Герман Гессе – Демиан 2 страницаЯ не мав змоги перевірити, чи події, про які Галер розповідає в рукописі, мають якусь реальну основу, і не сумніваюся в тому, що вони в переважній більшості вигадані, але це не якісь пустопорожні вигадки, а швидше спроба висловити глибокі душевні переживання, надавши їм форми життєвих колізій. Напівфантастичні події, описані в Галеровому творі, мабуть, належать до останніх тижнів перебування його в нашому місті, і я певен, що в них також є частка реальних, об'єктивних переживань. На той час у нашого пожильця справді змінились і поведінка, і зовнішній вигляд, він став рідше бувати вдома, часом навіть не приходив на ніч і не торкався книжок. Я тоді рідко зустрічав його, але щоразу мене вражало, як він пожвавішав і помолодшав, а інколи здавався просто веселим. Щоправда, після того піднесення зразу настала нова тяжка депресія: він цілими днями лежав у ліжку, не хотів нічого їсти. Саме в той час знову з'явилася його коханка, і між ними відбулася незвичайно бурхлива, навіть брутальна сварка, яка сколихнула весь будинок і за яку потім Галер вибачався перед моєю тіткою. Ні, я переконаний, що він не наклав на себе руки. Він і досі живий, десь втомлено долає хворими ногами сходи в чужому будинку, довго розглядає натертий до блиску паркет і вимиту, доглянуту араукарію, просиджує дні в бібліотеках, а вночі в ресторанах або лежить на чужій канапі, дослухається до життя за вікном, до гомону людей і знає, що він ніколи не належатиме до їхньої громади; але він не заподіює собі смерті, рештки віри кажуть йому, що він повинен випити до дна чашу страждання, тяжкого страждання, яке роздирає йому серце, і від того страждання має померти. Я часто думаю про нього. Він не полегшував мені життя, не мав хисту додавати мені сили й радості. О, навпаки! Але я — не він і живу не його життям, а своїм власним, скромним, міщанським, зате забезпеченим життям, сповненим обов'язків. Тому обоє ми, і я, і моя тітка, згадуємо про Степового Вовка спокійно й приязно. Тітка знає про нього більше, ніж я, але те знання сховане в її доброму серці.
Щодо Галерових записок, цих чудних, почасти хворобливих, а почасти прекрасних, змістовних фантазій, то мушу сказати, що якби вони потрапили мені до рук випадково і якби я не знав їхнього автора, то, мабуть, обурено викинув би їх. Але завдяки знайомству з Галером я зміг більш-менш зрозуміти їх, ба навіть оцінити. Я ще добре подумав би, чи показувати їх комусь, якби бачив у них тільки патологічні фантазії одного схибного бідолахи. Але я бачу в них щось більше, документ часу, бо знаю тепер, що Галерове божевілля — це не химерія окремої людини, а недуга самої доби, невроз того покоління, до якого належить Галер, і ним охоплені не тільки слабкі, неповноцінні особи, а якраз сильні, найрозумніші й найобдарованіші. Ці записки, байдуже, більше чи менше реальних подій покладено в їхню основу, — спроба подолати широко розповсюджену хворобу часу не замовчуванням чи виправданням її, а перетворенням самої цієї хвороби в об'єкт зображення. Це справжнісінька мандрівка крізь пекло, часом боязка, а часом мужня подорож крізь хаос затьмареного душевного світу, подорож, почата з твердим наміром перейти пекло, підставити чоло хаосові й вистраждати все до кінця. Ключ до такого розуміння дав мені сам Галер. Якось, коли ми розмовляли про так звані жахи середньовіччя, він сказав: — Тих жахів насправді не було. Якби середньовічна людина пізнала весь спосіб нашого теперішнього життя, вона побачила б у ньому ще більше жахів, жорстокості й варварства, ніж у своєму. Кожна доба, кожна культура, кожен звичай і традиція мають свій характер, свої, тільки їм властиві, лагідні й суворі риси, свою красу й жорстокість, вважають звичайним явищем певні страждання і терпляче приймають певне зло. Людське життя стає справжньою мукою, справжнім пеклом тільки там, де перетинаються дві доби, дві культури, дві релігії. Якби людині античного світу довелося жити в добу середньовіччя, вона б задихнулася, як задихається дикун серед нашої цивілізації. Але бувають часи, коли ціле покоління так застрягає між двома епохами, між двома способами життя, що всяка мораль, всяке почуття норми і безпеки, всяка душевна простота втрачається. Звичайно, не кожен відчуває це з однаковою силою. Така натура, як Ніцше, вистраждала наше теперішнє зло на ціле покоління раніше. Те, що йому довелося пережити самому, серед людей, які його не розуміли, тепер переживають тисячі. Я часто згадував ці слова, коли читав його записки. Галер належав до тих, що застрягли між двома епохами, втратили почуття безпеки й душевну простоту, до тих, кому судилося всі сумніви в сенсі людського існування переживати як свою особисту муку, своє особисте пекло. У цьому, здається мені, полягає значення, яке можуть мати для нас його записки, і тому я вирішив опублікувати їх. Взагалі ж я їх ні захищаю, ні засуджую, хай кожен читач зробить це сам, так, як йому підказує сумління.
ЗАПИСКИ ГАРІ ГАЛЕРА
Тільки для божевільних День минув так, як і минають мої дні: я скоротав його, повільно вбив, примітивно й нерішуче, як завжди, — кілька годин попрацював, перегорнув купу старих книжок, дві години терпів біль, як і буває з літніми людьми, тоді ковтнув порошок і зрадів, що вдалося перехитрити той біль, посидів у гарячій ванні, всотуючи в себе її благодатне тепло, тричі вибрав пошту й переглянув усі ті непотрібні листи, газети й журнали, зробив свої дихальні вправи, а вправи на медитацію сьогодні поледачився зробити, годину погуляв, милуючись прегарними, ніжними, легенько виписаними на небі хмарками-баранцями. Гуляти було дуже приємно, читати старі книжки й лежати в теплій ванні так само, але загалом це був не чудовий, осяйний день, коли тебе заливає щастя й радість, а просто один із тих днів, які я давно вже вважаю за нормальні й до яких маю звикати: досить приємний, не надто тяжкий, цілком стерпний, не найгірший безбарвний день літнього невдоволеного чоловіка, день, що минув без особливих мук, без особливих турбот, без справжнього горя, без відчаю, день, коли навіть питання, чи не пора вчинити як Адальберт Штифтер — голячись, перерізати собі горло, — обмірковують спокійно й діловито, без хвилювання і страху. Хто знає інші дні, з нападами подагри або з прикрим болем голови, що гніздиться десь за очними яблуками й підступно обертає кожен порух зорового чи слухового нерва в пекельну муку, або дні, що вбивають душу, гнітючі дні внутрішньої порожнечі й відчаю, коли серед сплюндрованої, висмоктаної акціонерними компаніями землі до тебе на кожному кроці шкірить зуби людський світ і так звана культура у своєму брехливому, вульгарному, пустопорожньому ярмарковому ґлянці, гидкому, як блювотний порошок, коли все це збирається докупи і всією вагою налягає на твоє хворе "я", — хто знає це пекло, той дуже вдоволений такими нормальними, помірними днями, як сьогодні; він вдячно сидить біля теплої груби, вдячно переконується, читаючи ранкову газету, що й цього дня ніде не вибухнула нова війна, ніде не встановлено нової диктатури, не викрито якогось особливого свинства в політиці й економіці, вдячно настроює струни своєї заіржавленої ліри на стриманий, досить бадьорий, майже радісний псалом подяки, навіваючи ним нудьгу на свого мирного, лагідного, ледь приглушеного бромом бога половинчастого задоволення, і в густій, теплій атмосфері цієї задоволеної нудьги, цієї безболісності, сприйнятої з великою вдячністю, половинчастий бог, що неуважно киває головою, і торкнутий сивиною половинчастий чоловік, що півголосом співає псалом, схожі між собою, мов близнюки. Можна багато говорити про це задоволення і цю безболісність, про ці стерпні, покірні дні, коли ні біль, ні радість не зважуються голосно крикнути, коли все тільки шепоче й скрадається навшпиньки. Та найгірше те, що саме цього задоволення я не можу витримати, що за короткий час воно стає мені вкрай ненависним, огидним, і з розпачу я мушу тікати в інші температурні пояси — якщо є змога, то на стежку радості, а як ні, то бодай на стежку болю. Варто мені якийсь час пожити без радості і без болю, подихати теплою, прісною стерпністю так званих вдалих днів, мою легковажну дитячу душу охоплює така туга, що я, замість співати псалом подяки, шпурляю іржаву ліру в сонне обличчя бога задоволення, радий поміняти цю здорову кімнатну температуру на пекучий, нестерпний біль. Я тоді палаю дикою жадобою сильних почуттів, сенсацій, люттю на це одноманітне, рівне, нормальне, стерильне життя, шаленим бажанням щось розтрощити — якусь крамницю чи, може, собор, чи вбити себе самого, встругнути щось зухвале, стягти з кількох шановних ідолів перуки, дати кільком збунтованим школярам квитки до Гамбурґа, про які вони давно мріяли, звести неповнолітню дівчину або скрутити в'язи кільком представникам міщанського ладу. Бо понад усе я ненавидів, зневажав і проклинав у душі саме його: це вдоволення, здоров'я, затишок, цей виплеканий міщанський оптимізм, цей культ ситої, квітучої посередності, нормальності, пересічності. У такому настрої я й скінчив смерком цей нудний звичайний день. Скінчив не так, як належало б і було б корисно досить хворій людині; не звабило мене застелене ліжко з наготованою вже, наче для принади, теплою грілкою. Я не ліг, а, невдоволений тим дріб'язком, що зробив за день, сповнений відрази до нього, з тяжким серцем узув черевики, вдягнув пальто й подався до міста, в темряву й туман, щоб у пивниці "Під крицевим шоломом" перехилити, як за давнім звичаєм кажуть усі питущі, чарку вина. І ось я спускаюся зі своєї мансарди сходами, незручними, стрімкими сходами чужих людей, наскрізь міщанськими, вимитими, чистими сходами солідного триповерхового будинку, під дахом якого міститься моя келія. Не знаю, чому так виходить, але я, бездомний степовий вовк, самітник і ненависник дрібноміщанського світу, завжди наймаю собі помешкання в таких будинках. Мене змалку щось вабить до них. Не в палацах і не в пролетарських оселях, а завжди саме в таких архіпристойних, архінудних, бездоганно утримуваних дрібноміщанських гніздах, де трохи відгонить скипидаром та милом і де зчиняється переполох, коли ти хряснеш дверима або зайдеш до кімнати в брудних черевиках. Так, я люблю цю атмосферу змалку, і моя потаємна туга за чимось схожим на домівку знов і знов, без будь-якої надії, веде мене на ту саму безглузду стежку. А ще мені подобається контраст між моїм украй невпорядкованим, позбавленим любові життям зацькованого самітника і цим родинним міщанським існуванням. Мені подобається вдихати на сходах цей запах спокою, ладу, чистоти, пристойності й сумирності; він чимось зворушує мене, хоч я й ненавиджу міщанство. Подобається мені потім переступати поріг своєї кімнати, де все інакше, де між купами книжок лежать недокурки і стоять пляшки з вином, де все розкидане, незатишне, занедбане і де все — книжки, рукописи, думки — позначене й пройняте горем самітних людей, труднощами людського існування, прагненням знайти новий зміст людського життя, що втратило свій сенс. Ось я проходжу повз араукарію. Річ у тім, що на другому поверсі сходи ведуть повз невеличкий помісток перед помешканням, без сумніву, ще бездоганнішим, ще чепурнішим, ще краще прибраним, ніж інші, бо помісток сяє просто-таки нелюдською чистотою, це ніби маленький блискучий храм ладу. На паркеті, куди навіть страшно ступити, стоять два гарні стільчики, а на кожному стільчику — по великому горщику. В одному з них росте азалія, а в другому — чимала араукарія, здорове, рівне, довершеної форми деревце, завжди доглянуте, немов тільки що старанно вимите до останньої голочки на останній гіллячці. Часом, переконавшись, що мене ніхто не бачить, я сідаю на сходах вище від араукарії, ніби в храмі, й трохи перепочиваю. Я згортаю руки й побожно дивлюся на цю маленьку оселю ладу, і її зворушлива неприступність та якась сміховинна відлюдність беруть мене за серце. Я уявляю собі за тим помісточком, так би мовити, в затінку араукарії, помешкання, повне блискучих меблів з червоного дерева, повне життя, здоров'я і пристойності, уявляю собі її мешканців, що рано встають, сумлінно виконують свої обов'язки, влаштовують помірно веселі родинні свята, ходять у неділю до церкви й лягають рано спати. З удаваною бадьорістю я ступав по мокрому асфальті вузеньких вуличок. Заплакані, огорнуті серпанком туману ліхтарі просвічували холодну вологу мряку і всмоктували своє блякле віддзеркалення з мокрого тротуару. Мені згадалися призабуті юнацькі роки — як любив я тоді такі похмурі, сумні вечори пізньої осені й ранньої зими, як жадібно впивався настроєм самоти і смутку, коли, загорнувшись у пальто, до півночі ходив у дощ і в бурю непривітними вулицями й безлистими парками, вже й тоді самітний; але в ті часи мене переповнювала глибока радість, а з серця лилися вірші, які я потім, сидячи при свічці на краю ліжка у своїй комірчині, записував у зошит. Тепер усе це минулося, цю чашу вже випито до дна, і більше вона не наповниться. Чи є за чим шкодувати? Немає. Не треба шкодувати за тим, що минуло. Я шкодував за теперішнім, за сьогоднішнім, за цими незчисленними годинами й днями, які я втратив, просто перетерпів, які нічим мене не обдарували і не вразили. Але, хвалити Бога, бували й винятки, часом, хоч і рідко, траплялися години, що несли мені щедрі дарунки, сколихували до глибини мою душу, розтрощували мури й виводили мене, заблудлого, назад до живого серця світу. Засмучений, а проте глибоко схвильований, я спробував згадати, коли востаннє переживав таке. Це було на концерті, грали чудову старовинну річ, і після двох тактів піано, виконаних на дерев'яному духовому інструменті, несподівано відчинилися двері потойбічного світу, я перелетів небо й побачив Бога за роботою, відчув солодкий біль — і вже не боронився ні від чого в світі, не боявся нічого в світі, все приймав і всьому віддавав своє серце. Щастя тривало недовго, може, з чверть години, але воно повернулося до мене вночі уві сні і відтоді вряди-годи потай осявало мої порожні дні. Інколи я хвилину чи дві чітко бачив немов золотий, божистий слід, який проходив через моє життя. Здебільшого він був засипаний грубим шаром багна й куряви, але часом спалахував золотими іскрами, і здавалося, що він ніколи більше не зникне. Проте невдовзі він знову безслідно зникав. Якось уночі, лежачи без сну, я раптом почав проказувати вірші, надто гарні й дивовижні, щоб мені спало на думку їх записати, а вранці я їх уже не пам'ятав; і все ж таки вони десь зберігаються в мені, наче тверде ядро горіха в старій ненадійній шкаралупі. Іншим разом щастя навідувало мене, коли я читав якогось поета, кола розмірковував над Декартом, Паскалем, а якось воно знов спалахнуло й згубило свій золотий слід далеко в небі, коли я був у своєї коханої. Ох, важко знаходити цей божистий слід у житті, яким ми живемо, в нашу добу, таку вдоволену, таку міщанську, таку бездуховну добу, серед цієї архітектури, цього ділового світу, серед цієї політики й цих людей! Як же мені не бути степовим вовком, жалюгідним пустельником серед цього світу, коли я не можу ділити з ним жодної його мети, і жодна його радість мене не зачіпає! Я не можу довго всидіти ані в театрі, ані в кіно, майже не читаю газет і рідко коли сучасну книжку, не можу зрозуміти, якої втіхи й радості шукають люди в переповнених вокзалах, готелях і кав'ярнях, під чадну, набридливу музику, в барах, вар'єте розкішних міст, на всесвітніх виставках, на карнавальних гуляннях, на лекціях для тих, хто прагне освіти, і на великих стадіонах. Я не можу ані зрозуміти, ані розділити всіх цих насолод, хоч мені вони приступні, а тисячі інших людей тільки прагнуть їх скуштувати! І навпаки — те, що я зазнаю в рідкісні години радості, що для мене було і є неземною втіхою, великим переживанням, екстазом і захватом, те світ знає, шукає і любить щонайбільше в поезії, а в житті вважає божевіллям. І дійсно, коли світ має слушність, коли ця музика в кав'ярнях, ці масові розваги, ці американізовані люди, яким треба так небагато, мають слушність, то я помиляюся, то я божевільний, я справді степовий вовк, як я себе часто називаю, звір, що заблукав у чужому, незрозумілому світі і вже не може знайти ні своєї домівки, ні радості, ні поживи. Із цими звичними думками я плентався мокрою вуличкою в одному з найтихіших і найстаріших кварталів міста. По той бік вулички навпроти мене здіймався в темряві старий сірий мур, який завжди мені подобався: він стояв так незворушно між маленькою церковцею і старою лікарнею, і я часто вдень спиняв свій погляд на його шорсткій, нерівній поверхні, бо мало є таких тихих, приємних, мовчазних місць у центрі міста, де з кожної половини квадратного метра тобі назустріч викрикує своє прізвище господар якогось підприємства, винахідник, адвокат, перукар, лікар або майстер педикюру. І тепер цей старий мур огортали тиша і спокій, а все ж щось у ньому змінилося: посеред муру я вражено побачив гарний портальчик з готичною аркою і засумнівався, чи він завжди тут був, чи його щойно зроблено. На вигляд він, безперечно, був старий, дуже старий, мабуть, цей замкнений портальчик з потемнілими дерев'яними дверима десь сотню років тому вів на якесь сонне подвір'я монастиря і залишився й досі, хоч монастиря вже не було. І, певне, я його бачив сотні разів, але не звертав на нього уваги, а тепер його, може, пофарбували, от він і впав мені в око. Все ж таки я зупинився й пильно приглянувся до муру, не переходячи на другий бік, бо вуличка була мокра й геть розгрузла. Було вже зовсім темно. Я стояв на тротуарі, дивився через вуличку на портал, і мені здалося, що над ним наче миготить вінок чи якийсь яскравий візерунок. Я приглянувся пильніше — ні, то був не вінок, а ясна таблиця наче з якимось написом. Напружуючи зір, я, врешті, перейшов на другий бік вулички, незважаючи на багно й калюжі. І побачив над порталом, на старому сіро-зеленому мурі, тьмяно освітлену пляму, по якій пропливали й відразу зникали яскраві літери, знов з'являлися і знов зникли. "Ну от, — подумав я, — зіпсували й цей гарний старовинний мур своєю світляною рекламою!" А тим часом з окремих літер, що швидко спалахували й гасли, складав слова. Їх було важко прочитати, частково доводилося вгадувати, бо літери з'являлися з неоднаковими проміжками, були дуже бліді й нечіткі і раптово зникали. Той, хто хотів мати з цього користь, видно, був не дуже практичною людиною. Якийсь бідолаха, такий самий, як і я, степовий вовк. Чого він влаштував свою світляну рекламу на цій стіні в темній вуличці старого міста, в таку пору і в дощ, коли тут нікого немає? І чому літери такі миготливі й невиразні, так нерівномірно з'являються й раптово зникають? Але стривайте, тепер мені пощастило схопити кілька слів підряд, ось вони: МАГІЧНИЙ ТЕАТР ВХІД НЕ ДЛЯ ВСІХ — НЕ ДЛЯ ВСІХ Я спробував відчинити двері, проте старий важкий засув не піддавався. Гра літер припинилася, раптово згасла, сумно усвідомивши, що була даремною. Я відступив на кілька кроків, втрапивши в глибоке багно, проте літери більше не з'являлися, гра світла скінчилася. Я ще довго стояв у багні й чекав, але марно. Та коли я здався і знов вийшов на тротуар, переді мною на мокрому асфальті замиготіли, віддзеркалюючись, барвисті світляні літери. І я прочитав:
ТІЛЬКИ... ДЛЯ... БОЖЕ... ВІЛЬНИХ!
У мене були мокрі ноги, я змерз, а проте кілька хвилин ще постояв, чекаючи, що буде далі. Але нічого більше не було. Та поки я стояв там, згадуючи, як гарно миготіли ті легенькі, яскраві, примарні літери на мокрому мурі й на чорному блискучому асфальті, в пам'яті моїй раптом знов зринув один образ, про який я думав раніше: порівняння з золотим слідом, що зненацька зблисне, але зразу ж віддаляється й стає недосяжним. Промерзлий до кісток, я пішов далі, мріючи про той слід і з тугою згадуючи двері до магічного театру, відкритого тільки для божевільних. Тим часом я досяг ринкового майдану, де не бракувало вечірніх розваг: через кожні кілька кроків висіло оголошення чи реклама: "Жіноча капела", "Вар'єте", "Кіно", "Вечір танців". Та все це було не для мене, а для "всіх", для нормальних людей, які, зрештою, і юрмилися тут біля кожного входу. А все ж таки мій смуток трохи розвіявся, до мене все-таки долинуло вітання з іншого світу, кілька барвистих літер танцювало й грало в моїй душі, торкаючись потаємних струн, мерехтіння золотого сліду знов стало видиме. Я зайшов до невеличкої, старої як світ пивниці, де ніщо не змінилося відтоді, як я вперше побував у цьому місті років із двадцять п'ять тому, навіть господиня була та сама, і багато теперішніх відвідувачів сиділи тут уже й тоді, на тому самому місці, перед тими самими чарками. В цій скромній пивниці я знайшов собі притулок. Щоправда, лише такий притулок, як на сходах біля араукарії, бо й тут був бездомний і самітний, тільки мав спокійне місце, з якого міг дивитися на сцені гру чужих людей у чужій мені п'єсі. Але вже й це тихе місце мало свою вартість: тут не було людського натовпу, галасу, музики, лише кілька спокійних городян сиділи біля накритих дерев'яних столиків (ні тобі мармуру, ні емальованих таць, ні оксамиту, ні міді!), і перед кожним стояла вечірня чарка доброго, солідного вина. Може, ці постійні гості, усі знайомі мені з вигляду, були справжніми міщанами, і вдома в них, у їхніх міщанських помешканнях, стояли нудні олтарі, споруджені тупим божкам задоволення, а може, це були самітники, як я, що так само збилися на манівці й тепер за чаркою вина тихо сумували за збанкрутованими ідеалами, бідолашні степові вовки, — я цього не знав. Одних тягла сюди туга за домівкою, розчарування і потреба якоїсь заміни, одружені шукали тут настрою з часів своєї молодості, старі службовці — відгомону своїх студентських років. Усі вони були мовчазні і всі пияки, що так само, як я, воліли посидіти в пивниці з пляшкою ельзаського, ніж на концерті жіночої капели. Отут я й кинув свій якір, тут можна було витримати годину або й дві. Тільки-но я ковтнув ельзаського, як зразу відчув, що цілий день, від сніданку, нічого не їв. Дивно, скільки людина може всього поглинути. Добрих десять хвилин я читав газету, вбирав у себе очима інтелектуальні вправи якогось безвідповідального балакуна, що пережовував і обслинював чужі слова, а тоді вертав їх назад, але неперетравлені. Я ввібрав їх у себе цілу шпальту. Потім я ще поглинув чималий шматок печінки, вирізаної з убитого теляти. Справді дивно! Найкраще було ельзаське. Мені не подобаються міцні, витримані вина, що так усіх чарують і славляться своїм особливим смаком; принаймні я не люблю їх пити щодня. Я волію зовсім чисті, легкі, скромні місцеві вина без особливих назв; такого вина можна випити чимало, і воно гарно, приємно пахне селом, землею, небом і деревами. Келих ельзаського і кусень доброго хліба — чи може бути щось краще? Але тепер я ще з'їв і порцію печінки, — незвичайні для мене ласощі, бо я рідко їв м'ясо, — і переді мною стояв другий келих вина. Дивно й те, що десь у зелених долинах здорові роботящі люди обробляють виноградники й давлять вино, щоб у іншому місці, уже далеко від них, розчаровані, тихі, питущі міщани і безпорадні степові вовки могли влити з келихів у свої жили трохи відваги й радості. Але про мене, хай буде дивно! Вино було добре, воно розвіяло сум і піднесло настрій. Коли я знов подумав про словесну кашу газетної статті, то тільки весело засміявся. І раптом згадав забуту мелодію, виконану піано на дерев'яному духовому інструменті: вона росла, роздималася в мені, наче блискуча мильна бульбашка, віддзеркалюючи на своїй яскравій поверхні весь світ у мініатюрі, тоді тихо лопнула. Якби могло таке статися, щоб ця небесна коротенька мелодія нишком укорінилася в моїй душі й одного дня розцвіла знов у мені прекрасною квіткою у всіх своїх ніжних барвах, — чи тоді я б міг бути зовсім пропащим? І хоч я був звіром, що заблукав і не розуміє навколишнього світу, та все ж моє безглузде життя мало якийсь сенс, щось у мені відгукувалося на поклик з далеких світів, у моєму мозку громадилися тисячі образів. Зграйки ангелів Джотто з блакитного склепіння маленької церкви в Падуї, а поряд із ними Гамлет і Офелія у вінку — чудові символи всього смутку і всіх непорозумінь світу; а там, в охопленому полум'ям аеростаті, стояв повітроплавець Джаноццо й сурмив у ріг, Атила Шмельцле ніс у руці свій новий головний убір, Боробудур здіймав у небо гору своїх скульптур. І хоч, може, всі ці чудові постаті живуть також у тисячах інших сердець, є ще десятки тисяч нікому не відомих образів і звуків, які існували тільки в мені, які бачили тільки мої очі і чули тільки мої вуха. Старий лікарняний мур із вивітреною, в темних патьоках, сіро-зеленою поверхнею, в тріщинах і плямах якого можна було уявити собі тисячі фресок, — хто відгукувався на його поклик, хто заглядав йому в душу, хто любив його, хто був зачарований його блідими, пригаслими барвами? Старі книги ченців з лагідним сяйвом мініатюр, і забуті своїм народом книжки німецьких поетів, що жили двісті чи сто років тому, замацані, брудні томи, і друки та рукописи давніх композиторів, цупкі, пожовклі нотні аркуші з застиглими мріями звуків, хто чув їхні натхненні, грайливі й тужні голоси, хто проніс у серці їхній дух, їхні чари крізь іншу, чужу їм добу? Хто ще згадував той маленький стійкий кипарис на горі біля Губіо, якого зломила й розтрощила кам'яна лавина і який усе ж таки міцно тримався за життя і пустив нове, хоч і рідке гілля? Хто захоплювався працьовитістю господині другого поверху з її вимитою араукарією? Хто читав уночі над Рейном сиві письмена текучого туману? Степовий Вовк. І хто на руїнах свого життя шукав хисткого сенсу, страждав через те, що іншим здавалося безглуздим, жив життям, що іншим здавалося божевільним, і потай сподівався серед цілковитого хаосу знайти одкровення, стати близьким до Бога? Я прикрив рукою келих, коли господиня хотіла знов наповнити його, й підвівся. Мені більше не треба було вина. Золотий слід спалахнув і нагадав мені про вічне, про Моцарта, про зірки. Якийсь час я знов міг дихати, жити, існувати, міг мучитись, не боятися й не соромитись за себе. Я вийшов на спорожнілу вулицю. Холодний вітер сіяв густим дощем, дрібні краплини лопотіли по вуличних ліхтарях і блищали навколо них, мов скляні намистини. Куди тепер? Якби в мене тієї миті була чарівна паличка, я б вичарував невеличку гарну залу в стилі Людовіка XIV, де кілька добрих музикантів виконали б для мене дві-три речі Генделя й Моцарта. Бо мені тепер хотілося саме такої прохолодної, шляхетної музики, і я пив би її, як боги п'ють нектар. Ох, якби я цієї хвилини мав приятеля, доброго приятеля, що десь у комірчині під дахом мріяв би собі при свічці, а біля нього лежала б скрипка! Як радо я порушив би його нічний спокій, нечутно б піднявся стрімкими сходами, звалився б, як сніг на голову, і ми б за розмовою і музикою пережили кілька годин неземної втіхи! Колись давно я не раз зазнавав такого щастя, але й воно пішло в непам'ять, між тими днями й теперішніми пролягли зів'ялі, мов зірвані квітки, роки. Я не квапився додому — плентався нога за ногою, піднявши комір пальта й постукуючи паличкою по мокрій бруківці. Та хоч би як поволі я йшов, однаково надто скоро опинюся у своїй мансарді, у своїй маленькій уявній домівці, яку я не люблю, але без якої не можу обійтися, бо минула вже та пора, коли я міг перебути надворі таку мокру зимову ніч. Тепер я благав Бога, щоб мій добрий настрій не зіпсував дощ, чи подагра, чи араукарія, і хоч у мене не було ані камерного оркестру, ані приятеля зі скрипкою, та чудесна мелодія все-таки бриніла в мені, я міг її стиха, але виразно відтворити в такт своєму віддихові. Так міркуючи, я йшов далі. Нічого, можна обійтися без камерної музики та без приятеля, і смішно мучити себе надаремним прагненням тепла. Самота — це незалежність, я її хотів і давно вже здобув. Незалежність холодна, о так, але й тиха, дивовижно тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зірки. Із танцювальної зали, яку я поминав, назустріч мені гримнула жвава джазова музика, гаряча й важка, наче пара зі свіжого м'яса. Я на хвилину зупинився. Ця музика, хоч я її не любив, завжди якось таємниче вабила мене. Джаз був мені гидкий, але вдесятеро кращий за сучасну академічну музику; своєю веселою, брутальною дикістю він глибоко зачіпав і мої інстинкти й дихав якоюсь наївною, щирою чутливістю. Я трохи постояв, принюхуючись до кривавої, пронизливої музики, сердито й водночас хтиво вбираючи в себе атмосферу зали. Половина цієї музики — лірична — була масна, пересолоджена й сентиментальна, а друга половина — буйна, примхлива й сильна, а проте обидві вони наївно і мирно зливалися докупи й утворювали цілість. Це була музика занепаду. Мабуть, така музика була в Римі за часів останніх імператорів. Звичайно, в порівнянні з Бахом і Моцартом, зі справжньою музикою, вона була гидотою, але ж такою самою гидотою було все наше мистецтво, вся наша уявна культура в порівнянні зі справжньою культурою. І ця музика ще й переважала їх своєю глибокою щирістю, симпатично відвертим демонструванням своєї негритянської основи, веселою дитинністю. В ній було щось від негрів і щось від американців, які нам, європейцям, незважаючи на всю свою силу, здаються по-дитячому незіпсованими й хлопчакуватими. Невже Європа теж стане така? Чи вона вже ступила на цей шлях? Чи ми, давні знавці й шанувальники колишньої Європи, колишньої справжньої музики, колишньої справжньої поезії, не стали просто мізерною купкою немудрих, сумних, схибнутих невротиків, яких завтра висміють і забудуть? Чи те, що ми звемо культурою, що ми звемо духом, душею, що для нас гарне й святе, — тільки примара? Може, воно вже давно померло, і лише ми, кілька дурнів, вважаємо його ще справжнім і живим? Чи, може, воно ніколи й не було справжнім і живим? Може, все те, що хвилює нас, дурнів, завжди було тільки фантомом? Я знов опинився в старому кварталі міста, де в сірій сутіні примарно мріла маленька сіра церква. І раптом згадав свою вечірню пригоду, загадкові двері з ґотичною аркою, загадкову таблицю над ними і світляні літери, які глузливо витанцьовували на ній. Що ж вони говорили? "Вхід не для всіх". А потім: "Тільки для божевільних". Я уважно приглянувся до старого муру навпроти, бажаючи в душі, щоб знов почалося те диво, щоб напис запросив, а двері впустили мене, божевільного, досередини. Може, за ними було те, чого я шукав, може, там виконували мою музику?
|
