Лекция №3

В епоху Відродження цей термін спочатку означав «світське»
(нецерковне) знання, так само як гуманістами називали просто
представників «світської інтелігенції», яка виникла в цей час вна­
слідок швидкого зростання ролі розумової праці й появи таких «ро­
зумових» занять, які виходили за межі офіційних, переважно теоло­
гічних, досліджень. Згодом термін «гуманізм» почав набувати сво­
го сучасного значення, яке полягає в розумінні людини як вищої
цінності. Таким чином, гуманізм епохи Відродження — це ідейний
рух, у якому визрівала нова «світська» філософія, орієнтована на
людину як вищу цінність. '

Першим «гуманістом» вважають видатного поета і мислителя Данте Аліг’єрі (1265-1321), що жив і творив у Флоренції — «сто­лиці» італійського Відродження. Данте одним із перших проголосив людину «найвеличнішим чудом із усіх проявів божественної муд­рості». Але справжнім засновником, «батьком гуманізму» вважаєть­ся Франческо Петрарка (1304-1374). Він прагнув донести до су­часників спадщину античності найточніше і найзрозуміліше.

Одним із провідних філософів раннього гуманізму був рим­ський філолог Лоренцо Валла (1407-1457;. У своїх численних тво­рах він гостро критикував клерикальну ідеологію і схоластичну філософію. Гуманістичне мислення було характерним і для італ­ійського філософа, засновника платонівської Академії у Флоренції Марсіліо Фічіно (1433-1499). Він переклав латинською мовою тво­ри Платона і багатьох інших античних філософів. Продовжувачем ідей Фічіно був Джовані Піко делла Мірандола (1463-1494,). Він підготував для диспуту зі схоластами трактат «Промова про гідність людини», який вміщував 900 тез про те, що на той час було вже пізнане. Однак дискусія не відбулася — Папа Римський більшість тез заборонив, визнавши їх єретичними.

Ще одним представником гуманізму був професор Болонського університету П'єтро Пампонацці (1462-1525). Він стояв на позиції протиставлення філософської істини істині релігійній. Типовою для епохи Відродження була філософська позиція видатного французь­кого гуманіста Мішеля де Монтеня (1533-1592). Його творчість звер­нена до людини та її гідності. Монтень закликав до самостійності суджень, зразком яких було вільнодумство античної філософії.

Ренесансно-гуманісгичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси в римсько-католицькій церкві, привели до її реформи, або так званої Реформації (від лат. ге/огтаііо — перетворювати, виправ­ляти).

Реформацію і Ренесанс об'єднує те, що вони є явищами однієї історичної епохи, мають загальну антифеодальну спрямованість, в їх основі лежить антифеодальний рух, носіями якого були міські прошарки суспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворен­ня суспільства шляхом розширення світської освіти, то Реформація спрямована проти монопольного становища католицької церкви та її вчення в політиці, ідеологічній системі тодішнього європей­ського суспільства. Вона практично залишається на рівні середньо­вічного світогляду, але пропонує новий шлях до Бога.

Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею в XVI столітті. У ба­гатьох європейських країнах був здійснений перехід до протестант­ської віри (Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, частково Німеччина, Чехія, Угорщина). Ре­формація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особи­сту віру понад зовнішніми проявами релігійності. У деяких країнах церква потрапила в залежність держави, що у свою чергу полегши­ло розвиток науки і світської культури. Видатними представниками реформаторського руху були Мартін Лютер (1483-1546), Філіп Меланхтон (1497-1560), УльріхЦвінглі (1484-1531), ЖанКальвін (15О9-15б4),ТамасМюнцер(149О-1525).

Помітне місце у філософії Відродження належить натурфіло­софії. Вона відіграла велику роль у боротьбі проти схоластики в при­родознавстві. Видатними натурфілософами того часу були: Микала Кузанський (1401-1464) — німецький філософ, кардинал, головний твір якого — «Про вчене незнання» (1440); Джераламо Кардана (1501-1576) — різнобічний італійський вче­ний, філософ, астроном, винахідник, який запропонував ♦карданний вал» задовго до появи автомобіля; Франческо Патріці(1 529-1597) — італійський вчений, філософ, професор римського університету; Томмазо Кампанелла (1568-1639) — італійський філософ, поет, пол­ітичний діяч, який написав такі твори, як ♦Місто сонця», ♦Про хрис­тиянську монархію», «Про церковну владу»; Джордано Бруно (1548-1600) — італійський вчений, філософ, поет, якого за передові погля­ди обвинуватили в єресі і відлучили від церкви; 17 лютого 1600 року він був спалений на площі Квітів у Римі.

Усі ці вчені створили цілу низку натурфілософських концепцій, їх визначними рисами були:

Схема 2.7. «Бог — світ — людина»

1) пантеїзм (від грец.ра«— все, ґЬеоз — Бог — «всебожіє»). Це філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим у всій природі, тотожним з нею. Цим вченням пройняті твори Миколи Кузанського, Джордано Бруно та ін. Пантеїзм з його тезою «природа — це Бог, розлитий у речах» був звичайною фор­мою боротьби проти релігії (схема 2.7);

2) усвідомлення нескінченності природи, Всесвіту. Ця позиція простежується в багатьох працях натурфілософів. Однак, якщо в Миколи Кузанського вчення про нескінченність Всесвіту було напівтеологічним, то у Бруно воно натуралістичне. До того ж у нього ідея про нескінченність природи стає однією із головних ідей на­
турфілософії. Всесвіт, за Бруно, немає центру, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися.

3) органістичний погляд на Всесвіт. Натурфілософи уявляють світ як живу істоту, яка повною мірою наділена душею. Така позиція називалася гілозоїзмом;

4) взаємозв'язок «мікрокосму» і «макрокосму». Мікрокосм — це «малий світ», або людина. Макрокосм — це «Всесвіт», або природа. Людина (мікрокосм) тлумачилась як частина природи (макрокос­му) і набувала ідентичних їй властивостей. Ця ідея була розвинута в працях Миколи Кузанського, Джераламо Кардано, Томмазо Кампанелли, Джордано Бруно, Парацельса та ін.;

5) наявність елементів діалектики» Діалектичні тенденції були властиві, зокрема, Миколі Кузанському (принцип єдності протележ­ ностей), Бернардіно Телізіо (все у світі відбувається через бороть­бу протилежностей). Джордано Бруно розвиває положення Мико­ли Кузанського про єдність протележностей. Він вбачає їх у природі і людській діяльності: в реальному світі одна протилежність є почат­ком іншої і навпаки;

6) звернення до магії, алхімії, астрології. Це було зумовлено бра­ком реальних знань, які підмінювались поетичними аналогіями, містичними здогадками. У відомій легенді про Фауста, яка з'явила­ ся наприкінці епохи Відродження, був увічнений тодішній тип напіввченого-напівфантаста, овіяного авантюрним духом часу.

Такі загальні риси натурфілософії епохи Відродження.

Нові тенденції з'явились і в природознавчій науці. Вони були пов'язані з творчістю Леонардо да Вінчі, Миколи Коперника, Галі-лео ІЬлілея.

Таким чином, філософська думка епохи Відродження засвідчує виникнення нового світогляду, основними рисами якого є нату­ралізм і раціоналізм. Основна ознака філософії Відродження — світська, земна її спрямованість. Вона має етапний історичний ха­рактер, бо створила умови для переходу від середньовічної філо­софської спадщини до філософії Нового часу. В цьому і полягає її значення.

 

Лекция №3

Стандарты и протоколы (модели ISO/OSI).

ПЛАН