Умови грунтоутворення. Зона Лісостепу є перехід-
ною від вологого клімату лісової зони до посушливого клімату сте-
пу. Характерною особливістю клімату є майже однакова кількість
річної суми опадів і випаровування. Коефіцієнт зволоження на
півночі зони близько 1,0, на півдні — 0,77—0,80. В напрямку з за-
ходу на схід елементи клімату змінюються Так, температура найхолоднішого місяця на Заході становить –4—8°С, на сході — до
–25°С. Річна кількість опадів на заході 550—700 мм, на сході
зменшується до 350 мм. Тривалість вегетаційного періоду на заході
становить 150—180 днів, на сході — 90—120 днів. Таким чином, з
півночі на південь зони простежуються зменшення гумідності, а з
заходу на схід наростання континентальності.
Основними грунтоутворюючими породами є леси і лесовидні
суглинки.
Рослинність зони представлена поєднанням широколистяних
(Європейська частина зони) і дрібнолистяних (Західний Сибір)
лісів з ділянками лучних степів і остепнених луків. Лісоутворюю-
чими породами широколистяних лісів є дуб, граб, бук з домішкою
липи, ясеня, клену гостролистого та інших порід. На поверхні грун-
ту розвивається багата трав’яниста рослинність. За Уралом пере-
важають березово-осикові трав’янисті ліси. Щорічний опад листя-
них лісів становить 35—50 ц/га. Фітомаса лісу багата на азот і
зольні елементи. Щороку в грунт надходить 70—100 кг/га кальцію
та близько 20 кг інших елементів.
Біомаса лучних степів становить 200—300 ц/га, в складі якої
переважає маса кореневих систем (65—75%). Щороку у грунт
надходить 50—55% всієї біомаси, яка містить до 700 кг/га азоту
і зольних елементів. Швидкість розкладання рослинних решток як
лісу, так і степу відстає від їх надходження. Тому на поверхні грун-
ту утворюється лісова підстилка або степова повсть.
Рельєф на території Європейської частини зони лісостепу хви-
лястий, сильно розчленований водною ерозією. Західно-Сибірська
провінція має рівнинний слабкодренований рельєф.
Рельєф східних провінцій значною мірою розчленований, гор-
бистий.
Сірі лісові грунти. Поширені переважно в північній частині зо-
ни. Вони займають площу понад 50 млн га. Ці грунти не утворюють
суцільної смуги; між їх островами поширені дерново-підзолисті
або чорноземні грунти.
Профіль сірих лісових грунтів має таку будову (рис. 25):
Горизонт О — лісова підстилка потужністю 1—2 см.
Горизонт А — гумусний сірого або темно-сірого забарвлення з
дрібно- або середньогрудкуватою структурою. В нижній частині
має кремнеземнисту присипку; містить велику кількість коренів
трав’янистих і деревних рослин. Потужність його 20—30 см.
Горизонт Е — вимивання сірого забарвлення з листувато-плас-
тинчастою структурою. Потужність його близько 20 см. В темно-сі-
рих грунтах, як правило, не формується, інколи має залізо-марган-
цеві конкреції.
Горизонт В — ілювіальний коричнево-бурого забарвлення з
чітко вираженою горіхуватою структурою. Структурні агрегати
вкриті блискучими темно’коричневими плівками. Має залізо-мар-
ганцеві новоутворення. Потужність його 80—100 см.
Горизонт С — грунтоутворююча порода; лесовидний суглинок
жовтувато-бурого кольору з карбонатними новоутвореннями.
Тип сірих лісових грунтів поділяють на три підтипи: ясно-сірі,
сірі і темно-сірі.
Назви підтипів вказують на інтенсивність забарвлення гумус-
ного горизонту. Другою відміною їх є потужність горизонту Е, який
чітко виражений у ясно-сірих грунтів, меншої потужності у сірих
і слабко виражений або зовсім не формується у темно-сірих.
Сірі лісові грунти містять від 3 (ясно-сірі) до 8% (темно-сірі)
гумусу. Відношення Сгк: Сфк близько 1. В лісовій підстилці бага-
то кальцію. Тут виникають новоутворення мінералу вевеліту (ок-
салату кальцію).
Реакція грунтового розчину гумусного горизонту ясно-сірих
грунтів кисла, сірих — слабкокисла, темно-сірих — близька до
нейтральної.
Ємкість вбирання гумусного горизонту змінюється від 10—
15 мг-екв у ясно-сірих лісових грунтів до 25—45 мг-екв на 100 г
грунту у темно-сірих. Насиченість вбирного комплексу основами
досягає 90% і більше. Всі сірі лісові грунти є опідзоленими.
Отже, за сукупністю властивостей ясно-сірі лісові грунти на-
ближаються до дерново-підзолистих, а темно-сірі лісові — до чор-
ноземів. Географічне ясно-сірі грунти тяжіють до північного, а тем-
но-сірі — до південного Лісостепу.
Морфологічні ознаки і властивості сірих лісових грунтів зміню-
ються не лише з півночі на південь, а й з заходу на схід. Це зумов-
лено наростанням континентальності клімату і зменшенням суми
опадів.
У західних провінціях клімат тепліший, вологий, період актив-
ного грунтоутворення триваліший. В цих умовах біологічний кру-
гообіг речовин відбувається швидко і повно, процеси грунтоутво-
рення поширюються на значну глибину. Тому на заході грунти ма-
ють потужні гумусні горизонти з відносно невисоким вмістом гу-
мусу. У східних провінціях період активного грунтоутворення ко-
ротший, клімат холодніший, опадів менше порівняно з західними
провінціями. Грунт промерзає на значну глибину. У цих умовах
гумусний горизонт має меншу потужність, а вміст гумусу більший.
Це зумовлено уповільненням біологічного кругообігу речовин і
неповним розкладанням органічних решток.
На понижених та плоских слабкодренованих ділянках рельєфу
з неглибоким (1—2,5 м) заляганням грунтових вод формуються
сірі лісові глейові грунти. Ці грунти мають чітко виражений гумус-
ний горизонт потужністю 35—45 см з високим вмістом гумусу (під
лісом до 14%).
Чорноземи Лісостепу. Перші відомості про генезис чорноземів
з’явилися у працях М. В. Ломоносова та Ф. І. Рупрехта. Проте ос-
новоположником вчення про їх походження, географію і родючість
є В. В. Докучаєв. Значний вклад у вивчення грунтів цього типу
внесли П. А. Костичев, Г. М. Висоцький, С. І. Коржинський,
О. О. Ізмаїльський та ін.
У зоні Лісостепу чорноземи представлені трьома підтипами:
опідзолені, вилугувані і типові.
Чорноземи опідзолені сформовані на рівних слабкодренованих
вододілах під лучними степами. В Україні основна їх цлоща зосе-
реджена на правобережжі. На лівобережжі їх менше. Тут вони
залягають на лесових терасах Дніпра та його притоків.
Характерною особливістю грунтів цього підтипу є наявність
білястої кремнеземистої присипки на структурних агрегатах гуму-
сного горизонту, особливо в його нижній частині. Потужність гу-
мусного горизонту 35—50 см. На цілинних ділянках в ньому міс-
титься від 4 до 8% гумусу, на освоєних — 2,5—5,5%. В його скла-
ді переважають гумінові кислоти (Сгк: Сфк = 1,2—1,5). У нижній
частині горизонту грунтовий розчин має слабко-кислу реакцію
(рН = 5,5—6,0).
Чорноземи вилугувані сформувалися в автоморфних умовах під
парковими лісами та лучними різнотравно-злаковими степами,
які мають дещо вищий коефіцієнт зволоження, їх ділянки вклиню-
ються між масивами опідзолених і типових чорноземів або ото-
чують їх.
Значні площі ці грунти займають на правобережжі Лісостепу
України, а також на лесових островах Полісся. На лівобережжі
площа їх менша.
Характерною особливістю вилугуваних грунтів є глибоке
(85—125 см) залягання карбонатів. Це зумовлено періодично про-
мивним водним режимом грунтів цієї зони. Наскрізне промочу-
вання їх до грунтових вод спостерігається один раз на 10 років.
За потужністю гумусного горизонту, вмістом гумусу та його роз-
поділом за профілем цей підтип не відрізняється від чорнозему
опідзоленого (див. рис. 25, 4 ).
Чорноземи типові формуються під остепненими луками і луч-
ними степами на лесових відкладах. У зоні Українського Лісосте-
пу поширені від передгір’я Карпат до Лівобережжя р. Оскол.
Чорноземи типові мають найхарактерніші ознаки грунтоутво-
рюючого процесу серед підтипів чорноземних грунтів: накопичен-
ня гумусу, неглибоке залягання карбонатів, нейтральна реакція
грунтового розчину, високий ступінь оструктуреності тощо. Про-
філь даного грунту має таку будову (див. рис. 25, 5):
Горизонт О — степова повсть, потужність 0,5—1,0 см.
Горизонт А — гумусний, потужність 45—50 см, темно-сірого, майже чорного забарвлення, з чітко вираженою зернистою або
грудкувато-зернистою структурою, в нижній частині карбонатний.
Горизонт АВ — гумусний перехідний, потужність 35—45 см, тем-
но-сірий з буруватими відтінками, багато кротовин, карбонатний.
Горизонт В — перехідний, потужність 30—40 см, слабкогумус-
ний, сірий з бурим відтінком, структура грудкувата неміцна, з
карбонатними новоутвореннями у вигляді псевдоміцелію.
Горизонт С — грунтоутворююча порода лес, бурувато-палево-
го забарвлення, з великою кількістю карбонатних новоутворень.
Чорноземи типові мають високу ємкість вбирання (35—40 мг-
екв на 100 г грунту), містять 7—10% гумусу, у складі якого пе-
реважають гумінові кислоти (Сгк: Сфк = 1,6—2,4).
За потужністю гумусного горизонту та вмістом гумусу кожний
підтип лісостепових чорноземів поділяють на види (табл. 13).
У зв’язку зі змінами біокліматичних умов в меридіональних
відрізках Лісостепу чорноземи набувають певних фаціальних
особливостей, зокрема в гумусному і сольовому профілях. У су-
часній географії грунтів чорноземи Лісостепу і Степу поділяють
на чотири фаціальні групи.
Південноєвропейська група формується в умовах теплого і
м’якого клімату. Для цих грунтів характерний глибокий (100 см і
більше) гумусний горизонт з відносно невисоким (3—6%) вміс-
том гумусу, їх профіль промитий від легкорозчинних солей
і гіпсу.
Східноєвропейська група грунтів формується в умовах дещо
холоднішого і менш вологого клімату. Ці грунти мають глибокий
або середньоглибокий гумусний горизонт з високим вмістом гу-
мусу (6—12%). За валовим запасом гумусу вони посідають пер-
ше місце в світі (300—700 т/га).
Західно- і середньосибірська група чорноземів формується в
умовах холодного континентального клімату. Суворі зими зумов-
люють їх глибоке промерзання (100—200 см), що призводить до
скорочення вегетаційного періоду і зниження біологічних процесів.
Мерзлий грунт розтріскується на значну глибину, від чого на про-
Таблиця 13. Види чорноземів Лісостепу
| За потужністю гумусного горизонту
| За вмістом гумусу
| |
| Вид
| см
| вид
| %
|
| | | | | |
Надглибокі >120 Багатогумусний >9
Глибокі 120—80 Середньогумусний 9—6
Середньогліібокі 80—40 Малогумусний 6—4
Неглибокі 40—25 Слабкогумусний <4
Неглибокі вкорочені <25
філі утворюються «язики» з грунтової маси гумусного горизонту.
Тому ці грунти називають глибокопромерзаючими. Крім того, на-
явність сезонномерзлотного шару зумовлює глибинне оглеєння і
консервацію гумусних речовин. Чорноземи цієї групи містять від
5,5 до 14% гумусу, а потужність гумусного горизонту досягає ли-
ше 45—60 см.
Східносибірська група чорноземів формується в умовах різ-
ко континентального клімату з мінусовими середньорічними тем-
пературами. Для даного регіону також характерне глибоке (300—
350 см) промерзання грунту і тривале його відтаювання. Суворі
зими, сухий весняно-літній період і раннє осіннє похолодання
скорочують тривалість біологічно активного періоду. Чорноземи
цієї групи мають неглибокий гумусний горизонт (35—45 см) з
низьким вмістом гумусу (4—6%).
В умовах підвищеного грунтового зволоження при заляганні
грунтових вод на глибині 3—6 м формуються напівгідроморфні
лучно-чорноземні грунти. За будовою профілю вони подібні до
автоморфних чорноземів, але багатші на гумус і мають глибинну
глеюватість.
На понижених ділянках рельєфу при заляганні грунтових вод
на глибині 1—3 м в лісостеповій зоні формуються гідроморфні
лучні грунти. В їх формуванні поєднані дерновий і глейовий про-
цеси. Оглеєння починається з гумусного горизонту.
В межах лісостепової зони виділяють шість провінцій: Північ-
но-Українську, Оксько-Донську, Нижньокамську, Барабинську,
Бійсько-Єнісейську і Красноярсько-Іркутську.
Північно-Українська провінція займає територію від передгі-
р’я Карпат на заході до південно-західних відрогів Середньорусь-
кої височини (північні частини Молдови та України, західна час-
тина Білгородської та південна частина Курської областей). Гру-
нтовий покрив включає сірі лісові грунти, опідзолені, вилугувані
і типові чорноземи. На лівобережних терасах Дніпра поширені
лучно-чорноземні грунти.
Характерними особливостями сірих лісових грунтів цієї про-
вінції є малогумусність (2—3%), низька ємкість вбирання гумус-
ного горизонту (10—15 мг-екв на 100 г грунту) та кисла реакція
верхніх горизонтів (рН = 4,5—5,5).
Чорноземи провінції мають глибокий гумусний горизонт (до
120 см) з низьким вмістом гумусу (4—5%).
Значні площі грунтів провінції порушені водною ерозією. Сі-
льськогосподарська освоєність коливається від 20 до 80%. На цих
землях вирощують озиму пшеницю, кукурудзу, цукрові буряки,
соняшник, картоплю, овочеві, баштанні, плодові та інші культури.
Основними заходами щодо підвищення родючості грунтів є вне-
сення добрив, накопичення вологи і боротьба з водною ерозією.
