Друга битва з половцями. Поразка Ігоревого війська
Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії хмари з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам поломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи половецькії, на ріці Каялі, біля Дону великого! О Руськая земле, уже за горою єси! Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги говорять: половці ідуть від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили. Діти бісові кликом поля перегородили, а хоробрі русичі перегородили черленими щитами. Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прищеш на воїв стрілами, гримиш об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскочйв, своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Він завдав ці рани, дороге браття, забувши почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї і обичаї! Були віки Трояна, минули літа Ярослава; були походи Олегові, Олега Святославича. А той Олег мечем крамолу кував і стріли по землі [Руській] сіяв. Вступає він в золоте стремено в городі Тмуторокані, - той же дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод, а Володимир щоранку уші закладав у Чернігові. Бориса ж В'ячеславича хвальба на [смертний] суд привела і на зелений покров Каяли-ріки поклала за обиду Олегову, хороброго і молодого князя. З тієї ж Каяли Святополк повелів отця узяти свого [і привезти] поміж угорськими іноходцями до святої Софії, до Києва, тоді, за Олега Гориславича, сіялось й виростало усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука, в княжих крамолах віки вкоротилися людям. Тоді по Руській землі рідко ратаї гукали, трупи собі ділячи, а галки свою річ говорили, на поживу летіти збираючись. То було в ті битви і в ті походи, а такої битви - нечувано!... З зарання до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужнії у полі незнаємім, серед землі Половецької. Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров'ю полита: тугою зійшли вони по Руській землі! Що там шумить, що там дзвенить вдалині рано перед зорями? Ігор полки завертає: жаль бо йому милого брата Всеволода. Билися день, билися другий: третього дня під полудень упали стяги Ігореві. Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало; тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягай за землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось.
|
