Галичина і революція 1848 р.

 

1795 р. після поділу Польщі приєднано до Австрії «Королівство Галіції та Лодомерії», і південна Польща одержала назву «Нова», чи «Західна» Галичина (1809 р. приєднана до князівства Варшавського, з якого 1815 р. викроєно «республіку Краківську»). 1846 р. в Кракові відбулось польське повстання, 1847 р. — /344/ повстання Мєрославського в Пруссії, в Познані, після якого відбувся гучний процес, і Мєрославський опинився у в’язниці, звідки його визволила революція в Німеччині 1848 року. Після повстання «республіка Краківська» ліквідована, з 1846 р. Східна та Західна Галичина адміністративно — один коронний край Австрії з центром у Львові. В сукупній польсько-українській Галичині польське населення переважало, а в містах особливо. Політичний режим Австрії був м’якший, ніж у Росії, і польські національні кола прагнули перетворити Галичину на опертя незалежницького і культурного польського руху.

 

Після повстання 1831 р. поляки втратили національну школу в Росії, у них лишився тільки Краківський університет, закритий 1846 року. Польським центром дедалі більше ставав Львів.

 

Відносини між польським та українським населенням Галичини були стосунками двох громад, що протистояли одна одній як культурно, так і релігійно. Українська («русинська») громада була переважно селянською, очолювала її греко-католицька церква. Вся освіта й культура в першій половині XIX ст. контролювалася уніатським кліром.

 

У річищі просвітницьких реформ цісаря Йозефа австрійські українці одержали певні освітні можливості. Єпископ Бачинський добився 1774 р. у Відні при університеті заснування ВагЬагешп — Богословського інституту для молоді з Галичини та Закарпаття. 1783 р. засновано Центральну греко-католицьку Семінарію у Львові і Studium Ruthenum при Львівському університеті (Львівська єзуїтська академія була закрита цісарем після заборони ордену єзуїтів, а пізніше, 1817 р., поновлено Львівський університет з викладанням німецькою мовою). Цісар запропонував викладати в уніатській семінарії українською мовою, але уніатський клір ображено відмовився. Використовуючи галицькі говірки для спілкування з простими віруючими, греко-католицькі священики міцно трималися за старовинну диглосію: сакральною мовою церкви і культури взагалі залишався галицький звід церковнослов’янської. В цьому консерватизмі виявлявся характер національної свідомості, яка за умов Галичини ототожнювалась із релігійною.

 

1808 р. відновлено галицьку митрополію. Серед перших кандидатів — старий Андрій Бачинський, але став митрополитом Антін Ангелович (1756 — 1814 рр.), єпископ Перемиський, колишній учитель цісаря Йозефа; після його смерті — теж перемишлянин Михайло Левицький.

 

Михайло Левицький (1774 — 1858 рр.) — перший кардинал-українець, підготував єпархіальний синод 1818 р., що ухвалив закладати парафіяльні школи з викладанням «порусинському», видав катехізм, буквар і катехітичні науки для дітей. Єпископ Левицький брав участь у Віденському конгресі 1815 р.; з 1816 р. він галицький митрополит, з 1848 р. — примас Галичини. Був ініціатором опіки греко-католицьких консисторій над українськими народними школами, настанови українских катехітів по гімназіях (1856 р.), викладів догматики (1849 р.) та утворення кафедри пасторального богослов’я і катехітики при Львівському університеті. Його співробітником та однодумцем був Іван Могильницький (1777 — 1831 рр.), наглядач шкіл перемишлянської єпархії, крилошанин /345/ перемишлянської капітули (в католицькій, з XIX ст. і греко-католицькій церкві канонік, крилошанин або капітуляр — вищий священницький титул; дійсний крилошанин є членом капітули при єпископі). Могильницький 1816р. заснував перше в Галичині культурно-освітнє «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти й культури серед вірних». 1817р. він же заснував у Перемишлі дяковчительський інститут.

 

1794 р. в Почаєві вийшли «Науки парохіяльнія» ченця Юліана Добриловського (1760 — 1825 рр.) в перекладі з «славенорускаго на простий й посполитий язык руский». О. Добриловський написав також низку пісень, серед яких «Дай же, Боже, в добрий час», що співалася на кожному патріотичному зібранні в 40-50 роки.

 

Греко-католицьке духівництво становило підвалину галицького «освіченого класу». В домашньому побуті у нього панувала польська мова, поукраїнськи вміли говорити і дедалі активніше використовували мову простого люду для спілкування з ним, пов’язані були родинними зв’язками із шляхтою; як і православні, одружувалися, і були покоління священиків, а також поповичі, які йшли в інтелігентні професії. Велику роль в громадському і культурному житті Галичини відігравали дяки. Духівництво було поспіль консервативне, але природно, що саме в середовищі духівництва виникали перші порухи народолюбства.

 

У Львівській семінарії існував інтелігентний гурток, що одержав назву «Руська трійця». Гурток склався навколо Маркіяна Шашкевича (1811 — 1843 рр.), Івана Вагілевича (1811 — 1866 рр.), Якова Головацького (1814 — 1888 рр.). Перші збірки поезій та статей, підготовлені за ініціативою Шашкевича, були рукописними; 1837 р. гурток видав народною мовою збірник «Русалка Дністровая». У 1846 — 1847 рр. вийшов у двох томах альманах «Вінок русинам на обжинки», у виданні брата-близнюка священика Якова, журналіста Івана Головацького.

 

Але питання про те, яка мова літературна і до якого народу належать русини, цим не було розв’язане. В кінці XVIII — на початку XIX ст. патріоти-русини борються насамперед проти переведення «руської мови» на латинський алфавіт. Вживання народної мови ще не означало національної самоідентифікації — невелика частина вважала себе русинами, які не мають нічого спільного з Наддніпрянщиною, переважна більшість ототожнювала себе з «Малою Руссю», питання про спільність з «Великою Руссю» тоді не було таким гострим, але антипольські настрої сприяли посиленню проросійських. Консерватори пізніше, у 50-ті роки, називали себе «твердою Руссю», «старорусинами», «твердорусинами» (їх супротивники образливо — «москвофілами» або «кацапами»). До 60-х років «старорусини» мали переважний вплив у церкві та громадській думці загалом.

 

Писав на «язичії» Денис Зубрицький (1777 — 1862 рр.) — історик«твердорусин», архівіст, дослідник історії Галичини і Львова. В 1835 р. і 1839 — 1840 рр. Львів відвідав Погодін і встановив контакти з групою Зубрицького. У 1839 — 1840 рр. склався гурток — «Погодінська колонія» (брати Головацькі, Б. Дідицький, І. Гушалевич, М. Малиновський, С. Шехович та ін.) /346/

 

Революція 1848 р. поділила колишню «Руську трійцю» на ворожі табори.

 

У березні 1848 р. спалахнула революція у Франції, у квітні — в Австрії. 16 квітня імператор Фердинанд І скасував панщину, 25 квітня проголосив конституцію. Проте революція тільки починалась — вона переростала на розвал імперії. Почалось повстання італійців та угорців, спрямоване на боротьбу за національну незалежність, слов’яни імперії прагнули до федеративного устрою. Ліберальний Захід, особливо Англія і США, вітали поляків і надто Кошута, який був з тріумфом зустрінутий у Лондоні після поразки революції і жив на запрошення американського уряду в США. І Кошут, і Міцкевич побували в Стамбулі — Туреччину європейські ліберали розлядали як антиросійську силу.

 

2 травня 1848 р. у Львові заснована Головна Руська Рада. Вона складалася з 30 членів, серед яких переважали священики; головою ради був львівський єпископ Григорій Яхимович, майбутній галицький митрополит, його заступником, фактичним організатором усієї роботи на місцях, а згодом і головою ГРР — львівський крилошанин Михайло Куземський (1809 — 1879 рр), активний просвітницький і політичний діяч. Організація влади на місцях («поменші ради» та окружні організації) спиралася на церковні деканати.

 

У першому ж числі газети «Зоря Галицька» маніфест ГРР проголосив приналежність русинів до 15-мільйонного «великого народу» і головним завданням поставив об’єднання всіх русинських земель в Австрії в один коронний край. У червні русини взяли участь в слов’янському з’їзді в Празі, 19 жовтня 1848 р. при активній організаційній роботі М. Куземського зібрано Собор руських учених у Львові, організовано Народний дім і Галицько-Руську Матицю у Львові.

 

Головна Руська Рада прийняла національний символ галицьких «русинів» — жовтого лева на блакитному полі, що спирається на жовту скелю. Золотий (жовтий) лев на блакитному полі щита був геральдичним знаком Лева II та Андрія Юрієвича 1323 р., а пізніше вживався польською адміністрацією як символ Руського воєводства. Цей знак був вміщений на прапорах Народних гвардій в кількох галицьких містах, де вона була створена, та на прапорі батальйону «руських стрільців», що воював проти угорців, а також на Народному домі у Львові та на його печатці. Звідси і жовто-блакитний прапор, прийнятий ГРР (яка не встановила, який колір угорі, який знизу). На вибір кольорів вплинув також той факт, що обидві закарпатські єпархії — мукачівсько-ужгородська і пряшівська — мали жовто-блакитні прапори.

 

На Всеслов’янському з’їзді у Празі інші делегації співали свої гімни, а українці — «Многая літа». Головна Руська Рада прийняла як гімн галицьких українців пісню отця Івана Гушалевича, священика із Калушського повіту, «Мир вам, браття, всім приносим».

 

Військово-політична активність ГРР виявились у заходах щодо створення військових частин на захист австрійської монархії. Указом від 14 березня 1848 р. Фердинанд І створив по імперії загони Національної гвардії (оборона конституційного ладу передбачена їх статутом від 8 квітня). В Галичині першими почали створювати свою гвардію поляки /347/ (близько 2000). Народну Гвардію організовували за закликом ГРР у Стрию, Жовкві, Бережанах, Станіславі, Тернополі та Яворові, але тільки в останньому зібрали близько 300 чоловік. Проти угорців створено «Народну самооборону» та «Батальйон руських гірських стрільців». Революція 1848 р. підтвердила за русинами репутацію вірних «тірольців сходу».

 

В цей час активну роль відіграє юрист із Закарпаття Адольф Добрянський (1817 — 1901 рр.), виходець із с. Рудлів на Земплинщині (Словакія), що з 1840 р. працював у Пешті. Будучи членом ГРР у Львові, він склав проект створення русинської автономії з русинських земель Австрії. Цей проект упродовж усієї наступної історії аж до 1914 р. формулював головну політичну мету русинських організацій Австрії — утворення окремої від поляків автономної україноруської території в імперії.

 

У 1848 — 1849 рр. Добрянський був австрійським комісаром при російській армії. 19.10.49 р. датовано написаний ним меморандум цісарю про поділ Угорщини на національні дистрикти, який був згодом прийнятий, після чого у 1849 — 1860 рр. Добрянський став намісником «Руського дистрикту» з центром в Ужгороді. Добрянський вважався одним із чільних «твердорусинів» проросійської орієнтації; він змушений був подати у відставку 1860 р. у зв’язку з посиленням угорських позицій при підготовці нової конституції.

 

У 1848 р. переслідувань від угорців зазнав культурний діяч із Пряшівщини, канонік Пряшівської капітули Олександр Духнович (1803 — 1865 рр.), послідовний противник угорського асиміляторства. На Закарпатті були дуже популярними його пісні — «Я русин бив, есьм і буду», що співалася замість гімну, і «Подкарпатськії русини» (гімн закарпатців у 1919 — 1938 рр.). У 1850 р. Духнович організував культурноосвітнє товариство «Литературное заведеніе Пряшовское», 1853 р. видав підручник для народних шкіл «Книжица читальная», катехізис, молитовник, написав драму народною мовою «Добродітель перевищає богатство».

 

Незначна частина львівського українства підтримувала революційні тенденції й перейшла до співробітництва з бунтівними поляками. Вони організували «Руський Собор», орган якого «Дневник русский» редагував один із «Руської трійці» — Іван Вагилевич, який покинув священництво.

 

Головна Руська Рада ліквідована австрійським урядом 1851 року. Реальними наслідками її діяльності стали Народний Дім у Львові та «Галицько-руська матиця». Обидві організації створено на зразок подібних інституцій в Чехії та інших краях Австрії.

 

«Галицько-руська матиця» як товариство для просвітньої та видавничої справи заснована 1848 р. каноніком М. Куземським, який був його першим головою. Вона дуже активно діяла в 1849 — 1850 рр„ видавала популярні книжки та підручники, зокрема «Читанку» Шашкевича. В роботі «матиці» активну участь брав Яків Головацький, який став професором «руської» мови і літератури у Львівському університеті. Він друкує 1849 р. «Три вступительнії преподаванія о русской словесности» і «Граматику руского язика», все в москвофільському дусі.

 

Народний Дім у Львові створений 1949 р. за ініціативою Л. Трещаківського Головною Руською Радою; /348/ йому відведено урядом будинок Львівського університету, зруйног ваний артилерією під час боїв 1848 року. У 1851 — 1864 рр. будувався коштом пожертв великий будинок, пізніше у Народного Дому було кілька будинків і церква у Львові, двоє сіл в перемишлянському повіті, музей, бібліотека, видавництво. Аж до 1914 р. Народним Домом у Львові керували москвофіли. Народні доми такого типу поширювалися по всій Галичині, пізніше й по Буковині.

 

У 1848 р. у Львові виходить газета «Зоря Галицька». Редагували її журналіст і правник Антін Павенцький (1818 — 1889 рр.) в 1948 — 1850 рр., Михайло Коссак в 1850 р., в 1850 — 1855 рр. — Іван Гушалевич. У 1848 — 1851 рр. «Зоря Галицька» виходила народною мовою, 1851 — 1854 рр. «язичієм», потім знову народною мовою аж до закриття з фінансових причин 1857 року. «Зоря Галицька», «письмо повременноє для справ народно-політичних, церковних, словесности і сільського господарства галицько-руського і буковино-руського народа», була провідним часописом австрійських «русинів».

 

Таким чином, «весна народів» для українських провінцій Австрійської імперії була передусім періодом національної консолідації проти поляків та угорців під проводом консервативного греко-католицького духівництва. Політичне керівництво українських («русинських») кіл підтримувало і цісарський уряд проти повстанців Кошута та поляків, і російську військову інтервенцію.