуры у детей старшего дошкольного возраста посредством взаимодействия УДО и семьи, включающая в себя три взаимосвязанных этапа: информационно-просветительский, методический и практический. Результаты экспериментальной работы показали, что разработанная нами модель формирования начал экологической культуры у детей старшего дошкольного возраста посредством взаимодействия УДО и семьи и методика её реализации эффективно влияют на формирование осознанно-правильного отношения дошкольников к явлениям и объектам природы, к человеку как живому существу, к своему здоровью и среде, в которой живёт ребёнок. Писанко О. НТУ «ХПІ» ФОРМУВАННЯ КОМПЕТЕНЦІЙ У МОЛОДШИХ СПЕЦІАЛІСТІВ ЕЛЕКТРОТЕХНІЧНОГО ПРОФІЛЮ Проблемі підвищення професійних компетенцій фахівців присвячено низку досліджень, у більшості з яких висувається ідея формування професійних компетенцій майбутнього фахівця викладачами кожної дисципліни навчального плану установи професійної освіти. Однак слід зазначити, що насправді багато дослідників обмежуються загальнопедагогічним розглядом процесу формування професійних компетенцій безвідносно до дисциплін навчального плану. Відомо, що науково-технічний прогрес і темпи розвитку сучасного виробництва базуються на екологічно чистих видах енергії, головною з яких є електрична енергія. Для її ефективного використання потрібні грамотні, компетентні працівники, підготовку яких покликані вести випускники професійних технікумів і коледжів. Тому поставлено завдання підвищення якості підготовки професійного навчання в галузі теорії та практики використання електричної техніки. У загальнопедагогічному плані це завдання пов’язане з актуальною проблемою: який внесок повинен зробити викладач кожної дисципліни навчального плану технікуму у формування професійних компетенцій його випускників? Дослідження стану цього питання в наявній теорії та практиці дало змогу виявити деякі недоліки у формуванні професійних компетенцій майбутніх спеціалістів електротехнічного профілю: 1) недостатньо чітко відображено в педагогічній літературі сутність компетентнісно-орієнтованого підходу до підготовки фахівців; 2) зміст професійної компетентності студентів у галузі електротехніки не відповідає вимогам майбутньої професії та сучасного ринку праці; 3) діяльність у галузі формування професійних компетенцій студентів між викладачами різних дисциплін технікуму недостатньо скоординовано; 4) у формуванні компетенцій майбутніх спеціалістів відсутня системність, найчастіше цей процес відбувається стихійно, хаотично. Найбільш дієвим підходом до підвищення рівня професійних компетенцій у сфері електротехніки є організація розв’язання студентами завдань із її фізичних і конструктивних основ. Відповідно до цього варто зосередити увагу на розробленні змісту спецкурсів. Досвід їх проектування засвідчив, що, відбираючи зміст підготовки майбутніх молодших спеціалістів електротехнічного профілю навчання, слід керуватися такими положеннями: відібраний для вивчення матеріал повинен відповідати пріоритетній меті підготовки фахівців – наближати до особливостей майбутньої професійної діяльності; до проектованого спецкурсу варто ставитися як до наукової дисципліни; потрібно враховувати співвідношення науки й навчального предмета. Тут слід забезпечити дидактичну ізоморфність, перспективність, єдність і мінімізацію змісту, спадкоємність, урахування вітчизняного й зарубіжного досвіду формування змісту навчальної дисципліни. Проведена розвідка не вичерпує всієї повноти досліджуваної проблеми. Подальше її вивчення може бути продовжено в напрямку моніторингу ефективності запропонованої системи за умов самостійної діяльності випускників технікуму, навчально-методичного забезпечення процесу розвитку в студентів творчих здібностей і професійних компетенцій в навчальному процесі.
Прокопенко О. ІСП НАПН України КАЗКА ЯК ЗАСІБ ПСИХОКОРЕКЦІЇ ТА ПСИХОТЕРАПІЇ ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВОЇ СФЕРИ Актуальність дослідження полягає насамперед у тому, що сьогодні зростає кількість дітей, які мають вади здоров’я як від народження, так і набуті в процесі дорослішання, збільшується кількість дітей із розумовою відсталістю, як наслідок постає питання виховання таких дітей, входження їх у соціум, адаптації до зовнішнього середовища. Розвиток дітей із розумовою відсталістю відбувається за основними закономірностями психічного розвитку дітей у нормі. Але існують специфічні особливості розвитку психіки, зумовлені органічними ураженнями головного мозку: уповільнений темп розвитку, випередження фізичного розвитку, більш пізнє становлення вищих психічних функцій, порушення емоційно-вольової сфери, механізмів саморегуляції. Казкотерапія як вид психокорекції та психотерапії є одним із провідних напрямів у роботі практичного психолога щодо формування, розвитку, корекції емоційно-вольової саморегуляції підлітків із розумовою відсталістю. Метою й основними завданнями казкотерапії в корекції емоційно-вольової саморегуляції є пошук способів вирішення внутрішніх конфліктів, об’єктивізація «Я-образу», розвиток самоконтролю, підвищення рівня адаптивності, унаслідок – формування й розвиток саморегуляції підлітка з розумовою відсталістю. У казках підлітки з розумовою відсталістю можуть відобразити будь-який аспект свого життя. За допомогою казкотерапії проектуються моделі стосунків підлітка, визначаються актуальні проблеми спілкування, страхи, бажання й потреби. А обов’язковий «щасливий кінець» стає основним засобом цього виду арт-терапії, що допомагає дітям позбутися страхів і комплексів. Казкотерапія – сучасний і дієвий метод практичного психолога в роботі з підлітками з порушеннями інтелектуального розвитку. Процес творення казки забезпечує атмосферу невимушеності, довіри, захищеності, безпеки між дитиною та дорослим. У роботі з підлітками з розумовою відсталістю психологи можуть використовувати такі різновиди казок: художні, дидактичні (навчальні казки допомагають засвоїти певне правило, навичку, відповідну поведінкову реакцію), психокорекційні та психотерапевтичні, у деяких випадках і медитативні казки (їх використовують для зняття напруги, стресу, бо в них зображують ідеальну модель відносин, подій, коли все «добре», «позитивно»). Серед основних способів роботи з казкою варто відзначити: малювання за мотивами казки (підліток обирає та малює фрагмент казки або героя, який найбільше сподобався); обговорення поведінки, мотивів, дій, страхів персонажа; програвання епізодів казки, творення казки підлітком (колективне або індивідуальне, без допоміжних засобів або за допомогою додаткових предметів: метафористичних карт, іграшок, піску тощо). Слід підкреслити, що під час праці з підлітками найбільш ефективним є комбінування казкотерапії з іншими методами арт-терапії: ізотерапією, лялькотерапією, ігровою та пісочною терапією. Отже, казка – перспективний та ефективний психотерапевтичний і психокорекційний метод у роботі практичного психолога з підлітками з розумовою відсталістю. Казкотерапія допомагає впливати на становлення, формування емоційно-вольової сфери, розвиток когнітивних здібностей і навичок самоконтролю підлітка, підвищення загального рівня адаптивності та корегування механізмів саморегуляції підлітка з розумовою відсталістю.
Семененко А. НТУ «ХПИ» МЕЖЛИЧНОСТНОЕ ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ КАК ФАКТОР ЭФФЕКТИВНОСТИ КОНСТРУКТОРСкОГО ТРУДА Широкая востребованность инженерных кадров и то влияние, которое оказывают инженеры на процессы, происходящие в современном обществе, определяют повышение требований к их профессиональной подготовке. Эффективная модель современного инженера-конструктора, несомненно, включает в себя весь набор знаний, умений и навыков, которые относятся как к техническим наукам, так и к гуманитарным. И если важность технических знаний не ставится под сомнение, то гуманитарная подготовка инженера, в частности психологическая, зачастую не осознается как столь же важная. Поскольку конструкторский труд является коллективным видом творчества, то решение технических задач в ходе процесса конструирования включает в себя межличностное взаимодействие как по вертикали, так и по горизонтали. Бесспорно, что от эффективности взаимодействия на обоих этих уровнях будет зависеть и конечная эффективность конструкторского труда. Решением данной проблемы может стать разработка специальных психологических тренингов, направленных на повышение эффективности профессионального межличностного взаимодействия как для будущих специалистов на этапе обучения в вузе, так и для уже сформированных конструкторских коллективов. Потенциал тренингового инструментария позволяет смоделировать ситуацию, максимально приближенную к реальному профессиональному взаимодействию, относительно быстро и безопасно получить новый опыт на практике, кроме того, таким образом можно повысить эффективность адаптации будущих конструкторов к профессиональной деятельности. Представляется весьма важным дальнейшее исследование и разработка специальных тренинговых программ для представителей конструкторской отрасли.
Силивончик П. УО «МГУ им. А. А. Кулешова» ОСОБЕННОСТИ ГЕНДЕРНОЙ СОЦИАЛИЗАЦИИ Большинство исследователей одной из основных проблем воспитанников интернатных учреждений выделяют проблему гендерной социализации. Успешная социализация личности связана с её активностью в различных сферах жизнедеятельности общества, способностью выполнять соответствующие роли, в том числе гендерные, и готовностью соответствовать социальным ожиданиям и требованиям. На протяжении жизни человек приобретает сведения о том, что социально приемлемо для мужчин и женщин, то есть проходит гендерную социализацию. Гендерная социализация как один из видов социализации представляет собой процесс усвоения личностью системы представлений о мужчинах и женщинах и их роли в общественном процессе, формирование готовности человека к исполнению гендерных ролей, характерных для данного общества. Также это процесс усвоения индивидом культурной системы гендера того общества, в которой он живет. По мнению многих исследователей, значимый фактор гендерной социализации ребенка – это поведение родителей (как значимых взрослых) и воспитание в семье. Зачатки гендерной социализации можно наблюдать ещё до рождения ребенка, что проявляется в стремлении родителей узнать пол будущего ребенка, поскольку именно это и предопределит их представления о нём, его имени, одежде и игрушках, занятиях с ним, позволит обращаться к нему, думать и мечтать о нем именно как о мальчике или девочке. В дальнейшем гендерная социализация будет проходить в семье и ближайшем окружении, в учреждениях образования, а также с помощью средств массовой информации через дифференциальное усиление (поощрение социумом приемлемого гендерного поведения, порицание неприемлемого) и дифференциальное подражание (выбор и подражание ролевым моделям определенной гендерной группы). По мнению А. В. Мудрика, на каждом этапе социализации, в том числе и гендерной, личность решает три группы задач в соответствии с возрастом: 1) естественно-культурные (познание телесного канона; усвоение элементов этикета, символики, языка кинесики; развитие/реализация физических и сексуальных задатков; здоровый образ жизни; способность изменять стиль жизни в соответствии с половозрастными и индивидуальными возможностями); 2) социально-культурные (познавательные, морально-нравственные, ценностно-смысловые, определяемые конкретными социокультурными условиями); 3) социально-психологические (самопознание, самоопределение, самореализация и самоутверждение личности). Первыми трансляторами гендерных ролей являются мать и отец. Подражая родителям, отождествляя себя с ними, дети усваивают социальные нормы поведения и ценности. А у детей из закрытых детских учреждений процесс гендерной социализации нарушен. Воспитанники интернатных учреждений обычно не имеют возможности наблюдать за адекватным полоролевым поведением взрослых, когда женщина выполняет исключительно женские функции и не берёт на себя выполнение мужских функций. В современных условиях детского учреждения сделать это бывает трудно, так как воспитателям (преимущественно женщинам), приходится выполнять разную работу (и мужскую, и женскую). Вопросы полового и сексуального образования очень актуальны для воспитанников детских домов и школ-интернатов, потому что у них нет других источников получения информации, кроме школы и специалистов детского дома, а сексуальная активность наступает достаточно рано. Трудность социализации детей-сирот – одна из наиболее актуальных проблем, которая будет нами изучена в процессе работы над дипломным исследованием.
Симченко О. УО «МГУ им. А. А. Кулешова» СТРУКТУРНАЯ СОСТАВЛЯЮЩАЯ МОДЕЛИ ФОРМИРОВАНИЯ ПОЛИТИЧЕСКОЙ КУЛЬТУРЫ СТАРШЕКЛАССНИКОВ В процессе построения теоретической модели формирования политической культуры старшеклассников важную роль мы отводим определению структуры политической культуры личности. Эта структура представляет собой систему компонентов, детально отражающих элементы политической культуры, которые должны быть усвоены старшеклассниками. Структура политической культуры личности старшеклассников определена с учётом их возрастных и психологических особенностей и включает следующие компоненты: потребностно-мотивационный, когнитивный, нравственно-оценочный и поведенческо-деятельностный. Потребностно-мотивационный компонент включает систему мотивов и потребностей личности, которые выступают в качестве внутренних побудительных стимулов в поведении и деятельности в рамках действующей политической системы государства. Стремление личности к выполнению своих общественно-политических функций как глубоко осознаваемая жизненная необходимость является сильнейшим мотивационным механизмом, обеспечивающим успешность процесса формирования политической культуры на всех этапах осуществления воспитательной деятельности. Когнитивный компонент отражает систему обыденных и научных знаний о политике в целом, а также о политической системе как основе политического устройства общества, деятельности политических структур, взаимодействии и взаимовлиянии политики и других социальных институтов, об особенностях внутриполитических и внешнеполитических отношений и связей. Данный компонент также включает в себя систему познавательных умений и навыков, которые тесно связаны со знаниями. Нравственно-оценочный компонент составляет духовно-нравственную основу политической культуры учащихся. Наличие у человека политических ценностей означает личностное приятие событий и процессов в социально-политической сфере как чрезвычайно важных и значимых явлений. Именно политические ценности – ориентиры в формировании политической активности. В политической культуре нравственно-оценочный компонент выражается в духовных качествах личности и ее ценностных ориентациях. Ценностные ориентации, по Ю. В. Ирхину, – это политические, мировоззренческие и нравственные убеждения человека, его глубокие и постоянные привязанности, нравственные принципы поведения в политике. Ценностные ориентации являются своего рода связующим звеном между потребностно-мотивационной сферой личности и ее поведением, поступками, деятельностью. Политика – ценность в аспекте жизненной необходимости устройства жизни общества в государстве. Существование государства невозможно без установления определённых отношений, основанных на управлении и соподчинении, т. е. политических отношений. К важнейшим политическим ценностям относятся свободы и права граждан, национальную независимость, любовь к Родине, национальную безопасность, национальный интерес, государственный суверенитет, социальную справедливость, общественный правопорядок, ненасилие и толерантность. Поведенческо-деятельностный компонент политической культуры включает политические ориентации личности, выражающиеся в поведении, политической активности и деятельности. В данном компоненте в практическом преломлении отражаются смысл и содержание всех вышеуказанных компонентов. Таким образом, определение структуры политической культуры личности старшеклассников создает необходимые предпосылки для успешной организации системы воспитательной работы в представленном направлении. Скрипник Н. ХНПУ ім. Г. С. Сковороди МОЖЛИВОСТІ ПОЗААУДИТОРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Сучасна вища освіта має бути спрямована не тільки на якісну професійну підготовку, а й на всебічний розвиток особистості кожного студента, тому створення умов для розвитку й самореалізації студентів протягом навчання у вищому навчальному закладі наразі набуло особливої актуальності. Самореалізацію в психології (А. Адлер, А. Маслоу, Е. Фром) визначають як базову потребу особистості. Особистісна самореалізація пов’язана насамперед із пошуком свого власного Я, пізнанням власних потреб, прагнень, можливостей, здібностей, талантів та їх розвитком і втіленням у життя для отримання позитивного й корисного результату для себе або для суспільства в цілому. Діяльність студента протягом навчання у ВНЗ має бути як аудиторною, так і позааудиторною. На основі аналізу сучасної науково-педагогічної літератури ми дійшли висновку про існування двох основних підходів до розгляду позааудиторної діяльності: як до складової виховної роботи і як до складника навчально-виховного процесу. Як і М. Донченко, О. Максимець, Л. Петриченко, Л. Смеречак, ми розглядаємо позааудиторну діяльність у вищому навчальному закладі як необхідний складник цілісного навчально-виховного процесу, оскільки вона поєднує різноманітні заходи як навчального, так і виховного характеру. Позааудиторна діяльність – система взаємопов’язаної діяльності суб’єктів освітнього процесу, що є невід’ємним складником професійної підготовки та здійснюється поза розкладом навчальних занять з метою створення умов для особистісного розвитку студентів і їх самореалізації. Структура позааудиторної діяльності студентів, на наш погляд, є такою: а) самостійна навчальна робота студентів (підготовка до аудиторних занять, виконання завдань для самостійної роботи з навчальних дисциплін, виконання індивідуальних завдань, пов’язаних з науково-дослідною й культурно-розважальною діяльністю студентів); б) навчальна-дослідна та науково-дослідна робота (участь студентів у різних наукових об’єднаннях і гуртках, конференціях, олімпіадах, конкурсах тощо); в) культурно-розважальна діяльність (участь студентів у різноманітних виховних заходах ВНЗ та об’єднаннях різного типу і напряму, конкурсах, змаганнях тощо); г) студентське самоврядування (самостійне розв’язання проблем життєдіяльності студентської групи, колективу гуртожитку). За кількістю учасників виокремлюємо такі форми позааудиторної роботи: індивідуальні, групові й масові. Студенти можуть добровільно вибирати різні види позааудиторних занять. Завдання викладача ВНЗ – допомогти, інформувати, спрямовувати студентів до тих чи інших видів або форм позааудиторної діяльності. Позааудиторна діяльність надає студентам можливості саморозвитку й самореалізації, поглиблює уявлення про себе як про особистість і професіонала, тому що передбачає добровільний вибір студентом певного виду такої діяльності, який ґрунтується на особистісно значущих мотивах, його активності, ініціативності, зростанні самостійності та творчості, відповідальності, рефлексивній діяльності, інтерактивній взаємодії викладача й студента. Система заходів для реалізації цих можливостей потребує подальших досліджень.
Степанова.В. НТУ «ХПІ» КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ Компетенція в спілкуванні припускає розвиток адекватної орієнтації людини в самій собі (власному психологічному потенціалі), потенціалі партнера, у ситуації й завданні. Тому формування комунікативної компетенції людини є актуальною проблемою психології, розв’язання якої має важливе значення як для кожного з нас, так і для суспільства в цілому. Вивчення комунікативної компетентності особистості має наукове значення. Підґрунтям у вирішенні проблеми підготовки майбутніх курсантів до професійної комунікації є філософські та психологічні концепції спілкування. Комунікативна компетентність – готовність особи до комунікативної діяльності. Комунікативна компетентність особистості майбутнього курсанта є важливою для формування його професійно значущих якостей. У практичному аспекті розв’язання цього завдання передбачає підвищення загальної ефективності діяльності. Висока практична затребуваність у поєднанні з недостатньою теоретичною вивченістю зумовили постановку проблеми – дослідити комунікативну компетенцію курсантів ВНЗ МВС України.
|
