Правові засади охорони громадського порядку і громадської безпеки в сільській місцевостіВ охороні громадського порядку, забезпечені громадської безпеки, проведені профілактичних заходів важлива роль належить дільничним інспекторам міліції (далі – дільничним інспекторам). Це пояснюється, по-перше, тим, що на території адміністративної дільниці, яка обслуговується в місті або сільській місцевості, вони виконують основний обсяг правоохоронних функцій, покладених законом на міліцію. По-друге, дільничні інспектори в своїй діяльності повсякчасно підтримують зв’язок з населенням, трудовими колективами, громадськими організаціями,оскільки громадяни і представники зазначених організацій з усіх питань правоохоронної діяльності звертаються безпосередньо в громадські пункти охорони порядку або до дільничних інспекторів. Тобто, від належного виконання дільничними інспекторами завдань, функцій та обов’язків в сфері правоохоронної діяльності на закріпленій за ними адміністративній дільниці значною мірою залежить стан правопорядку в країні [90, c. 576]. Правові засади організації та діяльності служби дільничних інспекторів складають: Конституція України [1], Закон України «Про міліцію» [5],Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» [6], Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [8]. Окрім того, правовою основою діяльності міліції є: інші акти законодавства України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми,ратифіковані у встановленому порядку. Наприклад, з певною періодичністю Кабінетом Міністрів України схвалюються концепції реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року. Безперечно, що основним актом, який деталізує вимоги до організації роботи дільничних інспекторів міліції, налагодження ділових стосунків з громадськістю в забезпеченні правопорядку, профілактики правопорушень є Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України, що затверджено Наказом Міністерства внутрішніх справ України від11.11.2010 № 550 [18]. Постановою Кабінету Міністрів України № 767 від 8 серпня 2012 р. «Про затвердження плану заходів з виконання Концепції реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року» визначено коло заходів щодо профілактики правопорушень [12]. Кримінально-процесуальний Кодекс України від 19 листопада 2012 року також вніс корективи в діяльність дільничного інспектора міліції, що викликало низку невирішених завдань у практичній діяльності і дало можливість науковцям у подальших дослідженнях шукати шляхи вирішення поставлених завдань. Так, наприклад, у ст. 9 Закону «Про міліцію» говориться, що до виконання завдань по профілактиці правопорушень, а також боротьби зі злочинністю в порядку, встановленому чинним законодавством, можуть залучатися інші працівники ОВС, військовослужбовці внутрішніх військ [5]. Якщо говорити про профілактику правопорушень у цілому, як для оздоровлення суспільства, а також виконання якихось комплексних заходів міліції, то державні органи, громадські об’єднання, службові особи, трудові колективи, громадяни зобов’язані сприяти міліції в охороні громадського порядку і боротьби зі злочинністю. Міліція, згідно зі ст. 6 Закону «Про міліцію», має право для виконання покладених на неї завдань залучати громадян за їх згодою до співробітництва в порядку, встановленому законами, що регулюють профілактичну та оперативно-розшукову діяльність. Примусове залучення громадян до співробітництва з міліцією заборонено. КПК України [3], прийнятий у 2012 р., орієнтований на удосконалення, регулювання проведення досудового розслідування кримінальних правопорушень та злочинів слідчими підрозділами МВС України. Повноваження дільничних інспекторів України чітко не є визначеними у його нормах і тому потребують додаткової нормативної регламентації та наукового вивчення. У зв’язку із прийнятими змінами, дільничний інспектор міліції тепер не є обов’язковим членом слідчо-оперативної групи, а лише може бути залучений до її складу уразі потреби. До складу слідчо-оперативної групи ГУМВС, УМВС та міськуправлінь включаються працівники структурних підрозділів: слідства, карного розшуку, боротьби з організованою злочинністю, боротьби з незаконним обігом наркотиків, кримінальної міліції у справах дітей, державної служби боротьби з економічною злочинністю, науково-дослідного експертно-криміналістичного центру, міліції громадської безпеки та інших [19]. Також до складу слідчо-оперативної групи, як правило, включаються співробітники, які брали участь в огляді місця події. Дільничні інспектори міліції, на території обслуговування яких учинено кримінальне правопорушення, залучаються лише у разі потреби [20]. Дільничні інспектори міліції до прибуття слідчо-оперативної групи забезпечують охорону місця події, збереження слідів учинення кримінальних правопорушень, організовують надання невідкладної медичної допомоги потерпілим особам, з’ясовують обставини вчинення кримінальних правопорушень. Шляхом обходу дворів, квартир, проведення бесід з громадянами, які на момент учинення кримінальних правопорушень могли перебувати в районі місця події, установлюють свідків, очевидців, прикмети злочинців, організовують та особисто вживають заходів до їх переслідування і затримання, про що негайно доповідають керівникам слідчо-оперативної групи або до чергової частини. Отриману інформацію про осіб, причетних до вчинення кримінальних правопорушень, а також інші відомості про події і факти, пов’язані із зазначеними вище особами, негайно доповідають керівникові служби дільничних інспекторів міліції для подальшого інформування начальника відповідного органу з метою розгляду та перевірки цієї інформації іншими службами та підрозділами відповідно до їх компетенції. У випадку затримання дільничним інспектором міліції особи негайно після її фактичного затримання, він повідомляє за допомогою телефонного, факсимільного зв’язків, електронної пошти або через спеціальні інформаційно-комунікаційні системи відповідному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги при Головному управлінні юстиції в Автономній Республіці Крим, областях, м. Києві та Севастополі з урахуванням вимог частини п’ятої статті 5 Закону України «Про міліцію» такі відомості: прізвище, ім’я, по батькові затриманої особи (якщо вони відомі); час та підстави затримання особи; точна адреса місця для конфіденційного побачення адвоката із затриманою особою; найменування суб’єкта подання інформації, його поштова адреса, номери телефону та адреса електронної пошти; прізвище, ім’я, по батькові та посада особи, що передала повідомлення [20]. Запроваджена новела у КПК України не завжди може ефективно реалізовуватися на практиці. З одного боку, не всі громадяни володіють інформацією щодо існування такого права у них, і тому не оскаржують рішення працівників органів внутрішніх справ у разі його порушення, тому проконтролювати стан його виконання не видається можливим. З іншого боку,виникає ряд складнощів, пов’язаних із можливістю дотримання такого права працівником міліції (неможливість надання повних анкетних даних затриманої особи або їх ймовірна недостовірність; питання надання інформації до центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у нічний час затримання особи; недостатня кількість часу, який необхідний працівнику міліції для надання інформації до центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, оскільки, наприклад, час адміністративного затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більш як три години, і час переважно витрачається на доставлення особи до органу внутрішніх справ, встановлення особи затриманого, складання протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості його складання на місці події; та інші обставини). Тобто сам механізм забезпечення такого права є недосконалим і потребує додаткового врегулювання з боку керівництва органів внутрішніх справ, органів місцевого самоврядування, органів юстиції [61, c. 166]. Цікавим питанням також є взаємодія дільничного інспектора міліції і слідчого. Відомо, що на практиці виникають непорозуміння з приводу надання слідчим дільничному інспектору міліції доручень на проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій. Однак, відповідно до Наказу МВС України від 09.08.2012 р. № 686 «Про організацію діяльності органів досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України», слідчий має право в порядку, передбаченому КПК України, доручати відповідним оперативним підрозділам органів внутрішніх справ проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій. Доручення слідчого щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов’язковими для виконання. Відповідно до чинного законодавства, основними завданнями працівників служби дільничних інспекторів міліції є: проведення загальної та індивідуальної профілактичної роботи серед жителів адміністративної дільниці, охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки на території, що обслуговується; робота з населенням та громадськими формуваннями на адміністративній дільниці щодо охорони громадського порядку та громадської безпеки, профілактики правопорушень та боротьби зі злочинністю; участь разом з іншими службами та підрозділами органів внутрішніх справ у виявленні, попередженні, припиненні адміністративних правопорушень та злочинів, а також у розкритті злочинів, учинених на території адміністративної дільниці. Тобто, в основному робота дільничного інспектора міліції полягає у профілактиці правопорушень і злочинів (загальній, індивідуальній), він лише бере участь у розкритті адміністративних правопорушень та злочинів, надає посильну допомогу (наприклад, інформаційну тощо). Відповідно до ст. 3 Закону України «Про міліцію» одним з фундаментальних принципів діяльності міліції є принцип взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням. Стаття 6 цього ж закону вказує на те, що міліція має право для виконання покладених на неї завдань залучати громадян за їх згодою до співробітництва. За таких умов, на думку В. Б. Авер’янова, має втілюватись новий, якісно відмінний від колишнього, правовий режим регулювання взаємозв’язків між державою (її органами та посадовими особами) і громадянами. Ця нова якість означає, що громадянин ніби стає «рівноцінним» учасником стосунків з державою [23, c. 94]. Правове підґрунтя участі громадян в охороні громадського порядку створюють положення Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [8], згідно з яким громадяни України мають право створювати громадські об’єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самоврядування,правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів,захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин (т.зв. громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону). Важливе значення для визначення правового статусу, порядку організації та діяльності громадськості відіграють також Закон України «Про органи самоорганізації населення» [9] від 11 липня 2001 р. № 2625-III та Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» [7] від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР. Слід підкреслити, що місцеве самоврядування у ст. 140 Конституції України визначено як право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл,селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Отже, суб’єктом місцевого самоврядування є територіальна громада. Конституція України «признає та гарантує місцеве самоврядування» (ст. 7) як одну з основ конституційного устрою, основний принцип демократичного управління в державі. Тому особливості повноважень ОСН слід визначати, базуючись на загальних засадах повноважень місцевого самоврядування, які достатньо визначені Конституцією і законами України та іншими нормативно-правовими актами, а саме: права і обов’язки територіальних громад, органів місцевого самоврядування щодо здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування. Найважливіші гарантії діяльності ОСН визначено ст. 140 Конституції України, а повноваження ОМС – у ст. 143 Конституції України, яка передбачає, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують і ліквідовують комунальні підприємства, організації й установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції [54, c. 81]. Конституція України визнає людину, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст. 3) та встановлює, що права й свободи людини і їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Не зважаючи на те, що місцеве самоврядування є формою залучення громадян до участі в управлінні своїми справами і розглядається як здійснення демократії на місцевому рівні, права і свободи людини мають бути реалізовані насамперед через можливість громади здійснювати повний і всебічний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування за допомогою ОСН. На підставі проведеного аналізу можна зробити висновок-пропозицію щодо видів власних повноважень ОСН стосовно їх особливостей реалізації на відповідній території. Їх орієнтовний перелік може бути таким: 1) економічні (на власний ризик); 2) фінансові (на власний ризик); 3) управлінські, покращення комунальних послуг; 4) управління майном, що є в комунальній власності; 5) затвердження програми соціально-економічного та культурного розвитку; 6) контроль за виконанням затверджених програм соціально-економічного та культурного розвитку; 7) затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць; 8) контроль за виконанням бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць; 9) встановлення місцевих податків відповідно до закону; 10) встановлення місцевих зборів відповідно до закону; 11) забезпечення проведення місцевих референдумів; 12) забезпечення реалізації результатів місцевих референдумів; 13) утворення комунальних підприємств, організацій і установ; 14) реорганізація комунальних підприємств, організацій і установ; 15) ліквідація комунальних підприємств, організацій і установ; 16) здійснення контролю за діяльністю комунальних підприємств, організацій і установ; 17) здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням цін і тарифів; 18) здійснення відповідно до закону обліку житлового фонду; 19) здійснення контролю за використанням житлового фонду; 20) сприяння (і контроль) прибудинковому паркуванню автомобілів жителів, які проживають у відповідних будинках; 21) здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо захисту прав споживачів; 22) здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо захисту життя людини, її здоров’я, честі й гідності, недоторканності та безпеки; 23) сприяння забезпеченню прав і свобод людини; 24) сприяння органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їхнім посадовим особам, закладам освіти, культури тощо у виконанні функцій та повноважень, спрямованих на задоволення потреб жителів відповідної території; 25) залучення громадян до участі в управлінні своїми справами; 26) залучення жителів відповідної території до участі у здійснення завдань і функцій місцевого самоврядування; 27) залучення жителів відповідної території до участі у наданні ОСН громадських послуг жителям відповідної території; 28) вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Перелік особливостей вказаних видів повноважень не є вичерпним і може бути доповнений. Особливості вивчення делегованих повноважень ОСН відповідно до чинного законодавства України дають змогу визначити такі їх види: територіальні (сільські, селищні, міські, районні у місті (у разі створення); достроково припинені (ст. 25); виключені з числа делегованих. За статусом (видами) служби керівників ОСН слід закріпити такі функції, як: установча функція та діяльність, контрольна і правоохоронна. Так, установча функція реалізується низкою повноважень, що дають змогу формувати та розвиватись ОСН і забезпечить у свою чергу їх організаційну самостійність. Установча діяльність ОСН повинна спрямовуватися не лише на їх внутрішню структуру, а й координуватися з іншими суб’єктами, зокрема, з органами місцевого самоврядування. Повноваження ОСН, що здійснюються в межах контрольної функції, також можна розділити на власні й делеговані. Правоохоронна функція спрямовується на здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо захисту законних прав населення закріпленої за ОСН території, що сприятиме підвищенню статусу керівників ОСН [64, c. 91]. Усю множину повноважень ОСН автор розподіляє за формами діяльності та сферами впливу на: установчу, нормотворчу, контрольну й правоохоронну. Перспективою подальших досліджень є вивчення особливостей повноважень через досвід сусідніх держав, які разом з Україною вийшли із свого соціалістичного минулого, внесення та розроблення детальних пропозицій у національне законодавство з метою активізації функціонування існуючих та створення нових ОСН; для поширення правової культури й поглиблення знань з проблем місцевого самоврядування та самоорганізації населення тощо.
|
