ПРО КИЇВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА П. МОГИЛУ

... Ім'я Могили належить до стародавніх знатних родів молдавських. У кінці XVI століття при допомозі польського гетьмана Яна Замойського один із Могил, Ієремія, зробився господарем молдавським, а в 1602 р. брат його Симеон – господарем валаським. У 1609 р. Симеон став також господарем і Молдавії, але ненадовго. Спершу він поступився господарством небожеві своєму, Костянтину, а потім турки позбавили цей рід господарства. Могили змушені були шукати пристанища в Польщі. Син Симеона, Петро, навчався, як кажуть, у Парижі, потім був на військовій службі у Польщі, а 1625 р. постригся в Печерській лаврі, ще не досягши 30 літ од роду. Вступ у чернече звання особи такої знатної і до того ж такої, що перебувала в породичанні з могутніми польськими домами, надавав підтримки православній справі...

Призначення Петра Могили митрополитом у Києві викликало надзвичайне захоплення. Учні братського училища складали йому гімни й панегірики... Друкарі піднесли віршовану брошуру, яку вони надрукували під назвою «Євфонія веселобремяча», а київські міщани спільно з козаками і православними духовними в пориві захоплення кинулися однімати в уніатів стародавню святиню руську – Софійський собор. Уніатський митрополит Йосиф Вініамин Рутський проживав не в Києві, а у Вільні. Софійський собор стояв порожній, богослужіння в ньому не відправлялося, а ключі зберігалися у шляхтича Корсака... Кияни на чолі з Баляскою, Веремієнком і слюсарем Биковцем натовпом з п'ятисот чоловік кинулися на будинок Корсака. Пан був відсутній; в домі залишалася його мати, в якої були в той час гості. Кияни зажадали ключів од собору. Пані Корсакова не дала ключів. Тоді кияни оголосили, що самі знайдуть ключі, кинулися до собору, відбили колодки, якими замикався собор, виламали двері, відлупцювали тих, котрі хотіли стати їм на заваді, забрали ризницю й посуд і відвезли в лавру до митрополита... Разом із церквою св. Софії кияни тоді ж оволоділи дерев'яною церквою св. Миколая, на місці Десятинної, і стародавніми стінами церкви св. Василія, побудованої св. Володимиром на Перуновому пагорбі.

Першою турботою митрополита було привести церкву св. Софії в благоліпний вигляд і освятити її для богослужіння; він називав її «єдиною прикрасою православного народу, главою і матір'ю всіх церков». Петро Могила старався відновити стародавню святиню Києва і разом з тим оживити в народі спогади давнини. Таким чином він відновив церкву св. Василія; з руїн Десятинної церкви збудував нову кам'яну церкву, при тому під час проведення робіт знайшов у землі гріб св. Володимира й поставив голову його в Печерському монастирі для поклоніння, відновив також церкву Спаса на Берестові.

З особливою любов'ю ставився він до Софійського собору, хоча жив постійно в Печерській лаврі, залишаючись її архімандритом...

Більше всього Могила зосередив свою діяльність на київській колегії. Одразу ж по вступові своєму в сан митрополита Могила перетворив київську братську школу на колегію, заснував іще школу у Вінниці, завів при Київському братстві монастир та друкарню і підпорядкував їх київському митрополитові. Це було порушенням ранішого розпорядження патріарха Феофана, за яким Київське братство з Богоявленською церквою підлягало самому патріархові; але це порушення виправдовувалося здійсненими змінами: заснуванням монастиря і перетворенням школи на колегію, нарешті, й тим, що колегія і монастир утримувалися головним чином коштом Петра Могили. Сам монастир заснований був зовсім на особливих засадах, ніж інші монастирі: він мав тісний зв'язок з колегією; в ньому перебували тільки ті ченці, які були наставниками: усіх їх було взято з Печерської лаври. На утримання братської колегії і монастиря Могила приписав дві лаврські волості, подарував колегії власне своє село Позняківку і, крім того, постійно давав поміч грішми на будівлі і на підтримку вчителям та учням. За його прикладом і переконаннями записана в братство шляхта помагала колегії різними пожертвуваннями...

Мета київської колегії була переважно релігійна: потрібно було виховати покоління вчених і знаючих духовних осіб, а так само й мирських людей, які могли б свідомо бачити правоту східної церкви і за своєю освітою стати врівень з тими, у борні з якими довелося б їм захищати права своєї церкви з допомогою закону і розмірковувань. Але в Польщі, як ми вказували, питання віри тісно зв'язувалися з питаннями національності; поняття про католика зливалося з поняттям про поляка, як з іншого боку, поняття про православного – з поняттям про руського; і тому завданням колегії неминуче стала підтримка і відродження руської народності...

Костомаров М. І. Галерея портретів. –

К., 1993. – С. 112, 115, 119.