Ганна САВЧУКм. Львів Потрібні, як повітря
“Отамани Гайдамацького краю” потрібні, як повітря. Про отаманів наших я чув тільки від своєї малограмотної бабусі, на вихованні в якої був до 10 років. Пам’ятаю, як вона оберігала козацьку шапку прадіда…
Леонід СОКОРЕНКО
Вам Богом подаровано…
Історичний клуб “Холодний Яр” став спадкоємцем великих духовних національних скарбів, які були, здавалось би, на віки вічні схоронені та знищені. Вам Богом подаровано не тільки їх віднайти, видобути з найглибших недоступних глибин, але й віддати в найяскравішому блиску людям, сучасникам, читачам, вашим шанувальникам. В умовах глобалізації ваша дивовижна, викінчена до останньої краплі духовної суті відданість національному відіграє захисну, оберігаючу роль.
Станіслав МАЗУРИК м. Шпола Черкаської обл.
Віри в мій народ не втрачаю
Читаю праведні труди про отаманів “Од слова до слова, // Не минаю ані титли, // Ніже тії коми”, намагаюсь осмислити й усвідомити той масив імен, титанічної витримки і свідомої самопожертви в ім’я України і стверджуюся в Істині, що Україна, українці – це Храм на крові… Примножуючи знання, примножую безодню печалі в собі, але віри в мій народ не втрачаю. Леонід ЛЕОНЕНКО м. Одеса
Яка “злагода” нам потрібна?
Впевнений, що “Отамани Гайдамацького краю” запалять у душах нових поколінь фанатичну любов до України. “І повіє огонь новий” – і з Холодного Яру, і з Умані, Запоріжжя, Батурина, Базара, Крут, Конотопа, інших місць великого чину.
Віктор ЗЕЛЕНСЬКИЙ м. Конотоп Сумської обл.
Перша cвітова війна в долі українського народу
Скільки радіо- і телепередач за останні десятиліття було присвячено Другій світовій війні! Чому ж такого ажіотажу немає, коли мовиться про Першу світову? Чи різні народи брали в них участь? Як на мене, причина прозора: Перша світова війна для совєтських і нинішніх офіційних українських пропагандистів вважалася й вважається “чужою”, а Друга cвітова – “своєю”, яку вони і дотепер з пафосом називають “Великою Вітчизняною”. Хоча для українців Друга світова війна такою не була, адже в її наслідку мій народ не здобув свободи, не спромігся вийти з неї народом державним. Більше того, українці, воюючи в арміях гітлерівської та антигітлерівської коаліцій, а також у складі ОУН-УПА, попри колосальні втрати не тільки не збудували власної держави, а знову опинилися в зловісній темряві кривавого сталінсько-беріївського режиму. І знову почали складати гори трупів на олтар чужого, ворожого “отєчєства”. Яким же сьогодні треба бути невігласом чи блюзніром, щоби вшановувати немовби героїв нашої держави трагічні постаті українців-червоноармійців часів Другої світової війни, які мільйонами гинули “за Родіну, за Сталіна”! Наші попередники не скористалися історичним шансом, який дала їм Друга світова війна! Недаремно в 1970-і роки на Донеччині генерал КҐБ, допитуючи Григорія Гребенюка, в хвилину подратування вигукнув: “Ви, украінци, ва врємя вайни нє смаглі пастроіть сваєго ґасударства, кагда всьо рушілось, а тєпєрь я вашу Украіну тєм болєє відєл в гробу в бєлих тапочках!” Але досить про це! Наша передача – “Отамани Гайдамацького краю” – про інший історичний період, про найважливіший фрагмент історії українців ХХ століття – період пробудження з півторавікової летаргії. І поштовхом до цього пробудження стала Перша світова війна. Для Росії вона розпочалася 1 серпня 1914 року, коли Німеччина оголосила їй війну. Цього дня почалася війна і для українського народу. Війна. Здавалось би, однозначно негативне явище, уособлення зла, насильства, всіх можливих нещасть: епідемій тифу і мародерства, лихоманки бандитизму та ґвалтувань, потоків і рік – у прямому, не переносному значенні – крові... Чи може бути якась інша оцінка війни? Може. Війна – це максимальне напруження всіх наявних сил народів-учасників, це величезний виплеск творчої та деструктивної енергії, це колосальний державотворчий ентузіазм. Це, нарешті, поява героїв. Без яких існування народу немислиме. Перша світова війна в долі українського народу – це шанс пробудження, виведення зі стану рабської рівноваги, зупинення процесу асиміляції, злиття в “єдиному російському морі”. У ХIХ столітті здавалось, що Український народ не просто притишує, а завершує свою історичну ходу. Як політичного явища нас вже не існувало. Існувала хлопська маса, рабсила, поживний субстрат для хижого російського птаха. Існував малоросійський білок, який не пробудило до творчого життя навіть Шевченкове слово. Щаслива посмішка долі: народу, який завмирає, Бог дарує Тараса Шевченка. І Бог устами Шевченка промовляє до української пустелі. І сльози, які пролив Шевченко, не випарувалися, слова, які він промовив, пекельний російський вітер не завіяв поза межі України. Зародок зав’язувався повільно – півстоліття. І “раптом”, напередодні ХХ віку проросла Шевченковим пророчим віщуванням Леся Українка, і “раптом” проріс Шевченковим словом, що кличе до зброї, Микола Міхновський... І Бог, який у 1814 р. послав Україні Тараса Шевченка, рівно через століття послав ще один шанс – Першу світову війну. А Україна ще не розуміла свого історичного шансу і продовжувала дрімати. Але її настирливо будили – полки, дивізії, армії, фронти бурхливо перекочувались через неї, брутально б’ючи її – ще сонну – під дих. Мільйони вибухів артилерійських снарядів, мільярди рушничних та пістолетних пострілів, безперервні пісні кулеметів таки розбудили велета, і він, не протерши як слід очі, повів плечем – і ті, хто так невчасно опинився на них, переломилися. Але велет затоптував у чорнозем не тих... І цим показав, що пробудження ілюзорне, що він продовжував спати: мільйони хохлів боролися за “Великоросію”, захищали від “німецького мілітаризму” одвічного ворога. А ось Володимир Ленін, партія якого висунула гасло поразки Росії в імперіалістичній війні, зробив українцям велику послугу. І пропагандоване більшовиками гасло самовизначення народів Російської імперії зіграло справді історичну роль... Серед українців, здається, Микола Міхновський першим виступив проти створення “загальноросійського” фронту: ще навесні 1917 р. він запропонував Центральній Раді замиритися з Німеччиною і створити антиросійський фронт. Ця концепція була реалізована майже через рік – на Берестейських мирних переговорах 9 лютого 1918 року. І хоч це було зроблено з великим запізненням, все ж таки результат був вражаючим: протягом неповних трьох місяців (лютий – квітень 1918 р.) за допомогою німців Україна була очищена від більшовиків.
До 1917 р. українська національна державницька ідея тривожила і переповнювала ненавистю до імперської Росії серця небагатьох. У 1917 р. далеко не всі українці признавалися до українства. Національна самоідентифікація була розмитою: хтось вважав себе малоросом, хтось – хохлом, хтось – руським, а хто –русином. Не так багато з гордістю говорили: “Я українець”… Коли величезний вал дестабілізації розхитав Російську імперію і корона російського самодержавства з імперського олімпу закотилася в музейні сховища, до мільйонів малоросів “раптом” докотилася луна Шевченкових слів:
Кайдани порвіте, І вражою, злою кров’ю Волю окропіте.
І ставали малороси українцями. Лютнева революція, яка була логічним продовженням Першої світової війни, зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними як українцями”. Юрко Тютюнник, свідок епохи та її творець, так змальовував вибух національних почуттів мільйонів: “Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання”. А вміння “вганяти ножа” без жалю повернули українцям 1914 – 1916 роки... І “німі, здавалось, духовно мертві маси” ставали українським народом.
Перша світова війна, освіживши почуття згарищами, мілітарно вишколила мільйони українців, підготувала для національної революції прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту. Блакитний, Вовгура, Ґонта (Лютий-Лютенко), Григор’єв, Кваша, Кощовий, Ляхович, Орлик, Полтавець-Остряниця, Струк, Філоненко, Шепель, брати і сестра Соколовські, брати Чучупаки – хіба перелічиш усіх ватажків повстанського руху 1919 – 1920-х років, які отримали військову освіту на фронтах Першої світової? Перша світова війна зробила ще одну величезної ваги справу – озброїла український народ: сотні тисяч рушниць та кулеметів з полів битв перекочували в комори дядьків та під стріхи їхніх хат. І, дбайливо змащені, дожидали свого часу. Такої кількості зброї український народ ще ніколи не мав... Одне, чого не зробила війна, не розвіяла російського дурману в головах малоросійської інтелігенції. Маса українська протверезіла, а інтелігенція продовжувала перебувати в наркотичному полоні, як вони казали, “передової російської культури”. І раз у раз заганяла в спину національної революції ніж облудної соціалістичної, проросійської демагогії. Якби ж то вони – оці більшовики винниченківського штибу у вишиваних сорочках – агітували російською мовою, мовою своєї духовної батьківщини! Але ж ні. Вони віщували вишуканою українською і сприймалися малоосвіченою, довірливою українською масою як свої, наші, як “захисники трудового народу”. І маса – щира й наївна – з пошанівком ловила кожне їхнє “розумне слово”, “брехнею підбите”... “Українці не мають наміру одривати Україну від Росії… – за український народ “вирішував’’ кімнатний теоретик Михайло Грушевський. – Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язи з нею”. А В. Винниченко, який почував “себе в Росії вдома” і сприймав – за власним визнанням – інтереси “цеї колишньої в’язниці” “близькими, своїми”, рішуче виступив проти творення українського війська. Навіть Симон Петлюра не міг вирватися з тенетів смертельного для нас русофільства. І закликав українців захищати Росію на фронтах Першої світової. Але через туман демагогії про “братерство української та російської демократії”, “про спільний дім – Російську федерацію”, все наполегливіше пробивався голос прямого нащадка Тараса Шевченка – ідеолога та організатора українського війська Миколи Міхновського: “Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, – говорив він, – а цей закон... находить свійвислів виключно в національних конфліктах... Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву... Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!” Міхновський не тільки прорік слова національної правди, але й першим став на стежину збройної боротьби проти історичного ворога – імперської Росії. Лише те, що Міхновський зі своїми однодумцями – після півторастолітньої демілітаризації і демобілізації українців – створив перші два полки українського війська – ім. Гетьмана Богдана Хмельницького та ім. Гетьмана Павла Полуботка –ставить його в ряд визначних синів нашої Батьківщини. Як шкода, що життєва стежка Міхновського не перетнулася зі стежками Холодного Яру, як шкода, що Микола Міхновський не був поруч з отаманами Гайдамацького краю Григор’євим або Зеленим! Чи були б здійснені ними оті помилки, про які й зараз згадуєш з болем в серці?! Але історію не повернеш... Її “лише” можна творити так, як не змогли попередники.
Хотілося, щоб передача “Отамани Гайдамацького краю” освіжила почуття мирного, запліснявілого українського егоїста і наочно показала, що доки він не стане вершником, доти не варто розраховувати на власне економічне процвітання, бо набутки заберуть силою чи підступом. Отож, спом’янемо гайдамаків ХХ століття. Не будемо, як і вони, “радитись зі слабими про силу, зі сліпими про світло, з розбійниками про мир і злагоду”. “Запозичимо у них духа і віри”. Повчимося у них любити Україну. Автор Вони воювали за Україну, як за щось особисте
Отаманія. Це слово й досі для багатьох звучить із присмаком гіркоти. Комуністичні пропагандисти продовжують зображувати ватажків українського революційного селянства бандитами та грабіжниками. Українські ж демократи кількох поколінь уперто намагаються приректи отаманів на довічне ув’язнення бездумних стереотипів: анархісти і край! Отамани – і ніхто інший – винні у поразці Національно-визвольних змагань! Дискусія на тему козаччини та її ролі в історичній долі українського народу триває вже не одне десятиліття… “Ми часто чуємо слово “отаманія”, говорене з презирством, іронією та зневагою... – ще у 1941 р. писав у своїй книзі “Проти червоних окупантів” один із найславетніших воїнів Української революції 1917 – 1920-х років, подільський отаман Яків Орел-Гальчевський. – Всі “регулярники” з армії не люблять повстанських отаманів. Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регулярної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник звичайно давав наказ обеззброювати повстанців, а отамана арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією – вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента треба було боятись... За революції казали: цілком вистарчить “регулярних” методів, засвоєних із часів Світової війни! Цими методами так “побили” революційних большевиків, що самі потрапили до таборів у Польщі... Отамани, однак, боролися, гинули; нові на їхнє місце з’являлися. Отамани – люди зі всіма добрими й злими людськими прикметами... Кажуть, що вони були не карні, малодисципліновані. Були й такі”. Справді, серед отаманів були різні люди, в тому числі й самозакохані авантюрники, які не бажали нікому підпорядковуватися. Але яка нескінченна галерея тих, хто вмів не тільки підпорядкувати собі до послуху інших, а й мав силу волі підпорядкуватися сам! Для мене, українського дослідника української історії, отаманщина уособлює, зрозуміло, не бандитизм чи безжурно-криваву анархію, як намагаються представити “червоні”, а інколи й “синьо-жовті” професори історії. Для мене отаманія – це бурхлива українська стихія – бунтівна, вогненна, нещадна, здатна змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. І вона, ця порядкуюча у власній хаті отаманія, – невід’ємна риса українського національного характеру, завдяки якій ми й збереглися як нація. І не критикувати її треба, а очолити, зробити дієвим знаряддям побудови національної держави.
У двобої націй завжди комусь не таланить. Вже сумною традицією стало, що не таланить саме нам, українцям. Так сталося і в час Національно-визвольної революції 1917 – 1920-х років. Але стверджую: в особах польових командирів Гайдамаччини ХХ століття Україна програла, не скорившись.
До 1925 р. продовжували збройну боротьбу отамани Орел-Гальчевський, Байда-Голюк, Іван Трейко, Чорний Ворон, Садовий; брати Блажевські – до 1930 р., родина Кривоносів – до 1932 року. Лише в Тульчинській окрузі Поділля в березні 1930 р. окупант зафіксував 147 селянських антибільшовицьких заворушень, придушених силою зброї. Боротьба на Великій Україні тривала до початку 1930-х років і лише жахливий Голодомор 1932 – 33 років, здавалось, остаточно підірвав сили Українського Опору. Та на Західній Україні естафету від отаманів Гайдамацького краю вже прийняли отамани Організації українських націоналістів – Євген Коновалець, Андрій Мельник та Степан Бандера. А 1939 року пробудилась Карпатська Україна… З вибухом же Другої світової війни всі українські землі отримали новий поштовх і новий шанс… І отамани УНР знову стають на повстанську стежину: Юрій Горліс-Горський та його товариші воюють на боці Карпатської України, а Яків Гальчевський, Ананій Волинець, Яків Голюк та Іван Трейко допомагають Тарасові Бульбі-Боровцю творити Українську повстанську армію. В 1942 – 43 роках Орел-Гальчевський створює і очолює Грубешівську самооборону на Холмщині, в майбутньому – загін УПА…
Винятковою рисою героїв Наддніпрянської України було те, що вони продовжували боротьбу, навіть тоді, коли приреченість визвольних змагань ставала очевидною. Мені здається, що останні роки своєї отаманської епопеї Яків Гальчевський воював не стільки за волю України, скільки за її честь та честь української зброї. За гідність пораненої Батьківщини. “Я знав, – говорив він у березні 1921 р., – що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але, з іншого боку, не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам та своїм песиголовцям, які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але… кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється марно!” Цікаво порівняти цю настанову подільського отамана з позицією Симона Петлюри, який у вересні 1922 р. під час зустрічі у Варшаві з отаманами Яковом Орлом-Гальчевським та Семеном Хмарою-Харченком говорив, що у боротьбі проти окупанта “не треба ні перед чим зупинятись”, що “кожна жертва, яка впаде на ґрунті національного руху з рук ворога, дасть користь”, піднесе національну свідомість українського народу. “Та кров, – казав Петлюра, – яку розливають через свій терор большевики на очах цілого українського села, їм нічого доброго не принесе… Бо в кожному селянинові, не дивлячись на соціальний стан, чи то бідний, чи багатий, зродиться ненависть до большевиків, і він, зрозумівши, які приятелі для нього москалі, ніколи тої крові не забуде”. Все ж перемогти Росію без Української армії, яка вмирала за “приятельськими польськими дротами”, лише одними партизанськими загонами було неможливо. Та гори трупів червоних, які отамани лишали на своїх повстанських шляхах, піднімали престиж України в очах окупантів, а селянам давали надію на відновлення української влади.
Свій особистий двобій Яків Гальчевський виграв: на його рахунку значно більше перемог, ніж поразок. Виграли свої двобої і підпорядковані йому отамани: втрати особового складу Подільської повстанської групи були непорівняно меншими, ніж втрати ворога. Якби ж такі люди, як Гальчевський, були у проводі нації… Безмірна трагедія отамана та його побратимів: усе зробити, навіть те, що понад їхню силу, перемогти власні амбіції та вади, розтрощити своїх противників і, врешті… програти… Та ще – завдяки переляканим писакам, колишнім т. зв. провідникам Центральної Ради – залишити по собі пам’ять як про “безідейних анархістів”... На моє переконання, отаманія ХХ ст., яка бере початок з відродження Вільного козацтва у березні 1917 р., була переконливим свідченням здатності українського народу до самоорганізації. А здатність до самоорганізації – це здатність до життя. Український феномен 1917-го полягав у тому, що не провід, а оці т. зв. темні – насправді козацькі чи покозачені маси – виявили пасіонарність, саме вони прагли революційної творчості, саме вони були творцями революційної дійсності, саме вони будували на руїнах Російської імперії величну українську державність. Це історичний факт: Українська держава творилася “знизу”, народом, а не владою. Навіть всупереч їй. Центральна Рада гальмувала революцію від самого її початку: народ хотів проголошення Самостійної України, а Центральна Рада вважала це гасло контрреволюційним, таким, що “розбиває єдність всеросійського демократичного фронту”, і декларувала як найсміливіше своє прагнення автономію у складі Росії. Народ прагнув свого війська, а міністри-соціалісти Центральної Ради погоджувались лише на міліцію. Народ погорджував усім російським, а Винниченко і винниченки продовжували розкошувати в імперській культурі. Українці на мітингах і вічах кидали виклик Москві, а Генеральний секретаріат посилав у Петроград делегації – щоб узгоджувати те, що узгодити неможливо. Народ готовий був до жертв, а т. зв. провід не міг уявити “боротьби” без комфорту затишних кабінетів, ванн і, пробачте, ватерклозетів. Тоді і взяли на себе відповідальність українські отамани – за справи в селі, волості, повіті, столиці… Апогеєм зради Центральної Ради було придушення виступу Полуботківців отамана Миколи Міхновського… А організатори українського народу продовжували, як на прощу, їхати до безталанної Центральної Ради, яка потонула у безплідних і непотрібних дискусіях, із проханнями освятити їхні державотворчі ініціативи. Сильні і порядкуючі прохали освятити свої дії тих, хто був нездатний. Який сардонічний парадокс української історії! Та після безмежного прагнення народу підпорядкуватися дутим авторитетам звинувачувати його в анархії могли тільки неймовірно підлі і цинічні демагоги. Якщо і дорікати сільським ватажкам, то хіба в тому, що не до тих зверталися, не у тих просили благословення. Звинувачення всенародного повстанського руху в анархії по суті є безчесним, боягузливим перекладанням власної відповідальності за поразку зі своїх млявих плеч на дужі рамена рядових революції. Зрозуміло, що коли б доля посміхнулась нам, то переможні реляції звучали б передусім на адресу вождів… Послухаймо, як оцінював повстанські кадри, що витримали на своїх плечах основний тягар Української революції, той, хто мав на це повне моральне право. Слово командувачу повстанськими загонами і організаціями Правобережної України Якову Орлу-Гальчевському: “В повстанчих відділах український елемент був, безсумнівно, ідейний. Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу. Ми стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могло нам заступити неба, куди душі наші рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди вона стояла перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв, як легкий перехід у інший, незнаний світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким, бо ми знали, за що вмираємо… На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто – ні золота, ні речей не залишилося. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя… Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, не знані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя. Я мав кількох таких фанатиків, до яких зараховую сотника Карабчевського, поручника Кохана і підхорунжого Василя Харка (Сензюка). До певної міри були такими сотники Петро Погиба і Євген Ковбасюк”.
Попри надзусилля отаманів Гайдамацького краю, орда, як і впродовж віків перед тим, заваливши українську землю горами власного трупу, врешті, взяла масою. А свої поріділі ряди, як і колись, поповнила за рахунок поневоленого і застрашеного народу. І ставали українці, в тому числі й деякі колишні повстанці, до боротьби за т. зв. “владу Рад”, насправді диктатуру чужинців. Як виявилося, від героїзму до зради не така вже й велика дистанція: поразка інколи перетворює вчорашніх героїв на купу сміття. На жаль, і такі приклади є в українській історії… Якова Гальчевського ж поразка не зламала, навпаки – зміцнила його дух: він мріяв вже не лише про звільнення України, але й про розбиття нашого історичного ворога на його території, в Росії, і звільнення поневолених ним народів.
Я гордий, що саме мені випала честь оживити героїв, які вміли боротися за місце своєї нації під сонцем… Вони вже й не сподівалися, що хтось розчахне історичну завісу, яка, здавалося, назавжди відгородила їх від хвилюючого блиску очей романтиків зброї наступних поколінь.
І ось вони знову на історичній сцені. Войовничі, вибухові, відважні. Як сама стихія. Вони мружаться від яскравого світла, затуляються рукою. Потім обтрушують із чумарок і кубанок землю. З “отієї” високої могили, про яку писав Тарас Шевченко. Я із захопленням дивлюся на отаманів і запитую себе: чи здатний хто сьогодні на такий подвиг – безкорисливий і високий – в ім’я нашої матері-Вітчизни?! Інколи в очах сучасників бачу несподівані спалахи бажань підхопити отаманську шаблю, випущену колись із натруджених рук.
Отамани, багато з яких не встигли одружитися і залишити нащадків, безперечно, запліднять сучасне і наступні покоління українок: не в однієї викличуть бажання народити козака, а у старших – виховати козаком онука, пробудити у нього дух гайдамаки.
І забудеться срамотня
|
