Кирило-Мефодіївське товариство». Микола Костомаров

 

Перебільшувати роль «Кирило-Мефодіївського товариства» як нелегальної організації було однаково вигідно як царській таємній поліції, так і тим авторам, для яких уся історія є історією або боротьби класів, або визвольних змагань. Тому певний інтерес становить також і «детективний» бік історії Кирило-Мефодіївського товариства.

 

Він виглядає таким чином. Студент Київського університету Олексій Петров зняв квартиру в домі протоієрея Андріївської церкви, в невеличкому будинку, що стояв десь біля самого верху Андріївського узвозу. Через тонку стінку він чув розмови, що велися в кімнаті в іншого квартиранта, кандидата права Миколи Гулака. Розмови, як він зрозумів, були «антиправительственні». Натхненний цікавістю і природженим провокаторським талантом, Петров завів знайомство з сусідом і поволі почав викликати його на відвертість. Довірливий і азартний Гулак став агітувати Петрова приєднатися до якогось таємного товариства. Петров написав донос на ім’я попечителя навчальної округи. Справа негайно опинилася на столі у головного начальника III відділенням Його імператорської величності власної канцелярії генерал-ад’ютанта графа О. Ф. Орлова (з 1844 р. він змінив на цій посаді О.Х. Бенкендорфа), і той з благословення наступника престолу великого князя Олександра Миколайовича почав справу про арешт Миколи Гулака.

 

18 березня 1847 р. поліція з’явилася на квартиру Гулака на Андріївський узвіз для обшуку та арешту молодого юриста. Поки йшов перегляд паперів, Гулак попросився до вбиральні. Приставу Андрію Юнкеру здалося, що арештований може знищити важливі докази державного злочину, і він кинувся перевіряти нужник. Сучасної сантехніки тоді не було, і мужньому приставу вдалось викопати в нужнику «преступную рукопись «Закон Божий», брошенную Гулаком. За что назначено в награду: частному приставу Юнкеру 200 рублей серебром, а полицейским служителям 15 рублей серебром» ***. Одержав грошову нагороду і в знак заохочення був прийнятий на постійну роботу в III відділення і донощик, але згодом за нечистоплотність у справах його звідти вигнали й відправили на службу десь в північну глушину.

* Цит. за: Янковский Ю. Патриархально-дворянская утопия. — М., 1981, — С. 139.

** Див.: Там же. — С. 206.

*** Кирило-Мефодіївське товариство. — К., 1990. — Т. 1. — С. 32.

 

На цьому, власне, детективна частина закінчується, хоча з’ясування /337/ кола підозрюваних осіб та їх арешти, допити, аналіз документів та оформлення справи зайняли ще деякий час, треба сказати, невеликий, бо вже 26 травня 1847 р. граф Орлов направив царю доповідь про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства і пропозиції щодо покарання його членів, з якими Микола повністю погодився. При всій неповороткості тодішньої системи зв’язку і колосальних відстанях — а справа велась під безпосереднім наглядом імператора — варто подивуватись оперативності царського розшуку, що швидко знайшов усіх у різних кінцях краю, посадив, провів розслідування і в три місяці закрив справу.

 

В справі виявились замішані:

 

Костомаров Микола Іванович, 28 років, з дворян, професор-ад’юнкт Київського університету;

Гулак Микола Іванович, 26 років, з дворян, кандидат права, влаштовувався на роботу в Раду Санкт-Петербурзького університету;

 

Білозерський Василь Михайлович, 22 роки, з дворян, учитель з Полтави;

Куліш Пантелеймон Олександрович, 28 років, з дворян, учитель гімназії в Санкт-Петербурзі;

Шевченко Тарас Григорович, 33 роки, з кріпаків, художник Петербурзької Академії художеств;

Навроцький Іван Іванович, 24 роки, кузен М.І. Гулака, з дворян, студент Київського університету;

Савич Микола Іванович, 43 роки, з дворян, не служив, поміщик з Полтавщини;

Маркевич Опанас Васильович, 25 років, з дворян, колишній студент, родич Навроцького;

Андрузський Георгій Львович, 20 років, з дворян, студент Київського університету;

Пильчиков Дмитро Павлович, 26 років, з дворян, учитель з Полтави;

Посяда (Посяденко) Іван Якович, 24 роки, із міщан, студент Київського університету.

 

Були підозрювані ще деякі особи, як, наприклад, студенти Олександр Тулуб, Євген Судовщиков та інші, дехто з них зазнав адміністративного покарання, дехто був виправданий, але в списку тих, хто проходив у справі «Товариства», залишилось 10 чоловік. Граф Орлов особливо зазначав молодість «прикосновенных лиц», яким, крім кількох ініціаторів, було від 19 до 23 років.

 

Загальний висновок графа О. Г. Орлова звучав таким чином:

 

«Украйно-славянское общество св. Кирилла и Мефодия было не более как ученый бред трех молодых людей. Учредители его Гулак, Белозерский и Костомаров по самому положению ученых людей в свете, конечно, были не в состоянии ни вовлечь в свое общество военных или народ, ни сделаться скорою причиною восстания. Но вред от них мог произойти медленный и тем более опасный... Дело сие производилось со всей строгостью и можно быть уверенным, что оно вполне исследовано, что следов /338/ Украйно-славянского общества не осталось и что с арестованием Шевченко и Кулиша ограничены наиболее действовавшие и украйнофилы, чего однако же нельзя сказать о славянофилах, о чем будет представлен особенный всеподданейший доклад, ибо до славянофилов настоящее дело не касалось и не должно было касаться» *.

* Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 68.

 

Незважаючи на те, що негласний союз було створено із статутом, текстом на зразок програми, таємним членством, мета цього союзу була радше ідеологічною, ніяких спроб організувати політичний переворот ця спілка за своїм складом і характером не могла ставити. Товариство склалося десь наприкінці 1845 р. чи на початку наступного року, воно фактично розпалось уже тоді, коли Білозерський виїхав на службу в Полтаву, влітку 1846 р., а в січні 1847 р. Гулак мав уже бути в Петербурзі. Такі були загальні висновки таємної поліції.

 

З легкої руки Олександра Кониського, який без будь-яких підстав заявив, ніби товариство налічувало близько сотні членів, набула поширення думка про надзвичайну розгалуженість і законспірованість товариства, підхоплена пізніше істориками-марксистами. Як аргумент використовувалось міркування про те, що нібито Микола і його жандарми прагнули приховати від громадськості внутрішню слабкість імперії, — міркування, яке не може бути прийняте всерйоз. Тим більше, що через деякий час конкуруюча фірма, міністерство внутрішніх справ в особі міністра Льва Перовського (одного з нешлюбних синів О. К. Розумовського) та слідчого Ліпранді (старого розвідника й знайомого Пушкіна, «Сільвіо» з Пушкінського «Пострілу») роздмухала до масштабів всеімперської змови так звану «справу БуташевичаПетрашевського». Учасники гуртка Петрашевського, майже такого ж академічного, але з соціалістичними симпатіями, одержали набагато страшніші вироки.

 

Проте спочатку донос Петрова викликав метушню, і справа уявлялась більш широкою і грізною. В цей час цар одержав таємне повідомлення від австрійського уряду, занепокоєного розвитком панславістських настроїв у імперії і спробами російських слов’янофілів встановити зв’язки з чеськими, словацькими, хорватськими діячами. Зокрема мова йшла про місію в Австрію професора-слов’янофіла Ф. В. Чижова, який провів за кордоном кілька років, зустрічався з багатьма слов’янськими громадськими діячами і саме повертався до Росії. Таємна поліція вже уявляла собі розгалужену змову, в якій беруть участь російські, українські, польські та інші слов’янські націоналісти-романтики типу Мадзіні.

 

Імперська таємна поліція дуже швидко вивчила українські зв’язки /339/ Чижова — а вони були давніми. Чижов був домашнім учителем Гната Галагана, на цей час уже відомого українського діяча, друга Т. Шевченка, був добре знайомий з сімейством Ханенків у Новгород-Сіверському. Чижов певний час жив у сімействі Михайла Маркевича, брата відомого українського етнографа та історика Миколи Маркевича; а про стосунки його з дружиною Михайла, дівоче прізвище якої — Лобисевич, жандарми відразу ж зафіксували всі плітки. Крім того, Чижов був давнім знайомим М. В. Гоголя. Проте слід виявився хибним, ніякого стосунку до українського гуртка Чижов не мав, і взагалі розмова з ним більше наводила жандармів на думки про корисність слов’янофільської ідеології.

 

Після завершення слідства по Кирило-Мефодіївському товариству III відділення зайнялося загальними, можна сказати, теоретичними дослідженнями слов’янофільської проблеми. У справу пішли й таємні агенти, які стежили за професорамислов’янофілами і відтак доносили Орлову і Дубельту всі плітки, та аналітичні розвідки. При цьому поліцейські «вчені» спиралися на «західницькі» аналізи слов’янофільства, в тому числі статті В.Г. Бєлінського. Результатом стала доповідна записка графа О. Ф. Орлова імператору, що містила досить точні оцінки слов’янофільського та українського руху з позицій самодержавства.

 

В проекті доповіді Орлова царю про слов’янофілів ці оцінки більш виразні, ніж у скороченому його варіанті, який і був поданий государю. Там про слов’янофільство говорилося: «Цей напрямок, з одного боку, вельми важливий, він може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого — породжує джерело внутрішніх коливань, бо як владні племена піклуються про встановлення своєї народності, так рівно піклуються про це племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни малоросіянами»*. В тексті, підписаному Орловим, ця фраза випала, але залишилась думка. «Всі вони не змовники, не зловмисники і захоплюються тільки: слов’янофіли модним напрямком наук, а украйнофіли палкою любов’ю до своєї батьківщини, але уряд повинен вжити певні заходи обережності як щодо слов’янофілів, щоб вигуки їх про приєднання до Росії іноземних слов’ян не викликали невдоволення сусідніх держав, що володіють слов’янами, так і особливо проти украйнофілів, бо думки останніх про відновлення народності їх батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними і інших підвладних Росії до бажання існувати самобутно» *.

* Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 3. — С. 306

Ця думка особливо виразно сформульована в оцінці небезпечності /340/ діянь Шевченка й Куліша, даних III відділенням в доповіді царю про товариство. Там зокрема сказано: «...Шевченко набув між друзями своїми славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятись і згодом вкорінитися думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави» *.

У ті роки жоден серйозний громадський діяч не міг навіть подумати про державну самостійність України як реальну політичну мету чи хоча б перспективу. Близький до кола кирило-мефодіївців Микола Маркевич розмірковував про самостійність майже в дусі «Історії русів»: «Якщо припустити, що ми склали б окрему державу, то Мазепа був би царем... Що б ми виграли?.. Із втратою гетьманських прав ми втратили надії бути гетьманами і нічого більше» **.

* Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 67.

** Маркевич Н. А. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 1 — 4. — С. 584-585.

Цар і його таємна поліція розуміли справу краще: вони бачили тенденцію і, може, неусвідомлювану мету українського культурного руху — державну самостійність України.

 

Серед учасників Товариства, не рахуючи Шевченка, чи не найяскравішою особистістю був Микола Гулак (1822 — 1899 рр.). Юрист за фахом, він пізніше викладав також математику в школі і, будучи аматором, одержав результати, що заслужили визнання Паризької академії. Головним його захопленням залишалась гуманітарія, він став справжнім поліглотом, рідкісним на той час знавцем кавказьких мов; висновок Гулака про те, що грузинська мова належить до індоєвропейських, помилковий, але це геніальна помилка — знайти спорідненість між картлійськими та індоєвропейськими мовами міг лише лінгвіст з надзвичайно широким баченням. У ході слідства Гулак тримався по-рицарському, він нікого не видав і брав на себе авторство всіх знайдених паперів, посилаючись на дане ним слово честі; священний синод направив до нього в Олексіївський равелін сповідника-священика, дозволивши переступити дане ним слово «в вищих інтересах», але й це не змінило поведінки Гулака.

 

Справжнім натхненником та ідеологом Товариства був не Гулак. І не Куліш, дуже активний на той час письменник; про Куліша слід говорити окремо і пізніше, оскільки головна його діяльність належить до другої половини століття. Зовсім окремо стоїть постать Тараса Шевченка, який приїхав до Києва вже із славою українського генія й з власним сформованим світобаченням. Ставлення членів Товариства до нього було мало не побожне. Лідером гуртка та ідеологом культурно-політичного руху загалом був безумовно Костомаров. /341/

 

Микола Іванович Костомаров (1817 — 1885 рр.) був позашлюбним сином воронезького поміщика, відставного капітана та його кріпачки Тетяни, з якою він пізніше одружився. Микола Костомаров був здоров’я слабкого, до того ж помисливий, нервовий, вразливий і запальний. До чужої біди він був надзвичайно чутливий, завжди повний співчуття до різних нещасних і при цьому дуже непрактичний. Ув’язнення Костомаров переніс важко, в засланні жилось йому надзвичайно сутужно, бо заборонено було служити по педагогічній та науковій частині. Він був заручений перед арештом, але все зруйнувалося в’язницею та засланням, і Костомаров після звільнення так і прожив життя одинаком, із мамою. Діяльність Костомарова активно продовжувалась і в пореформенний період, але світогляд, що привів до створення програми і статуту Кирило-Мефодіївського товариства, залишався засадово таким, яким він склався ще в молоді роки.

 

Програма Товариства — це той самий «Закон Божий» або «Книги буття українського народу», який Гулак спочатку намагався викинути, а потім брав на себе. Вона є, по суті, переспівом «Книги народу польського і пілігримства польського» Адама Міцкевича. Написана вона в псевдонародному стилі й водночас як наслідування Біблії (звідки «Книги буття»). Ані підробка під народність, ані підробка під Біблію Костомарова не бентежать, — він був глибоко релігійним, але й народність стала для нього своєрідною релігією.

 

Засадовою для «Книг буття» є та ж ідея, яку поділяли й російські націоналісти-романтики: кожен народ має свою місію в історії, реалізуючи певні функції «світового духу». Різниця між російським, польським та українським тлумаченням історії світового духу полягає в постулюванні особливої української місії в світі, яка випливає із традиційного українського волелюбства. Україна «не пропала, бо вона не знала ні царя, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужий, і хоч були і єсть пани, так чужі, хоча ті пани і з українського роду, однак не говорили по-українськи, суть виродки, а справжній українець не любить ні царя, ні пана і знає одного Бога» *.

 

Так формулюється українська національна ідея. Тут вона не збігається з ідеєю релігійною, згідно зі статутом Товариства, говориться про слов’янську єдність незалежно від релігійних розходжень, прокламується можливість примирення розбіжностей в християнських церквах. Разом з тим підкреслюється, що на християнстві ґрунтуватимуться в майбутній слов’янській федерації і право, і освіта.

* Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 258.

 

Принциповий /342/ характер має статутне положення: «Як все суспільство в сукупності, так і кожен член його повинні свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, кротості і терпіння; правило ж «Мета виправдовує засоби» товариство визнає безбожним» *.

 

Спілку з такими ідейно-організаційними принципами можна назвати християнсько-демократичною.

 

Автором статуту був Василь Білозерський (1825 — 1899 рр.), його принципи члени Товариства приймали одностайно, як і ідею слов’янської федерації. Білозерський пояснював неминучість прийняття цієї ідеї таким чином: «Ясно, зрештою, що окреме ЇЇ (України) існування неможливе; вона буде знаходитися між кількома вогнями, її будуть тіснити і вона може мати гіркішу долю, ніж мали поляки» **.

 

Залишалося не зовсім зрозумілим, в чому полягає «українськість». Сам Костомаров, як людина до краю совіслива, мав тут певні сумніви й докори сумління у зв’язку з тим, що керувався радше загальнодемократичними ідеями, і що він, власне, росіянин. Можемо судити про це з листа Куліша до нього: «Навіщо ви говорите, що ви не українець? Що тільки з гуманістичної ідеї крутитеся між нами? Ми даємо вам право громадянства, при тому ж матінка ваша — українка. Я не можу вас так любити, як люблю, коли вважаю українцем. Чи можна так відкидати таке дорогоцінне для нас ім’я?» ***.

 

Якщо Костомарову не зовсім ясно було, як розуміти слова «українець», «український» стосовно індивіда, то він мав чітке уявлення, що таке національність як народний дух.

 

Принципи аналізу «народного духу» були реалізовані Костомаровим в його магістерській праці 1844 р. «Про історичне значення російської народної поезії». Загальні ідеї він виклав значно пізніше, мабуть, найясніше це йому вдалось у проекті програми свого курсу, запропонованому Казанському університетові 1857 року. Костомаров виходить із того, що слід розрізняти зовнішнє та внутрішнє життя народу. Зовнішнє життя, або фактична історія (Костомаров вживав замість слова «факт» введене тоді М. Погодіним слово «бьіль») є історія окремих осіб. Життя ж народу, мас, їх страждання, радості й дії — це його внутрішнє життя. «Нам треба побачити бідного поселянина в його хаті, прислухатися до його домашньої мови, пізнати його спілкування з сім’єю і сусідами» ****.

* Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 152.** Там же. — С. 269. *** Там же. — С. 392. **** Бобров Е. Эпизод из жизни Н. И. Костомарова // Русская старина. — 1904. — Т. III. — С. 607.

 

Отже, «бытовая история» як внутрішня історія протистоїть «былевой истории» як історії зовнішній; до першої належать старожитності, археографія, до другої — власне історія та археологія.

 

Життя народу, за Костомаровим, поділяється на: 1) фізіологічне /343/ (місцевість, клімат, етнічні особливості, здоров’я, тілесний склад і зовнішній вигляд, здібності); 2) політичне (держава, сусіди, захист, сила та слабкість держави); 3) суспільне (церква, громадянство, промисли, дім, суспільний побут як поєднання людей між собою, власне, все те, що на Заході називалось «громадянським суспільством»); 4) духовне (ставлення народного духу до верховної істоти, людини і природи: релігія, народні поняття й марновірства, виховання, освіта, література народна та писемна).

 

Микола Костомаров вбачав у народі, в масах, в його «внутрішній історії» ту духовну силу, яка спроможна рухати поступ. У програмі вивчення різних форм життя цього народного духу максимум тверезих настанов вченого-дослідника. Водночас це і є та романтична «вертикаль», якої бракувало українському поетичному середовищу. Тепер саме з висоти «народного духу» оцінюватимуться явища національної історії.

 

Чи можемо ми сказати, до якого варіанту європейської концепції «національного духу» ближчий Костомаров — гегелівської класичної чи Шеллінгової романтичної? Навряд чи відповідь була б однозначною. Так чи інакше формула «українська національна ідея» породжена романтичною та ідеалістичною філософією. Костомаров приймав романтизм європейського національного руху, сполучаючи ідею особливої української місії з орієнтацією на світовий історичний прогрес.

 

Венти українських карбонаріїв не було. Але до ідей, сповідуваних товариством, були близькі чи не всі провідні особистості тодішньої культурної України: Михайло Максимович, Микола Маркевич, Гнат Галаган, Олександр Ханенко, Осип Бодянський, всі ці імена не дарма зустрічаються в актах справ про Товариство. Можна сказати, що саме воно ініціювало спорудження тієї «вертикалі», якої так бракувало українській культурно-політичній перспективі. Цією вертикаллю стало романтичне звеличення Народу.

 

Кирило-Мефодіївське товариство успадковує від масонських, потім декабристських громад «слов’янство», спрямоване насамперед на подолання українсько-польського антагонізму і встановлення міжнаціональної солідарності й рівноправності в слов’янскому колі, включаючи Росію. Вплив західного національно-визвольного романтизму на український гурток був більш природний, ніж на ідеологію російських слов’янофільських націонал-патріотів. Те, що нагромаджувалось в народознавстві та народолюбстві колишніх харківських студентів і в абстрактному гуманізмі послідовників німецьких ідеалістів з їх ученням про «природне право» та національну ідею, кристалізувалось у тих перших і наївних формулах кирило-мефодіївців, що відкривали нову сторінку української політичної свідомості та української культури.