Проблеми розвитку культури в незалежній Україні

На початку 90-х рр. в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін. Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. Держава формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла „Основи законодавства України про культуру”, де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. На жаль, фінансово-економічні проблеми останнього часу не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним законодавством України. За відсутності належного державного фінансування, в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створюються благодійні фонди, культурні товариства, об’єднання митців, зароджується діяльність меценатів. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли створюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти. Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури, а багато талановитих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво – більшість видань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасної культурної сфери – переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі. Значні труднощі доводиться долати Національній академії наук України, що через недостатнє фінансування втрачає кращих спеціалістів. Українські телеканали здійснюють мовлення переважно українською мовою, проте часто пропонують глядачеві низькопробну телепродукцію, розраховану на невибагливий смак. Тільки тепер, після здобуття незалежності, в українців з’являються справжні можливості для реалізації свого духовного потенціалу. Державна політика в галузі культури повинна сприяти цьому, адже стати рівноправним членом загальносвітового співтовариства можна лише тоді, коли цілеспрямовано буде розвиватися не лише економіка, а й культурний процес.

70. Діячі української культури в еміграції

Невід'ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції. Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк (1897—1968 pp.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати Української державності. Поразку УHP він сприйняв як "національну трагедію. Між українською та світовою культурою будував мости С.Гординський (1906—1993 pp.). З 1944 р. — за кордоном. Поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С.Гординський здобув у Львівському університеті освіту, навчався в Академії мистецтв у Берліні та Академії Жульена в Парижі. Великий знавець української поетики і мови, він написав низку поетичних збірок, прикметних класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів "Слова о полку Ігоревім". С.Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В.Гюго. Ш.Бодлера тощо.Світового визнання набула творчість скульптура О.Архипенка (1887—1964 pp.), який 1908 р. емігрував до Франції. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. ("Ступаюча жінка", 1912 p.; "Постать", 1920 p.). З-поміж відомих українських скульпторів слід згадати М.Черешньовського (нар. 1913 p.), котрий створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) і Торонто (Канада); Лео Моля (Л.Молодожанина, нар. 1915 p.), автора пам'ятників Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 p.). Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я.Гніздовського (1915—1985 pp.), який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори "Соняшник" (1962 p.), портрет М.Скрипника (1971 p.), живописні — "Пшеничний лан" (1960 p.). "Селянський хліб" (1981 р.) та ін. Виставка його творів 1990 р. експонувалася у Києві.В розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький (1902-1975 pp.). Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. В його творчій спадщині — опери "Довбуш" (1938 p.). "Анна Ярославна" (1967 р.), "Княгиня Ольга" (1968 р.), кантати, симфонії.Заслуговує на увагу філософська думка, створена в еміграції. Відомі праці в царині історії української філософії створив Д.Чижевський. З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найуспішніше і творчо виявила себе українська вища школа. В умовах денаціоналізації на батьківщині вона виконувала велике і важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію, продовжити розбудову української культури. Першою українською вищою школою за кордоном був створений у Відні 1921 р. Український вільний університет. Його засновником став Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками — М.Грушевський та видатний учений-юрист С.Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений до Праги, де проіснував до 1939 p., а після Другої світової війни відновив діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О.Колесса. У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський заснували Українське історико-філологічне товариство. Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту став відомий український історик Д.Дорошенко, а з 1932 р. і до Другої світової війни — філософ та історик культури І.Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці. Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори перемістився до Північної Америки — Канади та США.