Люблінська унія і захоплення українських земель Польщею.

Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Після укладення 1501 р. Мельницької унії шляхта, яка була головною політичною(владною) й економічною (господарською) силою в Польському королівстві, посилює тиск на короля. Вона вимагає від нього повного об'єднання Польщі й Литви в одну державу, щоб захопити багаті українські землі і мати нових підданих - селян. Шляхтичі створили численну і впливову партію (групу), що на засіданнях польського парламенту (сейму) постійно ставила питання про інкорпорацію (поступове включення) України до складу Корони Польської.

Серед правлячої верхівки Великого князівства Литовського не було єдності. Вирішальну роль у цій країні відігравали магнати. Але вони поділялися на католиків-литовців іправославних - білорусів та українців. Усі разом магнати не хотіли нового об'єднання Литви і Польщі, щоб не втратити свого панівного становища в державі. Та щоб витіснити більш могутніх і впливових білоруських та українських князів, литовські магнати погоджувалися на унію з Польщею. Проте, їх стримував страх перед підкоренням волі численній і впливовій польській шляхті. Українські та білоруські магнати були проти унії ще й тому, що це загрожувало покатоличенням, як його зазнали свого часу галицькіруські бояри.

Але у Великому князівстві Литовському теж було своє шляхетство, яке набирало сили. Прагнучи тих же привілеїв і влади, що мала польська шляхта, і намагаючись позбутись влади власних магнатів-князів, українські, литовські та білоруські шляхтичі всіляко підтримували ідею унії. Завдяки їм вона і була укладена.

Велику роль в укладенні унії відіграв зовнішній фактор. У 1558 р. розпочалася Лівонська війна за прибалтійські землі між Московським царством з одного боку та Литвою, Польщею, Лівонією та Швецією - з іншого. Московські війська розгромили Лівонську державу, і воєннідії перенеслись на територію Литви. У 1563 р. вони взяли Полоцьк і прямували на литовську столицю Вільно. Литовське князівство опинилося перед військовою і державною катастрофою. У таких умовах литовсько-руські магнати погодилися на вимоги польської шляхетської партії укласти міждержавну унію.

10 січня 1569 р. польський король і великий князь литовський Сигізмунд (Жигимонт) II Август відкрив у місті Любліні спільне засідання польського і литовського сеймів. Між депутатами (послами) спалахнули гострі суперечки: поляки наполягали на повному об'єднанні, а литовські магнати - лише на військовому. Сигізмунд II Август і литовсько-руська шляхта підтримали польську партію. Князі-магнати Г. Ходкевич, К. Радзивілл, К. Острозький та інші покинули сейм, вирішили оголосити посполите рушення (загальну мобілізацію) і виступити проти унії.

Тоді, на вимогу депутатів-шляхтичів, Сигізмунд-Август у березні видав універсал (закон), що приєднував до Польщі Волинь і Підляшшя, а в квітні - другий універсал, за яким Київщина і Брацлавщина теж входилидо складу Корони Польської. Місцева українська шляхта урівнювалася в правах і привілеях з польською. Князі-магнати, не підтримані власною шляхтою, повернулися на сейм і змушені були скоритися волі короля. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського (К. Острозький, К. Вишневецький, О. Чарторийський, К. Радзивілл, Г. Ходкевич та ін.) підписали Люблінський унітарний акт і склали присягу на вірність польсько-литовському союзу.

За Люблінською унією Польща і Литва об'єднувалися в єдину державу - Річ Посполиту, що в перекладі означає республіка. Об'єднана держава мала спільний сенат (раду магнатів) і сейм, що обирав спільного короля. Єдинимисталискарбниця(казна),грошовасистема,зовнішня політика. Піддані Речі Посполитої мали право на маєтки в обох частинах держави. Литва втратила державність, але зберегла самоуправління - автономію. Вона мала власних урядовців, свій суд, військо, зберегли чинність Литовські Статути. Але її територія зменшилася втричі. Крім Литви, за князівством збереглися Білорусія, Берестейщина і Пінщина. Більшість українських земель увійшли до складу Корони.

Люблінська унія стала подією великої історичної ваги. На сході Європи утворилася нова держава з потужним військом, господарством, з величезною багатою територією. Вона стала реальною загрозою для сусідів. У цей час в Європі йшла Реформація, загострювалося протистояння між католиками і протестантами. Річ Посполита стала опорою, базою прихильників римського папи на сході Європи, як Іспанія - на заході.

Для України унія мала вкрай негативні наслідки. Включення переважної більшості українських земель до складу Корони посилило захоплення їх польською шляхтою. Іноземці-поляки принесли з собою посилення феодально-кріпосницького гніту, прагнення ополячити населення, перевести православних-схизматів (єретиків) до католицької віри. Навіть у родині ревного оборонця православ'я князя К. Острозького син і донька стали католиками. Таке становище загрожувало українцям втратою власної національності й загострювало соціальне (майнове), національне та релігійне протистояння. А це, у свою чергу, вело до війн та повстань, чим і наповнилася українськаісторія періоду польського панування.

На території України уряд Речі Посполитої поступово утворив вісім воєводств - Київське, Чернігівське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Холмське, Белзьке і Руське, скасувавши тим самим до решти залишки староукраїнського адміністративного устрою. Очолювали їх призначені королем воєводи. Зокрема, Київським воєводою став князь Костянтин Острозький. Воєводам підпорядковувалися старости, які керували повітами та староствами, а також каштеляни - коменданти великих міст-фортець.

Органами місцевого шляхетського самоуправління були повітові та волосні сеймики, на яких землевласники вирішували свої проблеми, обирали послів (депутатів) на державні (вальні) сейми. Польська влада замінила і судову систему. Руська мова і Литовський Статут діяли в судах Брацлавського та Волинського воєводств. Але суди поділилися за станами. Гродський суд очолював королівський староста, який розглядав справи про грабунки, вбивства, ґвалтування. Земський суд був шляхетським і розглядав тільки позови шляхтичів до рівних собі. Для селян і міщан головним суддею був їхній власник.

Отже, після Люблінської унії розпочався новий період історії України, що характеризується посиленим польським наступом на права та інтереси українців.