Структура навчальної дисципліни

 

Поняття девіації у соціологічну систему ввів французький соціолог Еміль Дюркгейм, вивчаючи такий вид девіантної поведінки, як самогубство. Проявами цього типу поведінки є правопорушення, злочини, наркоманія, проституція, алкоголізм тощо.

Негативні форми девіантної поведінки

Яким би відносним ні було співвідношення норми і девіантності, прийнято розрізняти:
- Позитивні форми поведінки, що відхиляється;
- Негативні форми поведінки, що відхиляється.
Наслідки можуть бути деструктивними і конструктивними.
Наприклад, пияцтво несе руйнівний потенціал для генофонду народу.
Розглянемо негативні форми девіантної поведінки.
Їх три групи:
1) злочини;
2) «злочину без жертв»;
3) відхилення, що не суперечать нормам.
1) Вбивства, крадіжки, згвалтування, тероризм та ін - це крайні форми девіантної поведінки.
Про них окрема розмова.
2) «Злочини без жертв».
Цією фразою позначають такі дії людей, від яких негативні наслідки відчувають самі суб'єкти дії.
Наприклад, від вживання наркотиків руйнується особистість самого наркомана.
До названої групі девіантної поведінки відносяться також пияцтво, проституція, сексуальна нерозбірливість.
Причини аналізованого поведінки необхідно шукати не тільки у сфері виховання, наскільки б важливим він ні була.
Відповідь дає дослідження різних факторів соціального походження.
Це виявляється вигідно тим, хто поширює наркотики.
Однак факт лавиноподібного розвитку наркотизму в Росії можна пояснювати не тільки «падінням залізної завіси».
Це пов'язано з особливостями соціальної системи, що закриває багатьом молодим людям життєву перспективу.
У такій ситуації попередження про шкоду наркотиків виявляються малоефективними.
Очевидно, що є особливий психологічний склад, власники якого несуть тенденцію до проституції за будь-якої соціально-економічній системі.
Однак розвиток або згортання тенденції напряму пов'язане з умовами життя більшості, наданими панівною системою відносин у суспільстві.
3) Відхилення, що не суперечать загальноприйнятим нормам, - це такі форми поведінки, які вписуються в рамки «благопристойно» поведінки, але на рівні уявлень про належне вважаються «шкідливими», «дивними», «марними», «ненормальними».
Це азартні ігри, аутизм [1], нарцистичному поведінка, фанатизм, самогубство.
За винятком суїциду, шкода від подібних девіацій непрямий.
Наприклад, карткова гра, якщо в умови програшу не закладаються гроші, послуги і т. п., є нешкідливим заняттям.
Тим не менш, виявляється проведенням часу, не розвиває особистість.
4. Позитивна девіантність.

Найбільший інтерес завжди викликає таку властивість особистості, як геніальність.
У певній мірі позитивне значення має аутизм.
Самітницький життя деяких письменників і поетів допомагає їм зосередитися на створенні неординарних творів.
Наприклад, А. Грін, перебуваючи у світі мрій, відбив його в своїх книгах.
Уявна реальність, яка виникла завдяки авторові, до цих пір допомагає читачам відволіктися від рутинної повсякденності.
Хоча в реальному житті А. Грін відчував труднощі в налагодженні елементарних людських контактів.
Крім того, відомо, що чимало талановитих вчених, композиторів, акторів, письменників тощо
- Надмірно захоплюються алкоголем,
- Долучаються до наркотиків,
- Не гидують користуватися послугами повій,
- Грають в азартні ігри,
- Навмисно шокують публіку усілякими витівками.
Подібний парадокс намагаються пояснити наявністю в людині двох начал.
Висновок

Роль соціального середовища у формуванні соціальних відхилень аж до злочинної поведінки визнається і західними вченими. Тому повинні бути і нові соціальні програми боротьби з відхиленнями. Вони повинні сприяти соціальної терапії всього суспільства, підвищенню його фізичного здоров'я, культури і добробуту. Тільки шляхом зміни організаційної культури суспільства можна вийти на більш високі рівні соціальних відносин, що сприятиме зростанню соціальних форм поведінки населення.

45. Концепція девіантної поведінки Е.Дюркгейма. Аномія.

Еміль Дюркгейм соціолог, який обґрунтував теоретичні, методичні й методологічні при­нципи структурно-функціоналістської теорії, вніс особливий вклад в інституалізацію со­ціології як науки, її перетворення у навчаль­ну дисципліну.

Як відомо, термін «соціологія» був ви­користаний ще О. Контом. Однак аж до кінця XIX ст. соціологія не була інституалізована — не було соціологічних кафедр і факультетів, не велося її викладання як дисципліни. Щоб інституалізувати соціологію, необхідно було виділити для неї свою, особливу предметну й методичну «нішу». Е. Дюркгейм обґрунтував необхідність і можливість соціології як самостійної науки. Він показав, «що є предме­том соціології» і «як він повинен досліджуватися». Предметсоціології, згідно з Е. Дюркгеймом, — це соціальні факти, які характеризуються двома основними ознаками — вони існують поза індивідом і вони активно впливають на людину. На дум­ку вченого, соціологія повинна спиратися на емпіричний збір і систематизацію даних. Завдання соціолога зводиться до того, щоб досліджувати й знаходити причинно-наслідкові зв'язки між соціальними фактами в контексті взаємовідносин між су­спільством, його структурою і індивідами, що дозволяє обґрун­товувати суспільні закони й на цій основі формувати загальні уявлення («норму») про соціальні й політичні реалії, а також аналізувати відхилення від норми, виявляти соціальну пато­логію як у розвитку суспільства, його соціальних структурах, так і поведінці індивідів. На відміну від О. Конта та Г. Спенсера, Дюркгейм не просто декларував емпіризм, але провів кон­кретне емпіричне дослідження, присвячене дослідженню само­губств, і на цій основі зробив певні теоретичні висновки.

Вчений вважав, що суспільство — це надіндивідуальне буття, існування й закономірності якого не залежать від дій окремих індивідів. Людина — це подвійна реальність, у якій співіснують, взаємодіють і протистоять один одному дві сутності — соціаль­на та індивідуальна. Особистість і суспільство, вважав учений, перебувають у відносинах взаємозв'язку, коли кожна сторона зацікавлена в розвитку та процвітанні іншої. Суспільство існує завдяки тому, що люди певним чином солідарні — вони мають спільні уявлення, розмовляють зрозумілою мовою, дотриму­ються певних норм. Солідарність — це основа гармонії, поряд­ку, організованості. Відсутність солідарності — це конфлікти, революції, війни. Е. Дюркгейм розрізняв два види солідарності — механічну та органічну. У примітивних суспільствах, засно­ваних на механічній солідарності, особистість не належить собі й поглинається колективом: в усьому панує колективна свідо­мість як сукупність загальних вірувань і почуттів, які розділя­ють всі члени суспільства. Чим примітивніше суспільство, тим більше люди схожі один на одного, тим вище рівень примусу й насильства, нижче ступінь поділу праці. Розвинене суспільс­тво засноване на органічній солідарності, в основі якої лежить поділ праці. Чим глибше поділ праці, тим більше люди залежать один від одного, тим більше в суспільстві розмаїтості, тим вище взаємна терпимість людей між собою, ширше базис демократії. Солідарність, заснована на подібності переконань, слабше солі­дарності, заснованої на розмаїтості поглядів і занять, оскільки однобічний зв'язок завжди слабкіше від багатобічного.

Як вважав Е. Дюркгейм, будь-яке суспільство, залежно від стану функціонування своїх структур, може перебувати в нормальному або патологічному стані. Основна причина па­тології — анормальний поділ праці, що, у свою чергу, веде до аномії. Аномія — неузгодженість ціннісного світу,розхитуван­ня базових цінностей, моральних норм та ідеалів, змішання за­конного й незаконного. Аномія проявляє себе у функціональній неузгодженості елементів соціальної структури, у конфліктах між поколіннями та соціальними групами, у девіантній по­ведінці, втраті волі до життя, прагненні втекти від реальності.

Введений Е. Дюркгеймом у науковий обіг термін «аномія» дозволяє пояснити причини ненормативної поведінки, дефек­тів соціальних норм і докладно класифікувати типи такої по­ведінки.

Вчення про суспільство Е. Дюркгейма було покладене в ос­нову багатьох сучасних соціологічних теорій і, насамперед, структурного функціоналізму. З його ініціативи Е. Дюркгейма в Сорбонні було створено кафедру соціології, яку він очолив, а соціологію як навчальну дисципліну стали викладати в уні­верситетах Франції. Завдяки зусиллям вченого соціологія пе­ретворилася в науку, що має свій предмет, свою теорію й мож­ливості для емпіричних доказів різних аспектів цієї теорії.

46. Основні причини девіантної поведінки: біологічний, психологічний та соціокультурний підходи.

Девіантна соціологія є спеціальною соціологічною теорією, яка досліджує методами соціології сутність соціального явища девіації – відхилення в поведінці людей.
Об'єктом цієї соціології середнього рівня виступають суб'єкти девіантної поведінки — окремі люди, групи людей та соціальні організації.
Предметом девіантної соціології є сутнісні характеристики такого соціального явища, як девіантна поведінка, розгляд її як специфічних соціальних відносин.

Під девіантною (від лат. гіеуіаііо — відхилення) поведінкою в соціології розуміють дії та вчинки людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам чи визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Таким чином, сутність девіантної поведінки полягає в недотримуванні вимог соціальної норми, у виборі іншого, ніж вона прописує, варіанту поведінки в тій чи іншій ситуації, що призводить до пору шення ступеня взаємодії особистості й суспільства, групи й суспільства, особистості й фупи. В основі відхилень часто-густо лежить конфлікт цінностей, інтересів, розходження потреб, деформація способів їх задоволення, помилки у вихованні, життєві негаразди, прорахунки тощо.

Теоретичний огляд основних концепцій девіації засвідчує їх комплексно-системний характер. Адже біологічний, психологічний та соціологічний підходи органічно взаємопов'язані, тобто інтегровані в єдину, комплексну системну цілісність. Причому соціологічний аспект виступає системоорганізуючим чинником, у якому синтезуються біолого-психологічні характеристики. Адже людина — біосоціальна істота. Соціальна суть людини визначає її як особистість за врахування біологічних і психологічних ознак. Саме в цьому полягає глибинний зміст соціології людської поведінки, включаючи її відхилення від норм на рівні правопорушень чи злочинності.
Біологічні теорії девіації (Ломброзо, Шелдон) трактують безпосередню фізичну структуру людини (фізичні риси, тілесну будову) як прямий детермінант її девіації (фізичні особливості — причина девіантної поведінки).
Психоаналітична теорія Фрейда доповнює біологічну, наголошуючи на внутрішньо притаманній особистості конфліктності, яка спричиняє девіацію.
Соціологічний підхід враховує біопсихологічні фактори для узагальнення і втілення в інтегрально-соціальному обсязі. Згідно з соціологією девіації остання настає як наслідок різних форм аномії (відсутність норм — Дюркгейм; розрив у системі «цілі — засоби» — Мертон), соціальної дезорганізації (відсутність, послабленість, суперечливість норм — Шоу, Маккей), культурної дезорганізації (Селлін, Міллер, Сатерленд, Клауард, Охлін), групової дезорганізації (між владною групою та іншими — Беккер), кримінологічної дезорганізації (Турк, Квінні, Тейлор, Уолтон, Янг).

Девіантна поведінка є складовою людської життєдіяльності в цілому, її об'єктивних факторів (середовище — потреби) та факторів суб'єктивних (усвідомлення об'єктивних потреб у вигляді інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів, цільових установок та реалізації їх у вчинках, поведінці, діяльності).
Отже, поведінці як кінцевому елементові у ланцюгу зазначених факторів людської діяльності передують інші — середовище, потреби, інтереси, цінності, мотиви, цілі. Звідси висновок: шляхи удосконалення поведінки людини означають невпинне поліпшення навколишнього природного (екологічного) та соціального (економічного, політичного, культурного) середовищ, задоволення життєвих потреб кожної людини, що детермінують збіг її особистісних інтересів, цінностей, мотивів і цілей із загальноприйнятими, суспільне значущими.

 

47. Типологізація девіантної поведінки. Р.Мертон про критерії і типи девіантної поведінки.

Залежно від способів взаємодії з реальністю і порушення тих чи інших норм суспільства девіантна поведінка поділяється на п'ять типів:

1 - делінквентна - девіантна поведінка, яка у крайніх своїх проявах є діями, що тягнуть за собою кримінальне покарання. Характерна для людей:

- з нестійким внутрішнім світом; людина здійснює злочин під впливом обставин, що склалися, чи оточуючих осіб;

- з високим рівнем правосвідомості, але пасивним ставленням до інших порушників правових норм;

- можуть лише випадково вчинити злочин.

У цих людей у межах вольової свідомої дії в силу індивідуально-психологічних особливостей порушується чи блокується процес передбачення майбутнього результату делікту (проступку) - не має істотної суспільної небезпеки.

2 - адиктивна поведінка - одна з форм девіантної поведінки з формуванням прагнення до втечі від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану через вживання деяких речовин чи постійну фіксацію уваги на певних видах діяльності, що спрямоване на розвиток і підтримання інтенсивних емоцій.

Основний мотив особистостей, схильних до адиктивних форм поведінки, - активна зміна психічного стану, що не задовольняє їх і розглядається ними як "сірий", "нудний", "монотонний", "апатичний".

3 - патохарактерологічний тип девіантної поведінки - поведінка, зумовлена патологічними змінами характеру, які сформувались у процесі виховання: розладами особистості (психопатії), явно вираженими акцентуаціями характеру, невротичним розвитком особистості.

Дисгармонійність рис характеру призводить до того, що змінюється уся структура психічної діяльності людини.

За невротичного розвитку особистості девіації проявляються у вигляді невротичних нав'язливостей та ритуалів, які пронизують усю життєдіяльність людини та мають за мету зняти стан емоційного напруження і тривоги (наприклад, людина з нав'язливими ритуалами може довго і на збитки своїм планам здійснювати стереотипні дії: відкривати і закривати двері, певну кількість разів пропускати тролейбус, що підходить до зупинки).

4 - психопатологічний тип девіантної поведінки - ґрунтується на психопатологічних симптомах чи синдромах, що є проявами тих чи інших психічних захворювань. Як правило, мотиви поведінки психічно хворого залишаються незрозумілими до тих пір, поки не будуть виявлені основні ознаки психічних розладів.

Людина може проявляти девіантну поведінку через:

- порушення сприймання - галюцинації чи ілюзії (наприклад, закривати чимось вуха, до чогось прислухатись, шукати неіснуючий об'єкт, розмовляти із собою),

- порушення мислення (наприклад, висловлює, відстоює і намагається досягти поставленої мети на основі неадекватного тлумачення дійсності, активно обмежувати сфери свого спілкування з оточуючим світом через нав'язливі ідеї і страхи),

- порушення вольової активності (здійснює нерозумні і незрозумілі вчинки чи місяцями бездіє, здійснює стереотипні рухи чи надовго застигає в одноманітній позі).

5 - девіації, зумовлені гіперздібностями людини - людина, здібності якої значно перевищують середньостатистичні, розглядається як така, що виходить за рамки нормальної (це прояв обдарованості, таланту, геніальності у якійсь одній з діяльностей людини).

Відхилення в бік обдарованості в одній сфері часто супроводжується девіаціями у повсякденному житті. Така людина часто виявляється непридатною до "побутового, приземленого" життя. Вона нездатна правильно розуміти і оцінювати вчинки та поведінку інших людей, виявляється наївною, залежною і неготовою до труднощів повсякденного життя.

Роберт Мертон розробив типологію поведінки залежно від став-лення особистості до цілей та засобів їх досягнення.

Види соціальної поведінки (за Р. Метроном)

Конформізм

(повне прийняття соціальних цілей суспільства та способів їх досягнення) + +

Інновація

(прийняття соціальних цілей, але недотримання засобів) +Ритуалізм

(соціальні цілі не усвідомлюються, але засоби їх досягнення — священні, непохитні) — +

Ретритизм

(заперечення і цілей, і засобів (анархія, бродяж-ництво, наркоманія) —

Бунт, заколот

(активне неприйняття першого та другого (ради-калізм, боротьба за свободу, політичний теро-ризм та ін.). + +

Р. Мертон зауважував, що суспільство і в інші часи проголошу-вало ідеалом багатство й добробут, проте не декларувало рівних можливостей для усіх. Сьогодні така можливість проголошується. В реальності досягнення усіма суспільного ідеалу не можливе, і це є підґрунтям для девіації.

1) Конформіст — лояльний член суспільства: приймає суспіль-но визнані культурні цілі та інституціональні засоби їх досягнення;

2) Новатор — досягає цілей, що схвалюються суспільством, не інституціональними засобами, у тому числі і незаконними;

3) Ритуаліст — особистість, що абсолютизує засоби та не ви-знає суспільно визнану ціль, задля яких здійснюється діяльність;

4) Ретритист (ізольований тип) — людина, яка відсторонюється як від культурних цілей, так і від інституціональних засобів;

5) Бунтар (заколотник) — особистість, що відступила від цілей і засобів, прийнятих у суспільстві, але натомість протиставила їм інші цінності й норми.

Рысь Ю. И, Степанов В. Е. Социология: Структурно-логические схемьі с комментариями. — М., 1999. — С. 36.

У будь-якому суспільстві є поведінка, яка відхиляється від суспі-льних норм: прогресивна, що випереджує цей стан суспільства. В останньому випадку вона є засобом розвитку суспільства та девіацією.

 

48. Девіантна поведінка і злочинність. Типи злочинів. Злочинність серед чоловіків і жінок.

Було б помилкою розглядати злочинність та девіантність лише в негативному світлі. Кожне суспільство, яке визнає, що люди мають різні цінності та прагнення, мусить знайти місце для індивідів та груп, чия діяльність не відповідає нормам, котрих дотримується більшість. На людей, які розвивають нові ідеї в політиці, мистецтві, науці або інших галузях, часто дивляться з підозрою та ворожістю ті, хто обстоює ортодоксальні звичаї. Наприклад, політичним ідеалам Американської революції — свободі індивіда та рівності можливостей — свого часу чинили опір багато людей, проте сьогодні ці ідеали прийняті в усьому світі. Щоб відійти від норм, які панують у суспільстві, потрібна мужність і рішучість, але саме така поведінка сприяє процесам перемін, корисним згодом для всіх.

Чи є "шкідлива девіантність" тією ціною, яку суспільство мусить платити, надаючи людям волю жити, як їм хочеться, виходячи за рамки конформістської поведінки? Чи не є високий рівень злочинності неминучим наслідком індивідуальних свобод, з яких користаються члени суспільства? Дехто так і вважає, твердячи, що годі уникнути спалахів насильства в суспільстві, де не застосовуються суворі правила підлеглості. Але такий погляд не здається дуже слушним, якщо розглянути цю проблему глибше. В деяких суспільствах, де людям надається високий рівень індивідуальної свободи і толерується девіантна поведінка (таких, наприклад, як Голландія), рівень злочинного насильства низький. І навпаки, країни, де індивідуальні свободи всіляко обмежуються (як, наприклад, у деяких латиноамериканських суспільствах), дають високі показники насильства.

Суспільство, яке толерантно ставиться до девіантної поведінки, може не боятися соціального вибуху. Одначе такого результату, певно, можна досягти тільки там, де індивідуальні свободи поєднуються з соціальною справедливістю, тобто за умов соціального порядку, де нерівності не є разючими і де населення в цілому має шанс жити повним і задовільним життям. Якщо ж свободу не збалансовано рівністю, а люди не мають змоги наповнити своє життя змістом, тоді девіантна поведінка може вилитися в потужну соціально деструктивну течію.

1. Девіантною поведінкою ми називаємо діяльність, що переступає узвичаєні норми. Уявлення про "девіантність" може змінюватися залежно від місця й часу; "нормальна" поведінка в одній культурній ситуації може бути названа девіантною в іншій.

2. Санкції, формальні або неформальні, застосовуються суспільством для підсилення соціальних норм. Закони — це норми, визначені й стверджувані урядом; злочини є діями, що забороняються законами.

3. Виникло кілька біологічних та психологічних теорій, аби довести, ніби злочинність та інші форми девіантності генетично детерміновані, але ці теорії значною мірою дискредитували себе. Соціологи стверджують, що конформізм та девіантність визначаються по-різному в різних соціальних контекстах. Неоднаковий доступ у суспільстві до статків та влади дуже впливає на те, які можливості мають різні групи або індивіди і які види діяльності розглядаються як злочинні. Злочинна поведінка засвоюється так само, як і узгоджена з законом, і загалом спрямована на ті самі потреби й цінності.

4. Теорія ярликів (яка твердить, що, навісивши на когось ярлик девіанта, суспільство тим самим сприяє його девіантній поведінці) має велике значення, адже вона виходить із припущення, що жоден вчинок не є внутрішньо злочинним (або нормальним). Проте цю теорію слід доповнити дослідженням: що саме спричинило поведінку, на яку потім навішується ярлик "девіантної".

5. Повний обсяг злочинності в будь-якому суспільстві оцінити важко, бо не всі злочини стають відомі. Але в деяких суспільствах, мабуть, існує набагато вищий рівень злочинності, ніж у інших; про це, наприклад, свідчить висока пропорція вбивств у Сполучених Штатах у порівнянні до інших західних країн,

6. Як уявлення про "злочин" варіюються в різні часи і в різних культурах, так змінюються і форми покарань. В'язниці виникли почасти для того, щоб захистити суспільство від злочинця, а почасти, щоб "виправити" його. Це своє друге завдання вони виконують украй неефективно. Смертну кару скасовано в більшості країн.

7. Тюрми не відстрашують охочих до злочинної діяльності, а те, що їм удається бодай трохи підготувати в'язня для життя в "зовнішньому" світі, щоб він знову не скотився до злочинної діяльності, викликає сумнів. Було запропоновано чимало альтернатив до ув'язнення, серед яких можна назвати випробувальний термін, працю на благо спільноти, штрафи, відшкодування потерпілому та інші заходи. Деякі з них уже широко застосовуються в певних країнах.

8. Рівень злочинності серед жінок значно нижчий, ніж серед чоловіків; мабуть, це пояснюється різницею в соціалізації чоловіків і жінок, до того ж чоловіки значно більше зайняті у сферах діяльності поза домом.

9. Зґвалтування, безперечно, відбуваються набагато частіше, ніж про те свідчить офіційна статистика. Існує погляд, згідно з яким усі жінки є жертвами зґвалтування, оскільки їм доводиться вживати особливих заходів для свого захисту і жити під постійним страхом бути зґвалтованими.

10. Злочини "білих комірців" і можновладців — це злочини, скоювані тими, хто належить до заможніших верств суспільства. Організованою злочинністю ми називаємо інституціоналізовані форми злочинної діяльності, наділені багатьма характеристиками традиційних організацій, але їхня діяльність має систематично протизаконний характер.

 

Статистичні дані про злочинність з погляду статі вражають. Наприклад, існує величезний дисбаланс у співвідношенні пропорцій чоловіків і жінок, що сидять у в'язницях, і то не тільки у Британії, а й у всіх індустріалізованих країнах. Жінки складають лише три відсотки від ув'язнених у британських тюрмах. Існує також контраст між видами злочинів, скоєних чоловіками та жінками, принаймні за даними офіційної статистики (див. таблицю 8.2). Жіночі правопорушення майже ніколи не включають акти насильства і чи не завжди незначні. Дрібні крадіжки, як то крамничні, і порушення громадського порядку, такі як поява на людях у нетверезому стані або проституція, — ось найпоширеніші жіночі злочини (Flowers, 1987).

Звичайно, може бути, що реальна різниця в рівнях злочинності між статями менша, аніж показує офіційна статистика. Наприклад, поліція та інші представники влади можуть дивитися на жінок-правопорушниць як на менш небезпечних, ніж чоловіки, й нехтувати їхню поведінку, за яку чоловіки були б заарештовані. Статистика потерпілих дозволяє перевірити це припущення. В одному з досліджень, проведеному в Сполучених Штатах, матеріали "Національного огляду злочинності" за 1976 р. порівнювалися зі статистикою ФБР, аби з'ясувати, чи є між ними якась різниця щодо частки жінок, які брали участь у злочинній діяльності (Hindelang et al., 1978). Щодо скоєних жінками серйозних злочинів різниці майже не було, статистика ФБР показувала лише трохи вищі пропорції злочинності, аніж "Огляд". Деякі спостерігачі дійшли висновку, що частка жінок, які скоюють "чоловічі" злочини, такі як пограбування, має тенденцію зростати, але прямих доказів цьому немає.

49. Соціологія гендерної нерівності.

Ґендер - (англ. gender — «стать», від лат. genus — «рід») — соціально-біологічна характеристика, через яку визначаються поняття «чоловік» і «жінка», психосоціальні, соціокультурні ролі чоловіка і жінки як особистостей, на відміну від статі, яка позначає біологічні відмінності, цілісна психічна репрезентація статі, сповнена неповторним динамічним глибинним, когнітивним та поведінковим смислом жіночого та чоловічого, здобута індивідом у результаті набуття індивідуального ґендерного досвіду.

В 80-х роках жінки з усього світу започаткували активний міжнародний рух за права жінок. Наслідки цієї діяльності особливо відчутні на міжнародному рівні. Держави перше в історії виявили підтримку захисту прав жінок i визнали його своїм «високоприоритетним завданням». Масове використання зґвалтування було визнано за тактичну зброю у війні, його переслідування було включено до обов'язків спеціальних кримінальних трибуналів.

Однак, незважаючи на багатообіцяючі зміни в міжнародному праві та практиці, жінки з усього світу ще стикаються з повсякденною реальністю. Крім того, їм часто бракує засобів та знань, необхідних для використання системи прав людини, для боротьби проти зловживань.

Чимало жінок не знають про жіночий рух або сприймають його як щось абстрактне, що їх не стосується. Хоча активна діяльність протягом останнього десятиліття зробила права жінок більш окресленими, зараз завдання полягає в тому, щоб зробити їх більш досяжними.

Існує 3 головні причини привернення уваги до загальнолюдських прав жінок:

1) необхідність інформувати жінок про те, що вони мають права людини та повинні їх використовувати,

2) необхідність оприлюднювати випадки порушення прав на підставі гендеру та боротися з ними,

3) необхідність сформувати нову практику прав людини, яка повністю вирішуватиме питання загальнолюдських прав жінок.

На шляху до встановлення гендерної рівності у українському суспільстві стоять наступні чинники:

Стереотипи масової свідомості, які й досі розглядають жінку як слабку у порівнянні з чоловіком істоту, яка є другорядною в суспільному, політичному та економічному житті, чоловіча ідеологія є породженням тоталітарної системи, але виховання спроможне змінити гендерну ментальність.

Кризова економічна ситуація (i особливо безробіття, яке нерідко штовхає жінок на заробітчанство, що нерідко призводить до продажу жінок та подальшої сексуальної експлуатації)

Слаборозвинуте громадянське суспільство, у тому числі пасивність жіночих організацій та окремих жінок у відстоюванні своїх законних прав та свобод.

Основними жіночими проблемами є домашнє насильство, проституція та торгівля жінками, наркоманія, відсутність послідовної державної політики в цій сфері. Особливої гостроти набула проблема сексуальних зазіхань, які вважаються нормою у відносинах між керівниками-чоловіками та підлеглими-жінками.

Чинне законодавство de jure гарантує чоловікам та жінкам України рівні права та можливості, але наскільки вони реально допомагають жінкам відчути себе вільними та рівними в політичній, культурній, соціальній, економічній сфері, в працевлаштуванні та в повсякденному житті?

Принцип гендерної рівності закріплений в Конституції України. Стаття 3 Конституції закріплює рівність чоловіків та жінок в усіх сферах життя. Окрім даної норми гендерної рівності торкаються ст.21, 24, 51. Частина третя ст. 24 Конституції України, безпосередньо присвячена подоланню дискримінації стосовно жінок в Україні та наголошує на тому, що рівність прав жінок i чоловіків забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній та культурній діяльності, у здобутті освіти та професійній підготовці, у праці та винагороді за неї i так далі. Але відповідно до законодавства лише жінкам надається можливість поєднувати працю з материнством. Законодавчо чоловіки позбавлені такої можливості. Такий підхід є характерною ілюстрацією формального розуміння принципу гендерної рівності.

Окрім цього Україна ратифікувала Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації по відношенню до жінок 1979 року, Конвенція №156 про працюючих з сімейними обов'язками, підсумкові документи Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 р.), Конвенцію про ліквідацію насильства щодо жінок, Конвенцію про громадянські та політичні права, Конвенцію про соціальні, економічні та культурні права (1976 року).

1.96% громадян України погоджуються з фактом існування сексуальних домагань 2. 43% українців вважають проблему сексуальних домагань актуальною для України 3. 32% українських жінок стикались з ситуаціями, коли у чоловіків були переваги при прийомі на роботу, розмірі винагороди, кар'єрних перспективах тощо 4. 62% жінок та 38% чоловіків вважають, що "сексуальні домагання — це можливість просунутись по кар'єрних сходах " 5. на 4-6 годин більше працює жінка, ніж чоловік, праця в домашньому господарстві не враховується як продуктивна, а тому не оплачується й не враховується в пенсійних схемах.

Ґендерні відмінності на робочому місці залишаються значущими. Це можна бачити не тільки в структурі зайнятості — чоловіки та жінки не мають однакову роботу (серед чоловіків значно більше клерків, менеджерів продажу, чоловіків значно більше на професійних та управлінських посадах) — але й в межах однієї професії — чоловіки займають більше управлінських та вищих позицій.

Ґендерна нерівність спостерігається також при розгляді рівня заробітньої плати в межах однієї професійної групи, і це прямий наслідок відмінностей у сфері зайнятості. Жінки також значно менше можуть контролювати свій робочий час. арешті, подвійна зайнятість є й тепер основною рисою жіночого труда;— працююча жінка приймає значно більш активну роль у веденні домашнього господарства та вихованні дітей.

Рівень показників різний в різних країнах ЄС (від 4% до 15%). Це залежить від різного відношення до цих питань в різних країнах та від того, чи є вони предметом публічному обговорення їх. В деяких країнах, безсумнівно, не вистачає дослідження цих питан

 

50. Гендерний порядок та гендерні відносини.

Гендерний порядок (відносини влади, виробничі відносини, емоційні відносини, символічні відносини), який деякі вчені ще називають ґендерним режимом, тісно повʼязаний із структурами влади у суспільстві, що також включає у себе інші соціальні структури (класи, етнічну належність, раси та

ін.).

В українському суспільстві існує гостра проблема, щодо соціальних гендерних відносин між тендерними групами і пов’язана з реалізацією життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. З жіночою статевою групою поєднувалось поняття позбавлення в правах, із чоловічою - привілейованість.
Недостатня реалізація інтересів жінок в Україні полягає у проблемі формування гендерних відносин, які є конструктом прав людини, прав жінок.

Поняття “гендерні відносини” увійшло в науковий обіг у 1999 р. і має два змісти: 1) нова соціальна категорія XXI ст., яка означає взаємодію жінок і чоловіків як соціальних спільнот в інтересах суспільства на основі реалізації принципу рівних прав і рівних можливостей; 2) існуюча система волевиявлення жінок і чоловіків у суспільстві як рівних у правах і можливостях, яка закріплена законодавчо, яка реально забезпечена в політико-правових принципах, діях, у побудові громадських і державних структур з урахуванням гендерних інтересів і потреб, які направлені на ствердження гендерної демократії з метою розвитку нової гендерної культури. У кінці XX ст. конструктивний характер гендерних відносин набув міжнародного статусу як основи побудови сучасних відносин між країнами [8, с. 38-39]. Концепція ґендерних відносин - це концепція соціальних відносин або соціально організованих відносин між статями, яка включає такі характеристики, як біологічна стать, статево-рольові стереотипи та визначені суспільством норми чоловічої і жіночої поведінки [6, с. 187]. “Вимір соціальних відносин, вкорінених у певній культурі, має елементи як стабільності, так і змінності” [5, с. 520].
У науковій літературі існує декілька концепцій гендерних відносин. Для всіх них базовим положенням є розрізнення понять “стать” і “гендер”. “Стать” - це термін, який означає ті анатомо-біологічні особливості людей (в основному - в репродуктивній системі), на основі яких люди визначаються як чоловіки або жінки. Його слід вживати тільки стосовно характеристик і поведінки, які випливають безпосередньо з біологічних відмінностей між чоловіками і жінками

51. Соціологічна теорія бюрократії (М.Вебер, М.Фуко).

Макс Вебер першим розробив систематичне обґрунтування зростання ролі сучасних організацій. За його твердженням, організації — це засоби координації діяльності людей або благ, які вони виробляють, у стабільний спосіб у часі й просторі. Вебер наголошував, що розвиток організацій залежить від контролю за інформацією, і відводив особливу роль у цьому процесі письмовій фіксації. Для того щоб функціонувати, організація потребує писаних правил, а також документів, у яких зберігалася б її "пам'ять". Вебер розглядав організації як жорсткі ієрархії, де влада зосереджується переважно на верхівці. У цьому розділі ми пересвідчимося, чи Вебер мав рацію. Якщо мав, то це багато буде значити для всіх нас. Адже Вебер зауважив суперечність, так само як і зв'язок, між сучасними організаціями та демократією, що, на його думку, мало далекосяжні наслідки для суспільного життя.

Погляди Вебера на бюрократію

Згідно з Вебером, усі великомасштабні організації за своєю природою тяжіють до бюрократизації. Слово "бюрократія" запровадив 1745 року Мосьє де Ґурне, котрий додав до слова "бюро", що означає "контора" і "письмовий стіл", термін, утворений від грецького дієслова "керувати". Отже, БЮРОКРАТІЯ є правлінням чиновників. Спочатку "бюрократія" як термін застосовувався тільки щодо державних чиновників, однак поступово поширив своє з