Стадійні і цивілізаційні моделі історії.

Характеризуючи сучасну філософію історії, неможливо дати однозначну оцінку пізнавальній ситуації в цій галузі філософського знання. Ця неможливість пов'язана з тим, що галузь філософії історії на сучасному етапі існування характеризується декількома різноспрямованими, а найчастіше і взаємовиключними пізнавальними тенденціями, і, як наслідок, відсутністю загальновизнаної типології предмета досліджень, що включає все різноманіття варіантів філософії історії. Сучасне мислення розвивається в рамках класичних, модерністських і постмодерністських уявлень про історію.

У філософії історії за довгі роки її існування склалися свої традиції. Одна з них розглядає історію людства як єдиний процес, що протікає в єдиному часі, що представляє собою послідовну зміну фаз (етапів) від нижчих до вищого. Інша традиція бачить всесвітню історію в її просторовому прояві, у цілісності її системного буття у формі культури і цивілізації. Для зручності подальшого їхнього вивчення назвемо першу традицію стадійною, другу – цивілізаційною. Варто додати при цьому, що є і такі підходи до всесвітньої історії, які не можна назвати традиційними, наприклад, екзистенціальний підхід.

Як відомо, в основі стадійного бачення всесвітньої історії лежить ідея про її розвиток від нижчих форм до вищих, так само як і ідея про те, що кожна наступна стадія випливає з попередньої й утворює її продовження, але у видозміненій формі. Стадії всесвітньої історії в такому випадку єступенями руху людства до якогось підсумку, що бачиться як завершення всіх попередніх зусиль у суспільстві. Передумовою такого бачення історії є уявлення про час, у якому розвертається історія, як про стрілу, поле якої походить з минулого через сьогодення в майбутнє односпрямоване та незворотне. Крім того, таке тлумачення подій припускає визнання єдності народів, подібність їх доль. Але тому що в історії діють і конкретні люди, не менш істотно вказати на цінність людського життя, визнати за людиною право на здійснення її надій і віру в можливість успішного результату її зусиль. От чому в рамках цього підходу панує, як правило, детермінізм, іусілякі фактори називаються в якості основних: природні умови (клімат, географічний регіон і т.д.), народонаселення, розвиток продуктивних сил, розвиток науки і її впровадження в усі сфери життя, розвиток техніки тощо. Стадійне бачення всесвітньої історії неминуче припускає ідею прогресу людства. Це у свою чергу впливає на світовідчуття людей, вносить у нього оптимістичне начало.

Серед прихильників цивілізаційної парадигми найбільш поширеними є концепти циклів соціальних організмів, тобто циклічні теорії. Серед найвідоміших: М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, О. Тоффлер тощо. Циклічною є модель О. Шпенглера, який зазначав, що кожна локальна цивілізація, які він порівнює з організмом, переживає циклічні періоди дитинства, юності, зрілості, старості. А. Тойнбі в форматі циклічної парадигми відійшов від аналогії між суспільством та організмом і розвивав розуміння ролі соціокультурного фактора. На відміну від О. Шпенглера, він вважав, що наукові методи природничих наук не є адекватними для аналізу історичного процесу. Ідея циклічності у творчості А. Тойнбі фактично представлена через аналіз зародження, розквіту та загибелі світових цивілізацій. На його думку, проживання світовими цивілізаціями основних етапів їх життєвого циклу (виникнення, розвиток, злам, деградація і розпад) регулюються за моделлю “виклик–відповідь”. Тобто кожен етап розвитку цивілізації є адекватною відповіддю на виклик навколишнього середовища – природного для перших, батьківських цивілізацій, природного і соціального для наступних.

Цивілізаційне бачення історії базується, як правило, на культурному підґрунті. За загальним визнанням, перший шлях в цьому напрямку проклав російський публіцист, соціолог і натураліст М. Я. Данилевський. По ньому уже пізніше пішли у своїх дослідженнях такі відомі філософи і мислителі, як О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін та ін. Коротко ідеї М. Данилевського зводяться до наступного. Критерієм періодизації історії повинен бути культурно–історичний тип розвитку самобутньої цивілізації. Культурно– історичний тип являє собою єдність релігії, культури, політики, суспільно– економічного ладу.