Давняя година, 3 страница

 

Завершую словами отамана Орла-Гальчевського, зверненими до повстанців у невеселому 1922 р., коли всім ставала очевидною приреченість Визвольних змагань: “Нас може і не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців”.

Друзі, не знеславлюймо необдумано достойних воїнів українського Степу і Лісу.

Збережімо світлу легенду для нових борців!

Вклонімося вірним і відважним. Спом’янемо їх добрим словом!

Хай імена лицарів Української революції світяться закличним маяком для нинішніх і наступних поколінь!

 

Мотовилівський отаман Бурлака

 

Якщо я почну з тези, що не українська національна ідея, а російські більшовики змусили керівників Центральної Ради стати на шлях державного будівництва, ви, радше за все, не повірите.

Та історичні факти достатньо промовисті… Ось один із них: орган урядової партії соціалістів-революціонерів, до якої належав Михайло Грушевський, “Народна Воля” ще за кілька днів до проголошення 4-го Універсалу патетично сповіщав, що “самостійність – це контрреволюційне гасло панів”. Буквально того ж тижня ця сама газета вже писала протилежне: мовляв, самостійність – це гасло соціалістів-революціонерів і найбільшими його ворогами є пани.

Чи могли керівні кола з таким гопсанням замість мислення “просвіщати” народ, вести його за собою?

Хто ж у часи Національної революції взяв на себе роль української еліти?

 

Якось у розмові з Іваном Липою митрополит Андрей Шептицький висловив таку думку: “В Німеччині, та і в багатьох інших народів, селяни – дійсно нижча верства… У нас, українців, це не якась аналогія до класу “дурних Міхелів”: ані школа, ані адміністрація, ані військо не довершили такої селекції, вибору кращих, здібніших одиниць (як українське село)”. Це свідчення навів у своїй книзі “Призначення України” Юрій Липа. Висловив він і власне переконання, що “в сучасних українців границі еліти й селянства не дуже виразні”. Тобто і Юрій Липа, і Андрей Шептицький дійшли висновку, що саме українське селянство вилонює з себе еліту і, властиво, є нею.

Цю тезу хочу підтвердити на прикладі одного з отаманів Гайдамацького краю – “людини визвольного руху… людини твердого характеру, випробуваної долі… гарячої віри у свою справу” – мотовилівського отамана Бурлаки – Овсія Івановича Гончара.

Народився він 1888 року в с. Панській Мотовилівці, неподалік Києва.

Овсій Гончар – людина шляхетної вдачі і чистих помислів – головним вважав поширення освіти серед селянства. Тому часто збирав сільську молодь, читав лекції з історії України, повертаючи українцям історичну пам’ять.

“Овсій Іванович, – писав у “Записках повстанця” глеваський отаман Кармелюк (справжнє його прізвище Марко Шляховий), – дуже любив свій скривджений нарід і багацько віддавав для нього, не жаліючи ні здоров’я, ні життя свого”. “Як Овсій приходив на сходку, – оповідав односельчанин Федір Дубровський, – і розказував, як треба жити, щоб українці вільні були, то так розказував, що всі люди плакали”.

Не дивно, що у 1917 р. Овсія Гончара, авторитет якого серед селян був надзвичайно високим, обрали головою Васильківської повітової земельної управи.

Розумів він і значення оружної сили українського народу: не дивно, що одним із перших взявся творити відділи Вільного козацтва. Селяни, в жилах яких ще не прохолола гаряча кров Гайдамаччини, охоче відгукувались на заклик організовувати загони самозахисту українців.

Окрім того, Овсій Гончар заснував у своїй хаті “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, закупив книжки. Сестра Ганна розповідала, що “вся хата була забита книжками”.

Селяни вважали Овсія Івановича мудрим і добрим чоловіком, який піклується про їхнє майбутнє – щоб ніким не були поневоленими. Отаман Кармалюк дав таку характеристику Овсію Гончару: “Надзвичайно розумний і чесний… неймовірно холоднокровний”, завжди спокійний і усміхнений.

Дружина Гончара, Марія Клименко, була єдиною дочкою депутата Державної Думи Росії двох скликань Івана Клименка. Зрозуміло, що Марія була освіченою – закінчила гімназію.

У 1919 р. більшовики розграбували і спалили “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, забрали худобу і майже все придане Марії: золото в торбинці, килими, швейну машину, скриню, навіть скатертину. Особливо шкодував Овсій за книжками. З розпуки не знаходив собі місця, все думав, як поквитатися з окупантами. З ними, як він сам зазначав, “інакше як з варварами, які руйнують навіть такі народні установи, як “Просвіта”, не можна поводитись. А з варварами інакше й не можна поводитись, як тілько биться зі зброєю в руках”.

Овсій Гончар почав агітувати селян до виступу проти російських окупантів. Разом з отаманами Зеленим і Кармелюком він став одним із організаторів Васильківського повстання: в ніч на 28 березня 1919 року, підірвавши більшовицький потяг та зруйнувавши колію на Сорочому Броді, отаман Бурлака разом із козаками довколишніх сіл заволодів станцією Мотовилівкою.

Та вже на ранок 28 березня 300 матросів увірвалися на станцію. Почалася кривава вакханалія. Бурлака змушений був відступити. Поповнивши свій загін козаками із сіл Мар’янівки, Гребінки та Соловінки, він повів наступ на Білу Церкву. Увійшовши до міста, утримував його цілу добу. Та, не маючи ефективного зв’язку, Бурлака просто не знав, що робити далі. Через те його козацтво й розійшлося. Деяких із них більшовики повиловлювали та порозстрілювали. Попалили червоні і повсталі села, та й саму Мотовилівку не минули пожежі.

Незабаром отаман знову зібрав козаків… До повстання приєдналися селяни Барахт, Глевахи, Руликіва, Великої Вільшанки, Яцків, Митниці, Крушинки та інших сіл. Знову було відбито Мотовилівку і Васильків. Повстанці розпочали наступ на Київ. Дійшли до Глевахи, за яку точився особливо запеклий бій.

Із перемінним успіхом отаман Бурлака продовжував відчайдушну боротьбу до літа 1919 року, аж доки не підійшла об’єднана Українська армія. 8-а галицька бригада за допомогою місцевих козаків-повстанців вибила ворога з Василькова, Глевахи, Боярки і, врешті, 30 серпня увійшла до Києва…

“В цій боротьбі, – зазначав згодом Дмитро Донцов у “Підставах нашої політики”, – український селянин показав ті риси, які конче потрібні нації, що хоче бути незалежною: здорову ксенофобію, оправдане недовір’я до всякого чужинця і протиставлення розслаблюючому “інтернаціоналізмові” наших соціал-геростатів. Із селянством виходить в нас на арену клас не москвофільський, як наша інтелігенція.., (а) верства, готова всякими способами боронити свої права…”

Якою разючою була відмінність між державотворчим українським селом та протидержавними малоросійськими керівними колами, демонструє свідчення видатного українського мислителя В’ячеслава Липинського. В “Листах до братів-хліборобів” він писав: “Боротьба за створення української держави… була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, але до самої ідеї державної незалежності ставилися з погордою й вороже. Під гаслом осміхування самостійництва, як “буржуазного балакунства”, пройшов увесь період ідейної підготовки до національної революції в кінці ХIХ і початку ХХ століть. Під гаслом найгострішого поборювання самостійників, як контрреволюціонерів і ворогів народу, пройшов увесь перший, найбільше гарячий, найбільше творчий період діяльності Центральної Ради… Українська демократична інтелігенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних… себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла, і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа…”

То хіба дивно, що за кілька днів перед проголошенням української державності 4-м Універсалом в органі урядової партії соціалістів-революціонерів “Народна воля” стверджувалося, що “самостійність – це контрреволюційне гасло панів”?

* Справді, український феномен 1917-го полягав у тому, що не провід, а т. зв. темні – насправді козацькі чи покозачені – маси виявили пасіонарність, саме вони прагли революційної творчості, саме вони були творцями революційної дійсності, саме вони будували на руїнах російської імперії величну українську державність.

Це історичний факт: Українська держава творилася “знизу”, народом, а не владою. Навіть всупереч їй.

Так, українські отамани не закінчували петербурзьких і московських – “єго імпєраторского вєлічєства” – академій. Їхньою вищою школою, як правило, була школа прапорщиків. Гадаю, що відсутність у їхніх біографіях академій сприяла: войовничі інстинкти захисників рідного краю не були замулені петербурзькими віровченнями, московська повінь облуди не затопила їх, як, наприклад, чужолюбну, занадто вчену малоросійську інтелігенцію, яка хотіла лише одного – бути посередником між російською державою і українським народом. Слід сказати, що міській інтелігенції українського походження була відведена роль колаборантів, які б допомагали тримати український народ у російській тюрмі народів…

І абсолютно слушно зауважував наш великий національний мислитель В’ячеслав Липинський, що соціалістична інтелігенція стала на шлях творення Української держави не тому, що раптом відчула “непереможне бажання мас мати свою державу”, а тому, що зрозуміла, що “Росія большевицька не захотіла з ними як із репрезентантами української нації, говорити”.

І час було втрачено. А з ним – і епоху, коли український народ міг стати державним. Безголів’я(безголов’я) міської малоросійської “еліти” і стало, на мій погляд, головною причиною поразки Національної революції…

До речі, це безголів’я було очевидним ще тоді, в добу Центральної Ради. Показовою є стаття-заклик лікаря Сергія Коломійцева 20 березня 1918 р. в “Новій Раді”. Закликаючи створити пам’ятник героям Крут і жертвуючи на його побудову 100 карбованців, він писав не лише про “нещадне звірство віковічних гнобителів із Півночі”, але й про “безголов’я нинішніх вершителів долі України в судьбові часи її існування”.

Так що смерть Лесі Українки напередодні Першої світової війни та Івана Франка напередодні Лютневої революції катастрофічно позначилися на результатах Національно-визвольних змагань, в які ми увійшли без національних лідерів загальнонаціонального масштабу.

До речі, селянство не лише першим “відчуло непереможне бажання мати свою державу”, але й до останнього її обороняло: повстанський рух – хай не такий могутній, як у 1919-му – 1920-му – тривав до кінця 1920-х років…

 

Багато отаманів тоді загинуло смертю героїв, хтось емігрував, хтось продовжував боротьбу у підпіллі.

Змушений був перейти в підпілля й отаман Бурлака. Розлучався він зі своєю дружиною, коли вона була вагітною: “Як буде син, назвеш Степаном, якщо дочка – Галиною. За кумів візьмеш Євдокію Маношенко, а хрещеним батьком – Тимоша Коваленка”. Таке було його прощальне слово.

Тут якраз нагрянув каральний відділ червоних – місцевий єврей доніс, що отаман удома. Та Бурлака зумів вискочити з оточення. Тоді червоні спересердя арештували його вагітну дружину. Її запроторили до Лук’янівської в’язниці, де протримали близько місяця. Там, у Лук’янівці, у неї народилася дівчинка. На другий день після народження дитини, 10 жовтня 1920 р., більшовики вигнали з тюрми обох – і матір, і немовля.

Коли Марія повернулася з в’язниці, довідалася, що чоловіка таки арештували і вивезли у Харків, на Холодну Гору.

Виконавши його останню волю (назвала дочку Галиною і закликала на хрестини визначених кумів), Марія поїхала до Харкова дізнатись про долю чоловіка. Та натрапила на афериста і, врешті, повернулась ні з чим – роздягнена та в старих шкарбанах...

Товариш отамана, Федір Прохорович Дубровський, 1898 р. нар., стверджував, що Овсію Гончару поталанило втекти з в’язниці на Холодній Горі. Та все ж незабаром він ніби був убитий у перестрілці…

 

Отаманова дочка Галина, хоч у неї були постійні проблеми, як у дочки “ворога народу”, згодом усе ж здобула вищу освіту (закінчила Київський учительський інститут), працювала в с. Боровій вчителькою молодших класів та української мови. В 1968 р. її хотіли, як відмінника освіти, представити до державної нагороди – вже й журналісти та фотокореспонтенти зі столиці приїжджали. Та раптом все загальмувалося. Директор пояснив: “Ви знаєте, нічого не вийде з нагородою – у вас заплямована біографія”.

Галина Овсіївна нині живе у с. Боровій, що коло ст. Мотовилівки, має дочку – Наталку Михайлівну Дубровську, яка також здобула вищу освіту. Наталка Михайлівна в 1973 р. народила дочку Юлію. Юлія Вальчук продовжила сімейну традицію, пустивши у світ також дівчинку. Праправнучку отамана назвали тепер вже родинним ім’ям – Галя.

Пам’ять по собі у навколишніх селах отаман Бурлака залишив добру. Старші люди згадували його добрим словом навіть донедавна. Казали, що “ця людина хотіла добра нам, а ми не розуміли”.

 

Колись, у дні Визвольних змагань, київський “Студентський вісник” писав: “Прекраснодушні апелі (тобто звернення за порадою чи підтримкою. – Р. К.) до сердець противників мусять бути залишені. Треба дивитися чорту у вічі”.

Не думаю, що й занадто радикальною була позиція Дмитра Донцова, який вважав, що “конфлікт між Україною і Росією був засадничої натури, яка виключала компроміси, лише вимагала боротьби – з перспективою знищення однієї сторони або другої як політичного чинника східної Європи”. Це, до речі, добре розуміли українські селяни, а ще більше відчули на своїй шкурі – і в добу Національної революції, і під час трьох голодоморів...

 

Тому вкрай прикро, коли чуєш сьогодні звинувачення у несусвітніх гріхах на адресу селян-повстанців і, зокрема, організаторів козацтва – отаманів. Адже бездумна рука піднімається на легендарних лицарів. Незаперечних авторитетів серед українського населення.

Та таким явищем, як українська отаманія, кожна нація безмежно пишалася б. І увічнювала б їхній подвиг у бестселерах, кінофільмах, телесеріалах… Адже вибухова стихія свідчить про глибинні життєві сили нації!

У нас же у святці заносять імена руїнників Української держави. Маю на увазі не тільки більшовиків із темної півночі, але й наш пустоцвіт – малоросійських демократів-соціалістів.

Так і згадуєш пророчі слова одного з лицарів Національно-визвольної революції 1917 – 1920-х років Євгена Коновальця: “З соціалістами держави не збудуєш!”

Вічна пам’ять шляхетному лицарю України Овсію Івановичу Гончару – мотовилівському отаманові Бурлаці – та його побратимам!

 

 

Вереміївські отамани Келеберда і Нагірний

 

Хочу розповісти про войовниче козацьке село Вереміївку (нині Чорнобаївського району Черкаської області), яке в часи Національно-визвольних змагань 1917 – 1920-х років дало Україні багатьох славних лицарів, зокрема, отамана Вереміївської сотні Чигиринського полку Панаса Келеберду та командира Наддніпрянського партизанського загону Івана Савченка-Нагірного.

Отож, слухайте розповідь про славну і невимовно трагічну долю старовинного українського села та його святих оборонців.

Вереміївка широко розкинулася на лівому березі Дніпра, там, де вкритий скіфськими курганами та козацькими могилами широкий степ, розрізаний кришталево-прозорою Сулою, з високої гори стрімко обривався у Дніпро. Тут, навіть не прислухаючись, можна було почути дихання – то вогке, холодне, то полум’яно-пекуче – знаменитого Холодного Яру, що багатозначно причаївся по той бік Дніпра. Надвечір тут, за селом, у степу, між козацькими могилами Близницями, можна було зустрітися з тінями великих предків – Петра Дорошенка, Івана Богуна, кошового Гладкого, а у весняному ревінні стрімкої Дніпрової протоки Ревун – почути їхні закличні голоси.

У Вереміївці завжди признавалися до козацького роду. Вереміяки – справжні козарлюги, кремезні, поставні, гоноровиті та ще й на голову вищі од сусідів. Тож не дивно, що одним із поширених вереміївських прізвищ було Келеберда, яке означало “висока людина”. Традиційними промислами “високих людей” були рибальство, чумакування та... полювання на ворога, який не один раз приходив у це благословенне місце, щоб поневолити, зруйнувати, спалити. Тому вереміяки завжди були на сторожі.

Сюди, у куточок старовинного життя, наповнений войовничими козацькими типами, де, здавалося, кожний водяний млин, не поспішаючи, стиха оповідав про славні діяння предків, нестримно тягнуло українських митців: тут малював картини Опанас Сластіон, творив музику славетний Микола Лисенко, що з сусідніх Гриньків, наповнювався селянськими образами Михайло Старицький, рідне село якого Кліщинці було в двох верстах від Вереміївки. Тут збирали українські пісні і казки Михайло Драгоманов та український фольклорист Порфирій Мартинович. У Вереміївці роздавала українські книжки мати великої Лесі Українки – Олена Пчілка. На Вереміївському багатолюдному ярмарку співали легендарні українські бандуристи Остап Вересай, Михайло Кравченко та Федір Кушнерик, яких приваблювала не лише мальовничість природи, але й щедрість місцевих селян.

До скарбниці українського фольклору вереміяки подарували “Казку про запорожця”, “Казку про Правду”, казки “Подарунча”, “Мара”, “Два з торбою”, “Відьма”, “Харциз”, “Два брати”, “Як запорожці їздили у Петербург до цариці”, пісні “За нашою слободою”, “Ой, під вишнею” та багато інших.

Саме слово “Вереміївка” є багатозначним, воно означає “бучу”, “сум’яття”, “буряну погоду”, “бурхливу годину”. Історія села підтвердила, що назва цілком відповідала характеру місцевого населення. Не дивно, що тут у 1905 р. сталися революційні селянські заворушення, які увійшли в історію під назвою Вереміївська буча. Село недаремно отримало таку бурхливу, буряну назву.

Слід зазначити, що Вереміївка перед Першою світовою нараховувала 13900 чоловік населення, з них 76% – козаків.

Вереміївка з давніх-давен була поділена на кутки. Родина Келебердів жила на кутку Погорілому, у місцевості, яка називалася Приліпка. Тут, над Дніпром, біля пристані Івана Богуна, і народився майбутній отаман Панас Келеберда, який згодом став пострахом для російських окупантів ­ – як білих, так і червоних.

Охтанась (а саме так його називали в селі) був високого зросту, міцної статури синьоокий красень. Мав веселу вдачу, був задерикуватим і хвалькуватим. В основі цих рис характеру, безперечно, лежала величезна фізична сила – кінські підкови він ламав, як сірники.

Родина Савченків, яка в добу Української Народної Республіки також подарувала Батьківщині отамана, жила на кутку Заболото… Батьки майбутнього отамана були малоземельними, а отже, бідними. Не дивно, що мати колисала Івана у позиченій колисці. Закінчивши сільську школу, Іван Савченко освіту далі здобував самотужки. Односельчани запам’ятали його з книжкою в руках, казали, що складалося враження, мовби Іван ніколи з нею не розлучався.

Як виглядав він? Вище середнього зросту, чорнявий, гарний і поставний. Носив вишивану сорочку. З дитинства був привчений шанувати українські звичаї. З великою повагою ставився до односельчан. Надзвичайно шанував матір (батько рано помер), поважав старшого брата, з ніжністю ставився до сестри.

В дитинстві був слухняним та спокійним хлопчиком. Його уяву вражали оповіді дідів про набіги татар, походи запорожців, козацькі тунелі під Дніпром, легенди про скарби у козацьких чайках, затягнутих у дніпрові печери...

Хоч і мав Іван лагідну вдачу, але страшенно обурювався на несправедливість, приниження людської гідності. Оповіді дідів, козацькі думи кобзарів, книжки та особисті спостереження допомогли йому збагнути всю глибину несправедливості – і національної, і соціальної – не тільки до односельчан, але й до всього українського народу, що, як казав Савченко, “сотні років був під національним гнітом, загубив мову і культуру”.

Під час служби в російській армії юнак не один раз зустрічався з мерзенними проявами великодержавного шовінізму. Саме тому, за власним визначенням, він і “став оборонцем національних прав і культури”. Хотів, власне, небагато – щоб український нарід піднісся “на рівень з іншими народами”. Та за здійснення мрії свого життя Іван Савченко готовий був накласти головою.

Революційна повінь лютого – березня 1917-го супроводжувалася страшною дніпровою повінню, яка завдала страшних збитків вереміякам. Дніпро, здавалось, попереджав земляків про величезні випробування, які насувалися на них...

На шлях боротьби “задля здобуття українським трудовим народом національних прав” Іван Савченко вступив уже 1917 року: восени Золотоніський гарнізон відрядив його делегатом на Третій всеукраїнський військовий з’їзд. Від грудня 1917 р. Іван Савченко вже служив у артилерійському відділі військового міністерства Центральної Ради...

В цей час інший вереміяка, Охтанась Келеберда, проходив службу на Чорноморському флоті в Одесі і, звичайно, брав участь у революційних подіях. Очевидно, він був помітною фігурою, оскільки навіть увійшов у літературу, ставши прототипом “негативного” образу українця-моряка Кобзи у драмі комуністичного вислужника Олександра Корнійчука “Загибель ескадри”. Панас під час служби дійсно носив прізвисько Кобза. Хіба дивно, що згодом у повстанській практиці отаман вживав незвичне для повстанців солоне і засмагле слово “полундра”?

Після загибелі ескадри Панас Келеберда повернувся до рідного села.

Зараз точно невідомо, коли він створив свій перший відділ одчайдухів. Радше за все, це сталося під час протигетьманського повстання – наприкінці 1918 року. На той час Директорія, яка інспірувала повстання проти Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, перебувала у союзницьких відносинах із більшовиками. То немає нічого дивного, що Келеберда деякий час виступав під совєтськими гаслами.

А коли після повалення Української Держави більшовики повернули зброю проти своїх союзників по антигетьманській коаліції, то збаламучені класовою пропагандою козаки Келеберди арештували вереміївських представників Директорії. Дізнавшись, що серед заарештованих є його товариші дитинства, отаман пішов до волосної холодної, щоб переконати їх перейти у свій табір.

Під час розмови в холодній один з арештованих заявив, що на його бік не пристане, а перейде він, Охтанась, на їхній бік, бо він насправді син не Василя Келеберди, а Дмитра Келеберди, більшість родичів якого підтримує Центральну Раду. Це стало повною несподіванкою для Охтанася. Збентежений, він метнувся до свого дядька Степана і почав допитуватися, чий же він все-таки син. Тоді дядько розповів про родинну таємницю... Ще більше збурений Охтанась кинувся до Дмитра Келеберди. Будучи в тяжкому нервовому потрясінні, отаман арештував рідного батька. Врешті-решт, добившись у нього визнання себе сином, відпустив його із холодної. Звільнив Панас й інших заарештованих, а загін “червоних партизанів” оголосив розпущеним.

Цього дня Панас Келеберда остаточно став на нескінченний шлях Визвольних змагань українського народу. Келеберда взявся творити вереміївську козацьку сотню, яку, за старожитньою традицією, підпорядкував колишній гетьманській столиці Чигирину, а точніше – Холодноярській організації, на прапорі якої було лаконічно – і без театральної патетики – сформульовано кредо українця-козака: “Воля або смерть”.

Сільське населення підтримувало, як могло, повстанців. Селянство Золотоніщини вирізнялося високим патріотичним духом: хати були прибрані рушниками на образах та портретами Тараса Шевченка, майже у кожній родині був “Кобзар”.

Це зауважило й козацтво Армії УНР, яке, здійснюючи Зимовий похід, дійшло з Поділля аж на Золоніщину. Штаб Армії УНР розташувався у Москаленках, які межували з Вереміївкою. Саме у Москаленках у лютому 1920 р. командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко видав кілька наказів. У одному з них ішлося: “Тут кожний козак упевнився в тому, що він творить волю Народу, що Нарід наш вірить своєму війську, чекає від него визволення від ярма, яке хочуть накинути всі пришельці. Наше втомлене довгою війною козацтво отримало від самого Народу під час походу подяку, подяку щиру, міцну, що надає йому силу на новий подвиг”.

Коротке перебування Армії УНР у Вереміївці та навколишніх селах підняло дух місцевого козацтва: з початком весни 1920 року різко збільшилася кількість невеликих козацьких загоні, що, як зазначали більшовики, “безнаказанно нападают на волости и села – (и) исчезают в лесах, болотах и кулацких хуторах”. Так і згадуєш вислів “крутили веремію”, який означає “робити швидкі напади, атаки, нападати то тут, то там”. Саме так діяли вереміївські отамани Келеберда і Нагірний-Савченко.

Взяли вони участь і у всенародному повстанні літа – осені 1920 року.

Загін Келеберди мав на той час до 400 багнетів. Діяв у Золотоніському, Хорольському, Лубенському і Кременчуцькому повітах Полтавської губернії. Ось кілька більшовицьких повідомлень про те, як крутили веремію вереміївські гайдамаки:

“В районе Еремеевской, Жовнинской, В-Буромской и Лялинской волостей оперирует Келеберда. 20 августа банда произвела налет на Жовнино, разбила Советский отряд... Бандитами выпускаются воззвания, что коммунисты продают Украину... Мобилизация прошла скверно... Разверстка тормозится бандитизмом... Милиция, терроризированная частыми бандитскими налетами, почти бездействует”.

Так, українське селянство люто захищало своє право на буття.

Тоді як українські селяни на весь зріст стали проти російських окупантів, на еміграції Володимир Винниченко та його послідовники створили Закордонну групу Української комуністичної партії та розгорнули пропагандистську кампанію на користь совєтської влади, а соціалісти-революціонери під керівництвом Михайла Грушевського з комфортабельної Праги закликали до здійснення в Україні диктатури трудового народу у формі селянсько-робітничих рад...

“В ім’я миру й тишини” ці діячі воліли би “скоритися швидше тиранії, ніж повстати проти неї”, – слушно зазначав Дмитро Донцов. Він стверджував, що подібні соціалістичні діячі настільки “переосмислили” вартості, що “почали звати трусість – гуманністю, мужність – жорстокістю… прислужництво – реалізмом, вірність ідеї – фанатизмом… нерішучість – розважливістю… буденну працю – героїзмом, (а) героїзм – авантурництвом… вірність засадам – доктринерством… хохлацьку ж хитрість – державною мудрістю”.

Зрозуміло, що з таким підходом держави не збудувати!

Та інший погляд мали українські селяни, які виявили подиву гідну здатність до “швидкого формування військових добровольчих частин” і безмежну впертість у відстоюванні своїх національних прав.

 

Отамани Келеберда і Нагірний, якщо використати вислів учасника Національної революції Дмитра Донцова, належали до “батави людей нового духу”, котрі не вагалися між вибором, який поставила доба Національної революції. Отамани справді мали чіткі відповіді на питання “спільність з Москвою чи сепарація від неї… матерія чи дух; “брехнею підбита” чужа “мудрість” соціалізму… чи повернення до великих традицій старокнязівського і козацького Києва… пристосування до кожної переможної сили чи невблаганна війна з нею…” В цій “невблаганній війні” вони й поклали свої буйні голови… Поклали молоді життя, не скорившись…

Останній відомий бій отамана Келеберди стався наприкінці серпня 1920 року під хутором Гузичі, що між селами Вереміївка і Жовнине…

Після цього бою між вереміяками пройшла чутка, що Келеберду вбито. Та схоже на те, що поголос про смерть отамана – з метою дезорієнтувати ворога –пустили самі козаки. Вони й інсценували щонайменше два псевдопохорони Панаса Келеберди. Розкопавши одну з могил, більшовики замість тіла вереміївського сотника знайшли його картуз та записку: “Ангели украли”…

Ці псевдопохорони, зрозуміло, свідчать, радше, на користь версії про те, що отаман Келеберда залишився живим. І справді, вереміяки не дуже вірили у смерть отамана. Сходилися на думці, що він виїхав у іншу місцевість, змінив прізвище і чекає на сприятливий момент, щоб знову, як колись, на коні – під постріли гармат – повернутися до рідної Вереміївки.

 

Після таємничого зникнення Панаса Келеберди його козаки приєдналася до Наддніпрянського партизанського загону отамана Нагірного.

У вересні 1920 р., у розпал всенародного повстання, яке очолив Кость Блакитний, Савченко-Нагірний беззастережно підпорядкувався Холодноярському повстанкому, чим продовжив традицію послуху Чигирину – старій гетьманській столиці, адже майже три століття тому Вереміївська сотня вже входила до складу Чигиринського полку війська Богдана Хмельницького.

Про розмах селянського руху свідчать більшовицькі зведення:

“2 октября – положение в (Золотоношском) уезде тревожное, город на осадном положении... Положение уезда и города критическое, бандитизм принимает повсеместный характер, в корне разрушая всякую работу...

9 октября в Еремеевке была банда до 100 человек. Бандитизм там принимает широкие размеры...

17 октября в село Песчаное ворвалась банда, вооруженная бомбами, винтовками и револьверами, рассклеивала воззвания и прокламации с призывом к вооруженному восстанию против Советской власти... Настроение бедняков, кулаков, интеллигенции с. Песчаное контрреволюционное; советские учреждения не работают – мешают банды”.

Дійшла до наших днів і одна з листівок отамана Нагірного:

“Наказую всім служащим Сов.-комуністичних установ на побережжі Чигиринщини негайно з дня оголошення цього наказу кинуть працю й надалі такої не проводить. За невиконання цього наказу усі служащі зазначених установ будуть караться вплоть до розстрілу. Отаман Нагірний. Земельний відділ і суд – працюйте”.

Понад чотири роки діяв Нагірний на обох берегах Дніпра – в Чигиринському, Черкаському, Золотоніському та Хорольському повітах. Навіть тоді, коли Українська Народна Республіка, за яку боролися повстанці, припинила своє існування…