Авторитаризм. Мажоритарна система (фр. majorite — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки

Мажоритарна система (фр. majorite — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (більшість країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

33. Пропорційна система

Пропорційна система (лат. proportio — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).

34.Походження і сутність політичних партій.

Політичні партії є одним із головних суб’єктів політичного процесу. Однак партії не відразу стали повноправним політичним інститутом, здатним впливати на державну владу. Партогенез - процес формування і функціонування партій, який має багатовікову історію.

Слово “партія” походить від латинського partis, що означає “частина чого-небудь”. Сучасним політичним партіям передували їх прообрази - протопартії. Вже в античні часи існували своєрідні політичні утворення, які захищали інтереси окремих груп суспільства чи тимчасово створювалися для підтримки окремих осіб. Зокрема, Аристотель вказував на протиборство в Стародавній Греції трьох партій: жителів узбережжя - параліїв (торгово-ремісничі верстви), рівнини - педиеїв (великі землевласники) і гірських районів - диакріїв (дрібні землероби). У Стародавньому Римі змагалися між собою партії популарів (виступали від імені плебсу) і оптиматів (представляли інтереси знаті). У період європейського Середньовіччя відома боротьба “чорних” (феодалів- нобілів) і “білих” (багатих городян) у Флоренції в ХІ столітті. В Англії ХУІІ століття напередодні революції протистояли партія “кавалерів ” (прибічники короля) і “круглоголових ” (виразники інтересів буржуазії та нового дворянства).

Сутність політичної партії стає зрозумілішою, якщо виділити основні її ознаки. Іменуватися політичною партією може громадське об'єднання, для якого характерні такі ознаки: наявність певної ідеології або особливого бачення світу; націленість на завоювання й утримання влади чи вплив на неї; наявність відповідної організаційної структури; підтримка її політики тими верствами суспільства, інтереси яких партія захищає. Відсутність будь-якої із зазначених ознак у певної організації перетворює її на іншу за своєю природою — тобто непартійну — інституцію.

Отже, сучасна політична партія — це особлива інституційована спільність людей, об'єднаних ідеологічно й організаційно з метою завоювати (шляхом виборів або іншими способами), утримувати і використовувати державну владу для реалізації інтересів певних спільностей. Для цього партія повинна стати правлячою, тобто зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави. А

Політологічні дослідження (М. Остогорського, М. Вебера, Р. Міхельса і деяких інших) дають змогу уявити собі ідеальну модель політичної партії, здатної принести максимальну користь усьому суспільству. Згідно з цією моделлю, партія не повинна допускати переважання інтересів її керівництва над інтересами рядових членів. Вона має постійно продукувати нові ідеї. Ідеальній партії властива пластичність, здатність змінювати структуру, постійно розвиватися. Важливими рисами є й спроможність відчути політичний момент, уміння знаходити в своєму середовищі і виховувати справжніх лідерів, діячів. І, нарешті, перемагає не та партія, в якої сильніша організація, а та, яка сповідує духовніші, розумніші, волелюбніші ідеали.

Загальновизнаною є теза про те, що будь-яка громадсько-політична організація стає партією тоді, коли вона для виконання своєї програми висуває як мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави, визначання форм і напрямів її діяльності.

35. Функції політичних партій.

Конкретизувати загальне призначення політичних партій можна шляхом визначення їх функцій, тобто тих завдань, які вони виконують у політичній системі. Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:

• політичне представництво соціальних інтересів;

• соціальна інтеграція — узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;

• розробка ідеології, політичних доктрин і програм;

• боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

• участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

• участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;

• політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи;

• формування громадської думки;

• політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;

• підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

36.Типологія політичних партій

Однією з головних у політичних науках є проблема "політичного темпераменту" партій або загальновідомий поділ на лівих та правих, що особливо характерно для європейської політики. У сучасних системах політичного плюралізму ліві та праві вже не пояснюються лише ідеологічними принципами. Хоча досі існує певний набір цінностей, характерних для лівих. Вони традиційно є пацифістами, антирасистами, антикапіталістами, виступають проти "дикого ринку", за пріоритет акціонерної, колективної, групової власності, - у цьому розумінні вони є завжди соціальні або соціалістичні. Праві, у свою чергу, обстоюють усталені порядки, повагу до них, культ влади ієрархії, приватну власність як засаду господарювання та функціювання суспільства. Проте в історії були випадки, коли певні ідеологічні доктрини бралися на озброєння представниками протилежних політичних течій.

Так, Жан-Луї Керманн у своїй книзі "Західні політичні режими" наводить як приклад французький націоналізм. Під час Великої Французької революції його сповідували ліві; за часів Бонапарта - праві; у період комуни - ліві; після справи Дрейфуса - праві; за доби буланжизму - ліві; у міжвоєнний період - праві; в роки руху Опору - ліві; за часів де Голля - праві; а після перемоги соціалістів на виборах 1981 року й дотепер - знову ліві.

Тому деякі політологи вважають, що продуктивнішим є врахування лише ставлення партії до теперішньої соціальної системи й суспільного устрою. Так, Ф.Гогель (Франція) називає лівих партією руху, а правих - партією порядку, причому орієнтація на порядок ідентифікується з опором змінам, а рух витлумачується (залежно від доби та країни) від реформи до революції. Але ця й попередня схеми не заперечують, а доповнюють одна одну.Крім того, йде процес певного об'єднання цих течій, що спричинило появу як центристського напрямку, так і напрямків нових правих та нових лівих.У світових політологічних школах є ще низка підходів до класифікації партій. Класичну типологію партій розробив М.Дюверже у своїй праці "Політичні партії". Він установив бінарну класифікацію - кадрові та масові партії. Кадрові партії, згідно з М.Дюверже, є продуктом еволюції (від початку - середини XX сторіччя) електоральних комісій "в низах" і парламентських групах "у верхах". Відповідно до цього маємо партії нотаблей (людей, чиє становище в суспільстві забезпечується їхнім авторитетом у політичному житті). Масові партії, навпаки, вважаються створеними у "другій генерації", продуктом загального виборчого права. Пізніше М.Дюверже виокремив третій тип партій - непрямі партії, наприклад, лейбористи Великобританії, до лав яких автоматично вступають усі бажаючі члени профспілок.

Венер (США), Паламбара (США) та інші політологи виводять ще один тип партій - "партію виборців", тобто таку, що мобілізує значну частину своєї діяльності для розв'язання головної проблеми поточного моменту, об'єднуючи навколо популярних гасел велику кількість населення. Підсумовуючи попередні класифікації, Ж.Шарль і Дж.Сарторі запропонували трикомпонентну типологію партій: партії нотаблей (кадрові), масові партії та партії виборців. Цей трикомпонентний поділ є дуже популярним у сучасних західних політологічних школах. Прикладом кадрових партій називають республіканську та демократичну партію США, масових - німецьку ХДС-ХСС, соціалістів Франції та Італії тощо, партій виборців - здебільшого партії країн Східної Європи. Можливий поділ згідно з організаційною розбудовою або внутрішньою субординацією партії. Польський політолог Артур Боднар виокремлює згідно з цим критерієм централізовані та децентралізовані партії. По суті, це те саме, що Ж.-Л. Керманн та інші вкладають у поняття партій з сильною та слабою структурою.

37.типологія та поняття партійних систем.

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система.

Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.

Політична наука (згідно Дж.Сарторі) виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

1. Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках – у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у Радянському Союзі. Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії, Малі, Лівії та ін.);

2. Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою партією);

3. Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори);

4. Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

 

5. Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

6. Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

7. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

8. Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції).

38.поняття і структура політичної культури

Політична культура (від лат. — cultura, вирощування; виховання, освіта; розвиток) — частина загальної культури, яка формується і виявляється протягом історії народу в політичному житті. Поняття «політична культура» є похідним від понять «політика» (наука й мистецтво управління) та «культура» (сукупність фундаментальних цінностей, створених цивілізацією) і виступає як продукт історичного досвіду суспільства, індикатор його цивілізованості, інструмент узгодження інтересів влади й суспільства.

Отже, політична культура — поняття, яке виражає рівень політичної компетенції людини, групи, суспільства та їхню готовність (чи неготовність) діяти відповідно до прийнятих у цьому суспільстві цінностей, принципів і норм.

Зі структурного погляду політична культура — це єдність політичної свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки й політичних дій. У свою чергу, політична свідомість та політична поведінка громадян теж мають свою внутрішню структуру.

39.Типи політичних культур.

Американські політологи Габріель Алмонд і Сідней Верба на основі аналізу різноманітних видів політичних орієнтацій вивели три "чистих типи" політичної культури: патріархальний, підданський і активістський.

Патріархальна політична культура характеризується повною відсутністю у простих людей інтересу до політичного життя. Найближчими еквівалентами патріархальної політичної культури можна вважати політичні культури африканських племен.

Підданська політична культура відрізняється сильною орієнтацією на політичну систему та результати її діяльності, але слабкою орієнтацією на активну участь у функціонуванні політичної системи.

Активістська політична культура характеризується активною зацікавленістю громадян не тільки тим, що їм дасть політична система, політичне життя, але також і тим, що вони можуть відіграти активну роль у політичному житті.

40. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ

ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Вперше цей термін застосували у XIX ст. американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард.

Політична соціалізація передбачає комплекс заходів, які готують людину до життя у сфері політики, визначають її політичну поведінку, впливають на уподобання та рішення.

Високий рівень політичної соціалізації громадян є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.

МЕТА:прищеплення новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості;створення сприятливих умов для накопичення членами суспільства політичного досвіду, що його потребує політична діяльність і творчість усіх бажаючих;якісне перетворення відповідних елементів політичної культури; необхідної умови суспільних змін.

УМОВИ- характер соціальної стратифікації суспільства;система освіти та виховання; національно-етнічні особливості; релігійні вірування.

ВНУТРІШНІ ЧИННИКИ:

Біопсихологічні характеристики особи (темперамент, інтелект, воля).

Рівень політичного розвитку та соціальний досвід. Чим багатшим є соціальний досвід, тим складніше відбувається політична переорієнтація особи в новій соціально-політичній ситуації.

Соціальний статус особи. Якщо він залишається тривалий час незмінним, то це призводить до закріплення політичної свідомості людини. Якщо ж політичні орієнтації суперечать соціальному статусу, то можливе або зміцнення політичної свідомості, або ж радикальна політична переорієнтація.

ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ:

стихійні чинники – війни, революції, політичні та економічні кризи;

політичні чинники – характер і тип державного ладу, політичний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи;

неполітичні чинники – сім’я, формальні й неформальні групи, навчальні заклади, виробничі колективи, культура, засоби масової інформації, національні традиції

ФОРМИ – може набувати форми відвертого або прихованого передавання досвіду:відверта форма – містить безпосереднє передавання інформації, почуттів або цінностей. Наприклад, вивчення суспільних дисциплін;прихована форма – це передавання неполітичних настанов, які впливають на політичні відносини, на винесення політичних рішень, поведінку

Функції – інформаційна,цілісно – орієнтовна,установча – нормативна.

41.Поняття політичної еліти.

Термін «еліта» у перекладі з латинської мови означає «кращий, вибраний». Еліта повинна формуватися, із кращих у професійному й моральному відношенні представників народу. Національні інтереси повинні стояти в центрі діяльності політичного керівництва держави. Склад політичної еліти повинен постійно поповнюватися й обновлятися за рахунок людей з різних верств суспільства, що виявили певні організаторські здібності, глибокі знання, професіоналізм, високі моральні риси. Процес формування політичної еліти повинен вестися демократичним шляхом. Високі вимоги до якісного відбору вищих політичних керівників обумовлені величезною соціальною значущістю центральної ланки державного правління. Від ступеня компетентності, професіоналізму, авторитету вищих державних діячів значною мірою залежить правильність напрямку політичного й економічного розвитку суспільства, діючого функціонування його політичної системи. У демократичному суспільстві формування еліти відбувається шляхом демократичних виборів з урахуванням рівня професіоналізму, творчих здібностей, морального рівня кандидатів на вищі державні посади. У тоталітарній і авторитарній державі відбір еліти відбувається за політичними, ідеологічними, соціальними ознаками у закритому режимі вузьким колом номенклатурних працівників. Отже, правляча еліта – це високоорганізована, згуртована соціальна група з вищих верств суспільства, підготовлена до виконання управлінських функцій, яка займає керівне положення в державі, приймає владні рішення й визначає стратегію її розвитку. У структуру правлячої еліти входять політична, економічна, адміністративна, поліцейська, духовна еліти. Політична еліта контролює у своїх руках державну владу. У неї входять вищі державні чиновники – керівники виконавчих, законодавчих і судових органів влади, дипломатичний корпус, міністри, керівники політичних партій. Це вищий склад політичної еліти. Середня частина політичної еліти складається з губернаторів, депутатів парламенту. Нижчий склад утворюють політичні діячі місцевих органів влади. Адміністративна еліта – це вища верства державних службовців міністерств, відомств та інших органів державного управління. Фактично – це апарат влади, через який політична еліта керує державою. Економічна еліта – це частина правлячої еліти, яка володіє матеріальними й фінансовими ресурсами країни: власники галузей промисловості, банкіри. Військово-поліцейська еліта складається з керівників міністерств оборони, внутрішніх справ, державної безпеки, різних спецслужб. Культурно-ідеологічна, духовна еліта включає керівників і видатних діячів засобів масової інформації, навчально-просвітницьких установ, діячів мистецтва, письменників, священнослужителів.

42. Циркуляція політичної еліти.

Циркуляція у відкритих елітах досить динамічна, високою тут є також міра соціальної адаптації до зовнішніх змін; у закритих елітах – циркуляція повільна чи навіть загальмована, але тут зберігається внутрішня стабільність, спадкоємність політики та врівноваженість рішень, що приймаються. Для демократичних суспільств більш характерні “відкриті” політичні еліти, що надбали легітимності і через закон, і через легітимацію (визнання, підтримка) у свідомості широких мас, чим забезпечується досить стабільна соціальна згода. Крім того, в демократичних суспільствах політичні еліти опосередковано використовують бюрократичний апарат влади і легальність її, а у тоталітарних суспільствах – еліта зливається з апаратом влади (останні обставини, до речі, мають досить небезпечні наслідки, бо надбана легітимність еліти може бути витрачена разом із атрибутами легальної влади). Динамічні соціальні зміни у суспільстві є, за думкою В.Парето, наслідком протиборства і “циркуляції” еліт. В своїй відомій праці “Підйом і падіння еліт” він писав, що “історія людства – це історія постійної зміни еліт; одні підносяться, а інші йдуть до занепаду”. Таким чином, суспільство знаходиться в стані динамічної і постійно поновлюваної рівноваги – “еквілібризму”, який є соціальним циклом руху від коливань до рівноваги та залежить від “циркуляції еліт”.

Циркуляцію еліт В.Парето вважав соціальною закономірністю, яка виявляється у зміні одних елітарних груп іншими, в оновленні елітарних якостей та ознак, у зміні типів пануючої еліти тощо; а історія, за його думкою, стає “цвинтарем аристократії”. Механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, якщо забезпечено пропорційне поповнення еліти людьми як першої, так і другої орієнтації; припинення циркуляції приводить до деградації правлячої еліти. Якщо ж еліта прямує до занепаду, то контр-еліти – до активного відтворення елітарних якостей і елементів; таким чином, виникає процес “масової циркуляції еліти чи просто революції”.

Рівень циркуляції еліт в суспільстві досить різний. Десь середній рівень динаміки є характерним для еліт світу мистецтва, інформаційної та політичної еліти (як вищої, середньої, так і адміністративно - бюрократичної). Остання оновлюється через ротацію під час виборів, через вихід у відставку, ріже смерть. Що ж до економічної та практично всіх типів традиційної та духовно - релігійної еліти, то їм практично не притаманні "здорові" механізми циркуляції, тільки фізичний ухід із життя є засобом вибуття з лав цих еліт.

Таким чином, всю соціальну динаміку В.Парето пояснював “циркуляцією еліт”, тобто системою “обміну” людьми між двома частинами соціуму – елітою та іншім населенням.. Отже, циркуляція еліт тягне за собою циркуляцію ідей, це відбувається тоді, коли правлячий клас відкритий і визнає необхідність постійного оновлення.

43. Лідерство як політчний феномен.

Проблема політичного лідерства позначає взаємодію різних суб'єктів політичного процесу з точки зору того, хто бере на себе право та зобов'язується тим самим вести за собою інших та на кого покладається відповідальність за наслідки своєї провідної ролі у соціально-політичних перетвореннях: на маси чи на окремих осіб, наділених певними соціально-психологічними та організаторськими якостями та здатними вести їх за собою.

Поняттям „лідерства" користується не одна тільки політологія із соціальних наук, зокрема, це поняття вживають соціологія, управлінські науки, психологія, військові, економічні науки, зокрема, менеджмент та інші, тому достатньо операційним є звернення до такого найбільш загального соціологічного визначення: „Лідерство — це ефективний соціальний вплив одних людей на інших безвідносно до того, чи мають перші адміністративні важелі чи ні".

В управлінській науці феномен лідерства частково покривається схожими термінами - „управління", „керівництво", які характеризують специфічну форму відносин у групі, яку один з її членів - лідер - об'єднує, спрямовує, керує зусиллями групи, а та сприймає, підтримує лідера та очікує позитивних результатів від такої діяльності.

У політичній науці лідерство конкретизує функціональну сторону політичної влади з точки зору соціально-психологічної, соціокультурної, неосмисленої ірраціональної складової зі всієї сукупності відносин між керівником та масою. Питання лідерства у практично-політичному аспекті стає все більш актуальним - впливовий часопис "The Economist" у червні 2007 року спеціально звернувся до діяльності нових лідерів країн СНД у порівнянні з лідерами нової генерації Заходу - Н. Саркозі, А. Меркель та зауважив щодо браку справжніх харизматичних лідерів на усьому пострадянському просторі, за винятком окремих випадків. Зокрема, у статті „The Economist" високо оцінені лідерські якості колишнього президента Росії В. Путіна.

На наш погляд, поняття лідерства має більш складний зміст, ніж той, що розкривається у більшості вітчизняних підручників з політології. Так, відомий український політолог Ф. Рудим вказує, що лідер „це володар, який використовує будь-які засоби для наведення громадянського ладу й збереження свого панування". Але лідер може бути й неформальний, який ще не перебрав на себе політичну владу, лідер може бути "революціонер-опозиціонер", який використовує свій вплив для руйнації існуючих порядків, а не спрямовуючий свою волю на "підтримку громадянського ладу", таким в Латинській Америці був Ернесто Гевара (Че Гевара), а в Україні таким неформальним (і незамінним, як з'ясувалось) лідером-опозиціонером був В'ячеслав Чорновіл і т.д.

Глибокі демократично-революційні перетворення, у яких активну участь беруть народні маси, неодмінно ставлять на порядок денний питання лідерства, бо народ має схильність передавати свої повноваження у керівництві державними справами, суспільством в цілому і, зрозуміло, перекладати відповідальність за результати роботи на обраних ним видатних осіб, нерідко на військових керівників, що стають політичними лідерами. При цьому "якість" лідера визначається не тільки його здібностями, морально-психологічними якостями, а саме вибором народу.

Провідні політологи України справедливо вказували, що лідерство як феномен сучасності не привертав уваги радянських науковців, які, очевидно, боялись зіставляти реалії поточного комуністичного керівництва з науково-нормативістським підходом до лідерства. Зокрема, теорія рис лідерства засновувалась на тому, що лідерові мають бути притаманні особливі масштабні риси характеру, мислення, волі, практичної діяльності, а парадокс останніх років радянської доби полягав у тому, що формальним політичним лідером КПРС і СРСР у 1984 році після смерті неординарної особистості Ю. Андропова правлячі партійні кола обрали К.У. Черненка, начисто позбавленого необхідних лідерських рис. Тобто, чиновники обрали типового бюрократа вищої ланки політичного управління, у якого були "видатні усереднені" особистісні якості, згідно поглядів на правлячу бюрократію Макса Вебера.

Ж. Блондель вказує, що якщо звести політику до її кістяку, до того, що є на виду у всіх громадян, так ними будуть загальнонаціональні лідери своєї та іноземних держав. Це самий визнаваємий, самий характерний момент політичного буття, бо по суті і формі він є феномен влади не багатьох.

Політичний лідер — (від англ. Leader провідник, керівник) людина в процесі такої взаємодії між масовим суб'єктом політичного процесу та окремими особами, в результаті якого ті беруть на себе достатній обсяг прав та відповідальності для здійснення керівництва масами. Народні маси добровільно віддають частину своїх владно-політичних повноважень і відповідальності, що накладає на лідерів додаткове навантаження, яке не кожна особа в змозі нести. Недарма до лідерів здавна пред'являлись високі вимоги: масштабність мислення, міцна політична воля, сильний характер, комунікабельність, вміння знаходити спільну мову з народними масами.

Перші теоретичні спроби осягнути феномен лідерства сягають часів античності та розквіту східної політологічної думки, тобто IV - V століть до н.е.

У Стародавній Греції Геродот, Плутарх, Tum Лівій примітили, що у будь-якій спільноті завжди знаходяться видатні люди, найбільш досвідчені, найбільш сміливі, люди видатного розуму чи волі, що дістали повагу та підтримку громадян (визнаємо, що не завжди чесним шляхом, бо поняття „популізм " зародилось саме з тих часів намагань лідерів отримати підтримку народу).

Давньокитайський мудрець Конфуцій, зокрема, поділяв людей на тих, хто може здійснювати керівництво суспільством та на тих, хто лише утворюють труднощі на цьому шляху. До лідерів політичної сфери Конфуцій не відносив жінок і відтепер ця традиція живе також у інших сферах життя. Так, у Японії та Китаї жінок-менеджерів вищої ланки управління менше 1 %, у той час як у США їх кількість перевищує 20%.

У Стародавній Греції Плутарх і Геродот лідерами вважали тих, хто у скрутні часи, завдячуючи своїй силі, розуму, хитрощам, сміливості, дістають підтримку і визнання громадян. У Я. Макіавеллі державець. Володар держави, головнокомандувач національного війська і є одночасно політичним лідером держави.

Фр. Ніцше мабуть що найбільш емоційно і схвильовано звернувся до феномену лідерства, як до особливого біологічного типу людини, яка є зв'язком між минулим і майбутнім людства. Це - „лев, який сміється", бо він не тільки сміливо дивиться в очі небезпеці, але і глузує з неї. У роботах Фрідріха Ніцше "Так казав Заратустра", " По той бік добра і зла" лідер є представник непоборного роду "гіперборейців". Лідер ігнорує загальнолюдську мораль — знаряддя та схованку слабких. Він не просто веде за собою своїх прибічників — він стоїть над ними. "Я люблю тих, хто як важкі краплини поодинці падають з темних хмар, що нависають над людьми — вони віщують блискавку", - словами Заратустри віщує Ніцше.

Для К. Маркса політичний лідер є той, хто більше за інших бажає соціально-політичних змін, хто бачить політичну перспективу розвитку суспільства далі всіх. По суті, це революціонер, який веде за собою маси.

У сучасній політичній теорії, як водиться, немає однозначного тлумачення феномену лідерства. Для розкриття його змісту ми виділимо такі складові, атрибути політичного лідерства.

1. Лідерство виникає як об'єктивна потреба членів соціальної групи у формі очікувань та вимог до свого провідника, якому передається певний обсяг прав та відповідальності.

2. Феномен лідерства може бути пояснений, кажучи словами термінології Курта Левіна, єдністю психологічного поля" між ним та оточенням (масою), яке без застережливо довіряє лідеру.

3. Лідерство, скоріш за все, це неформальні відносини між суб'єктами політики, тому слід розрізняти поняття: "лідер", " керівник", "менеджер", "управлінець" тощо. Останні займають певні посади, мають визнаний суспільний статус, нормативні права та обов'язки і користуються, скоріш, вимушеним визнанням підлеглих.

4. Наявність у політичного лідера особливих харизматичних якостей (у цьому контексті ми підтримуємо теорію рис лідерства), що буденною мовою виражається словосполученням "яскраво виражений лідер" з надзвичайними психологічними рисами. Так, новий політичний лідер партії лейбористів Великої Британії Гордон Браун (як кажуть британці, "нахмурений шотландець") явно поступається у цьому відношенні колишньому лідерові Тоні Блеру — комунікабельному, яскравому колишньому керівникові англійського уряду. Недарма останній після відставки займається облаштуванням складних міжнародно-політичних справ.

5. В сучасних умовах феномен політичного лідерства проявляє свій опосередкований характер, бо взаємодія лідера з масами, з виборцями відбувається, як правило, через ЗМІ, забезпечується різного роду „промоутерами", спеціалістами „ПІАР- менеджменту", тому слід враховувати відмінність між образом лідера та його реальними здібностями й можливостями впливати на політичний процес.

6. Слід вказати також на особливо складні тендерні аспекти політичного лідерства, бо сучасні політичні лідери великих потужних країн - здебільшого чоловіки. Заданими Міжпарламентського Союзу у депутатському корпусі планети не більше 13% жінок (а в Україні в два рази менше), тому жінки-лідери скоріш є виключенням: такими були баронеса Маргарет Тетчер (Велика Британія), Беназір Бхутто (Пакистан), Індира Ганді (Індія), а тепер є Ангела Меркель (ФРН). Трагічна загибель Бхутто, як і у свій час вбивство І.Ганді показують, на наш погляд, реальну силу останніх та побоювання їх противників стосовно непоборних можливостей жінок-лідерів у чесній боротьбі.

Таким чином, лідерство є особливий суспільний феномен, коли видатні особистості, завдячуючи непересічним якостям та вмінням впливу на маси, особливостям соціально-політичної ситуації, мають здатність очолювати масові рухи за суспільні перетворення або керівництво суспільством в цілому.

44. Типологія політичного лідерства.

1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. Цей тип лідерства становлять основу існування всякої монархічної влади.

2. Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність. Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління Нового і Новітнього часів. Його характерними ознаками є наявність легальних процедур обрання, відповідність особистості претендента бажану наборові необхідних професійних якостей, конкурентність і періодичність змін лідера.

3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси (харизма — винятковий, містичний Божий дар, властивий людині). Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка ґрунтується на ідеї служіння мас інтересам суспільства і держави, уособлених персоною лідера; повними особистими відданістю й довірою, зумовленими наявністю у лідера уявних якостей пророка, месії, вождя; некритичним ставленням мас як до лідера, так і до його політики. Як свідчить історія, умовою харизматичної влади є не лише фанатична відданість мас лідерові. Харизма досить часто в нинішніх умовах має формально-юридичну захищеність у вигляді процедур канонізації постаті вождя, президента, висування «батька нації та народів» єдиним кандидатом на виборах тощо.

Характеризуючи означені вище типи лідерства, Вебер підкреслював, що якщо перші два типи притаманні стабільним соціальним спільнотам, то харизматична влада завжди виникає на переломних етапах розвитку суспільства, пов'язаних із радикальною зміною соціально-економічних структур і культурно-ціннісних орієнтацій, з активізацією масового ентузіазму. Харизматичне лідерство несе в собі заперечення минулого державного досвіду, ідею революційності й месіанізму. Однак у процесі об'єктивної стабілізації воно може набувати рис традиційного (монархічного) та бюрократичного типів.

Для докладнішого аналізу проблем типології лідерства сучасна політологія застосовує такі критерії: функції і роль лідера в суспільстві, стиль та методи діяльност