Передумови до модернізації освіти і Болонський процес.

 

Антологічний огляд розвитку педагогіки, викладений в попередній главі, і аналітичний погляд на початок ХХІ століття підводять до того, що цей період характеризується вкрай насиченою інформатизацією і глобалізацією, диктує свої вимоги до професійних і особистісних якостей випускників ВНЗ. Педагогіка повинна чітко реагувати і визначати, якою буде вища освіта ХХІ століття.

Попит на освіту зростає у всьому світі. За даними ЮНЕСКО, чисельність студентів за останні 40 років зросла в 6 разів. Якщо в 2000 році у ВНЗ світу навчалось 82 млн. осіб, то в 2015 році студентів буде 97 млн., а в 2025 році їх кількість перевищить 100 млн.

Ці обставини зобов’язують педагогічну науку, всю педагогічну спільноту через інтелектуальні зусилля проектувати і створювати новий простір життя, духовний світ науки, культури, моральні норми буття людини в суспільстві в ім’я її благодатного розвитку в межах людського світу.

Такий розвиток можливий тільки в рамках гуманістичної парадигми соціології і адекватної педагогіки. Проблеми духовного життя суспільства неможливо здійснити без залучення і розробки сучасних засобів соціологічного знання, провідником якого повинна бути педагогіка. Не випадково Жак Аллан[1] вважає розвиток освіти вкладом у майбутнє.

Освіта як важливий соціальний інститут, що сприяє розвитку демократії і рівності, розвитку людських ресурсів, на думку вченого, виконує такі важливі функції в суспільстві:

§ як один з інститутів, що забезпечує права, розвиває творчі здібності людини, поглиблюючи її участь в економічних, соціальних і культурних взаєминах у суспільстві, забезпечуючи більш ефективний внесок у розвиток людства;

§ сприяє економічному зростанню, здійснюючи вирішальний вплив на продуктивність економіки;

§ відіграє провідну роль в технологічних перетвореннях;

§ забезпечує рівень індивідуальної відповідності сучасним вимогам, розвитку раціональності абстрактного мислення та інших якостей людини, необхідних їй в повсякденному житті;

§ здійснює передачу й трансформацію культури, відтворює і створює соціальні функції і статуси як основу для виробництва «більш обдарованого й різноманітного людського капіталу»;

§ покращує взаємини між людиною й навколишнім середовищем.

Пріоритетним завданням освіти є розвиток і формування в людини таких здібностей, які дозволили б їй комфортно адаптуватися до мінливих соціальних умов і створювати новий соціальний простір. Вперше ці завдання прозвучали в Доповіді Римському клубу «Немає меж навчанню» в 1979 році (Botkin J.W., Elmanda M., Malitza M., 1979). Тоді ж з’явився новий термін «інноваційне навчання» як навчання, що стимулює інноваційні зміни в культурі і соціальному середовищі, як реакція на проблемні ситуації, що виникають в житті людини чи суспільства.

Ця доповідь констатувала стан кризи, в якому опинилась система сучасної освіти. Спробою подолати цю ситуацію стали реформи освіти, які були проведені в передових країнах світу: США, Великобританії, ФРН, Японії.

В Україні тільки в останні роки розпочались обговорення й декларування заяв на тему серйозної модернізації освіти.

Є надія, що слідом за деклараціями з’являться і конструктивні рішення, і реальні економічні дії на користь модернізації освіти.

 

 

Світ початку ХХІ століття стає все тіснішим. Для кожної національної економіки головним є уміння швидко перебудовувати економіку на світове економічне поле, на якому здійснюється тісна, взаємообумовлена підприємницька діяльність світової спільноти. Світова економіка пов’язує національні економіки суверенних держав настільки, що існування економіки окремо, тобто ізольовано, неможливе.

Великі зміни в світовій економіці відбулися в процесі інтернаціоналізації й глобалізації виробничих сил, розвитку валютно-кредитних відносин, активного впровадження сучасних технологій, високої якості товарів і послуг, інформаційного забезпечення міжнародної конкуренції та інформатизації освіти. Світова економіка є майбутнім національної економіки кожної суверенної держави.

З одного боку, світова економіка – це сума всіх національних економік світу, а з іншого – це сукупність частин національних економік, які взаємодіють із зовнішнім світом.

Система світового господарства складається з багатьох основоположних елементів: національної економіки, транснаціональних корпорацій, регіональних інтеграційних об’єднань, міжнародних економічних організацій, міжнародної торгівлі, міжнародного руху капіталу, міграції робочої сили, передачі технологій, міжнародних фінансів.

З викладеного випливає, що в останні десятиріччя в світовій економіці визначились та інтенсивно продовжують наростати нові тенденції, які будуть мати вирішальне значення в ХХІ столітті для подальшого ходу економічного розвитку в усіх країнах.

Глобалізація економічної діяльності. Виявляється в усе більшому розширенні й поглибленні міжнародних зв’язків у сфері інвестицій, виробництва; обігу, постачання і збуту фінансів, науково-технічного прогресу. Глобалізація вносить зміни також і в систему вищої освіти. З’явився попит на випускників ВНЗ, що відповідають міжнародним стандартам за рівнем професійної підготовки та особистісними якостями.

Лібералізація міжнародної економічної діяльності ринків. Відбувається відкриття національних економік, що означає поступове ослаблення чи усунення перешкод на шляху міжнародного руху товарів, послуг, об’єктів інтелектуальної власності, праці, капіталу, фінансових ресурсів.

Регіоналізація світової економіки. Виявляється у формуванні міждержавних об’єднань (зон вільної торгівлі, митних спілок, «спільних ринків» економічних спільнот і т.ін.), що передбачають створення сприятливих умов для розвитку економічних зв’язків між країнами-учасницями.

Інформатизація світової економіки. Виявляється в усе більш широкому використанні комп’ютерних систем, телекомунікацій, мережі Інтернет в сучасній економіці, науці, освіті, культурі. Інформаційні технології розвиваються прискореними випереджувальними темпами, а інформація – науково-технічна, економічна, політична, соціальна – набуває все більшого значення в житті суспільства, в тому числі в міжнародній економічній діяльності.

Викладені вище тенденції розвитку економіки зобов’язують працівників освітньої системи звернути на них пильну увагу і, головне, вжити кардинальних заходів для того, щоб відповідати вимогам, які висуває сучасна економіка, наука і технологія до працівників професійної освіти, що готують фахівців для цих сфер. Цілком очевидно, що якість підготовки фахівців-випускників вищих і середніх професійних навчальних закладів відстає від прогресу науки і технології, економіки. І чим швидше прогресують ці напрями, тим помітніше відставання в якості підготовки фахівців.

Зазначений розрив пояснюється тим, яке місце посідає освіта в ланцюзі отримання й засвоєння суспільством нових знань, в ланцюзі прогресивного технологічного і духовного розвитку суспільства. Цей ланцюг починається з відкриття чи винаходу, за яким настає й інформаційний етап: новинка стає відомою широкій науковій та інженерній спільноті. Однак навіть з теперішніми засобами комунікацій на це витрачається чимало часу, після чого можна оцінити істинність і масштаби застосування нововведення, а отже, і кількість необхідних суспільству фахівців, які володіють новими знаннями. І тільки після такої оцінки з’ясовується доцільність включення нового матеріалу в навчальні програми підготовки фахівців.

На розрив між досягненнями науки і змістом професійної освіти впливають фактори, обумовлені специфікою соціально-економічного і соціокультурного розвитку країни: стан її економіки,

 

 

готовність і здатність населення і держави оплачувати систему освіти, науково-технічна й освітня політика уряду, рівень бюрократизації самої системи освіти і багато якостей учасників інноваційного процесу. Всі вони в сукупності визначають стан і динаміку системи освіти, її параметри й інноваційні можливості.

Отже, прорив України в економіці, вступ її в СОТ можуть забезпечити кадри нової формації, а їх повинна готувати система вузівської і післявузівської освіти, тобто викладацькі кадри цієї системи. Для цього перепідготовка і перепрофілювання викладацьких кадрів у системі «інститутів (факультетів) післядипломної освіти», в аспірантурі й докторантурі, в системі роботи ВАК (дисертаційних рад), особливо за напрямами, що забезпечують прорив у світове економічне середовище, повинна стати найголовнішим стратегічним і технологічним завданням освітньої системи України початку ХХІ століття.

В умовах ринкової економіки підготовка кадрів та потреба в них вирішується за принципом попиту й пропозиції. Причому при підвищеному попиті рішення має комерційний характер через платне навчання. В зону ризику потрапляють всі учасники. Ризик для того, хто навчається, виявляється в багатьох аспектах. Наприклад, чи правильно обрав майбутню спеціальність, навчальний заклад? Чи враховані можливі зміни ринкової кон’юнктури на момент закінчення навчального закладу та інше? В зону ризику потрапляє і навчальний заклад разом з освітньою системою, оскільки термін морального старіння багатьох галузей знань скоротився з 5 до 3 років. З цієї причини постають запитання: наскільки досконало й оперативно оновлюються освітні принципи професорсько-викладацького складу конкретного навчального закладу і самої освітньої системи країни в цілому? Чи відповідає вітчизняний освітній рівень західним стандартам бакалавра і магістра? Як бути з проміжним освітнім рівнем спеціаліста, який властивий вітчизняній системі освіти? Світовий досвід показує, що у виробничій сфері бакалаврів повинно бути в 4 рази більше, ніж магістрів. Недотримання цього оптимуму призвело до того, що праця «спеціалістів» через їх перевиробництво по відношенню до бакалаврів знецінена і зводиться до буденних обов’язків більш низького рівня. Ось чому вища школа повинна поступово відмовлятися від випуску «спеціалістів» і переходити на випуск бакалаврів і магістрів, тобто давати випускникам вищу освіту за двома рівнями.

Якщо ми хочемо домогтися серйозних успіхів у цій справі, необхідно дуже ретельно оцінити й проаналізувати результати перекодування й перепрофілювання кадрів через перепідготовку спеціалістів, здійснюване багатьма навчальними закладами країни та їх філіями. Допомогло б і узагальнення передового закордонного досвіду.

Можна з певністю відзначити, що оцінка, аналіз і узагальнення вітчизняного і світового досвіду в цьому напрямі дозволить докорінно удосконалити й оновити освітню систему. Це ще один крок до економічного зростання країни. При цьому значущість інтелектуального потенціалу порівняно з сировинним буде неухильно зростати, особливо якщо подібні заходи будуть здійснені якомога швидше.

З урахуванням наростання процесів глобалізації одним з визначальних моментів економічного розвитку стає сучасна система цінностей, що ґрунтується на професійній мобільності фахівців. Саме компетентна людина, яка здатна орієнтуватися в можливих варіантах розвитку тієї чи іншої ситуації, вміє гнучко і творчо підходити до розв’язання проблеми, – ось соціальне замовлення на сьогодні для системи професійної освіти взагалі та для вищої школи, яка займається перепідготовкою і перепрофілюванням кадрів, зокрема.

З викладеного випливає, що успіх розв’язання соціально-економічної проблеми в першу чергу визначається педагогічними кадрами, які реалізують завдання, що стоять перед освітньою системою. В міру розвитку соціально-економічного стану суспільства вимоги до системи освіти, а значить і до педагогічних кадрів, постійно зростають. Тому однією з актуальних проблем освітньої системи є проблема підготовки педагогічних кадрів, тобто проблема педагогічної освіти.

Система педагогічної освіти повинна забезпечити безперервність професійної підготовки. Це може бути досягнуто в тому випадку, коли буде забезпечена ступенева її побудова в усіх ланках педагогічної освіти – довузівській, вузівській і післявузівській. При цьому слід зважати на те, що з кожним роком все швидшими темпами змінюється соціальне замовлення суспільства на того чи іншого фахівця.

Це особливо важливо враховувати при підготовці педагогічних кадрів, оскільки готувати їх слід з подвійним випередженням по відношенню до сьогоднішнього соціального замовлення. При цьому система педагогічної освіти повинна мати інтегральний характер, що означає побудову професійної підготовки, яка відповідає соціально-економічним вимогам сьогоднішнього дня.

У поняття інтегративності входять такі вимоги до побудови системи, за яких забезпечується єдність теоретичної і практичної, а також загальноосвітньої і професійної підготовки, обов’язкове формування всього комплексу професійних, духовних, моральних якостей фахівця.

Педагогічна освіта на всіх етапах, безумовно, вимагає певного науково-методичного і матеріального забезпечення. Розробка професійно-освітніх програм, навчальних планів, програм різних навчальних дисциплін, створення сучасних електронно-інформаційних технологій навчання, підручників, навчальних посібників, різних методичних матеріалів, сучасного технічного скорочення навчального процесу також є необхідним напрямом у реалізації нової системи безперервної педагогічної освіти.

І ще дві досить важливі вимоги при підготовці, перепідготовці викладацьких кадрів вищої професійної школи – варіативність і динамічність,а іноді й суперечність в розвитку системи педагогічної освіти. Ці категорії передбачають орієнтацію аналізу й оцінки якості професійної підготовки фахівця в галузі освіти не тільки і не стільки на вимоги, що висуваються до фахівця сьогодні, скільки на прогнозування тих вимог, які повною мірою враховують перспективи розвитку суспільства і зміни в соціальному замовленні на кваліфікованого фахівця відповідного напряму.

Тільки при такому підході, рішуче відходячи від застарілих традицій, дбайливо зберігаючи все позитивне, вносячи нове в чинну систему освіти, можна уникнути грубих помилок і своєчасно внести корективи в процес безперервної педагогічної освіти.

Дуже важливо відзначити, що, розвиваючись на основі ідеї єдності й відкритості освітнього простору України та інших країн, володіючи якостями варіативності, послідовності і гнучкості, задовольняючи потреби особистості і ринку професій, система вищої професійної (педагогічної) освіти стає здатною до саморозвитку.

Будь-яка система освіти, в тому числі й система вищої педагогічної освіти, має право на існування тільки в тому випадку, якщо при цьому чергове покоління опановує той соціальний досвід, який необхідний для подальшого прогресу суспільства. Однак в сучасних умовах реалізації тільки цієї вимоги стало недостатньо. На сьогодні освітня система повинна виконувати ще цілий ряд актуальних завдань: створювати об’єктивні умови для максимального розвитку особистості; спонукати до самовдосконалення; забезпечувати можливість реалізації постійного оновлення; забезпечення соціальної захищеності кожної особистості. Цього можна досягнути, якщо при побудові подібної системи досить повно реалізувати принципи її демократизації і гуманізації. Зазначимо, що гуманізація і демократизація системи освіти передбачають внесення якісних змін в її зміст і структуру.

У плані вирішення названих проблем креативно орієнтованими педагогами і вченими ведуться дослідження і впровадження сучасних освітніх технологій і педагогічних систем, які включають активні методи навчання, ситуаційні завдання з життєво-практичним змістом, імітацію різних соціальних і професійних функцій – ділові педагогічні ігри та ін.

Накопичений досвід застосування групової навчальної роботи, колективно розподіленої навчальної діяльності, міжпредметних завдань, елементів інтеграції навчальних дисциплін, в тому числі в формі інтеграції навчальних занять. Застосовується текстовий і рейтинговий контроль оцінки якості знань із застосуванням програмних засобів на основі комп’ютерної техніки. Апробуються індивідуальні плани розвитку учнів, а також індивідуально-авторські системи освітньої діяльності викладачів і педагогічних колективів. Активно розвиваються інформаційні освітні технології на основі сучасної комп’ютерної та аудіовізуальної техніки та ін.

Перераховані інновації повинні стати нормою широкого кола навчальних закладів. Обговорювана концептуальна проблема може мати декілька сценаріїв розв’язання, що включають ряд спільних моментів.

 

 

Наприклад:

- оцінка, аналіз і узагальнення передового вітчизняного і закордонного досвіду функціонування окремих типів освітніх систем з перепідготовки і перепрофілювання фахівців через другу вищу освіту;

- розробка і використання економічних і правових механізмів підвищення якості освіти;

- складання і постійне корегування моделі діяльності фахівця з урахуванням темпу змін вимог до неї;

- перманентне структурування й оновлення навчальних планів перепідготовки й перепрофілювання фахівців на основі другої вищої освіти з урахуванням нових вимог до фахівців цього профілю;

- радикальне оновлення методичних основ освітньої системи з урахуванням все нових і нових прогресивних напрямів освітніх технологій.

При відборі слухачів на факультет підвищення педагогічної кваліфікації чи отримання кваліфікації «Викладач вищої школи» визначальним критерієм готовності претендента до педагогічної діяльності можуть бути:

Професійно-педагогічна компетентність як інтегральна професійно-особистісна характеристика, яка визначається готовністю і здатністю виконувати професійно-педагогічні функції у відповідності з прийнятими в соціумі на цей час нормами і стандартами.

Особистісно-значуща схильність до професійної діяльності як різновид інтегральної індивідуальності, особистісно-індивідуальної компетентності, що є самоорганізаційною, саморегуляційною системою соціальних і професійно значущих рис і властивостей особистості, яка володіє якостями, необхідними в професійній діяльності і громадському житті: високою загальною і методологічною культурою мислення, моральністю, здатністю напрацьовувати ефективні способи діяльності в обставинах, що змінюються, застосовуючи мобільність своїх знань, гнучкість методу й критичність суджень; здатністю мобілізувати всі свої сили і ресурси на досягнення поставлених завдань; компетенцією у вирішенні різних педагогічних ситуацій, умінням високоефективно виконувати свої професійні функції на основі індивідуально-особистісного стилю діяльності; постійною готовністю до обраної професії. Сучасний стан соціальної, економічної і політичної нестабільності однозначно призводить до необхідності прийняття відповідних законів, норм, правил. Це стосується й освітньої системи, її методології[2]. Тому політика в освітній системі спрямована на відмову від адміністративних методів формування змісту професійної освіти при збереженні єдиного освітнього простору, на розширення прав регіонів, навчальних закладів, студентів у визначенні змісту навчання і способів його засвоєння.

Водночас для успішних злагоджених дій всіх суб'єктів, які взаємодіють у сфері професійної освіти, необхідна спільна «мова спілкування» – базова система понять державного стандарту[3] професійної освіти. Зрозуміло, в будь-якій новій галузі знань система понять складається не відразу, вона зазнає безліч змін у міру просування відповідних досліджень і розробок, їх перевірки на практиці, узгодження позицій в суміжних галузях і в ході міжнародної співпраці.

Європейське освітнє співтовариство під знаком так званого Болонського процесу почало своє функціонування з травня 1988 р. після ухвалення спільної декларації чотирма міністрами (Англії, Германії, Італії, Франції).

Саме процес глобалізації та бажання України стати членом європейського економічного співтовариства зобов'язало працівників освітньої системи вжити кардинальних заходів для того, щоб

випускники вищих навчальних закладів відповідали вимогам сучасної економіки, науки і технології. Названі умови можуть бути виконаними при дотриманні єдиних стандартів. Освітні стандарти потрібні, по-перше, викладачам і студентам, які повинні в ході навчальної діяльності виконувати вимоги стандарту і доповнювати його з урахуванням своїх можливостей та інтересів; по-друге, адміністраторам, працівникам системи освіти від міністерських посадовців до ректорів навчальних закладів для формування адекватних механізмів у сфері планування, регулювання і контролю за навчально-виховним процесом; по-третє, працівникам служб зайнятості як основний орієнтир з працевлаштування і перекваліфікації звільненого і незайнятого населення; по-четверте, так званим соціальним партнерам – працедавцям, профспілкам і особам найманої праці для свідомого вступу у трудові відносини, регулювання питань штатного розпису, тарифних ставок і посадових окладів – всієї системи ієрархій, заснованих на кваліфікації і професійній компетенції; зрештою – нашим партнерам з ближнього і дальнього зарубіжжя для забезпечення прав людини і вільної взаємодії на міжнародному ринку праці.

Таким чином, необхідно врахувати інтереси всіх вказаних суб'єктів, забезпечити розуміння документів стандарту кожним із суб'єктів і взаєморозуміння між ними при вирішенні двосторонніх і різносторонніх питань професійної освіти. У межах розгляду поняття державного стандарту важливо визначити загальні вимоги до стандарту, що випливають з раніше визначених його основних функцій.

Перш за все, стандарт повинен стати основним інструментом управління якістю професійної освіти на державному рівні. Відповідно, він повинен включати всі необхідні компоненти, пов'язані з поняттям «якість вищої професійної освіти». В широкому розумінні якість професійної освіти визначається тим, наскільки вона відповідає поточним і перспективним завданням соціально-економічного розвитку суспільства, тобто наскільки вона відповідає запитам окремої особистості і суспільства в цілому, держави і наявних галузей продуктивної діяльності людини.

Стандарт вищої професійної освіти повинен служити соціальною гарантією членам суспільства, їх конкурентоспроможності на вітчизняному і світовому ринках праці і відповідати їх персональним потребам. Для цього він повинен бути прийнятним для всіх регіонів і суб'єктів, посильним для студентів як за змістом, так і за обсягом, повинен спиратися на реальні ресурси в суспільстві (не виходити за межі можливого на поточній стадії розвитку суспільства), стикуватися із зарубіжними освітніми стандартами. Безумовно, однією з важливих функцій державного стандарту вищої професійної освіти є створення умов для вільного функціонування в державі системи безперервної освіти. Освітні стандарти всіх ланок системи безперервної освіти повинні бути поступальними, добре взаємодіяти в суміжних змістових галузях.

Нарешті, державний стандарт вищої професійної освіти повинен бути основою для подальшої розробки професійних освітніх програм, комплексів методичного забезпечення навчального процесу, організації акредитації навчальних закладів, розробки стандартів професійної освіти більш високого рівня (наприклад, стандарт інженерно-педагогічної освіти) та ін., тобто повинен мати виразну дидактичну і методичну інтерпретацію.

З урахуванням пріоритетності і дослідницької логіки, питання, пов'язані з методологічним обґрунтуванням стандартизації у сфері освіти, можна розташувати в такому порядку:

1. Сутність цієї проблеми в найбільш загальному вигляді.

2. Значення введення стандартизації в сферу освіти.

3. Освітньо-педагогічні об'єкти, що підлягають стандартизації.

4. Процесуальний підхід до здійснення стандартизаційних акцій стосовно різних аспектів освітньої діяльності.

5. Ефект, якого можна і слід очікувати від уведення механізму стандартизації.

6. Роль комп'ютерних засобів у вирішенні проблем освітньо-педагогічної стандартизації.

7. Завдання, які можуть бути вирішені або оптимізовані за допомогою комп'ютерних засобів підтримки стандартизації у сфері освіти.

Практична педагогіка, як уже наголошувалося, це значною мірою мистецтво. Мистецтво ж, як відомо, продукт, перш за все, творчої діяльності. До чого ж тут стандарт?

 

Справа в тому, що будь-яка творча діяльність повинна приводити до результату, який відповідає тим або іншим суспільним, у тому числі й естетичним нормам, статистично загальноприйнятому очікуванню, які на цьому етапі дозволяють оцінити одержаний результат.

Разом з тим при всій своїй стійкості ці норми й очікування усе ж не є абсолютно стабільними в часі і навіть у просторі (наприклад, простір географічний). Звідси випливає висновок: будь-який стандарт рухомий і динамічний, він лише фіксує чинники і обставини, які зовні і внутрішньо детермінують, так чи інакше впливають на оцінку результативності будь-якої цілеспрямованої діяльності.