Виникнення українського козацтва.

Термін "козак" вперше згадується у джерелі XIII ст. (у початковій монгольській хроніці 1240 року) і походить з тюркських мов. Він означав "одинокий", "схильний до розбою, завоювання". У словнику половецької мови "Соdex Cumanicus" (1303 р.) "козак" перекладено як "страж, конвоїр".

Цікава така деталь. Східні старовинні джерела називають половців "жовтою ордою". Поклонялися половці Вічно Блакитному Небу. 31055 року половці почали переможно оволодівати степовими просторами України. Йшли вони курінями (так в половців називалися роди), які ділились на коші (сімейства), і називались вони козаками ("ко" — небо", "зак" — захищати). З часом, коли половці почали приймати християнство, поганський термін "захисники неба" став непотрібним. Корінь слова "коз" (вільна людина) був зрозумілим та актуальним. У степу на південно-східних рубежах Русі в кінці XII ст. виникають військові об'єднання з русів і половців, які формувалися не за родовою або етнічною ознакою, а як спільна сила, яка захищала кордони Київської Русі. В цьому середовищі народилося і слово "гетьман" (вожак).

Козаки, тобто спільні прикордонні загони половців та русів, стали тією силою, яка першою вчинила відчайдушний опір монголо-татарським завойовникам.

Отже, корені українського козацтва сягають ще в часи, половецьких куренів. Період кінця XII — першої половини XIII ст. характеризується як перший етап формування та розвитку українського козацтва.

З Другої половини XV ст. починається відродження українського козацтва на пустопорожніх землях. Це була територія на півдні від Білої Церкви, землі, не закріплені за власниками. На думку Д. Яворницького, першопричиною відродження тут козацтва були "ухідництво" та "добичництво". Вже в другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом у польсько-литовській державі. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі панів. Унаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавшини зростала чисельність вільного населення — козаків, було засновано ряд козацьких слобід і хуторів. Розпочався другий етап історії козацтва.

Козаки розорювали "пустопорожні" землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. їх життя було небезпечним: доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки самі почали здійснювати походи на кримських татар. У кінці XV ст. українські козаки вчинили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля гирла Дніпра. Кримське ханство змушено було побудувати фортеці на Дніпрі та Перекопі. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 році вони здійснили похід у Молдавію, в 1523 році ходили у Крим та спалили Очаків, у 1545 році знову напали на Очаків і здобули Його.

З одного боку, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах Польсько-Литовської федерації непокоїла її уряд. Кожної миті ця руйнівна сила могла завдати удар по державі. Внаслідок втеч селян пани втрачали робочу силу. З іншого боку, новоосвоєні козаками землі на Наддніпрянщині приваблювали панів та шляхту. Держава в особі козаків придбала безкоштовну силу, яка захищала кордони як Литви, так і Польщі.

На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв'язували на радах. Тут обирали козацьку старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра.

На землях, освоєних козаками, вже ніколи, як їм здавалося, не з'являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя.

Але на початку XVI ст. король своїми указами, а господарі — грамотами починають роздавати простори, зайняті козаками, литовським та польським панам — магнатам. Острозькі, Вишневецькі, Ражинські отримували документи на "окраїнні" землі, будували там свої замки-маєтки. Чимало цих земель віддавалось за службу великому князю чи королю з правом збирати з місцевого населення чинші та накладати на нього повинності на свою користь.

Таким чином, через короткий час козаки знову опинилися в залежності від панів та шляхти. Чимало з них не бажало коритися і знову тікало далі, на південь—до дніпрових порогів і за пороги. Тут на початку XVI ст. і розпочинається історія славного запорізького козацтва —третій етап у загальній історії козацтва.