Образ людини в історії філософії. Душа та тіло, біологічне та соціальне в людині

Проблема людини являється відправною точкою та кінцевим пунктом всякої філософії. Це добре усвідомлювали ще античні філософи, які в гаслі “пізнай самого себе” виразили своє ставлення до проблеми людини. “Людина завжди була, є і буде найбільш цікавим явищем для людини”, - писав античний мислитель Емпедокл, і ця думка не втратила своєї актуальності і сьогодні. А Протагор ще більш рельєфно визначив призначення людини як “міри всіх речей”, і це стало одним із основних світоглядних та методологічних принципів науки, філософії та політики сучасного світу.

Безперечно, що будь-які питання, які вирішувала і вирішує філософія, мають сенс не самі по собі, а лише в зв’язку з людиною; безпосередньо чи опосередковано ці питання неминуче торкаються людини, проблем її існування, визначення місця у світі. Що ж таке людина? М. Шелер, німецький філософ, засновник філософської антропології, цілком слушно відповідь на це запитання пов’язує з трьома колами ідей. По - перше, це коло уявлень християнської традиції про створення людини Богом. По - друге, це започатковане ще з античності коло ідей про людину як розумну істоту. По - третє, це коло ідей сучасної науки, де людина тлумачиться як досить пізній результат еволюції органічного світу. Тобто мають місце теологічна, філософська та наукова антропологія, котрі існують самі по собі і між ними не існує ніякої єдності.

Дійсно, з давніх часів існує велика кількість поглядів, концепцій, теорій, ідей, наук про людину, які можна вважати самодостатніми, певною мірою завершеними, але разом з тим єдиної ідеї, єдиної науки про людину, на жаль, не існує. Та й взагалі, у цьому зв’язку виникає питання, чи можливо створити таку єдину, цілісну, завершену науку про людину, яка б поставила усі крапки над “і“ в цій проблемі? Чи, можливо, був правий К. Ясперс, який вважав, що такої відповіді на це питання дати взагалі неможливо, тому що той, в якості кого я себе знаю, не є в істинному розумінні я сам, бо людина – це насамперед ідея, а не дійсність, яка може бути доступною емпіричному пізнанню.

Втім, в історико–філософському дослідженні цієї вічної теми вимальовуються проблеми, які пов’язані з визначенням, перш за все, сутності людини та її існування, співвідношення природного та духовного (душі та тіла), індивідуального та родового, особистого та суспільного. Філософія у всі часи прагнула створити цілісну картину людини, незважаючи на її багатомірність: людина – це і реально існуюча істота, яка мислить та відчуває; людина – це і індивід, який належить до Homo sapiens на певному етапі еволюційного розвитку світу; людина – це і соціально-історична істота.

Багатомірність людини проявляється і в біологічному, і психічному, і соціальному, і космічному відношеннях. Біологічне (тілесне) в людині проявляється у генетичних явищах, в анатомічних та фізіологічних особливостях, у нервово-мозкових та інших процесах людського організму. Психічне в людині містить внутрішній духовно-душевний світ, свідоме та позасвідоме, волю та переживання, мислення та пам’ять, характер та темперамент. З філософської точки зору доцільно виділити в складі людського буття три частини: дух, душа та тіло. В усі часи з’ясування залежності та взаємозв’язку між цими частинами було предметом пильної уваги філософів.

Кожна культурна епоха, завдяки філософії, створювала свої історичні моделі людини, в яких і розкривались споконвічні питання про її сутність і давались відповіді на них. Так, згадаємо, що в античну добу переважала космоцентрична ідея, де людина уявлялась як “малий” космос. Древньогрецькі філософи відмічали, що багатство та розмаїття якостей людини обумовлені наявністю у неї душі, яка може бути такою ж багатою та різноманітною, як і Всесвіт. “Душа, - відмічав Арістотель, - є в певному сенсі все”. Людина, як тілесно-духовна істота, вважалась центром всієї античної культури, саме тоді було створено ідеал фізичної та духовної досконалості людини, всебічно красивої, суспільно активної, героїчної - така людина була популярною в античному світі. Древньогрецькі мислителі вбачали в людині розумну істоту, звідси випливала установка всієї грецької культури – заклик до самопізнання. Сократ цей принцип поклав в основу своєї філософії людини. За Сократом, людина більш за все має потребу в пізнанні себе і своїх справ, в усвідомленні того, що є добром і злом, прекрасним та потворним, істинним та помилковим. Для Сократа сенс людського життя полягав в самопізнанні і, перш за все, у філософствуванні, тому що проникнення в своє “Я” уможливлює самовдосконалення. Його вчення – це пошук відповідей на споконвічні філософсько-етичні питання. У філософії Платона людина визначається об’єктивним світом ідей. Постановка питання про дуалізм душі та тіла складають, за Платоном, те, що визначає сутність та існування людини. Арістотель у визначенні людини акцентував увагу на її розумі та інтелектуальній діяльності, на тому, що людина є свідома діюча особа, суспільно-політична істота, життя якої за межами суспільства, етичних, державних структур неможливе. В цілому античні філософи розглядали сутність людини з раціоналістичних позицій.

Перехід від античного світосприйняття людини до християнсько-теологічного був пов’язаний з переглядом загального уявлення про людину, визначенням її сутності та призначення. В основі християнської антропології лежить віра у створення людини Богом за його образом та подобою. Головною ознакою людини є не розум, а “ серце”, любов, віра, надія. Що означає образ та подоба Бога? Християнський теолог Григорій Ниський стверджував, що Бог, створивши людину, зробив її владикою над усіма істотами; він наділив людину розумом та волею, тобто здатністю до судження та розрізнення добра і зла, вважаючи саме це сутністю людини, образом божим в ній. Християнська філософія особливо загострює проблему душі та тіла. Так, представник ранньої патристики Оріген Олександрійський вважав, що людина складається з духу, душі та тіла. Дух не належить самій людині, він дарується їй Богом і завжди спрямований до добра та істини. Душа – це наше “Я”, котре вибирає між добром та злом. Душа підкоряється духу, а тіло - душі. Але в нижчій частині душі (це пристрасті, потяги) закладене зло; і якщо людина підкоряється пристрастям, то в світ приходить зло. Зрозуміло, що воно не від Бога, а від людини. На зміну героїчному образу античної людини з її раціоналізмом в етичних поглядах, приходить культ страждаючої, покірної, аскетичної, набожної людини, воля якої визнається головною її рисою. За Августином, усі люди - не що інше, як волі. Спостерігаючи за внутрішнім життям людини, Августин підкреслював, що людина знає добро, але її воля не підкоряється їй. Таку роздвоєність людини він називає хворобою душі, котра не підкоряється людині без божественної допомоги, тобто без благодаті. Якщо Августин, ідучи за платонівською традицією, вважав душу незалежною від тіла і ототожнював її з людиною, то Фома Аквінський розглядав людину в єдності тіла та душі. Людина – це істота, яка знаходиться між світом тварин та світом янголів. За Ф. Аквінським, в людині поєднані і душа, і тіло, і ці дві складові частини формують єдину субстанцію, єдине буття, хоча головний принцип існування людини він вбачав в душі. В християнській антропології особлива увага приділяється внутрішньому життю людини. Саме в Середньовіччі почався процес формування поняття “Я”, яке пізніше стало відправним пунктом у філософії доби Відродження та Нового часу.

Саме в добу Відродження почала стверджуватися ідея про те, що людину можна зрозуміти, не втручаючись в сферу потойбічного, а лише аналізуючи умови її реального життя, від яких залежить її свобода та достоїнство як особистості. У цей час відроджуються ідеали античності, отримують розповсюдження та розвиток ідеї гуманізму, вчення про цілісність індивідуального духовно-тілесного існування людини та її органічний зв’язок з Всесвітом.

Початок Нового часу був позначений зльотом філософської думки. Це був вік розуму, розвитку науки, де панував “дух вільнодумства”. Але світлий образ людини, відтворений в епоху Відродження, змінився більш тверезим та раціоналістичним і взагалі більш вірним поглядом на людину. Людина була показана як істота складна та суперечлива. В Новий час ідея дуалізму душі та тіла досягла свого апогею у філософсько-антропологічних вченнях Р. Декарта, Т. Гоббса, Б. Спінози. В добу Просвітництва була висунута ціла низка оригінальних ідей щодо цілісної природи людини, залежності її психіки від мозку, нервової системи від тілесної субстанції. Заперечується існування загробного життя: зі смертю зникає все, в тому числі і душа. Просвітителі підкреслювали чуттєво-емоційну природу людини, значення особистого інтересу в діяльності.

Інакше зображується людина представниками німецької класичної філософії ХІХ ст. У І. Канта людина також характеризується двоїсто: з одного боку, вона як частина чуттєвого світу підпорядкована причинній закономірності; а, з другого боку, вона як носій духовного начала належить до надчуттєвого світу вищих моральних цінностей та ідеалів і, як володар чистого розуму та волі, являється законодавцем морального світу свободи та абсолютних цінностей. Отже, за І. Кантом, людина – цілісна біосоціальна істота, яка належить і до світу природного (”особливий вид тварин”), і до сфери моралі та свободи.

Наступний розвиток німецької класичної філософії привів до суб’єктивно-ідеалістичного тлумачення людського “Я” у вченні Фіхте, в якому підкреслюється переважне значення етико-вольових елементів свідомості, та до об’єктивно-ідеалістичних концепцій, в яких стверджується переважно естетико-емоційне (Шеллінг) та логіко-раціональне (Гегель). У філософсько-антропологічному вченні Фейєрбаха людина постає як матеріальна, чуттєва і духовна. “Людина, - писав Фейєрбах, - вища істота природи, тому я повинен виходити із сутності людини…” Фейєрбах усунув розрив між духом та тілом, показавши, що саме тіло служить основою цілісності людської істоти.

К. Маркс, який запропонував свою формулу сутності людини як сукупності усіх суспільних відносин, шукає визначення людської сутності у специфічній людській діяльності та бутті і знаходить його в людській праці. Саме труд створив людину, і саме в труді реалізуються та розвиваються специфічні людські якості. Маркс започаткував новий підхід до визначення людини як соціальної істоти і по суті поставив проблему про співвідношення соціального та біологічного в людині.

У ХХ столітті філософська думка здійснила новий поворот до проблеми людини. Особливо ретельно досліджувалась ця тема в екзистенціалізмі та філософській антропології. В історико-філософському розділі, де йшла мова про особливості філософії екзистенціалізму, ми досить детально розкрили підхід цієї філософії до проблеми людини. В 20-х роках цього століття виникає філософська антропологія як певний напрямок філософської думки, засновником якого був Макс Шелер (1874-1928 рр.). На зміст філософсько-антропологічних вчень особливо відчутно вплинула філософія життя Ніцше, з точки зору якої не свідомість, не дух та розум визначають природу людини, а навпаки - несвідоме творче життя, темний та хаотичний набір інстинктів. На думку представника філософсько-біологічного напрямку Арнольда Гелена (1904 – 1976 рр.) людина є біологічно неповноцінною істотою, оскільки у неї зовсім недостатньо розвинуті інстинкти, вона немовби “незавершена” у своїй біологічній організації. Суть основної тези геленівської концепції зводиться до положення, що природа призначила людину до людського тим, що вона не визначила її твариною, тобто за Геленом, біологічна невизначеність і “відкритість” людини світові – це визначальні риси людського буття.

Із запропонованих думок з приводу проблеми людини ми можемо виділити принаймні два фундаментальних питання: це дуалізм душі та тіла, та парадокс соціального та біологічного в людині.

Але зміст відповіді на ці два питання буде залежати від з’ясування споконвічної проблеми: звідки з’явилась ця істота? Передусім, перший крок в розумінні загадковості людини, тобто у визначеності її сутності, полягає в тому, щоб з’ясувати - в чому, дійсно, полягає різниця між людиною та твариною. Щодо цієї проблеми висловлено велика кількість думок, але найбільш поширеними є концепції теологічната еволюційна.

В теологічній концепції, ідеї якої розділяють і деякі вчені, стверджується, що душа людини привноситься в її тіло ззовні. Наприклад, Тейяр де Шарден вважав, що між людиною та твариною не може бути сполучного мосту, між ними немає нічого спільного. Такої ж думки дотримувався і К. Ясперс, який вважав, що в людській природі біологічна реальність не відокремлена від духовної, і це, на його думку, означає, що людину не можна зрозуміти як біологічний вид, що розвивається і до якої потім приєднується дух. А один із відомих фізіологів світу Дж. Екклез, захищаючи концепцію дуалізму, заявляє, що мозок при усій його складності не може породити душу людини і що душа – це незалежна, нематеріальна сутність. Він запевняє, що чудесний божественний дар свідомості зберігається і після смерті людини. Сумнівні, з точки зору науковості, твердження прихильників теологічної ідеї про дуалізм душі та тіла самі по собі цікаві, але зупинимося на еволюційній концепції, яка все ж таки прагне до доказу своїх основних принципів.

Еволюційна концепціядомінує в наукових дослідженнях, і, вже починаючи з другої половини ХІХ ст., ця ідея стала загальновизнаною: людина є продуктом біологічної еволюції, вона живе на землі останні 40 тисяч років і відноситься до одного біологічного виду Homo sapіens. На основі еволюційної теорії Ч. Дарвіна була розроблена трудова теорія походження людини. На основі палеоархеологічних, палеоантропологічних досліджень була побудована концепція так званої гомінідної тріади, елементами якої вважаються прямоходіння, розвиток руки та мозку. Трудова теорія прагне довести, що людина є продуктом праці і сама праця виникає в процесі становлення людини. Це був єдиний процес становлення і людини, і праці. Відтворити весь реальний процес походження людини неможливо, і тому виникають деякі сумніви з приводу істинності трудової теорії, але концепція еволюції людини від тваринного стану здається найбільш переконливою, порівняно з іншими.

Багатомірність проблеми людини, її невичерпність визначається рядом факторів. По - перше, вся історія людства прямо чи опосередковано свідчить, що людина - істота погранична: вона породжена природою, своїм становленням завдячує суспільству, а розвитком – лише собі. По - друге, людина – єдина істота, яка здатна вийти за свої межі, глянути на себе з боку, здійснити самоаналіз та відредагувати свою поведінку. Вона в змозі відштовхнутися від реального сущого, спроектувати ідеальне необхідне своє “Я” і здійснити цей проект в практиці своєї життєдіяльності. По - третє, відмітною ознакою людини є її сутнісні сили - соціальність і здатність до цілеспрямованої діяльності. Їй притаманні потреби, які виникають історично, її життєдіяльність носить не запрограмований, а свідомо-вольовий характер. Люди дотримуються моральних заборон, їм властиві такі суто людські якості як совість та сором, відповідальність та жаль тощо. По - четверте, людина, як деяка відкрита світові цілісність, включає такі рівні як природний (біологічний), соціальний (суспільний), психічний (духовний), родовий (загальнолюдський).

Природне начало в людині представлено генетичними, анатомічними, фізіологічними особливостями, конкретним станом організму з притаманними йому задатками. В біологічному плані Homo sapiens відповідає усім критеріям зоологічного виду. З точки зору зоологічної класифікації людина розумна представляє собою вид в сімействі гомінід. Але природний відбір в житті людини втратив значення вирішального фактору. На зміну біологічній еволюції прийшов соціальний розвиток, а це значить, що людина за своєю сутністю не біологічна, а соціальна істота, що проявляється через свідомість, духовне життя, виробничу діяльність, здатність створювати явища культури та користуватися ними. Вид Homo sapiens виявився виключеним з потоку біологічної еволюції - людина стала вихідною передумовою та результатом соціального прогресу.

Останнім часом в літературі все більше розповсюджується думка про те, що усі властивості та особливості людини аж до вищих рівнів її духовного життя утворюють монолітну єдність біологічного та соціального. Робляться спроби знайти гени, які відповідають соціальним якостям людини. І в цьому зв’язку виникає новий напрямок в дослідженні цієї проблеми, який отримав назву соціобіології. Критики ж такої точки зору вважають, що людина повинна засвоїти певну соціальну програму, яка передається не через гени, а через досвід поколінь; людина володіє якісно новими, надбіологічними утвореннями у вигляді праці, свідомості, мислення, людських емоцій, волі, що виражають її соціальну сутність. Тому і сутність людини не абстрактна, а конкретно-історична, вона змінюється разом з соціально-культурним та культурно-побутовим фоном свого історичного часу.

Нам дуже багато відомо про людину завдяки науці, філософії, мистецтву, і все ж вона продовжує залишатися для нас незбагненною таємницею, розгадування якої і складає основний зміст людської історії та культури.

2. Філософія особистості. Важливим аспектом філософського аналізу проблеми людини є розгляд її буття як особистості. Проблема особистості є предметом дослідження багатьох наук - психології, соціології, етики, педагогіки тощо. Філософія ж покликана інтегрувати цей рівень знань та розробити свої підходи та моделі. Проблема особистості у філософії – це, перш за все, питання про те, яке місце займає людина у світі, ким вона фактично являється і ким людина може стати, тобто, чи може вона бути господарем особистої долі, чи може “зробити” себе саму, створити своє особисте життя.

В своєму початковому значенні слово “ особистість ” (від лат. persona) означало маску, роль, яку виконували актори в грецькому театрі. Особистість поза полісом для давньогрецької філософії не мислилась. Пізніше у філософії Нового часу на перший план висувається проблема самосвідомості як відношення людини до самої себе. За І. Кантом, людина стає особистістю завдяки самосвідомості, яка відрізняє її від тварин і дозволяє їй вільно підкоряти своє “Я” моральному закону. Такі поняття як “самодисципліна”, ”самовладання”, “автономія” дозволяють розкрити сутність особистості. Людина як особистість задає собі раз і назавжди певні правила поведінки (максими вчинку). Ці принципи виконуються за всіх умов, навіть тоді, коли їх виконання карається смертю. Які це принципи? Вони можуть бути різними. Але за І. Кантом - це найпростіші вимоги моральності, перш за все, християнські заповіді. Якщо немає вільно обраних моральних обов’язків, то починається загальна деградація людини.

В філософському аналізі проблеми особистості широко вживаються такі терміни як індивід та індивідуальність. Наведемо таку точку зору. Поняття “ індивід” означає, перш за все, окремо взятого представника людського роду, який належить і природі, і суспільству. Ця категорія біосоціологічна. Поняття індивідуальності визначає в людині її своєрідність, особливість, неповторність, гармонійність, тобто її “самість”. Це поняття розкриває також в людині її цілісність в єдності як одиничних, так і загальних, природних та суспільних властивостей. Сутність індивідуальності проявляється в самобутньому існуванні індивіда. За Г. Гегелем, індивідуальність – це прояв суверенності в індивіді.

Нарешті, поняття особистості фіксує індивідуальну людину як суб’єкта суспільного життя, спілкування та діяльності, носія здібностей, потреб, інтересів, прагнень, вчинків тощо. Через особистість в людині підкреслюється усвідомлено-вольова основа. Між поняттями індивід, індивідуальність, особистість існує зв’язок. Так, індивід не може стати особистістю, не створивши своєї суспільної сутності. Особистість не може мати свого самостійного буття, не ставши індивідуальністю. Особистість за своєю суттю суспільна, а спосіб її існування індивідуальний. Разом з тим властивості особистості не зводяться до її індивідуальних особливостей. Особистість тим значніша, чим більше в її індивідуальності представлені загальні, загальнолюдські характеристики. Поняття особистості фіксує суспільні риси людини, властиві їй як окремому індивіду. В особистості персоніфікуються суспільні відносини, і разом з тим конкретна особистість може втілити свою суспільну сутність в формі індивідуальності. Індивідуальне “Я” складає центр особистості, її внутрішнє ядро. Становлення особистості відбувається в процесі засвоєння людиною досвіду та ціннісних орієнтацій даного суспільства – в ході соціалізації. Людина стає особистістю, коли в ній зосереджуються суспільні відносини; коли вона виступає як суб’єкт пізнання і перетворення світу, прав та обов’язків, носієм етичних, естетичних та інших соціальних норм.

3. Структура та типи особистості. Особистість – це продукт соціального та біологічного розвитку людини. Сутність її укорінена в тілі, як матеріальному носії особистісного начала. Особистість виступає зі своєю конкретною тілесною організацією, фігурою, особливим виразом обличчя, манерами поведінки, стилем одягу тощо. Це фізична сторона особистості.

Соціальна особистість полягає в спілкуванні людей. Визнання в нас особистості з боку інших людей робить із нас суспільну особистість. Адже людина має природжену схильність звертати на себе увагу інших і викликати в них сприятливе враження про себе. Було б величезною карою, якби хто-небудь опинився в суспільстві людей, де б на нього зовсім не звертали увагу. Відомий американський філософ, психолог У. Джемс стверджував, що у людини стільки соціальних особистостей, скільки індивідів визнають в ній особистість і мають про неї уявлення.

Разом з соціальною особистістю одночасно формується і духовна особистість як своєрідний стрижень, на якому тримається все, в тому числі - ядро нашого “Я”. Зрозуміло, що людина є особистістю не за своїм єством, тобто не за своєю тілесністю, а за високим рівнем досконалості свого духу.

До поняття особистості входить і психологічне обличчя людини. Психологічна сфера дуже активно досліджується в сучасних теоріях особистості, серед яких слід виділити теорію особистості фрейдизму та неофрейдизму (теорії З. Фрейда, К. Юнга, К. Хорні, Е. Фромма тощо); гуманістичні теорії особистості (теорії К. Роджерса, Г. Олпорта, А. Маслоу тощо).

В теорії особистості особливо актуалізується психологічна проблема почуттів та емоцій. І хоча психологічна сфера людини досить складна та багато в чому загадкова, все ж позитивним є те, що і в філософії, і в психології робляться спроби систематизувати та пояснити елементи психологічної структури особистості. Так, У. Джемс вважає, що почуття та емоції дають характеристику особистості через самооцінку. Остання може бути двох видів: задоволеність та невдоволеність собою. Самовдоволення, як правило, супроводжується такими почуттями як гордість, зарозумілість, самоповага, пихатість, марнославство тощо. З іншого боку, невдоволеності притаманні такі психологічні почуття як скромність, приниженість, засмученість, невпевненість, сором, відчай тощо.

Нормальним фактором самопочуття для особистості є її благополучне або неблагополучне положення в світі - успіх або неуспіх. Особистість, яка досягла певного положення, не може не вважати себе неуспішною. Разом з тим, наша задоволеність собою в житті зумовлена тим, до якої справи ми себе готуємо. Задоволеність визначається відношенням наших дійсних здібностей до потенційних можливостей. Задоволеність і, як наслідок, самоповагу можна представити як дріб, в якому чисельник визначає наш дійсний успіх, а знаменник – наші домагання. При збільшенні чисельника і зменшенні знаменника дріб буде зростати. Врешті, самопочуття залежить від нас самих. “Прирівняй свої домагання до нуля, і цілий світ буде біля твоїх ніг” – смисл цього висловлення простий: чим менше у тебе бажань, тим більше ти вільний.

Емоційний ряд особистості можна продовжити, аналізуючи такі поняття як тривога, гнів, допитливість, ніжність, дружба, огида, жах, покора, турбота тощо. Наприклад, турбота про свою соціальну особистість висловлюється безпосередньо в почуттях любові та дружби, в нашому бажанні привернути до себе увагу, в почутті ревнощів, жаги слави тощо.

Особливе місце в дослідженні особистості займають природжені та надбані психічні властивості. Природжені властивості – це темперамент, талант, здібності. Ще в античності Гіппократ виділив чотири типи темпераменту людей: холерик, сангвінік, меланхолік, флегматик. Перші два характеризуються легкою збудливістю, неврівноваженістю, агресивністю та швидкою зміною інтересу. Останнім двом типам притаманні стійкі інтереси, вони солідні і терплячі, небагатослівні, зосереджені. Темперамент відносять до способу реакції, він відносно незмінний, відображає стиль почуттів, розумових та вольових поривань тощо. Разом з темпераментом особистість відрізняється характером, який формується особистим досвідом. Якщо, наприклад, людині притаманний холеричний темперамент, то її спосіб реакції – “швидкий і сильний”. Але те, в чому саме він швидкий і сильний - залежить від її відносин зі світом, від її характеру. Так, якщо людина справедлива за характером, то вона буде реагувати швидко і сильно, коли стверджує справедливість, а якщо це деструктивний чи садистський характер, то він буде швидким за своєю деструктивністю або жорстокістю. Отже, слід розрізняти темперамент і характер.

Е. Фромм вважає, що в основі характеру лежать відносини особистості зі світом, в які вона вступає, по-перше, через, оволодіння речами, їх асиміляцією і, по-друге, через відносини з людьми, тобто через соціалізацію. Він визначає характер як форму прояву людської енергії в процесі асиміляції та соціалізації. Характер дає основу для пристосування індивіда до суспільства. Характер особистості визначається також в її ставленні до інших людей, що виражається в доброті, егоїзмі, замкненості, відкритості тощо; в її вольових рисах – твердості, сміливості, впертості та їх антиподах; в рисах розумового порядку - принциповості, глибині та гостроті мислення тощо.

Існує немало інших підходів до психологічної типологізації особистості. Детальне обґрунтування поділу людей на різні типи дав відомий швейцарський психіатр К. Юнг, зокрема, в роботі “Психологічні типи”, де він дає детальну характеристику таких груп людей як екстраверти та інтроверти. Екстраверт – це людина, котра зорієнтована на зовнішній світ, це відкритий тип; інтроверт зорієнтований всередину себе, це тип замкнутої, закритої людини. Німецький психіатр Е. Кречмер запропонував свою класифікацію характеру людини, в залежності від різної тілесної будови: пікнічний тип, астенічний та атлетичний.

Заслуговує на увагу теорія самоактуалізації А. Маслоу - одного з найбільш яскравих представників гуманістичного напрямку теорії особистості. Основним джерелом людської діяльності, поведінки, вчинків Маслоу вважає безупинне прагнення людини до самоактуалізації, до самовираження - людина завжди має реалізувати те, що в ній закладено, те, що вона може.

Заслуговують на увагу соціологічні аспекти дослідження особистості, де остання розглядається як соціальна система. В цьому аспекті виділяють такі обов’язкові характеристики особистості як самосвідомість, ціннісні орієнтації, відносна самостійність по відношенню до суспільства, відповідальність за свої вчинки, соціальні відносини, які, опосередковуючись внутрішнім станом людини, виявляються в її діяльності як особисте ставлення до оточуючої дійсності, як соціальні якості людини. До соціальних якостей людини, відносять такі її характеристики: соціально визначену мету її діяльності; соціальний статус та соціальну роль; норми та цінності, якими керується людина в процесі своєї діяльності; рівень освіти; активність та рівень самостійності в прийнятті рішень тощо.

Коли мова йде про особистість як члена соціальної групи, соціальних інститутів, організацій, то маються на увазі не властивості людини, а соціальний тип особистості. Базою для соціальної типології особистості можуть бути різні елементи, в тому числі системи потреб, соціальних інтересів, цінностей; але найважливішими серед них - статус та роль особистості в системі соціуму. Соціальний статус – це позиція індивіда або групи в соціальній системі, яка визначається за цілим рядом ознак, специфічних для даної системи - економічних, професійних, етнічних та інших. Статус може бути або “природженим” (раса, національність, соціальне походження), або “досягнутим” (освіта, заслуги). За М. Вебером, статус – це спільнота людей, яка базується на специфічному стилі життя, що характеризується набором звичок, цінностей, вірувань, уявленнями про честь та іншими психологічними моментами.

Поряд з поняттям соціального статусу використовується поняття соціальної ролі, яка визначається як сукупність норм, що детермінують поведінку людини в залежності від статусу або соціальної позиції (робітник, вчений, учень, чоловік, солдат тощо). Якщо статус визначає права та обов’язки особистості, то роль – динамічний аспект статусу, тобто певну її поведінку. Зрозуміло, що людська діяльність не вичерпується ролями чи шаблонною поведінкою. Існує і спонтанна поведінка, і новаторська діяльність.

Процес інтеграції індивіда в суспільство, в різні соціальні спільноти через засвоєння елементів культури, норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значимі риси особистості, називається соціалізацією. В соціалізації індивіда виділяють дві фази: соціальну адаптацію, яка означає пристосування індивіда до соціальних умов, до рольових функцій, норм, і інтеріоризацію - процес включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ людини.

 

Контрольні питання

1. Якими чинниками, на Вашу думку, обумовлено розмаїття моделей людини в історії філософії? Аргументуйте свою відповідь.

2. Охарактеризуйте образ людини в античній філософії.

3. Дайте характеристику моделі людини в середньовічній філософії.

4. Співставте образ людини в античній та середньовічній філософії.

5. Співставте середньовічну модель людини та образ людини в епоху Відродження.

6. Охарактеризуйте основні напрямки розробки проблеми людини в сучасній філософії.

7. Охарактеризуйте проблему взаємодії біологічного та соціального в людині.

8. Розкрийте співвідношення понять: “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

9. Проаналізуйте зміст і співвідношення понять “соціальна роль” та “соціальний статус”.

10. Поясність, що таке соціалізація особистості, які її етапи та механізми реалізації.