Берингово-Охотська тайгово-лісова область займає
територію вздовж узбережжя Охотського моря від Пенжинської
губи до нижньої течії Амура, півострів Камчатку, Курильські остро-
ви і північну частину острова Сахалін.
Природні умови материкового узбережжя і Камчатки різко
різняться, тому тут виділяють дві грунтові зони:
1. Зона лісових попелово-вулканічних грунтів.
2. Зона підзолистих і буро-тайгових грунтів.
На території області переважає холодний мусонний клімат. Зи-
ма сувора, порівняно суха, літо — холодне і вологе. Багаторічна
мерзлота поширена островами.
Такі умови зумовлюють промивний водний режим і, як наслі-
док, процес опідзолення.
Зона лісових попелово-вулканічних грунтів займає рівнинну
частину півострова Камчатка і КурильськІ острови до 47° пн. ш.
Клімат зони помірно континентальний, надмірно вологий. Зима
холодна, висота снігового покриву досягає 80—100 см. Середньо-
річна температура +0,7—3,1°С. Протягом року випадає 350—
900 мм опадів, в гірських районах до 1200 мм. Коефіцієнт зволо-
ження 1,3.
Рослинність. Основним типом рослинності Камчатки є ліси з бе-
рези кам’яної, які займають 70% лісопокривної площі. Решту пло-
щі займають хвойні та мішані ліси. Лісистість півострова стано-
вить 26%. Під покривом лісу розвивається багата трав’яниста рос-
линність. Біологічна продуктивність Камчатських лісів висока.
Щорічний опад фітомаси становить близько 100 ц/га.
Грунтоутворюючі породи. Територія зони входить до складу
тихоокеанського тектонічного поясу з активною сучасною вулка-
нічною діяльністю. В наш час на півострові налічується близько
30 діючих вулканів. В зв’язку з цим основними грунтоутворюючи-
ми породами на Камчатці та Курильських островах є пухкі вулка-
нічні відклади. Поблизу діючих вулканів під шаром попелу зна-
ходяться поховані грунти.
Рельєф зони гірський. З півночі на південь Камчатки простя-
гаються Середній і Східний хребти, між якими розташована Цен-
трально-Камчатська депресія. Вздовж західного узбережжя пів-
острова простягається Західно-Камчатська низовина.
Домінуючим фактором грунтоутворення на Камчатці є вулка-
нічний попіл. Грунтовий покрив зони ще недостатньо вивчений.
Найпоширенішим типом рівнинних територій є охристі вулканічні
і шарувато-попельно-вулканічні грунти.
Охристі вулканічні грунти формуються під трав’янистими бере-
зовими лісами, їх профіль складається з трьох елементарних про-
філів, які накладені один на одний. Кожний профіль має гумусний
та ілювіально-гумусний горизонти. Поховані горизонти з часом
набувають охристого забарвлення і є основним діагностичним го-
ризонтом вулканічних грунтів.
В районах з незначним випаданням попелу розвивається процес
підзолоутворення. Тут формуються охристо-підзолисті грунти.
В районах з інтенсивним випаданням попелу поширені шарувато-
попелові вулканічні грунти.
Попелово-вулканічні грунти багаті на гумус. У верхньому гори-
зонті його 5—10%, а в похованих — 3—6%. Загальні запаси гу-
мусу становлять 250 т/га і більше. У складі гумусу переважають
фульвокислоти.
Легкий механічний склад вулканічних грунтів зумовлює їх низь-
ку ємкість вбирання (8—10 мг-екв на 100 г грунту). Вони малона-
сичені основами. Реакція грунтового розчину коливається від 4,0
до 5,6—6,5 рН.
Під високотравними луками на підвищених елементах рельєфу,
в умовах періодичного перезволоження формуються лучно-дернові
грунти. Грунтоутворюючими породами для них є алювіальні або
делювіальні відклади, які за хімічним і мінералогічним складом
подібні до вулканічних відкладів.
Профіль лучно-дернових грунтів складається з дернового (Ad),
гумусного (А 20—30 см) і перехідного (В) горизонтів. Інколи в
складі цих грунтів є поховані гумусні горизонти.
Ємкість вбирання лучних грунтів висока (30—40 мг-екв/100г),
вбирний комплекс насичений основами. В горизонті А міститься
до 20% гумусу.
Грунти болотного типу на Камчатці займають незначні тери-
торії.
Землеробство в зоні вулканічних грунтів розвинене слабко.
Найбільш придатними для освоєння є охристі грунти Центрально-
Камчатської долини. Високотравні луки є кормовою базою для
тваринництва. На базі термальних вод розвивається парниково-теп-
личне господарство.
Зона підзолистих та буро-тайгових грунтів займає більшу час-
тину басейну р. Зеї і низов’я Амуру між Буреїнським і Сіхоте-Алін-
ським хребтами, а також північну частину о. Сахалін і Курильські
острови з півдня до 47° пн. ш.
В межах зони виділено дві грунтові провінції: Верхньозейська
і Амурсько-Північно-Сахалінська.
Верхньозейська провінція займає територію Зейсько-Селем-
джинського межиріччя і Верхньозейської рівнини. Клімат провінції
мусонний, різко континентальний. Протягом року випадає 500—
600 мм опадів. Коефіцієнт зволоження 0,77—1,00. Зима сувора ма-
лосніжна, літо м’яке коротке.
Рослинність представлена березовомодриновими та модриновими
лісами. Грунтоутворюючою породою є четвертинні наноси піщано-
го механічного складу.
Основним типом грунту провінції є буро-тайгові грунти. На їх
поверхні формується шар (6—10 см) лісової підстилки, під якою
залягає гумусовий горизонт потужністю близько 6 см. Нижче залягає перехідний горизонт сірувато-бурого забарвлення. На гли-
бині 60—70 см починається грунтоутворююча порода.
Характерною особливістю буро-тайгових грунтів є високий вміст
(до 24%) гумусу у верхньому горизонті. У складі гумусу вміст
гумінових і фульвокислот приблизно однаковий. Ємкість вбирання
буро-тайгових грунтів порівняно висока — 22—23 мг-екв на 100 г
грунту. Вони ненасичені основами і по всьому профілю мають
кислу реакцію.
На піщаних породах з промивним режимом формуються буро-
тайгові опідзолені грунти, а на породах важкого механічного скла-
ду — буро-тайгові поверхнево-оглеєні.
На понижених ділянках рельєфу формуються мерзлотно-болот-
ні грунти. В межах Зейсько-Селемджинського межиріччя вони зай-
мають понад 40% території.
Амурсько-Північно-Сахалінська провінція займає пониззя Аму-
ра і північну частину о. Сахалін.
Порівняно з Верхньозейською провінцією зима тут менш холод-
на, менша континентальність клімату, вищий коефіцієнт зволожен-
ня (1,33) при меншій кількості опадів (380—550 мм за рік).
Рослинність провінції представлена модриновими (даурська
модрина) і подекуди ялиновими (ялина аянська) лісами.
Грунтоутворюючими породами на рівнинах материкової части-
ни в основному є озерно-алювіальні глини. В грунтовому покриві
тут переважають буро-тайгові опідзолені грунти. Значну площу
провінції займають верхові болота з торфово-болотними грунтами.
Північно-Сахалінська низовина являє собою сильнозаболочену
територію (сфагнові болота). На дренованих ділянках ростуть
модринові ліси з заростями кедрового сланика, на важкосуглин-
кових грунтах — ялиново-ялицеві.
Характерними особливостями клімату є постійні вітри, тумани,
мала кількість сонячних днів.
Основним типом грунту Північного Сахаліну є підзолистий
ілювіально-залізисто-гумусний грунт, який має чітко виражений
горизонт вимивання (Е). Цей тип грунту містить менше 1% фуль-
ватного гумусу, має кислу реакцію, ненасичений основами, з низь-
кою ємкістю вбирання, бідний на поживні елементи.
Грунтовий покрив області малопридатний для землеробства.
Основними перешкодами є велика заболоченість рівнинних терито-
рій і гірський рельєф. Тому перед освоєнням земель слід осушува-
ти їх. Всі орні землі області потребують вапнування, регулювання
водно-теплового режиму і внесення добрив. На освоєних землях
вирощують картоплю, овочі, овес, ячмінь.
З тваринницьких галузей тут розвинене оленярство, хутрове зві-
рівництво та морський звіробійний промисел. На Камчатці розви-
нене м’ясо-молочне скотарство.
Розділ 16
ГРУНТИ СУББОРЕАЛЬНОГО ПОЯСУ
Суббореальний грунтово-біокліматичний пояс охоп-
лює великі території в Північній Америці і Євразії. У південній
півкулі цей пояс займає порівняно незначну територію на півдні
Аргентини і в Новій Зеландії.
В межах суббореального поясу виділено три групи грунтово-
біокліматичних областей: волого-лісові, степові, пустинні і напів-
пустинні.
Загальна площа суббореального поясу становить близько
1530 млн га. В ньому переважають посушливі і сухі області. Сте-
пові області займають 45%, напівпустинь і пустинь — 31%, лісові —
24% території.
На території суббореального поясу розташована майже полови-
на орних земель світу, на яких вирощують один урожай на рік.
