ТРАДИЦІОНАЛІЗМ І РОМАНТИЗМ

 

«Історія русів»

 

Рукопис під назвою «История русов или Малой России. Сочинение Георгия Кониского, Архиепископа Белорусского» знайдено вперше, очевидно, 1828 р. в бібліотеці м. Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії; невідомо, чи це був автограф, оскільки існували і раніші списки — і 1817, і 1814 років. Рукопис став дуже поширеним десь із тридцятих років; досить швидко було встановлено, що це одна з численних в ту епоху містифікацій — написаний він значно пізніше, ніж сам себе датує (1769 р.), і автором його не міг бути Кониський.

 

«Історія русів», безумовно, пов’язана з Новгород-Сіверським гуртком. Чи були її авторами батько й син Полетики (Полетика-старший був учнем Георгія Кониського і листувався з ним), чи, як вважає /324/ В. Шевчук, Андрій Худорба, а чи вийшла вона з маєтку Михайла Миклашевского — поза сумнівом її походження з того кола української старшини, яке пов’язане з Глухівськими гетьманськими канцеляріями та архівами Малоросійської колегії, збирачами старовини, що були натхненні ідеями самостійного витоку і значення козацької рицарської гілки імперського дворянства, продовжувачами ідейно-політичної традиції Переяславскої угоди, які не забували, що це мала бути саме угода.

 

Рукопис псевдо-Кониського має ту особливість, що він є псевдоісторією. Легкість, з якою автор оперує нібито фактами, напівлегендарний характер всієї історичної розповіді дали підставу визначити жанр «Історії русів» як твору радше літературного, ніж історичного. «Історія русів», будучи, звичайно, підробкою, все ж не уподібнюється літературному творові. Вона написана в жанрі козацьких літописів, які теж недостатньо вірогідні в деталях, некритично користуються чутками і історичними легендами. Що ж до псевдо-Кониського, то він свідомо творить ідеологію, використовуючи для цього історичний матеріал так, як він його бачить, не зупиняючись перед дуже вільною подачею власних версій реальної історії.

 

Варто нагадати, що «Історію держави Російської» М. М. Карамзін писав з 1816 по 1829 р., і що тоді було чимало читачів, невдоволених надмірною, як їм здавалось, прив’язаністю до фактів, несміливістю в їх «творенні». Такі були тодішні запити до історії, так формувалась культура історичного дослідження.

 

«Історія русів» була опублікована О. Бодянським 1846 року. Більше російською мовою, мовою оригіналу, вона не видавалась; український переклад вийшов у Нью-Йорку 1956 р. і в Києві 1991 р. (передмова В. Шевчука, переклад І. Драча). Сучасник згадує, що списки «Історії» мали «характер якоїсь таємничості; читаючи її, зачиняли в кімнаті двері» *. Що ж було таємничого і недозволеного в цьому творі, який справив таке враження на читачів першої половини століття і потім надовго зник з читацького горизонту?

* Киевская старина. — 1893. — №1. — С. 63.

 

Історична концепція псевдо-Кониського виходить із єдності історії «Малої Росії» з історією «всієї Росії». Сам термін «Україна» неприйнятний для автора, він вважає введення цієї назви польською інтригою. В центрі історичної оповіді — події Хмельниччини, і автор неприховано захищає ідею об’єднання Росії та «Малої Росії». Нещастя, які випали на долю «русів» після входження України до Росії, він схильний навіть пояснювати інтригами поляків, неродовитих українців та євреїв, що /325/ обманом проникли до козацької верхівки: поляки «спроквола ввійшли знову у всі уряди і командування Козацькі і... забули і затьмили врештігрешт те, що вони є зайдами в землі чужій... їм позаздривши і приревнувавши багато із природних Малоросіян, а особливо із поповичів, котрі вибились у чиновники завдяки інспекторіям, пристали до їхньої системи... А до сих ще премногії виниклі з Жидівства, змушені хреститися в час минулих над ними масових вигублень, і поверстані в Шляхту відомим про перехрестів статутовим артикулом склали, нарешті, із помішання всіх язиків і порід єдиний бич для Козаків і всіх Малоросіян» *. Традиція етнічної чистоти підтримується, на думку автора, становою структурою суспільства «русів». При цьому козацтво для нього — прямий продовжувач військово-політичної еліти Київської Русі (навіть термін «козаки» він виводить із «козари»-«хазари»). Згідно з офіційною царистською історіографією, розставлені і всі оцінки гетьманів, поділених на «добрих» і «поганих» залежно від їх ставлення до Росії.

 

Що ж було в «Історії русів» небезпечного з офіційної точки зору?

 

Безпосередньо причиною невдоволення ортодоксальних російських патріотів було те, що в книзі не приховувалися факти грубого знущання царської влади з «Малоросії», що в уста противників союзу з Росією, в тому числі Мазепи, вкладались промови і аргументи, малоприємні для імперії. Так, Мазепа, який характеризувався різко негативно («мерзенний задум той породила в ньому пекельна злоба за особисту образу свою»), промовляє досить розумні речі: «Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувала» **.

* Історія русів. — К., 1991. — С. 169. ** Там же. — С. 257.

 

Справа, проте, не тільки в тому, що в тексті є небажані висловлювання неприємних і неприйнятних, з офіційної точки зору, осіб. Загальна концепція твору полягає в тому, що Україна уклала з Росією угоду з власної доброї волі. А, отже, у випадку, коли інша сторона цієї угоди не дотримується, то Україна може вчинити так само, як вчинила з Польщею, якій теж служила вірно і віддано, доки не була нею зраджена. Обґрунтування своє ця позиція знаходить у промові, нібито проголошеній Хмельницьким: «Всі народи, що живуть у світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх». У такий спосіб обґрунтоване «природне право», спрямоване у цьому випадку проти поляків, які «вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те /326/ ненадійне і нестерпне самим нам» *. Але така логіка природного права на честь, власність, свободу і життя неминуче веде до сумнівів у тому, що союз України і Росії вищими силами визначений як вічний.

* Історія русів. — С. 104.

Через століття, коли з’явились перші обґрунтування державної незалежності України, вони посилались саме на те, що Росія не дотримується Переяславських угод. Ця міна була закладена вже в «Історії русів», чому, можна думати, автор і сховався за псевдонімом.

 

В «Історії русів» бачимо прояви етнічної обмеженості, або, краще сказати, національного консерватизму; з натяками на етнічну нечистоту козацької верхівки пов’язані і соціальні орієнтації — не випадково в «Історії» неодноразово даються негативні характеристики плебеям-запорожцям. Проте автор не приховує фактів геноциду в роки Хмельниччини і не виправдовує їх. Певний національний консерватизм слугує іншим цілям: в «Історії русів» яскраво зображено лицарську мужність і героїчну самовідданість козацької військової еліти «русів». І хоча й тут не обійшлось без легенд, можна сказати, що загалом картина безстрашної і нескінченної війни козацтва за свободу своєї вітчизни була правдивою. Ця романтична картина разом з терпким присмаком чогось волелюбного і тому забороненого, і притягувала читача першої половини століття.

 

Надзвичайна популярність «Історії русів» на початку XIX ст. свідчить про те, що в ортодоксальному царистському світогляді нового українського дворянства, в його готовності увійти до складу дворянства всеросійського була певна недомовленість і конвенціональність. Нащадки козацької старшини неначе залишали за собою право на власну військово-аристократичну традицію і вимагали до неї серйозного ставлення.

 

Іван Котляревський та його «Енеїда»

Десь приблизно в ту пору, коли писалася «Історія русів», над своєю «Енеїдою» в Полтаві працював Котляревський. Без його згоди і відома перші три частини «Енеїди» надруковано в Санкт-Петербурзі 1798 р., через десять років — другим виданням. Згодом наступного, 1809 р., І. П. Котляревський видав там же, в Петербурзі, перші чотири частини твору (повний текст із 6-ти частин опубліковано після його смерті, 1842 р.).

 

Іван Петрович Котляревський (1769 — 1838 рр.) був корінним полтавчанином, за винятком років війської служби та служби домашнім учителем жив у Полтаві безвиїзно, мав там досить велику, але просту, майже селянську хату поряд з нинішнім центром міста, на горбку над Ворсклою. Він був сином канцеляриста, сам після духовної семінарії служив канцеляристом і належав до «канцеляристської» староукраїнської культури. Почав він писати «Енеїду», коли йому було років двадцять п’ять, писав довго і видати частину наважився лише у сорок років. Після цього в житті Котляревського був істотний епізод: він брав участь у формуванні козацького війська (ініціатива, як згадувалось, належала близькому до автономістського гуртка Миклашевському), командував полком і одержав звання майора.

 

Ще до Рєпніна Котляревський був у Полтаві відомою і поважаною /327/ людиною; будучи майором, Котляревський водночас був і директором театру. З прибуттям до Полтави князя Рєпніна культурне життя пожвавилося, роль Котляревського зросла. Він входив до того гуртка чиновників та інтелігентів, які створили 1818 р. в Полтаві масонську ложу «Любові до істини». Магістром ложі був службовець канцелярії Рєпніна М. Новиков, його заступником — С. М. Кочубей, колишній предводитель дворянства, родич відомого графа Віктора Павловича, одним із наглядачів — господар Качанівки В. В. Тарновський, а І. П. Котляревський обіймав посаду, що називалась вітія. Того ж року Котляревський написав для очолюваного ним театру, в якому він сам був і актором, дві українські п’єси: «Наталка Полтавка» та водевіль на мандрівний сюжет «Москаль-чарівник». Для того, щоб пустити п’єси в театри у межах генерал-губернаторства, достатньо було дозволу князя М. Г. Рєпніна, і Полтавський театр став першим, де почалися вистави українською мовою.

 

Важко переоцінити роль, яку відіграла скромна і непретензійна «Наталка Полтавка» в історії української культури. За нею пішли українські п’єси, водевілі, навіть опери та оперети Г. Квітки-Основ’яненка, В. Гоголя, С. Писаревського, нарешті, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, що заклало підвалини українського театрального репертуару XIX століття. Можна сперечатися, що справило більший вплив на українське культурне життя того століття — «Наталка Полтавка» чи «Енеїда». Проте як літературне явище «Енеїда» на порядок значущіша і самобутніша.

 

За своїм жанром, як зазначається в літературі, «Енеїда» належить до давнього бурлеску, тобто до «зниженого» і сміхового виконання «високої» теми. Найчастіше при цьому говориться про пародійний характер бурлеску. Як підкреслював М.М. Бахтін, при цьому залишається незрозумілим, на кого тут пишеться пародія. Чи є «Енеїда» пародією на знаменитий твір Верґілія? Якщо ні, то що ж тоді пародіює Котляревський? Плутанина виникає з моралізаторської і політизованої естетики, для якої якщо є сміх, то автор обов’язково когось чи щось висміює, картає і бичує. Поза всяким сумнівом «Енеїда» Котляревського належить до численних сміхових, «низьких» переспівів класичного Верґілієвого твору, що починаються в Європі XVII ст. і продовжуються протягом усього XIX століття (остання «Енеїда навиворіт» з’являється в Росії наприкінці XIX ст.).

 

Посмішку викликає вже перша фраза: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак». Для багатьох читачів уже цього достатньо — /328/ далі йде повторення сміхового зіставлення образного ряду високого римського епосу з побутовим і простонародним українським образним рядом. Щоб оцінити характер цього зіставлення, треба знати не тільки переспів Котляревського, а й оригінал Верґілія. В ті часи Верґілія знала кожна освічена людина — це був чи не найпопулярніший римський автор, його читали латиною; сьогодні ми можемо скористатися вже й чудовим перекладом на українську мову М. Білика під редакцією Б. Тена. Отже, початок поеми у Верґілія звучить так:

 

Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,

Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.

Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,

Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.

Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,

Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський,

Родоначальники Альби й мури походили Рима.

Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив

Волю божисту і що так богів засмутило,

Що навіть мужа такого побожного змусила стільки

Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

 

У Котляревського той самий початок звучить так:

 

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців.

П’ятами з Трої накивав.

 

Він, швидко поробивши човни,

На синє море попускав,

Троянців насаджавши повні,

І куди очі почухрав.

Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка,

Енея не любила — страх;

Давно уже вона хотіла,

Його щоб душка полетіла

К чортам і щоб і дух не пах.

 

Як бачимо, повторення у сміховому варіанті теми Верґілія досить близьке до оригінального тексту і відрізняється не тільки умисно-вульгарною стилістикою, а й сучасним і цілком «високим» за розміром і культурою рими віршем. Для майбутнього «Енеїди» Котляревського чи не вирішальним стала саме та обставина, що вірш її, легкий, невимушений, насичено-образний по-народному і зовсім не сміховий, поклав початок сучасній українській поезії. Сміховий ефект, отже, досягається не тільки подвійним, але й потрійним зіставленням: героїко-епічного латинського /329/ Енея з сучасною культурою та простонародним і грубим жартом.

 

Та обставина, що «Енеїда» Верґілія була знайома тодішньому освіченому українському читачеві, має бути врахована і при огляді твору загалом. Сьогодні мало хто може відповісти на запитання, який у «Енеїди» Котляревського сюжет, чим вона закінчується. А у твору є сюжет, і він дублює сюжет Верґілія.

 

Верґілієва «Енеїда» — етногенетична легенда: там розповідається про звитяжні дії родоначальника римлян, засновника римського народу і римської держави. Центральною темою є тема долі, що формується в боротьбі між різними богами, а у вирішальний момент Юпітер-Зевс дає герою самому визначити майбутнє у чесному двобої з Турном. Доленосна подорож з супутніми нескінченними війнами та боротьбою з природними лихами проходить і через підземне царство. Еней — один із щасливців античної міфології, які побували в царстві мертвих і вийшли звідти живими; він одержує там благословення від батька, пророцтво якого служить йому опертям у боротьбі за майбутнє.

 

Хоч подорож по «тому світові» у Верґілія не має такого самостійного значення, як у Данте, опис царства Плутона, його п’яти зон Верґілієм є також характеристикою людського світу, людських чеснот та гріхів з висоти містичного лету. Картини мандрів Енея сповнені соковитих деталей, в тому числі є і описи бенкетів, але переважно це — «пирй»битви, з детальними картинами того, куди увійшов спис чи меч і звідки він вийшов.

 

У «низькому» українському варіанті все набуває іншого смислу. Оповідь перетворюється на звичну для київського спудея комбінацію своєї і латинської мови і образності. За тиждень по прибутті на землю Латина Енеєві троянці «так латину взнали, / що вже з Енеєм розмовляли/ і говорили все на ус: / Енея звали Енеусом, / уже не паном — домінусом, / себе ж то звали — троянус». Є в поемі і відверто карнавальна нісенітниця — «борщів як три не поденькуєш /, на моторошні засердчить; / і зараз тяглом закишкуєш, / і в буркоті закендюшить» і так далі. Підкреслена цими мовними пасажами дворядність образної мови — це карнавалізація героїкоепічного світу римської «Енеїди». Сенс такої карнавалізації стане більш зрозумілим, якщо ми згадаємо, яку роль римський образносимволічний ряд відігравав у культурі класицизму.

 

Позбувшись серйозного легендарного значення, сюжет про приїзд троянців до Лаціуму та їх перемогу над місцевим царем Турном не втрачає сенсу, а набуває типово карнавального змісту: загибеллю карнавального царя завершується будьякий карнавал, вбивство Турна Енеєм перетворюється на карнавальне ритуальне убивство. Подорож Енея з його «обірваними, мов гиря, ланцями» по світу має не стільки героїчний, скільки комедійний характер, бо хоч би де вони опинялися, одразу ж починають залицятися до місцевих молодиць і нестримно й буйно бенкетувати. В моралізаторському тлумаченні твору Котляревського як сатири на вади сучасного йому суспільства центральне місце посідає опис відвідин Енеєм потойбічного світу, де він бачить справедливу кару за гріхи і /330/ висловлює нібито соціальний протест. У виданні «Енеїди», блискуче ілюстрованому Д. Базилевичем, зображено як у картинах пекельних мук, так і в картині райського блаженства членів Спілки радянських художників України. З однаковим успіхом можна було б твердити, що Д. Базилевич висміював пороки радянських митців.

 

У пекло український Еней потрапляє саме так, як це він мав би зробити згідно з народними уявленнями: «густий пройшовши дуже ліс», він побачив, що «на ніжці курячій стояла / то хатка дуже обветшала / і вся вертілася кругом», а з хатки «вийшла бабище старая, / крива, горбатая, сухая, / запліснявіла, вся в шрамах; / сіда, ряба, беззуба, боса, / розхристана, простоволоса, / і, як в намисті, вся в жовнах». Казкова баба-Яга, на яку перетворилася пророчиця Сівілла, веде Енея в дещо модернізовані пекло і рай, описані однаково з гумором. При цьому в пеклі зустрічаються всі, і опис його нагадує ярмарок: «Там всі невірні і христьяне, / Були пани і мужики, / Була тут шляхта і міщане, / І молоді, і старики; / Були багаті і убогі, / Прямі були і кривоногі, /Були видющі і сліпі, / Були і штатські, і воєнні, / Були і панські, і казенні, / Були миряни і попи».

 

Грішні всі, грішний світ людський, для гріхів панських знайдено своє слово, як і для гріхів чиновницьких та інших. Протиставлення грішників праведникам навряд чи можна приймати всерйоз. Для характеристики раю достатньо згадати одну фразу: «Ні холодно було, ні душно, / а саме так, як в сіряках, / І весело, і так не скучно, / на великодних як святках». Опис райського блаженства вартий цитати:

 

Сиділи, руки поскладавши,

Аля них все празники були;

Люльки курили, полягавши,

Або горілочку пили,

Не тютюнову і не пінну,

Но третьопробну, перегінну,

Настояную на бодян;

Під челюстями запікану,

І з ганусом, і до калгану,

В ній був і перець, і шапран.

 

І ласощі все тілько їли,

Сластьони, коржики, стовпці,

Варенички пшеничні, білі,

Пухкі з кав’яром буханці;

Часник, рогіз, паслін, кислиці,

Козельці, терен, полуниці,

Крутії яйця з сирівцем

І дуже вкусную яєшню,

Якусь німецьку, не тутешню,

А запивали все пивцем.

 

У цій повній гумору апетитній картині райського блаженства — секрет не тільки стилістики, а й всього сенсу «Енеїди» Котляревського. Якщо у Верґілія поема сповнена натуралістичних описів побоїщ, що мають увінчатися торжеством Риму над світом, то у Котляревського маємо натуралістичний, буйний, якийсь рубенсівський опис життєвих радощів, що скидаються радите на нехитрі, невибагливі мрії мандрівників по тернистих шляхах життя. Згодом з’явиться чимало етнографічних описів України, в тому числі й української кулінарії; «Енеїда» й тут має серйозне наукове значення як джерело, але, по суті, це не ілюстрації і не описи — це картини життя, через яке проходять чи хотіли б пройти Еней з земляками. А конфлікти вищих сил, від яких залежить доля людська, нагадують пізнішу «Кайдашеву сім’ю».

 

Поема «Енеїда», з якої починається нова українська література, /331/ немов би написана на берегах класичного твору римської літератури, як писалися на берегах священних текстів грубі «ченецькі жарти». Автор ніби переповідає слухачам зміст героїчної епопеї Верґілія, спускаючись до їхнього розуміння, — та так, що і переповідач, і слухачі вмирають зо сміху. Бо ці нібито марґінальні простаки читали поему в оригіналі, знають смак золотої латини, і тому можуть оцінити результат опускання римської героїки в низову повсякденну культуру свого національного буття. Переповідач продовжує з дуже серйозним виглядом; місцями, коли він говорить про мужність і відданість батьківщині своїх земляків, чи то пак Енеєвого мандрівного воїнства, він і справді серйозний.

 

У результаті поема Котляревського начебто втрачає цілісність, наявну у етногонічній героїчній легенді римлян. Сміхове начало знімає сюжетно-змістову напруженість, все розпадається на окремі картини, поєднані лише темою мандрів. Та й мандри втрачають той раціонально-повчальний характер, який вони мають в численних модифікаціях сюжету блудного сина. Згідно з естетикою карнавалу, сміховий простір неорганізований, це світ хаосу, що протистоїть звичному порядку, світ «навиворіт». Сукупність картин, змальованих «Енеїдою» Котляревського, нагадує радше яскравий літній ярмарок де-небудь в Ізюмі чи Сорочинцях (пригадаємо, що в «Ізюмському ярмарку» у гетьмана Розумовського актори говорили теж не по-нашому, щоправда, не латиною, а по-французьки). Ми бачимо і тих «троянців»:

 

Педька, Терешка, Шеліфона,

Панька, Охріма і Харка,

Леська, Олешка і Сізьона,

Пархома, Іська і Феська,

Стецька, Ониська, Опанаса,

Свирида, Лазаря, Тараса,

Були Денис, Остап, Овсій

І всі троянці, що втопились,

Як на човнах з ним волочились,

Тут був Вернигора Мусій.

 

Жидівська школа завелася,

Великий крик всі підняли,

І реготня де не взялася,

Тут всяку всячину верзли;

Згадали чорт знає колишнє,

Балакали уже і лишнє

І сам Еней тут розходивсь...

 

Отаким «великим криком» і «реготнею» обернулося наше спілкування з предками завдяки великому переповідачеві, який так майстерно зіграв простачка в тому яскравому ярмарковому театрі, яким стала грізна римська легенда, спущена з літературних латинських небес на літературну полтавську землю. На місце виміряної гекзаметрами класичної й класицистської цілісності прийшов все-таки не хаос — прийшла якась внутрішня цільність низового життя, просякнутого відчуттям свободи.