Давняя година, 2 страница

Знаючи про заплановану поїздку Троцького до польського кордону, струківці в середині серпня зірвали залізничні мости на річках Ірпінь і Тетерів. Троцький змушений був їхати в бік Румунії. “Їхав з великою обережністю, роблячи лише по кілька верств на годину”. Попереду та позаду нього сунули бронепотяги.

Від’їжджаючи з України, Троцький сказав: “Будь проклята ета Украіна, сжечь ейо до аснованія і пєрєбіть всєх, а на іх мєстє посєліть рускіх. Ето должен помніть каждий рускій чєловєк”.

 

Якими тільки епітетами не змальовувала совєтська преса Струка! “Ярый националист... один из наиболее крупных организаторов кулацких банд...” “Гидкий шкуродер”... “Один из наиболее выдающихся главарей банд... ярый украинец”.

Як не намагався ворог, але йому так і не вдалося змалювати видатного українського отамана грабіжником та ґвалтівником. Навпаки, в більшовицьких оцінках відчувається страх перед величчю українського звитяжця.

Не вдалося ворогові і схопити отамана. Струк був невловимий: він і його козаки продовжували збройну боротьбу до кінця осені 1922 року.

Коли Визвольні змагання завершилися поразкою, Струку (орієнтовно взимку 1922 – 23 років) вдалося емігрувати до Польщі... Є непідтверджена інформація, що Ілько Струк прожив на еміграції ще понад 40 років і помер 1969 року в Чехословаччині...

 

31 жовтня 1921 р. сотник штабу Армії УНР Михайло Обідний запитав у отамана: якої влади він хотів би в Україні? Ілько Струк відповів: “Я цілком приєднуюся до волі і бажань, виявлених У країнським народом, а особливо моїми славними лицарями… а вони хотіли і хочуть щоби Україна була лише самостійною, народньою республікою, де б на чолі стояв президент, який брав би участь в управі краєм”.

Ну, що ж, мрії Ілька Струка ніби здійснюються. Залишилось лише нам, нинішньому поколінню українців, докласти зусиль, щоб завершити визвольну справу отаманів Гайдамацького краю.

 

 

Андрій Гулий Гуленко,

отаман Херсонщини та Катеринославщини

Хочу повернути з небуття і Андрія Гулого-Гуленка, командувача Південною групою військ УНР, людину, яка в 1919 – 1920 роках підняла на боротьбу за Українську Народну Республіку десятки тисяч селян.

Життєвий подвиг Гулого-Гуленка був належно оцінений його сучасниками: окрім бойових нагород, у 1921 р. він отримав звання генерал-хорунжого Армії УНР. Але чи оцінений Гулий-Гуленко наступними поколіннями, чи увічнений у пам’яті українського народу?

Може, хто книгу написав про його унікальний бойовий шлях? Чи поставив скромну меморіальну дошку на місці славних перемог? А може, в Самостійній Україні, за яку боровся генерал-хорунжий Гулий-Гуленко, є військовий навчальний заклад його імені? Чи вулиця, де він народився і жив, носить його ім’я?

Генерала -хорунжого Армії УНР нинішня Українська держава досі не визнала, більше того, Гулого-Гуленка не реабілітовано. Згідно з законами Української держави, за яку загинув Андрій Гулий-Гуленко, його тавровано “бандитом”, який не підлягає реабілітації. Ось так. Героями сьогодні вважаються ті, хто збройно напав на Україну, хто у 1918 – 1920 роках залив її кров’ю, ті, від кого захищав Батьківщину легендарний повстанський ватажок.

 

Читаючи звернення Гулого-Гуленка до українських селян, переконуєшся, що отаман був надзвичайно емоційною, вразливою людиною. Через незагоєне, зранене серце він пропускав народний біль, розпач і “гнів на ворогів”. Читаючи коротенькі листівки-заклики отамана, переконуєшся в його великому публіцистичному таланті. Гулий-Гуленко вмів надзвичайно образно, яскраво і лаконічно передавати суть проблеми, знайти стежку до сердець селян. Не дивно, що на його заклик селянська маса наїжачувалася багнетами, вилами і косами, і, забуваючи про господарку, готова була йти за своїм отаманом у вогонь та воду. Послухайте одне із його звернень:

 

“Селянин!

 

Заклопотаний працею ти не маєш часу подивитися на те, що робиться навкруги тебе. Подивись! Налетіла з Московщини голодна й безробітна зграя, яка знов заводе комуну, розмножує дармоїдів і злодіїв. Захоплюючи владу в свої руки, забризкані кров’ю твоїх синів, братів та батьків, ця банда всесвітніх пройдисвітів знов накидає “діктатуру пролєтаріята”, гіршу (від) царського або денікінського ярма. Вспамятай той час, коли вже два рази були у нас на Вкраїні ці непрохані гості. З такими ж обіцянками, як і тоді, прибули вони і в цей раз. Ми дамо тобі землю, волю, знищим буржуїв, дамо тобі лад і спокій, навезем краму, машин...

Та й навезли. Подивись, чого навезли: китайців, латишів, мадяр, голодних росіян, а разом з цим комуну, черезвичайку, комбєди, цілі потяги совітських грошей, які зовсім нічого не варті.

А ти, селянин, давай хліб, скот, коней, сало, давай цукор, вугілля, сіль. Все це вивозиться комуністами в голодну й обідрану Московщину в тих же потягах, в яких привезли тобі комуну... З’явились ревкоми, ісполкоми, продкоми, наркоми, комбєди і інші “бєди”, в яких сидять зовсім чужі тобі люди. Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко-комуніст, якому все ідно, якби тільки добре пожити – чи то на Московщині, чи на Вкраїні, чи в Німеччині. Цей інтернаціоналіст, не маючи своєї хати, чи може подбати про твій спокій, про забезпечення твоїх потреб?..

До якого часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?!

Годі!

Терпець увірвався... Бери рушницю, вила, лопату і гони з рідної землі дармоїдів. Ти їх виженеш, як вигнав Деникіна, як вигнав їх уже два рази.

Геть чужинців з України!

Хай живе Українська селянська Республіка!

 

Командуючий повстанцями Херсонщини та Катеринославщини

Отаман Гулий-Гуленко”.

 

Як починався його життєвий шлях?

Андрій Олексійович Гулий народився в жовтні 1886 року у селянській родині в Новоархангельську (нині Кіровоградська область). Навчався в Одесі, де закінчив престижну Рішельєвську гімназію та Новоолександрівський інститут сільського господарства й лісівництва. “Необхідно зазначити, – говорив Андрій Гулий, – що сім’я моя була чисто українською. Вже навчаючись у гімназії, я детально вивчив всю українську літературу, а в інституті вступив до Української громади і вів там просвітницьку роботу”.

Під час Першої світової війни Андрій Гулий воював на Південно-Західному фронті, був тричі поранений. В 1917 р. підвищений до капітана. Під час Лютневої революції Андрія Гулого обрано до дивізійного комітету, а у травні 1917 р. делеговано на Всеукраїнський з’їзд військовиків, “оскільки від самого початку революції він включився в український рух, який розпочався в армії”. У вересні 1917 р. очолює господарчий відділ Управління технічних військ Центральної Ради.

У грудні 1918 р. Гулий отримує призначення командуючого Революційними військами Катеринославщини, формує декілька військових частин. У січні 1919 р. відкриває проти білогвардійців цілий фронт – від Херсона до Олександрівська, а проти Махна – фронт від Олександрівська до Новомосковська.

До кінця 1919 р. отаман громив білогвардійців у районі Черкас, Чигирина, Знам’янки, П’ятихаток, Катеринослава та Єлисаветграда. На той час сили повстанців Катеринославщини й Херсонщини налічували до 20 000 коліїв.

Слід зазначити, що Андрій Гулий розгортав повстанські дії на захист української державності у повному відриві від уряду: він не знав, що сталося з Директорією, нічого не знав про долю Української армії.

Історична вина Директорії полягала в тому, що вона не звернула уваги на потужні повстанські сили Півдня та Сходу України, які відстоювали “самостійність УНР”.

 

12 лютого 1920 року в Медведівці, де колись запалала перша іскра Коліївщини, відділ Гулого влився до Армії УНР Зимового походу. Водночас Гулого-Гуленка було призначено командиром 1-ї Запорізької дивізії.

Вже в лютому – березні дивізія Гулого-Гуленка громила та обеззброювала червоні частини під Голованівськом, Ольвіополем (нині Первомайськ Миколаївської області), Кам’янкою, станціями Ташлик і Шестаківкою.

17 квітня було важливим днем для Гулого-Гуленка, його дивізії, для всієї Армії УНР. В цей день вирішувалась доля Зимового походу.

Армія, яка вже п’ятий місяць воювала без зв’язку з урядом УНР, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі... Не маючи набоїв та снарядів, вона підійшла під м. Вознесенськ, в якому, за даними розвідки, були колосальні запаси зброї та спорядження.

І це місто треба було взяти багнетами та шаблями.

 

Атаку о 3-й годині ночі розпочала Запорізька дивізія Гулого-Гуленка.

Червоні, знаючи про незавидний стан українського війська, вирішили розбити його протинаступом. Були вислані бронепотяги, які, маневруючи залізницею, густим вогнем обстрілювали українців. Наші практично не стріляли: не було чим. Довелолося відступати. Ворог кинувся в поле. “Тим часом отаман Гулий-Гуленко особисто повів в атаку свій повстанчий відділ, який йшов за ним в огонь і воду. Полк Чорних Запоріжців підтримав атаку, а піший Запорізький полк під командою полковника Дубового, не маючи набоїв і наполовину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, підтримуючи атаку повстанчого відділу. Ворог почав відступати. Тут Кінний полк під командою полковника Литвиненка з’явився на обрії великою лавою і, випередивши піхоту, почав рубати... Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю... Запоріжці на плечах ворога вдерлись до Вознесенська”. Отак, без куль, одними шаблюками та багнетами визволили Вознесенськ.

В наказі №18 командувач Армією УНР Михайло Омелянович-Павленко зазначав: “17 квітня упертим боєм цілої армії, взято м. Вознесенськ... Величезна військова здобич є нагородою муштрованому козацтву за свою славну побіду. Здобуті військові трофеї дають можливість значно збільшити ряди нашої армії озброєним козацтвом. Хай день цей буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід”.

Але спочивати на лаврах було ніколи: 22 – 24 квітня Запорозька дивізія Гулого-Гуленка в безперервних боях. Командарм Омелянович-Павленко зазначав, що в боях коло Вознесенська, Ананьїва та Балти гулівці, тютюниківці, частини Волинської дивізії та місцеві повстанці виявили “надзвичайно велику хоробрість і відвагу”. До останнього дня Зимового походу Гулий, як зазначав сучасник, виказував “чудеса хоробрості і відваги”.

6 травня роз’їзди героїчного полку Чорних Запорожців, головної ударної сили дивізії Гулого-Гуленка, зустрілися з роз’їздами дивізії полковника Олександра Удовиченка, яка наступала на більшовиків із заходу. “Радості не було кінця. Дух армії піднявся, настрій неописуємий, – згадував політреферент УНР при Запорізькому війську В. Совенко. – Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога, не вимагаючи відпочинку. Повернулась фронтом на південь і пішла в наступ, переслідуючи розбитого ворога”...

 

В трагічному листопаді 1920 р., коли Армія УНР відійшла за Збруч, Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, на чолі 365 вершників, маючи на озброєнні 50 кулеметів, прорвав фронт і 23 листопада продерся в запілля Красної армії – на Таращанщину, а потім Уманщину.

На початку грудня 1920 р. Гулий-Гуленко з’єднався з козаками отаманів Семена Гризла, Цвітковського та Дерещука. Напередодні Нового року коло Христинівки в тяжкому бою зі значно чисельнішими силами червоних Гулий-Гуленко був тяжко поранений. Це було вже його шосте поранення.

Згодом, діставши документи, що він “ранений бандитами” лісничий, Гулий на підводі, в супроводі козака Олександра Новохацького рушив у бік Румунії.

В середині січня 1921 року, коли Дністер вкрився льодяним панцирем, перейшли на другий його бік – до Румунії.

Тим часом надійшов виклик із Тарнова – від Симона Петлюри. Їхав через Варшаву. В польській столиці зустрівся з Юрком Тютюнником та Михайлом Омеляновичем-Павленком, з якими рік тому здійснив історичний Зимовий похід тилами двох російських армій – Добровольчої і Красної. Юрко Тютюнник ознайомив Гулого-Гуленка з планами нового повстання в Україні.

В Тарнові Андрій Гулий-Гуленко дає звіт Симону Петлюрі та Раді Міністрів на чолі з В’ячеславом Прокоповичем, знову отримує призначення командувача Південною групою. Його підвищують до звання генерал-хорунжого.

В 1921 р. Південна група відновлюється...

Повстання планувалось приурочити до початку збору продподатку, але згодом, на військовій нараді в Каліші (Польща), яку скликав Симон Петлюра, вирішено відстрочити повстання на пізніший термін.

В середині жовтня Гулий-Гуленко, нарешті, отримує наказ від Юрка Тютюнника виїхати зі штабом Бессарабської групи до Уманського та Звенигородського повітів. У ніч на 17 жовтня 1921 р. Гулий разом із сімнадцятьма працівниками штабу переходили Дністер.

По дорозі до них приєднувались місцеві підпільники.

На початку листопада прибули на місце. Але Запорізької дивізії, яка повинна була прийти з Польщі у призначене місце, Гулий-Гуленко так і не дочекався. Відомості про виступ отаманів Тютюнника, Палія, Чорного та Неліговського прийшли вже після їхнього розгрому.

Довелося повертати до Румунії.

 

Невдача Листопадового рейду призвела до морального занепаду української еміграції. З Батьківщини надходили найрізноманітніші чутки, які часто суперечили одна одній. Особливий шквал чуток викликало введення непу та амністії, що давало надію частині еміграції на повернення. Але водночас доходили чутки про страхітливі репресії в Україні. Еміграція була дезорієнтована, вона запитувала у Гулого, що діється на Батьківщині?

Гулий користувався особливою довірою української еміграції, зокрема військовиків. Саме від нього хотіли почути: що робити далі?

На початку травня та в перших числах червня 1922 р. отаман двічі таємно відвідує Батьківщину. З напарником Цурканом, який дав гроші, закупили сто кіс, з якими, “торгуючи”, їздили селами і містами. Таким чином побували в Києві, Єлисаветграді, на ст. Цвіткове, у Христинівці, Тальному, Голті... На своє нещастя в Одесі Гулий-Гуленко потрапив під пильний погляд ҐПУ. Заарештували його 19 липня 1922 р. в Одесі на вул. Каранґозової, буд. 13. На момент арешту генерал мав 36 років.

Арешт Гулого-Гуленка викликав справжню сенсацію не тільки в Одеській губернській ЧК, але й серед вищого керівництва так званої Української Совєтської Соціалістичної Республіки.

 

Лише 28 лютого 1925 р. прокурор Крайній постановив обвинувачення Андрію Гулому-Гуленку. Справу передали на розгляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду, яка 27 травня 1925 р., “учитывая поражение всех врагов советской власти и незыблемость ее на Украине”, засудила Андрія Олексійовича Гулого-Гуленка не до розстрілу, а до 10 років ув’язнення “со строгой изоляцией и конфискацией всего имущества”. Подальша доля отамана невідома.

 

Наостанок хотів би сказати кілька слів щодо історичних звинувачень на адресу українських отаманів в анархічності. Переконаний: якщо кого й слід звинувачувати, то насамперед політичне керівництво УНР.

Ні Генеральний Секретаріат, ні Директорія навіть не намагалися підпорядкувати собі українське озброєне селянство. “Уряд УНР і Головна Команда Армії, – писав згодом дослідник Зимового походу Олександр Доценко, – ніколи не мали планового зв’язку з усіма повстанськими організаціями, а через це не було й систематичного керівництва ними або принаймні сталої координації акцій повстанців з акціями Армії УНР... Зв’язки нашої Головної Команди з повстанцями були спорадичними. Повстанці одержували тільки директиви загальні, а їхні провідники провадили свою роботу, орієнтуючись на місцях”.

І це попри те, що “за час перебування більшовиків вся Україна покрилася повстанськими організаціями”, абсолютна більшість яких стояла “на ґрунті самостійності УНР”!

І лише з другої половини 1920 р. почалась – але не завдяки міністрам-соціалістам, а завдяки енергії самих отаманів, насамперед Юрка Тютюнника та Андрія Гулого-Гуленка, – централізовано оформлюватись всеукраїнська мережа українського підпілля.

Але час було втрачено, а з ним й епоху, епоху, коли український народ міг стати державним. То чи варто обвинувачувати в анархії українську стихію та її небуденних представників?!

 

Згадую епізод, як в лютому 1922 р. в Бухаресті, в місії УНР, відбулася зустріч Андрія Гулого-Гуленка і Нестора Махна – двох геніальних отаманів, колишніх ворогів, які не один раз сходилися в кривавому ґерці на чорноморських ланах.

Говорили вже не як вороги – спільна поразка примирила їх.

Говорили про плани на майбутнє, адже кожний відчував потребу продовження боротьби: Гулий мріяв розпочати в Україні нове повстання, а енергійний Махно, не задоволений своєю бездіяльністю, “серйозно говорив про необхідність повстання в Бессарабії проти Румунів, на чолі якого б, за його словами, охоче би став”.

Чи зрозумів Нестор Махно свою історичну вину перед Україною, перед козаками Гулого-Гуленка та інших отаманів, що стояли на сторожі Української держави?

Гадаю, що ні.

На превеликий жаль, історичні помилки рідко коли вчать моїх земляків. Але не перестаєш сподіватись: а раптом українці, по горло ситі гіркими помилками минулого, нарешті, зроблять висновки про необхідність єдності в українському таборі – єдності сталевої, як лезо козацької шаблі.

Адже це єдина запорука нашої історичної перемоги.

 

 

Подільський отаман Яків Орел-Гальчевський

 

Під ординською навалою червоних Українська армія залишала Поділля: 21 листопада 1920 р. вона перейшла Збруч, який нещодавно з таким ентузіазмом форсувала, мріючи про визволення рідного Краю. Зараз вже ніхто не думав про визволення України, прагли лише якнайдорожче віддати останні метри української землі і тим самим захистити честь своєї зброї.

Серед відступаючого війська не було паніки, ніхто не допускав думки про капітуляцію. Всіх охопило вперте бажання в ар’єргардних боях завдати окупанту найболючіших втрат.

21 листопада, під Волочиськом, близько 17 год., майже всі установи УНР та запільні частини армії перейшли кордон. Біля залізничного мосту лунали вибухи: то бронепотяги з гонором завершували своє героїчне життя… На польському боці старшин і козаків розлучали зі зброєю, з якою вони пройшли десятки боїв. Ще тяжче було пережити козакові розлуку з конем – своїм вірним бойовим товаришем. Загартовані у боях козаки плакали, цілували коней, передаючи їх у чужі руки…

Уродженець подільського села Гута Літинська (тепер Малинівка Літинського району Вінницької області) колишній вчитель Яків Гальчевський, не бажаючи опинитись за польськими “приятельськими” дротами, залишився на окупованій Красною армією території. Він вирушив на рідну Літинщину, щоб із настанням весни відновити боротьбу.

Почалась тяжка праця. За кілька тижнів сотник українського війська Гальчевський обійшов Літинський, Вінницький та Летичівський повіти. Відшукував товаришів по зброї, які переховувалися від більшовиків. Переконував їх продовжувати боротьбу.

Червона влада своїми грабунками та насильними мобілізаціями сприяла сотнику: агітувати були легко. Червоні діяли у стилі золотоординців: ґвалтували жінок, дівчат і підлітків, палили села, забирали все, чого бажала занадто широка “русская душа”. А тих, хто не виявляв радості з приводу жахливих мордів, розстрілювали. Мав рацію Микола Міхновський, який ще в 1900 р. застерігав український народ, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде безмірно важчим і жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії”.

Окупанти поводилися зухвало. Насміхалися над місцевими традиціями, палили “Просвіти”, руйнували церкви та пам’ятки архітектури. У Могилеві-Подільському, наприклад, червоноармійці 295-го полку вимостили стайню плитами з православного цвинтаря. Розганяли святочні зібрання, вечори, присвячені пам’яті Тараса Шевченка.

Не дивно, що селяни в листах до своїх рідних, насильно мобілізованих до Красної армії, писали: “Комуністи деруть із нас шкуру. Чути, що буде війна народна, і дай, Боже, війни”.

І народна війна почала зблискувати. У січні 1921 р. в Липовецькому повіті Подільської губернії розпочали повстанчу акцію отамани Король, Чуприна, Зубчевський та Мельник, у Гайсинському – отаман Лихо-Дорошенко. 24 січня 1921 р. згідно з наказом Симона Петлюри командування над 144-ою Надбужанською повстанською дивізією обійняв отаман Хмара-Годзиківський. На початку лютого на ґрунті “продразвьорстки” спалахнуло широке повстання у Придністров’ї. Штаб 12-ї червоної дивізії повідомляв, що у Могилівському повіті нараховується 5000 повстанців, а у Ямпільському – 12 тисяч. Попри надзусилля окупантів, повстанський рух на Поділлі поширювався.

 

Як військовий фахівець, Яків Гальчевський від початку організував добру розвідку. Його поінформованість вражала: Яків завжди знав що, де і як діється, хто “сексотить”. Отаман скрізь мав своїх інформаторів: на залізниці, телеграфі, в ревкомах та “комбєдах”, навіть у військових частинах і ЧК. Особливу увагу він надавав викриттю і знищенню “сєкрєтних сотрудніков ЧК”. Розуміння особливої ваги розвідки і контррозвідки оберігало життя отаману та його козакам.

Осередком свого штабу Орел-Гальчевський вибрав село Брусленів, навколо якого – особливо з півночі і сходу – росли густі ліси. Завдяки свідомій інтелі­генції Брусленів, який нараховував близько трьох із половиною тисяч мешканців, не мав симпатій до більшовиків. Ті ж кілька перевертнів, які симпатизували комуні, сиділи мовчки, навіть не пробували доносити на повстанців, бо вже не раз чули, як у сусідніх селах із невідомої руки гинув той чи інший сексот.

“До зрадників-“хохлів”, які запо­бігають ласки у комуністів, мусимо бути нещадними, – навчав Гальчевський своїх козаків. – Коли б на Лівобережжі та й на Правобережній Україні було менше людей, одурманених комуністами, то чужинці у нас були б не панували”.

“Ми сильні своєю таємничістю, – продовжував отаман, – дібра­ним елементом, нежданим нападом-заскоком, використанням ночі, поганої пого­ди, безпосередньою бійкою руками і скорим зникненням. Нам одна дорога, а воро­гові, що хотів би нас знайти, двадцять доріг до нас. І коли ворог знайде нас, то ми можемо вибрати: або зникнути, гублячи сліди, або зробити засідку, дати прочухана і відійти. Найчастіше діятимемо під покровом ночі малими гуртами, атакуючи по черзі важливі об’єкти: штаб, телеграф, варту, казарми, чрезвичайку, міліційну станицю, всеобуч, ревком та інші установи, за допомогою яких большевики тримають у ярмі Україну. До приватних помешкань повстанець, щоб не розпорошуватись, не повинен заходити. Тільки на виразний наказ можна зайти до будинку, щоб витягнути з нього якусь важну большевицьку рибу, чи до в’язниці, щоб визволити полі­тичних в’язнів. Кримінальників зали­шати під замком, як таких, що їх кожна вла­да мусить замикати. Документацію у штабах, ЧК, ревкомах й інших важливих установах треба обов’язково забирати, бо вони є найкращим дже­релом інформацій про ворога, зрадників і патріотів. Перед відходом – палити військові об’єкти: вогонь вночі має свою психологічну силу і мову, та й пізніше свої і вороги довго ще оглядатимуть згарища та з острахом згадуватимуть про тих, що таку помсту комуні заподіяли… Може, ми, врешті-решт, покладемо свої голови, але пам’ять кривавих змагань залишиться для тих, що будуть боротися після нас. Хай бодай одну тисячу ворогів, що з холодної півночі обсіли нашу землю… ми відправимо на той світ. Тоді во­роги боятимуться. Ненави­дітимуть нас. І почуватимуться зай­дами”.

 

Однією з найболючіших для українства була проблема підпорядкування. Українець – відважний лицар, але коли справа доходить до підпорядкування комусь… “Ми, українці, – розмірковував Яків Гальчевський, – охоче підлягаємо командантам-чужинцям чи україн­цеві в чужій службі, але у своїй армії чи адміністрації майже кожному українцеві здається, що він найрозумніший, а його зверхники – це дурні, злодії та зрадни­ки. Не визнають авторитету свого, підривають його на кож­ному кроці… Чи не тому ми досі не маємо держави?”

Яків Гальчевський не один раз доводив свою здатність передати владу, коли бачив, що цього вимагає добро справи. Його власний приклад ідеального воїна Української революції дисциплінував козацтво. Саме тому відділ Орла був надзвичайно успішним у бою.

 

Ворог почав перемагати нас лише тоді, коли зумів розбити село на ворогуючі частини, коли свою імперіалістичну інтервенцію приховав за кольорами української громадянської війни. “Лихо було і є на українській землі тому, що один брат є повстанцем, а другий – агент ворога, – вважав Яків Гальчевський. – Зять – повстанець, а тесть доносить на нього. Чоловік прагне своєї держави, а жінка собі комісара вподобала й видає мужа в руки червоних, коли він, ведений тугою, загляне до власної хати подивитися на своїх дітей. Буває, що батько – свідомий українець, а син комсомольцем став. Донька мріє про козаччину, українське військо, прапори і свого майбутнього чоловіка – козака, а мати тужить за “матушкою-Ро­сією”. Нема білої Росії, то й червона до­бра, бо принаймні на “благородній” мові го­ворять, а не “по-хохляцьки”.

“І все ж 1921 рік боротьби з окупантами за нами, – підсумовував Яків Гальчевський. – Баланс: за цілий рік ми втратили лише кілька осіб убитими й кілька пораненими, втрати ж червоних були незвичайно великими. Ми маємо морально добре почуття, а окупанти при­гноблені. Ми здобули життєвий і бойовий досвід, загартували свої характери й тіло, маємо віру, ідею, а червоні у безсилій злобі лютують і скаженіють, що ми не стали їхніми рабами. Ми почуваємося серед свого народу, на своїй, святій для нас, землі, а наїзники весь час – серед селянського моря, ворожого їм.

Перед нами стоїть тернистий шлях із боротьбою, небезпеками, а може, й смертю. Ми йдемо своєю дорогою свідомо, горді й незламні. Нам ніщо не страшне, навіть муки і смерть, бо ми фанатично настроєні: до безмежності кохаємо свій край, свою свободу і свій нарід.

Хоча часом його ненавидимо”.

 

Попри те, що Орел перебував у безперервних боях, він усе-таки знайшов час заскочити у Пашківці, щоб покарати керівників так званої Пашківської республіки, які вписали одну з найганебніших сторінок в історію України.

Коли наприкінці листопада 1919 р. уряд УНР потрапив у незавидну ситуацію і під натиском Красної армії змушений був тікати до Старокостянтинова, залізницю Проскурів – Старокостянтинів обсіли анархічні загони “Пашківської республіки”, які не визнавали жодної, крім своєї, влади.

Український уряд було принижено: його змусили підписати договір із сільськими дядьками про перепуск разом із військом (!!!) через Пашківську волость. Однак віче жителів волості “не ратифікувало” цього “договору”. Врешті-решт, величезне майно Армії УНР, в тому числі й вагон із гривнями, потрапило до рук більшовиків та анархічних юрб селян.

“Ця історія дає змогу уявити, – зазначав генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник, – який був авторитет центру в масах!.. А можна було підтримати цей авторитет, наказавши військовому командуванню ліквідувати “пашківців”. Одержавши такий наказ, я міг би його виконати, були для того засоби і бажання”.

Такої ж думки дотримувався і Яків Гальчевський. Він був переконаний, що село Пашківці ніколи не увійшло б ганебною сторінкою до історії українського визвольного руху, коли б “сильна карна експедиція приї­хала на терен “республіки” та щодесятого бун­тівника розстріляла”, а самі Пашківці та довколишні села, які підтримали бунт проти Директорії, зрівняла із землею. На пожа­рищі, на думку Гальчевського, слід було б поставити величезний хрест із написом: “Село Пашківці за бунт проти рідної влади зметене з лиця землі, і назва його зникає раз і назавсіди”.

Палити село вже не випадало, а ось знищити ініціаторів заколоту проти української влади ніколи не пізно.

Каральний відділ Орла оточив Пашківці. Отаман наказав арештувати кількох членів т. зв. Пашківського республіканського уряду та злодіїв, які грабували транспорти міністерств УНР. Всього вісім осіб. Слідство довго не барилося. Суд також був лаконічним. Як і розстріли винних над ставом.

 

До літа 1925 р. продовжував збройну боротьбу Яків Орел-Гальчевський.

Лагідний і наче несміливий у поводженні з близькими, він був лютий у гніві і безмежно відважний у бою…

Немилосердно і щонайперше розправлявся він зі зрадниками Батьківщини. Тоді ворог втрачав опору, і бити його було справою не такою вже й важкою.

З початком Другої світової Орел-Гальчевський відновив боротьбу за Самостійну Україну – вже як організатор і керівник Грубешівської самооборони на Холмщині, який вже після смерті отамана перетворився на один із загонів Української Повстанської Армії.

До останку віддавши себе справі визволення Батьківщини, Яків Гальчевський став взірцем дисциплінованого українського вояка-повстанця. Його приклад, як і Костя Блакитного, Петра Філоненка, Ананія Волинця, Василя Чучупака, Марії Соколовської та багатьох інших отаманів перекреслює фальшиві звинувачення фальшивих істориків у недисциплінованості українського лісового та степового воїнства.

Вірю: невдовзі слова “отаман” і “отаманія” зазвучать, як колись, – дзвінко і гордо. Піде, піде – для когось – застрашуюча (застрашлива?) луна.

А Україна обов’язково спом’яне добрим словом полум’яних дітей своїх – засмаглих, припорошених пилом безперервних доріг нащадків Максима Залізняка та Івана Ґонти, які пробудили творчий дух Гайдамаччини ХХ століття!