Введение 6 страница

 

111. Соціально орієнтована ринкова економіка – модель економіки розвинених країн.

Соціально орієнтована ринкова економіка - це найперспективніша модель організації суспільного виробництва, яка поєднує високу ефективність ринкового механізму й орієнтацію на досягнення справедливості та рівності. Це, по суті, є соціалізація ринкової економіки. Саме на таку модель орієнтується наша держава, розбудовуючи свою незалежну економіку. Але конкретна реалізація моделі в кожній країні має певні особливості, і ми повинні розбудовувати таку модель соціально-орієнтованої ринкової економіки, яка б найповніше відповідала національним особливостям нашої країни.

Вихідними положеннями такої соціальної політики стали 2 тези: 1) соціальне ринкове господарство - це економічний ріст завдяки доброякісній конкуренції, а ріст - це передумова добробуту; 2) тільки те може бути розподілене та спожите, що вже вироблене.Залежно від історичного досвіду, традицій, менталітету народів у різних регіонах світу формуються свої, специфічні моделі розвитку на базі основної, ринкової економічної системи.Найбільш цікавими сьогодні з позицій їх ефективності є американська, японська, шведська економічні моделі, а також згадана вище модель соціального ринкового господарства, яка реалізується в багатьох країнах Європи, необхідність формування якої в Україні чітко зафіксована нашою Конституцією.В основі американської економічної моделі лежить перш за все врахування державою традицій індивідуалізму, потягу до першості, до особистого успіху, віри людини у власні сили. Відповідно створюються умови для всебічного розвитку підприємництва, процвітання малого та середнього бізнесу, американський менеджмент націлений на негайний успіх, який має бути виражений у високій нормі прибутку. Особливістю американської моделі є також висока кваліфікація та мобільність робочої сили. Понад дві третини зайнятих у народному господарстві - це кваліфіковані робітники, до того ж третина з них - так звані "золоті комірці", які визначають сьогодні динаміку науково-технічного прогресу в країні.Особливістю японської економічної моделі є широке використання традицій колективної праці в сільських общинах. Сьогодні ця традиція з успіхом використовується найбільшими корпораціями у вигляді системи пожиттєвого найму. На відміну від американської мобільності в пошуках кращого місця більшого заробітку, японський робітник, прийшовши у велику корпорацію, рідко пориває з нею, стаючи "членом однієї великої сім'ї""

 

 

112. Сутність, умови та етапи міжнародного поділу праці.

Поділ праці — диференціація, спеціалізація трудової діяльності. При вертикальному поділі праці відбувається розподіл за рівнями, наприклад, розмежовується виробництво і управління підприємством. При горизонтальному поділі праці розподіляються види робіт в межах одного рівня, наприклад, виділяються виготовлення, обробка деталей виробу і збір виробу з цих деталей.

Міжнародний поділ праці — це концентрація виготовлення окремих видів товарів у тих країнах, де їхнє виробництво є економічно вигідним у зв'язку з географічним розташуванням, кліматом та наявністю природних ресурсів, а також ресурсів праці і капіталу. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом. Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Наявність МПП являє з себе головну умову міжнародної торгівлі, тобто обміну товарів між країнами. Умовами виникнення МПП є:1. Природно-географічні відмінності між окремими країнами, що зумовлює нерівномірний розподіл ресурсів по території світу. 2. Історичні особливості розвитку та традиції, тобто накопичення у країні досвіду виробництва певного товару. 3. Нерівномірне накопичення капіталу у вигляді виробничого потенціалу, робочої сили певної кваліфікації, підприємницької здатності. Веде до переважного розвитку певної галузі у країнах, де ця галузь вже існує.4. Нерівномірність розвитку НТП. Основні винаходи з’являються у розвинутих країнах, які мають високий науково-технічний потенціал. Інші країни змушені купувати досягнення НТП. Етапи історичного розвитку МПП:Період переважно натурального виробництва (до 18 ст.). МПП включав головним чином спеціалізацію країн на виробництві товарів не першої необхідності (прикраси, коштовності, хутро), робочої сили (раби), елементів для виробництва бронзи.Етап розвитку МПП, оснований на переважно на різниці у природно-географічних умовах. Великі географічні відкриття, корисні копалини.Етап НТ спеціалізації (з сер. ХХ ст.). Країни розподіляються переважно по відношенню до НТП на ті, які його забезпечують, та ті, які лише використовують його досягнення.Міжнародний поділ праці існує у двох основних формах: міжнародній спеціалізації та міжнародному виробничому кооперуванні.

 

113. Сутність і форми міжнародного руху капіталу.

Капітал є одним з факторів виробництва - ресурсом, який необхідно затратити, щоб виробити товар, і являє собою весь накопичений запас коштів в продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ. Міжнародний рух капіталу заснований на його міжнародному поділі як одного з факторів виробництва - історично склавшомуся або придбаному зосередженні капіталу, що склалося в різних країнах, що є передумовою виробництва ними певних товарів, економічно більш ефективного, ніж в інших країнах. Наявність достатніх заощаджень (капіталу в грошовій формі) є найважливішою передумовою для інвестицій і розширення виробництва. По джерелах походження капітал, що знаходиться в русі на світовому ринку, ділиться на офіційний і приватний капітал. Офіційний (державний) капітал - кошти з державного бюджету, що переміщують закордон або що приймаються із-зі закордону за рішенням урядів, а також за рішенням міжурядових організацій. У цю категорію руху капіталу відносяться всі державні позики, позики, дари (гранти), допомога, які надаються однією країною іншій країні на основі міжурядових угод. Приватний (недержавний) капітал кошти приватних (недержавних) фірм, банків і інших недержавних організацій, що переміщують закордон або що приймаються із-зі закордону за рішенням їх керівних органів і їх об’єднань. У цю категорію руху капіталу відносяться інвестиції капіталу закордон приватними фірмами, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. По характеру використання капітал ділиться на:• Підприємницький капітал кошти, що прямо або непрямо вкладаються у виробництво з метою прибутку. Як підприємницький капітал, частіше за все використовується приватний капітал, хоча або сама держава, або підприємства, що належать державі також можуть вкладати кошти закордон.• Позиковий капітал кошти, що позичаються з метою отримання процента. У міжнародних масштабах як позиковий капітал в основному використовується офіційний капітал з державних джерел, хоч міжнародне кредитування з приватних джерел також досягає вельми значних об’ємів. По терміну вкладення капітал ділиться на: • Середньостроковий і довгостроковий капітал вкладення капіталу терміном більш ніж на 1 рік. Всі вкладення підприємницького капіталу в формі прямих і портфельних інвестицій, так само як і позиковий капітал у вигляді державних кредитів, звичайно є довгостроковими.• Короткостроковий капітал вкладення капіталу терміном менш ніж на 1 рік. Переважно позиковий капітал в формі торгових кредитів. По меті вкладення капітал ділиться на: • Прямі інвестиції вкладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні вкладення капіталу, що забезпечує контроль інвестора над об'єктом розміщення капіталу. • Портфельні інвестиції вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору права реального контролю над об’єктом інвестування. Такі інвестиції також переважно засновані на приватному підприємницькому капіталі, хоч і держава часто випускає свої і купує іноземні цінні папери.

114. Проблема зовнішньої трудової міграції в Україні та шляхи їх розв’язання.

Важливою частиною процесу інтернаціоналізації міжнародного господарського життя у другій половині ХХ ст. стала міжнародна міграція робочої сили. Трудовий потенціал як найважливіший фактор виробництва шукає свого найбільш ефективного використання не тільки в межах національного господарства, але і в масштабах світової економіки. Трудова міграція — переміщення працездатної особи з метою працевлаштування на певний термін.

Однією з основних ознак міграції фізичних осіб є перетинання державних кордонів або меж адміністративно-територіальних одиниць — держави, області, міста, району тощо. На цій підставі вирізняють зовнішню та внутрішню міграції. Зовнішню міграцію фізичних осіб, пов'язану з перетинанням державного кордону, називають також міжнародною.

. Міжнародна трудова міграція – це форма міжнародних економічних відносин, яка полягає у переливанні трудових ресурсів з одних країн в інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства. У сучасних умовах міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн. Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і неекономічного характеру. До причин неекономічного типу відносять: політичні, національні, релігійні, расові, сімейні та ін. Економічні причини пов’язані з відмінностями економічного рівня розвитку окремих країн, зокрема: низький рівень життя, масове безробіття, рівень заробітної плати тощо. Важливим фактором міжнародної трудової міграції є вивіз капіталу, функціонування міжнародних корпорацій.Міжнародна трудова міграція має, як правило, тимчасовий характер і називається зворотною міграцією. Вона поділяється на три види: тимчасова, сезонна, маятникова. За рівнем кваліфікації міжнародна трудова міграція поділяється на: міграцію кваліфікованих працівників і міграцію некваліфікованої робочої сили. Залежно від мотивів і бажання виділяють добровільну і примусову міграцію (біженців).

Основу міграційних потоків становлять робітники, меншою мірою службовці та спеціалісти. На світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному сходиться робоча сила. Двома традиційними з них є США та Канада. Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині ХХ ст. країни Західної Європи.

Шляхи вирішення проблем:Система заходів внутрішнього спрямування: створення робочих місць (цілеспрямовано створювати робочі місця в таких галузях, як сільське господарство, легка, текстильна і хімічна промисловість, тобто там, де сьогодні використовується праця мігрантів в Європі); вирішити питання підвищення рівня оплати праці;

Зовнішні заходи мають забезпечити: цивілізовані форми виїзду працівників за кордон; можливість вільного повернення додому працівників; гарантії українським громадянам захисту їхніх трудових прав за кордоном;

 

115. Загальна характеристика транснаціональних корпорацій, їх вплив на економіку країни.

Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація. Транснаціоналізація – це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу ТНК – це нова, але надзвичайно динамічна сила у світовій економіці. Масовим явищем вони стали у другій половині ХХ століття. Наприкінці 1990х років у світі було 53 тис. ТНК та 450 тис. закордонних філій. ТНК контролюють від 1/5 до ¼ частини світового ВВП.

У сучасній зовнішньоекономічній діяльності ТНК домінує вже не зовнішня торгівля, а організація товарів та послуг безпосередньо на зарубіжних ринках. Характерними рисами сучасного етапу транснаціоналізації є:

ü Стрімке зростання масштабів операцій ТНК;

ü Розширення географії діяльності ТНК;

ü Підвищення ступеня “міжнародності” операцій ТНК більшості країн,який характеризується питомою вагою зарубіжних активів, продажу, зайнятих у загальнокорпоративних показниках.

ü Збільшення трансграничного злиття і поглинання;

ü Розширення транснаціоналізації середніх і малих фірм.

Діяльність ТНК все більше перетворює світове господарство в єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили та знань, визначає загальні риси сучасної і майбутньої світової економіки.

 

 

116. Міжнародне співробітництво у розв’язанні глобальних проблем і розвитку світового господарства.

 

Необхідність співробітництва в планетарному масштабі. Глобальні проблеми — це нехаотичні явища і процеси: вони тісно взаємопов’язані. Для їх вирішення потрібні нові підходи і практичні заходи, які б виходили із цілісності світу, необхідності співробітництва в планетарному масштабі.Між країнами світового співтовариства існують суперечності, що часто призводять до регіональних і міжрегіональних конфліктів із застосуванням зброї. У ХХІ ст. глобальні проблеми ставлять перед людством завдання, яке має доленосне значення: подолати політичні і воєнно-політичні суперечності і конфлікти заради успішного вирішення глобальних проблем. Треба будь-що зберегти мир на планеті. А це означає, що народи світу мають засвоїти нове політичне мислення. Нове політичне мислення знаменує усвідомлення важливості і негайного вирішення глобальних проблем, включаючи розробку системи ефективних міжнародних процедур і механізмів, здатних забезпечити збереження і розвиток людської цивілізації в цілому.Глобальні проблеми неможливо вирішити швидко на рівні окремих країн. Потрібен єдиний міжнародний механізм їх розв’язання і регулювання, визначення міжнародних правових та економічних норм. Великі надії у вирішенні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, ВТО, регіональні і галузеві організації, котрі мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних зусиль.

 

117. Проблеми в економіці, що викликані недосконалістю оподаткування. Крива Лаффера.(сократить)

Система оподаткування — сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів до бюджетів і внесків до державних цільових фондів, що справляються в установленому порядку. Системи оподаткування можна класифікувати за багатьма ознаками та принципами. Системи оподаткування за визначеність суми податків:

- обкладне оподаткування - податки сплачуються в залежності від доходу, власності і т.п., сума платежу формується знизу і загальна кількість зібраних коштів є лише прогнозованою, саме ця система панує зараз у світі;

- розкладне оподаткування - спершу визначається сума яку слід зібрати, а потім її "розкладають" на платників за певними правилами, була дуже поширена в давнину, але зараз майже не зустрічається

Досліджуючи зв'язок між розміром ставки податків і надходженням податкових засобів у державний бюджет, американський економіст Артур Лаффер показав, що не завжди підвищення ставки податку веде до росту податкових доходів держави. Якщо податкова ставка перевищує якусь об'єктивну межу, то податкові надходження почнуть зменшуватися. А. Лаффер довів, що той самий за розміром доходу в державний бюджет може бути забезпечений і при високій, і при низькій податковій ставці. Крива Лаффера — крива, яка характеризує залежність державних доходів від середнього рівня податкових ставок у країні. Крива показує наявність оптимального рівня оподаткування, за якого державні доходи досягають свого максимуму. Це положення можна проаналізувати графічно (див. рис. 3.18.1: X - рівень податкової ставки у відсотках; Y - середньорічний обсяг податкових надходжень у бюджет; Х0 - оптимальна ставка податку, при якій надходження в бюджет досягають максимуму – Y0. Дійсно, рівність бюджетних надходжень (Y1 = Y2) досягається при дуже різних рівнях податкових ставок (X2 значно більше X1). Справа в тому, що більш низька податкова ставка збільшує число об'єктів оподатковування, залучає до підприємницької діяльності більше число людей, ніж при високих податкових ставках. І навпаки, із ростом податків прибутки в скарбницю, як це ні парадоксально, зменшаться, тому що частина підприємців розориться, частина піде в тіньову економіку, стимули до праці згаснуть. Дослідження А. Лаффера теоретично довели: чим багатші громадяни, тим багатша держава.

 

118. Кредитно-грошова політика держави, її інструменти.

Основною метою грошово-кредитної системи є досягнення загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і відсутністю інфляції. Кредитно-грошова політика полягає в зміні пропозиції грошей з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості і рівня цін. Найважливішими інструментами грошово-кредитної політики є регулювання грошової маси і рівня банківського проценту. Перше забезпечується так званими операціями на відкритому ринку і резервною нормою покриття комерційних банків, друге - обліковою процентною ставкою. До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать: 1) політика облікової ставки; 2) операції на відкритому ринку; 3) зміна норм обов’язкових резервів. Політика облікової ставки — це регулювання оплати (процента) за позики, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їхню здатність розширювати кредитні операції. Це інструмент прямого регулювання грошово-кредитного обігу. Виявляється у змінах облікової ставки відповідно до кон’юнктурних коливань економіки. Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Застосовуються для проведення експансивної (купівля) чи рестрикційної (продаж) грошової політики. Політика обов’язкових резервів. Політика резервних вимог центрального банку щодо комерційних банків існує в багатьох країнах світу і застосовується з метою забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання.

 

 

119. Проблеми, пріоритети і завдання побудови соціальної ринкової економіки в Україні.

Одним з фундаментальних соціальних і політичних пріоритетів "соціальної економіки" як чинника консолідації громадянського суспільства, є спрямованість на створення "соціально відповідальної держави".В "соціальній економіці", як відомо, держава безпосередньо не керує виробництвом і економікою, але використовуючи чисельні важелі і механізми (економічна і соціальна політика, податки, адміністративні заходи), реалізує функцію створення суспільного багатства, сприяє його нагромадженню, розподілу і перерозподілу.Соціально відповідальна держава передбачає наявність у суспільстві рівності початкових можливостей - доступ до ресурсів, до кредитів та інвестицій, до освіти і медичної допомоги, мінімуму соціальної захищеності. Рівність початкових можливостей не заперечує особистих і соціальних відмінностей, змагальності і конкурентності, коли кожний отримує зарплату чи комерційний зиск відповідно з ефективністю своєї праці.Соціально відповідальна держава має гарантувати людям мінімальний прожитковий мінімум і створити умови для їхньої соціальної активності. В "соціально орієнтованій економіці" держава створює умови для зайнятості та заробітку, але реалізація цих можливостей стає справою кожного громадянина. У такій державі кожний власник бачить гаранта своєї власності, а незахищені групи населення - гаранта певного прожиткового мінімуму і соціального забезпечення."Соціальна держава" відповідає за реалізацію відносин власності в країні, забезпечення соціальної стабільності і балансу інтересів. В класичному варіанті держава повинна гарантувати існування всіх форм власності - приватної, державної і колективної.

 

 

120. Ринок праці та його державне регулювання (активна і пасивна політика).

 

Ринок праці — складний інститут ринкової економіки. У ньому віддзеркалюються практично всі соціально-економічні явища, які відбуваються в суспільстві. На його функціонуванні позначаються: структура економіки, професійний і кваліфікаційний склад робочої сили, інвестиційна політика, система оплати пращ, традиції, що склались у трудовій сфері, система взаємовідносин між соціальними партнерами, інституційні чинники. Ринок праці, в свою чергу, впливає на інші ринки через виробництво і споживання, стимулювання інвестиційного процесу та інші фактори. Тому на етапі становлення України як держави із соціально орієнтованою ринковою економікою проблеми формування та ефективного регулювання ринку праці є на сьогоднішній день надзвичайно актуальними. Зазначені проблеми стають істотним фактором поглиблення кризових явищ, стримують структурні зміни, а їх вирішення створює передумови для соціального і економічного зростання. Активна політика зайнятості - це сукупність правових, організаційних і економічних заходів, які проводить держава з ціллю зниження рівня безробіття. Вона передбачає заходи з профілактикою звільнення, навчання і підвищення осіб, активний пошук і підбір робочих місць, фінансування створення нових робочих місць.

Пасивна політика зайнятості передбачає виплату допомоги безробітним і надання простих послуг щодо підбору робочих місць через державну службу зайнятості. Така політика може себе виправдати лише при високій гнучкості ринку праці робочої сили в цілому.

 

 

121. Теорія і практика побудови «соціальної ринкової економіки» (досвід повоєнної Німеччини).

Основна мета “соціальної ринкової економіки” – соціальна: ефективне виробництво; справедливий розподіл доходів.Основні риси “соціальної ринкової економіки”:наявність багатоманітних форм власності – приватної, колективної державної;конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави;суттєве втручання держави в економіку. Вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби;розвинена система соціального забезпечення (державне страхування здоров’я, грошова допомога родинам). Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення. Ринкова економіка згідно з теорією А. Сміта, - це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил. Відповідно до цієї теорії за допомогою конкуренції досягається економічна рівновага. Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність і т. ін., тобто здійснюється саморегулювання економіки. У ринковій економіці державі належить другорядна роль: вона виконує лише ті функції, які не може виконати окремий індивід або зробить він це економічно неефективно. Такими функціями є: організація громадського порядку, державної поштової служби, запровадження обов’язкового шкільного навчання їх утримання в належному стані. З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін. Так концепція “соціального ринкового господарства”, основоположниками якої є західнонімецькі економісти Л.Ерхард та В. Ойкен, значно відрізняється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції “ринкової економіки.”), в якій державі відводилася роль “нічного сторожа”. Вони визнають, що “перед сучасною державою стоять сьогодні величезні завдання”, що в середині ХХ ст. можливість звільнити державу від обов’язків малоймовірна. Одним із найважливіших завдань держави Л.Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції

 

122. Міжнародна торгівля і світове господарство.

Традиційною і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою особливе місце в складній системі світогосподарських зв’язків. Міжнародна торгівля опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій і т.п. Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів. І таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Основними показниками міжнародної торгівлі є: величина загального експорту та імпорту країн, торгівельне сальдо країн, питома вага експорту (імпорту) країни в загальному світовому експорті (імпорті).

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Світовий товарний ринок – це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі –продажу продуктів матеріального виробництва.

Міжнародна торгівля охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни. Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи. Міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків – експорту та імпорту. Товари, що купуються і завозяться в країну, це імпорт, а товари, що продаються і вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періо­ду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торговельного балансу країни. Воно є активним (позитив­ним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних показниках.Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підрахову­ють підсумовуванням тільки обсягів експорту.

Основними видами міжнародної торгівля є: традиційна торгівля, торгівля продукцією в рамках кооперації, зустрічна торгівля.

Традиційна торгівля – це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар – гроші (залежно від попиту і пропонування).

Торгівля продукцією в рамках кооперації – це спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.

Зустрічна торгівля – це сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотнім постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Світове господарство — сукупність національних економік, їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансових та інших організаційних об’єднань та підприємств, об’єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжнародних економічних відносин.

Одним з об’єктів світового господарства виступає саме світова торгівля, тобто міжнародний рух товарів та послуг.

123. Міжнародні валютні відносини /валютна політика, валютні курси.

 

Міжнародні валютні відносини – сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і фізичними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.

Вони виникли на основі інтернаціоналізації національних, грошових та валютних відносин. Через міжнародні валютні відносини здійснюються платіжні та розрахункові операції у світовому господарстві.

При проведенні валютних операцій укладаються валютні угоди, котрі являють собою домовленості про обмін грошей однієї країни на гроші іншої. При цьому фігурують такі поняття, як валютний курс і валютний паритет.

Валютна політика – це свідомий вплив держави на валютний курс з метою досягнення макроекономічної рівноваги. Інструменти валютної політики є:

ü продаж (купівля) іноземної валюти;

ü продаж (купівля) золота;

ü надання або отримання міждержавних позик.

Валютний режим – це механізм встановлення курсу валюти.

Види: 1. гнучкий або плаваючий курс (переваги: відбувається автоматичне вирівнювання платіжного балансу; недоліки: підвищення ризиків у зовнішньо економічних операціях і можливість втрати внутрішньої стабільності) 2. фіксований валютний курс, переваги: відсутність зовнішніх ризиків.

Валютний курс – це ціна однієї валюти держави, виражена в іншій валюті.

На зміну валютного курсу впливають наступні чинники: політика уряду, стан платіжного балансу, ступінь довіри громадськості до уряду, спекулятивні очікування.

Валютний курс України встановлюється НБУ щоденно на основі результатів торгів на Українські міжбанківській валютній біржі.

В Україні встановлена система валютного регулювання та валютного контролю на державному рівні. Валютний контроль – це форма державного регулювання купівлі і продажу іноземної валюти з метою підтримання рівноваги платіжного балансу та стійкості національної валюти. Контроль здійснюється за валютними операціями, надання іноземним юридичним та фізичним особам кредитів, позик…

 

124. Державний бюджет, його структура і функції

Державний бюджет - це централізований грошовий фонд, що перебуває у розпорядженні уряду. Уряд мобілізує грошові кошти насамперед через податки для фінансування загальнодержавних видатків. Сьогодні більшу частину доходів бюджету становлять податки з юридичних і фізичних суб'єктів, тобто з підприємств та окремих громадян. Сутність державного бюджету як економічної категорії реалізується через його функції: розподільну, контрольну і функцію по забезпеченню існування держави.Прояв розподільної функції обумовлено тим, що у відносини з бюджетом вступають майже всі учасники суспільного виробництва. Основним об'єктом бюджетного розподілу і перерозподілу є чистий доход, одержуваний у суспільстві. Розподільна функція бюджету використовується також для втручання держави в процес суспільного виробництва регулювання господарської діяльності підприємств, прискорення темпів економічного росту, посилення господарської активності підприємців. За допомогою бюджету держава впливає не тільки на перерозподіл національного доходу, але і на його виробництво, нагромадження коштів, сферу споживання, процеси демонополізації економіки й усуспільнення виробництва, а також його роздержавлення. Контрольна функція полягає в тім, що бюджет об'єктивно, через формування і використання коштів держави відбиває економічні процеси, що протікають у структурних ланках економіки. При формуванні державних доходів фінансовий контроль здійснюється за правильністю стягування різних видів податків, мобілізації інших джерел доходів, дотриманням установлених пропорцій між ними, визначенням податкової бази, формами пільгового оподатковування, термінами надходження доходів. Функція забезпечення існування держави ставить перед собою задачу створення матеріально-фінансової бази функціонування держави; зміст апарата керування країною, президентської влади, законодавчої і виконавчої влади, правоохоронних і митних органів, податкової служби. У структурі витрат державного бюджету на ці цілі приходитися від 6,5% до 9,5% усіх витрат державного бюджету України.