«Ой Морозе, Морозенку»
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна,
Як та стара мати,
Заплакала Морозиха,
Та стоячи біля хати.
Ой з-за гори та з-за кручі
Буйне військо виступає.
Попереду Морозенко
Сивим конем виграває.
То не грім в степу грохоче.
То не хмара світ закрила, —
То татар велика сила
Козаченьків обступила.
Бились наші козаченьки
До ночі глухої, —
Полягло наших чимало,
А татар утроє.
Не вернувся Морозенко,
Голова завзята.
Замучили молодого
Татари прокляті.
Вони його не стріляли
І на часті не рубали,
Тільки з нього, молодого,
Живцем серце виривали.
Поставили Морозенка
На Савур-могилу.
«Дивись тепер, Морозенку,
Та на свою Україну!»
Вся ти єси, Україно,
Славою покрита,
Тяжким горем, та сльозами.
Та кров'ю полита!
І поки над білим світом
Світить сонце буде, —
Твої думи, твої пісні
Не забудуть люди.
«Чи не той то Хміль»
Чи не той то хміль,
Що коло тичин в’ється?
Ой той то Хмельницький,
Що з ляхами б’ється.
Чи не той то хміль,
Що по пиві грає?..
Ой той то Хмельницький,
Що ляхів рубає.
Чи не той то хміль,
Що у пиві кисне?
Ой той то Хмельницький,
Що ляшеньків тисне.
Гей, поїхав Хмельницький
К Золотому Броду, —
Гей, не один лях лежить
Головою в воду.
«Не пий, Хмельницький, дуже
Золотої Води, —
Їде ляхів сорок тисяч
Хорошої вроди».
«А я ляхів не боюся
І гадки не маю —
За собою великую
Потугу я знаю,
Іще й орду татарськую
За собой веду, —
А все тото, вражі ляхи,
На вашу біду».
Ой втікали вражі ляхи —
Погубили шуби...
Гей, не один лях лежить
Вищеривши зуби!
Становили собі ляхи
Дубовії хати, —
Ой прийдеться вже ляшенькам
В Польщу утікати.
Утікали вражі ляхи,
Де якії повки, —
Їли ляхів собаки
І сірії вовки.
Гей, там поле,
А на полі цвіти —
Не по однім ляшку
Заплакали діти.
Гей, там річка,
Через річку глиця —
Не по однім ляшку
Зосталась вдовиця...
ЧИ НЕ ТОЙ ТО ХМІЛЬ (Пісня про Богдана Хмельницького).
Записана в 50-х роках XIX ст. в Галичині. Хмельницький — Богдан (Федір, Зиновій) Михайлович Хмельницький (народився близько 1595 р., помер 27 липня 1657 р.) — видатний державний діяч і полководець, в 1648—1657 рр. гетьман Запорозької Січі і всієї України. Богдан Хмельницький очолив український народ у визвольній війні проти шляхетської Польщі, за возз’єднання з Росією. Під керівництвом Хмельницького народні маси України здійснили свої віковічні прагнення і сподівання про возз’єднання з великим російським народом; Хмельницький наполегливо добивався возз’єднання України з Росією. В ході визвольної війни 1648—1654 рр. під керівництвом Хмельницького на Україні були створені великі збройні сили, які здобули ряд блискучих перемог над польсько-шляхетськими військами і визволили від ворога більшу частину України. Завершенням визвольної війни було всенародне проголошення возз’єднання України з Росією на раді в м. Переяслав (тепер Переяслав-Хмельницький, Київської обл.) 8 (18) січня 1654 р.
Золотий Брод, Золотая Вода — поетична назва урочища Жовті Води (П’ятихатський район, Дніпропетровської обл.); у бою біля Жовтих Вод 6 (16) травня 1648 р. польсько-шляхетські війська зазнали цілковитого розгрому; українські війська, керовані Хмельницьким, здобули тут першу велику перемогу у визвольній війні 1648—1654 рр.
«Віють вітри»
Віють вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться, Ой як болить моє серце, А сльзи не ллються. Трачу літа в лютім горіІ кінця не бачу.Тільки тоді і полегша, Як нишком поплачу. Не поправлять сльози щастя, Серцю легше буде, Хто щасливим був часочок, По смерті не забуде... Єсть же люди, що і моїйЗавидують долі, Чи щаслива та билинка, Що росте на полі? Що на полі, що на пісках, Без роси, на сонці? Тяжко жити без милогоІ в своїй сторонці! Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, Прийди подивися. Полетіла б я до тебе, Та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебеЗ горя висихаю. До кого я пригорнуся, І хто пригoлубить, Коли тепер того нема, Який мене любить?
«За світ встали козаченьки»
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі,
Виплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Ти за свого миленького
Богу помолися!
Стоїть місяць над горою,
А сонця немає...
Мати сина в доріженьку
Слізно проводжає.
" Іди, іди, мій синочку,
Та не забаряйся,
За чотири неділеньки
Додому вертайся! "
" Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.
Ой бог знає, коли вернусь,
В якую годину.
Прийми ж мою Марусеньку,
Як рідну дитину".
" Ой рада б я Марусеньку
За рідну прийняти,
Та чи ж буде вона, сину,
Мене шанувати? "
" Ой не плачте, не журітесь,
В тугу не вдавайтесь:
Заграв кінь мій вороненький -
Назад сподівайтесь! "
Автором улюбленої козацької похідної пісні " За світ встали козаченьки" вважається Марусю Чурай.
Життя народної поетеси випало на період Визвольної війни українського народу 1648-1654 pp. До війська гетьмана України Б. Хмельницького належав і Полтавський полк, у якому служив Григорій Бобренко — наречений Марусі Чурай. Очевидно, під враженням розлуки з коханим, який вирушив на смертельний бій з ворогом, і народилася пісня.
Вона одразу здобула широку популярність у народі. У різних регіонах народжувалися нові її варіанти (один з них — найвідоміший — починається словами " Засвистали козаченьки..." Саме цей варіант і подається у даній редакції — Авт.) В якомусь краї її співають повільно з виразним ліричним забарвленням, в іншому — у швидкому, маршово-похідному темпі.
Композитор Микола Лисенко ввів пісню " За світ встали козаченьки" до своєї опери " Чорноморці". 1937 р. композитори Левко Ревуцький та Борис Лятошинський, здійснюючи нову музичну редакцію опери М. Лисенка " Тарас Бульба", ввели пісню до цього знаного в світі твору оперної класики.
«Дума про Марусю Богуславку»
Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
«Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота,
А завтра святий празник, роковий день великдень».
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
«Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала, Я
Як ти нам святий празник, роковий день великдень сказала!»
То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала.
Словами промовляла:
«0й, козаки,
Ви, біднії невольникиі
Та не лайте мене, не проклинайте,
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».
То на святий празник, роковий день великдень,
Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає, —
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає
І словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте,
Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурменилась
Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!»
Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників
З тяжкої неволі,
З віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!
«Бондарівна»
Ой в містечку Богуславку
В Каньовського-пана
Виростала Бондарівна,
Як пишная пава.
Ой, приходить пан Каньовський
Шапочку ізнявши,
Обійнявши Бондарівну,
Та й поцілувавши.
" Ой не годен, пан Каньовський,
Мене цілувати,
Тільки годен, пан Каньовський,
Мене роззувати."
Ой тріпнули люди добрі
" Тікай, тікай, Бондарівно,
Лихо тобі буде."
Ой тікала Бондарівна
Помежи крамниці,
А за нею пан Каньовський
Стріляє з рушниці.
" Ой, чи хочеш, Бондарівно,
Ти за мною жити?
Ой, чи підеш, ой, чи підеш
В сирій землі жити? "
Ой тікала Бондарівна
Помежи крамницю,
Встрілив – забив Бондарівну,
Як перепилицю.
Як покотить пан Каньовський
По столі дукати:
" Оце тобі, старий Бондар,
За твої бояри.
Ой на тобі, старий Бондар,
Тай дукатів бочку.
Оце тобі, старий Бондар,
За хорошу дочку."
Ой лежала Бондарівна
Сутки і годину,
Поки їй пан Каньовський
Зробив домовину.
Ой вдарили в усі дзвони, музики заграли,
А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали.
