Герман Гессе – Демиан 11 страница

Чому Герміна була така бліда? Чому Пабло був такий говіркий? Може, це я спонукав його говорити, говорив його вустами? Може, з його чорних очей на мене теж дивилася тільки моя власна душа, наче злякана пташка, так само, як із сірих очей Герміни?

Пабло дивився на нас з добродушною, трохи церемонною привітністю і без кінця говорив. Раніше я не чув від нього двох речень поспіль, він ніколи не сперечався, не намагався чітко виповісти свої думки, я вважав, що він узагалі чи вміє думати, а тепер він не переставав говорити, вільно й легко, і голос його звучав лагідно й приємно.

— Друзі, я запросив вас на розвагу, якої Гарі давно вже бажав, про яку він давно мріяв. Щоправда, вже трохи пізно, і, мабуть, ми всі трохи стомилися. Тому спершу хвилинку відпочиньмо й підкріпімося.

Він дістав із ніші в стіні три чарки, маленьку кумедну пляшку й екзотичну на вигляд скриньку з різноколірних дощечок, налив у чарки з пляшки якоїсь рідини, узяв зі скриньки три довгі, тоненькі жовті цигарки, витяг з кишені шовкової куртки запальничку й дав нам прикурити. Ми сиділи, відхилившись на спинки стільців, повільно курили цигарки, з яких ішов густий, мов ладан, дим, і потрошку пили дивну, незвичну на смак, терпку й водночас солодку рідину, що справді неймовірно підбадьорювала і втішала — наче ти наповнювався газом і втрачав свою вагу. Так ми сиділи, легенько затягуючись димом із цигарок, відпочивали, попивали дивний напій і відчували, як нам стає все легше й веселіше на серці. А Пабло казав приглушеним лагідним голосом:

— Я радий, любий Гарі, що можу сьогодні трохи пригостити вас. Ви часто були дуже невдоволені своїм життям, хотіли піти з нього, правда ж? Ви прагнете залишити цю добу, цей світ, цю дійсність і перейти в іншу дійсність, ближчу вашому серцю, у світ поза часом. Тож перейдіть у той світ, любий друже, я запрошую вас туди. Ви ж бо знаєте, де він лежить, бо то світ вашої душі. Тільки у вас самих живе та інша дійсність, якої ви прагнете. Я не можу вам дати нічого іншого, крім того, що вже існує у вас самих, не можу відкрити перед вами ніякої іншої ґалереї образів, крім тієї, що є у вашій душі. Я можу вам дати тільки нагоду, поштовх, ключ. Я допоможу вам побачити ваш власний світ, та й годі.

Він засунув руку в кишеню і вийняв дзеркальце.

— Гляньте: таким ви досі бачили себе самого!

Він підніс дзеркальце мені до очей (я згадав дитячий віршик: "Кругле дзеркальце в руці"), і я побачив нечіткий, розпливчастий, трохи моторошний образ, що ще тільки формувався, був у русі, наче вино, що грає: побачив себе самого, Гарі Галера, а в ньому, в тому Гарі — Степового Вовка, несміливого, гарного, але заблудлого і зляканого вовка, очі якого поблискували то сумно, то люто. І та постать вовка безупинно текла крізь Гарі, зливалася з ним, як тече, зливається річка з притокою іншого кольору — в тяжкій боротьбі, в'їдаючись одна в одну, даремно прагнучи до чіткої, усталеної форми. Той плиткий, напівсформовании вовк сумно дивився на мене гарними, боязкими очима.

— Таким ви бачили себе самого, — знов лагідно сказав Пабло й сховав дзеркальце в кишеню.

Я вдячно заплющив очі й ковтнув з чарки еліксиру.

— Тепер ми відпочили, — мовив Пабло, — підкріпилися й трохи побалакали. Якщо ви вже не почуваєте себе стомленими, я поведу вас до своєї панорами й покажу вам свій маленький театр. Ви згодні?

Ми підвелися. Пабло, всміхаючись, рушив перший, відчинив двері, відсунув завісу, і ми опинилися в округлому, підковою, коридорі театру, якраз посередині. Коридор, вигинаючись, ішов в обидва боки попід багатьма, неймовірно багатьма вузькими дверима, що вели до лож.

— Це наш театр, — сказав Пабло, — веселий театр, сподіваюся, тут ви знайдете з чого посміятися.

І він сам голосно засміявся, всього на секунду, але я весь стріпнувся: це знов був той ясний, дивний сміх, який я недавно вже чув десь згори.

— До мого театру веде стільки дверей, скільки ви забажаєте, — десять, чи сто, чи тисяча, — і за кожними дверима на вас чекає те, чого ви самі шукаєте. Це гарна панорама, любий друже. Але якби ви пройшли по ній таким, як ви є, вам не було б із того ніякої користі. Вас спиняло б і засліплювало те, що ви звикли називати своєю особистістю. Ви, безперечно, давно вже здогадалися, що подолання часу, звільнення від дійсності чи як там іще ви називаєте свою тугу, — це не що інше, як бажання звільнитися від своєї так званої особистості. Це та в'язниця, в якій ви сидите. І якщо ви зайдете до театру таким, як ви є, то побачите все очима Гарі, крізь старі окуляри Степового Вовка. Тому ласкаво прошу вас скинути окуляри й лишити свою вельмишановну особистість тут, у роздягальні, звідки ви, якщо забажаєте, завжди зможете забрати її назад. Чудовий вечір танців, на якому ви побували, трактат про Степового Вовка і, врешті, ті легенькі стимулятори, яких ви щойно вжили, достатньо підготували вас до цього. До ваших послуг, Гарі, коли ви скинете свою шановну особистість, буде ліва частина театру, а до послуг Герміни — права. Посередині, як схочете, ви можете знов зустрітися. Прошу, Герміно, зайди поки що за цю завісу, я спершу відведу Гарі.

Герміна пішла праворуч, повз велетенське люстро, що затуляло задню стіну від підлоги до склепистої стелі.

— Ну, Гарі, тепер заходьте, і хай вас не полишає добрий гумор. Бо мета всього цього вечора — навчити вас перебувати в доброму гуморі, навчити сміятись. Сподіваюся, що мені не важко буде досягти цієї мети. Ви ж почуваєте себе добре? Так? Не боїтеся? Ну, то гаразд, я дуже радий. Тепер, без страху і зі щирим задоволенням, ви вступите в наш уявний світ, а щоб добре зарекомендувати себе, заподієте маленьке уявне самогубство, як у нас заведено.

Він знову витяг дзеркальце й підніс його мені до очей. І знов я побачив нечіткого, розпливчастого Гарі, крізь якого пропливала, прагнучи набути форми, вовча постать, — добре відомий мені, аж ніяк не симпатичний образ, знищити який мені було зовсім не важко.

— Тепер, любий друже, ви зітрете це нікому вже не потрібне віддзеркалення. Чогось більшого від вас ніхто не вимагає. Досить, щоб ви, коли матимете настрій, глянули на цей образ зі щирим сміхом. Ви тут перебуваєте у школі гумору й повинні навчитися сміятись. Ну, а високий гумор починається з того, що людина перестає трактувати поважно свою власну особу.

Я втупився в "кругле дзеркальце в руці", в якому корчився вовк Гарі. На мить глибоко в моїй душі щось ворухнулося, тихо, але болісно, як спогад, як туга за далекою домівкою, як каяття. Потім ця коротка мить пригніченості змінилася новим почуттям, схожим на те, що охоплює людину, коли їй із заціпенілої від кокаїну щелепи витягнуть хворого зуба і вона, глибоко зітхнувши, з полегкістю і подивом усвідомить, що їй зовсім не боліло. І водночас я відчув себе свіжим, бадьорим, мені стало так весело, що я не витримав, і з грудей у мене вихопився рятівний сміх.

Каламутне віддзеркалення стрепенулося й погасло, поверхня дзеркальця стала раптом ніби обпалена — сіра, шорстка й непрозора. Пабло, засміявшись, кинув його додолу, і воно покотилося нескінченним коридором.

— Добре засміявся, Гарі, — сказав Пабло. — Ти ще навчишся сміятись, як безсмертні. Нарешті ти вбив Степового Вовка. Бритвою ти б йому нічого не заподіяв. Гляди тільки, щоб він не ожив! Зараз ти зможеш залишити безглузду дійсність. За першої ж нагоди ми вип'ємо на брудершафт, любий, ти ще ніколи мені так не подобався, як сьогодні. Якщо тобі не перехотілося, то ми зможемо скільки завгодно розмовляти на філософські теми, сперечатися про музику, про Моцарта й про Ґлюка, про Платона й про Ґете. Тепер ти розумієш, чому раніше в нас не виходила така розмова. Думаю, тобі пощастило на сьогодні позбутися Степового Вовка. Бо, звичайно, твоє самогубство не остаточне: ми перебуваємо в магічному театрі, тут немає дійсності, є тільки образи. Нашукай собі гарних, веселих образів і доведи, що ти справді вже не закоханий у свою сумнівну особистість! Та якщо ти все ж таки почнеш тужити за нею, тобі досить буде знов глянути в дзеркало, яке я тобі зараз покажу. Ти ж бо знаєш давнє мудре прислів'я: "Краще дзеркальце в руці, ніж двоє на стіні". Ха-ха-ха! (Знов той чудесний, моторошний сміх!) А тепер лишилося виконати маленьку веселу церемонію. Ти зняв окуляри своєї особистості, тож глянь у справжнє дзеркало! Ти дістанеш задоволення.

Сміючись, він кумедно, пестливо обернув мене, я опинився перед величезним, на всю стіну дзеркалом і побачив у ньому себе.

На коротку мить я вгледів відомого мені Гарі, тільки з незвичайно веселим, ясним, усміхненим обличчям. Та не встиг я його впізнати, як він розпався, від нього відкололася друга постать, потім третя, двадцята — все дзеркало було повне Гарі або уламків з Гарі, незчисленних Гарі, і кожного з них я встигав тільки на коротесеньку мить побачити й упізнати. Деякі з тих Гарі були такого віку, як я, деякі старші, деякі зовсім старі, а деякі зовсім молоді — юнаки, підлітки, школярі, хлопчаки, діти. П'ятдесятирічні й двадцятирічні Гарі, тридцятирічні й п'ятирічні, поважні й веселі, статечні й смішні, добре вдягнені, обдерті й зовсім голі, безволосі і з довгими кучерями бігали й стрибали один через одного, і всі вони були мною, кожного я на мить устигав побачити й упізнати, перше ніж він зникав. Вони розбігалися на всі боки, ліворуч, праворуч, поринали в дзеркало, випливали з нього. Один із них, елеґантний юнак, сміючись, кинувся на груди Пабло, обняв його й кудись потяг. Другий, що особливо сподобався мені, вродливий, чарівний юнак шістнадцяти чи сімнадцяти років, швидко вискочив у коридор і почав жадібно читати написи на дверях. Я побіг за ним і догнав перед дверима, на яких було написано:

 

УСІ ДІВЧАТА ТВОЇ!

ВКИНЬ У ЩІЛИНУ ОДНУ МАРКУ

 

Вродливий юнак розігнався, кинувся сам головою вперед у щілину й зник за дверима.

Пабло також десь подівся, зникло начебто й дзеркало, а з ним і всі незчисленні постаті Гарі. Я збагнув, що мене залишили самого в театрі, й почав зацікавлено ходити від дверей до дверей. На кожних я бачив якийсь напис, якусь спокусу, обіцянку.

Мене привабив напис:

 

ЗАПРОШУЄМО НА ВЕСЕЛЕ ПОЛЮВАННЯ!

ВЕЛИКЕ ПОЛЮВАННЯ НА АВТОМОБІЛІ

 

Я відчинив вузенькі двері й зайшов досередини.

Мене миттю рвонуло в якийсь галасливий, розбурханий світ. Вулицями мчали автомобілі, деякі броньовані, й полювали на пішоходів, роздавлювали їх, притискаючи до мурів. Я відразу збагнув: це була війна людей з машинами, яку давно готували, давно очікували і якої давно боялися. І ось нарешті вона вибухнула. Всюди лежали мертві й роздавлені люди, а також розбиті, понівечені, обпалені автомобілі. Над цим страшним хаосом кружляли літаки, і в них теж із багатьох дахів та вікон стріляли з гвинтівок та кулеметів. На всіх мурах були поналіплювані барвисті войовничі плакати, написані величезними літерами, що палали, мов смолоскипи. Вони закликали націю стати нарешті на захист людей від машин, порахуватися з ситими, вичепуреними, напахченими багатіями, що за допомогою машин витискають соки з решти людей, а заразом винищити і їхні автомобілі, що люто гудуть, скажено дирчать, чмихають, обертаючи вулиці в пекло, підпалити заводи й хоч трохи звільнити від мотлоху та від людської комашні сплюндровану землю, щоб на ній знов росла трава, щоб закурені, зацементовані пустелі знов перетворилися в ліс, поле, луку, струмок і болото. Інші ж плакати, чудово намальовані ніжними, не такими по-дитячому крикливими фарбами, прегарно стилізовані, надзвичайно розумно й дотепно скомпоновані, навпаки, наполегливо застерігали всіх заможних і всіх розважних людей від небезпечного хаосу анархії, просто-таки зворушливо змальовували, яке щастя дає людям лад, праця, власність, культура, право, і вихваляли машини як найбільший і найкращий винахід людини, за допомогою якого вона зрівняється з Богом. Я задумливо, зачудовано читав ті плакати, і червоні, й зелені. На мене дивовижно впливала і палка красномовність одних, і залізна логіка других, усі вони мали слушність, кожен глибоко переконував мене, хоч я стояв то перед тим, то перед тим, хоч мені й заважала шалена стрілянина навколо. Головне я збагнув: то була війна, справжня, запекла, дуже симпатична війна, в якій ішлося не про імператора, республіку, державні кордони, не про кольори прапорів чи інші такі самі переважно декоративні, театральні речі, властиво, дріб'язкові, а де кожен, кому остогидло це життя, давав волю своєму невдоволенню й хотів будь-що зруйнувати цю бляшану цивілізацію. Я бачив, як у кожних очах яскраво, неприховано палахкотіла жадоба знищення і вбивства, і в мені самому так само буйно й весело розквітли ці червоні, шалені квітки. Я радісно кинувся у вир боротьби.

Та найкраще з усього було те, що біля мене раптом з'явився мій шкільний товариш Ґустав, про якого я вже десятки років нічого не чув, один із найневгамовніших, найдужчих і найжиттєрадісніших товаришів мого дитинства. Серце в мене радісно тьохнуло в грудях, коли я побачив, як він підморгує мені, щоб я йшов за ним, і я негайно з радістю послухався.

— Боже, як добре, що я тебе знов побачив, Ґуставе, — радісно мовив я. — Ким ти став?

У його веселих блакитних очах спалахнули сердиті іскорки, так самісінько, як колись у дитинстві.

— Дурню, неодмінно треба щось питати й базікати! Я став професором теології, якщо це тебе цікавить, але тепер, на щастя, всім уже байдуже до теології, голубе, — війна. Ходімо!

Він пострілом збив водія з невеликої машини, що саме гуркотіла нам назустріч, спритно, як мавпа, скочив у неї, спинив і сказав мені теж сідати. Ми з пекельною швидкістю помчали під кулями поміж перекинутими машинами через усе місто й виїхали на околицю.

— Ти воюєш на боці фабрикантів? — спитав я.

— Ет, це справа смаку, ми про це поговоримо, як виїдемо за місто. Або ні, скажу тепер: мені б хотілося, щоб до влади прийшла інша партія, хоч, звичайно, від того нічогісінько не змінилося б. Я теолог, і мій предок Лютер свого часу помагав князям та багатіям придушувати селян, а ми тепер трохи виправимо його помилки. Кепська машина, хоч би ще кілька кілометрів витримала!

Швидко, як на крилах, ми з гуком мчали мирною, зеленою, широкою рівниною, аж поки через багато миль почали повільно підійматися в дедалі стрімкіші гори. Ми спинилися на гладенькій слизькій дорозі, що круто звивалася між високою скелею з одного боку і невисоким захисним муром із другого. Далеко внизу блищала синя гладінь озера.

— Гарна місцевість, — мовив я.

— Дуже гарна. Можна її назвати Віссю, бо скоро тут зламається не одна вісь, Гарі. Зараз побачиш!

Біля дороги росла висока пінія, і в її верховітті ми побачили чатову вежу — таку собі хижку, збиту з дощок. Ґустав хитро підморгнув мені й засміявся. Ми швидко вибрались з машини, видряпалися на пінію і, важко дихаючи, сховались у вежі, яка нам дуже сподобалася. Там ми знайшли гвинтівки, пістолети і ящики з патронами. Не встигли ми трохи відпочити й зручно розташуватись, як за найближчим поворотом хрипко і владно засиґналив великий розкішний автомобіль, що, гуркочучи, на великій швидкості наближався до нас гладенькою гірською дорогою. Ми вже тримали напоготові гвинтівки. Пригода була страшенно цікава.

— Цілься в шофера! — швидко наказав Ґустав, коли важка машина пролітала повз нас.

Я націлився у синій кашкет водія й натиснув на гачок. Водій осів. Машина помчала далі, вдарилась об скелю, відскочила назад, важко й сердито, мов великий, товстий джміль, гупнула об мур, перекинулась, тихо затріщала й полетіла в прірву.

— Одна є, — засміявся Ґустав. — Друга буде моя.

На дорозі вже з'явилася друга машина. В ній сиділо троє або четверо людей. За головою жінки нерухомо, горизонтально плив кінець блакитного серпанку. Мені стало шкода його. Хтозна, може, під тим серпанком сміялося найвродливіше жіноче обличчя. Господи, якщо вже ми граємося в розбійників, то, може, було б краще й справедливіше йти за прикладом своїх великих попередників і не поширювати своєї хвацької кровожерливості на гарних дам. Та Ґустав уже вистрілив. Водій стріпнувся й похиливсь на кермо, машина наскочила на прямовисну скелю, ковзнула по ній угору й ляпнула назад на дорогу колесами догори. Ми почекали, проте ніщо в ній не ворушилось, люди тихо лежали під машиною, наче в пастці. Мотор ще гув і колеса смішно крутилися в повітрі, але раптом пролунав страхітливий вибух, і машину охопило яскраве полум'я.

— "Форд", — сказав Ґустав. — Треба злізти й звільнити дорогу.

Ми спустилися з дерева й підійшли до машини. Скоро з неї зостався самий кістяк. Ми зробили зі стовбурів молодих деревець важелі, відсунули покручене залізо з дороги й перекинули через захисний мур у провалля. У кущах ще довго тріщало. Двоє загиблих випали з машини, коли ми її перевертали, й лежали на дорозі. Одяг на них де-не-де обгорів. На одному піджак був майже цілий, і я обшукав його кишені, хотів побачити, хто то був. У одній кишені я намацав шкіряний гаманець і знайшов у ньому візитні картки. Я витяг одну й прочитав: "Тат твам асі".

— Смішно, — мовив Ґустав. — Але хіба не однаково, як звати тих людей, що ми тут убиваємо? Вони такі самі бідолахи, як і ми, а їхні імена не мають ніякого значення. Цей світ повинен завалитися, і ми разом із ним.

Найкраще було б потримати його десять хвилин під водою, та й по всьому. Ну, до роботи! Ми поскидали загиблих також у провалля. Вже чути було сиґнали наступної машини. Цю підстрілили просто з дороги. Вона, мов п'яна, ще трохи прокотилася, тоді перекинулась, чмихаючи мотором. Один пасажир лишився в ній, а пасажирка, гарна молода дівчина, навіть не поранена, тільки дуже бліда й налякана, вибралась на дорогу. Ми чемно привіталися з нею й запропонували їй свої послуги. Вона була така перелякана, що не могла слова сказати, лише дивилась на нас, як божевільна.

— Ну, то спершу гляньмо на старого, — мовив Ґустав і обернувся до пасажира, що й досі ще висів на сидінні позад мертвого водія.

То був літній чоловік з коротким сивим чубом. Хоч його розумні світло-сірі очі були розплющені, проте, видно, його тяжко поранило, в кожному разі, з рота в нього текла кров і шию якось моторошно перекривило.

— Дозвольте відрекомендуватися, шановний пане. Мене звати Ґустав. Нам довелося вбити вашого водія. Можна запитати, з ким ми маємо честь розмовляти?

Чоловік холодно й сумно глянув на нас.

— Я старший прокурор Леринґ, — повільно мовив він. — Ви вбили не тільки мого бідолашного водія, а й мене, я відчуваю, що скоро помру. Нащо ви в нас стріляли?

— Бо ви перевищували швидкість.

— Ми їхали з нормальною швидкістю.

— Те, що вчора було нормальне, сьогодні вже ненормальне, пане старший прокуроре. Сьогодні ми вважаємо, що швидкість будь-якого автомобіля надто велика. Ми нищимо всі автомобілі і всі інші машини також.

— І свої гвинтівки?

— До них теж дійде черга, якщо матимемо час їх знищити. Мабуть, завтра чи післязавтра нам усім буде кінець. Ви ж бо знаєте, що наша частина світу страхітливо перенаселена. От ми й хочемо, щоб стало трохи вільніше.

— То ви стріляєте всіх підряд?

— Звичайно. Хоч багатьох, безперечно, буває шкода. Наприклад, цієї молодої гарної дами — це ваша дочка?

— Ні, це моя стенографістка.

— Тим краще. А тепер, будь ласка, вилазьте чи давайте ми вас витягнемо, бо машину треба знищити.

— Я волію, щоб ви мене знищили разом із нею.

— Як хочете. Дозвольте ще одне запитання. Ви прокурор. Я ніколи не міг собі уявити, як людина може бути прокурором. Ви живете з того, що звинувачуєте й засуджуєте інших людей, здебільшого нещасних. Еге ж?

— Так виходить. Я виконував обов'язок. Це була моя праця. Так само як праця ката — вбивати тих, кого я засудив. Ви ж теж робите те саме — вбиваєте людей.

— Ваша правда. Тільки ми вбиваємо не з обов'язку, а для свого задоволення, чи, швидше, з невдоволення світом, з розпачу. Тому, вбиваючи, ми відчуваємо певну втіху. А ви, вбиваючи, ніколи не відчували втіхи?

— Мені нудно розмовляти з вами. Будь ласка, доводьте свою працю до кінця. Якщо вам не відоме почуття обов'язку...

Він замовк і витягнув губи, наче хотів плюнути. Але на губах з'явилося тільки трохи крові, що спливла на підборіддя.

— Стривайте! — ввічливо мовив Ґустав. — Почуття обов'язку мені справді не відоме, вже не відоме. Колись я офіційно весь час мав справу з почуттям обов'язку. Я був професором теології. Крім того, я був солдатом і брав участь у війні. Те, що мені здавалося моїм обов'язком і що мені наказували авторитети й начальники, завжди було недобре, мені щоразу кортіло зробити навпаки. Але якщо тепер мені вже не відоме почуття обов'язку, то зате відоме почуття вини, — а може, це те саме. Вже тим, що мати народила мене, я завинив, я приречений жити, зобов'язаний бути підданцем якоїсь держави, бути солдатом, убивати, платити податки на озброєння. А тепер, цієї хвилини, моя вина знову змушує мене вбивати, як колись на війні. І цього разу я вбиваю без огиди, я змирився зі своєю виною. Я не маю нічого проти того, щоб цей безглуздий, захаращений світ розлетівся в друзки, я радо допомагаю йому загинути і сам радо загину з ним.

Прокурор щосили намагався всміхнутись. Усмішка вийшла не дуже вдала, бо на губах у нього налипла кров, але все ж таки видно було, що він усміхається.

— Чудово, — сказав він, — отже, ми колеги. Виконуйте ж свій обов'язок, колеґо.

Дівчина тим часом заніміла край дороги.

Тієї миті знов засиґналив якийсь автомобіль, що на повній швидкості мчав до нас. Ми трохи відтягли дівчину вбік і притислися до скелі. Автомобіль налетів на підбиту машину, різко загальмував, піднявся передніми колесами вгору, але опустився додолу цілий. Ми швидко схопили гвинтівки й наставили на прибульців.

— Вилазьте! — скомандував Ґустав. — Руки вгору!

З машини вилізли троє чоловіків і слухняно підняли руки.

— Серед вас є лікар? — спитав Ґустав. Вони сказали, що немає.

— Тоді, будьте ласкаві, обережно витягніть цього чоловіка з його машини. Він тяжко поранений. Візьміть його у свій автомобіль і відвезіть до найближчого міста. Нумо, хутчій!

Скоро прокурор лежав в іншій машині, і Ґустав наказав їм їхати вниз.

Тим часом наша стенографістка встигла опритомніти й тепер спостерігала за тим, що ми робимо. Я був радий, що нам дісталася така гарна здобич.

— Панно, — мовив Ґустав, — ви втратили свого роботодавця. Думаю, вас більше нічого не зв'язувало з тим старим добродієм. Я беру вас до себе на роботу. Будьте нашою товаришкою! Ну, а тепер треба поспішати. Скоро тут стане не дуже затишно. Ви вмієте лазити по деревах, панно? Так? То лізьте з нами, ми вам допоможемо.

Ми всі троє якомога швидше вибралися на дерево, у нашу вежу. Дівчині нагорі стало погано, але ми дали їй ковтнути коньяку, і скоро вона вже так оговталась, що навіть оцінила чудовий краєвид на озеро й на гори і сказала, що її звати Дора.

Незабаром унизу знов з'явилася машина. Вона обережно, не зупиняючись, поминула перекинутий автомобіль і відразу почала набирати швидкість.

— Боягуз! — засміявся Ґустав і вистрілив у водія. Машина затанцювала, наскочила на мур, зачепилась на ньому й повисла над прірвою.

— Доро, — спитав я, — ви вмієте стріляти? Вона не вміла, але ми показали їй, як треба заряджати гвинтівку. Спершу в неї не виходило, вона порізала собі до крові пальця, заплакала й попросила пластиря. Та Ґустав пояснив їй, що тепер війна, а тому треба бути мужньою і витривалою. Його слова вплинули на неї.

— А що з нами буде? — спитала вона за хвилину.

— Не знаю, — відповів Ґустав. — Мій товариш Гарі любить гарних жінок, він стане вашим приятелем.

— Але ж вони прийдуть з поліцією та солдатами і вб'ють нас.

— Поліції і всякого такого більше не існує. У нас є вибір, Доро. Або ми спокійно залишимося тут і підстрілюватимемо всі машини, що захочуть проїхати повз нас, або самі візьмемо машину й поїдемо, щоб у нас стріляв хтось інший. Байдуже, що ми виберемо. Я за те, щоб лишитися тут.

Унизу знову вигулькнула машина й засигналила. Вона скоро дістала своє і лишилася лежати догори колесами.

— Зроду б не подумав, що стріляти так приємно, — мовив я. — А я ж колись був проти війни!

Ґустав усміхнувся.

— А все тому, що тепер людей у світі стало надто багато. Раніше цього не було так помітно. Але тепер, як кожен хоче не тільки дихати, а ще й мати машину, це зразу впадає в око. Звичайно, те, що ми тут робимо, важко назвати розумним, це дитячі витівки, але й війна — шалена дитяча витівка. Колись людству доведеться навчитись розумніше стримувати свій приріст. Поки що ми реагуємо на нестерпні умови не дуже розумно, та в принципі робимо те, що треба: зменшуємо кількість людей.

— Авжеж, — погодився я, — може, те, що ми робимо, — божевілля, і все ж таки воно, мабуть, корисне й необхідне. Погано виходить, коли людство перенапружує свій розум для того, щоб за його допомогою впорядкувати речі, які ще не піддаються розумові. Тоді виникають такі ідеали, як в американців чи в більшовиків, обидва надзвичайно розумні, а проте вони страшенно насилують і збіднюють життя, бо надто наївно спрощують його. Образ людини, колись високий ідеал, хочуть обернути в стереотип. Може, ми, божевільні, знов ошляхетнимо його.

Ґустав засміявся.

— Хлопче, ти так премудро говориш, що тебе б довіку слухати: було б і корисно, й приємно. І, може, ти навіть трішечки маєш слушність. Але тепер заряди, будь ласка, знов свою гвинтівку, бо ти щось надто замріявся. Щомиті може надбігти пара оленів, а ми їх філософією не вб'ємо, все-таки треба мати у гвинтівці кулю.

Над'їхала машина і відразу ж перекинулася, бо дорога була перегороджена. Один із пасажирів, що лишився живий, гладкий рудий чоловік, нестямно вимахуючи руками, оббіг навколо машини, тоді озирнувся на всі боки й побачив наш сховок. Лаючись, він підбіг до дерева й почав стріляти в нас із револьвера.

— Геть звідси, а то я вб'ю вас! — крикнув йому Ґустав.

Чоловік націлився в нього і ще раз вистрілив. Тоді ми вдвох вистрілили, і він упав.

З'явилося ще дві машини, і ми їх обидві підбили. Потім на дорозі стало тихо й порожньо, видно, пішла чутка, що нею їхати небезпечно. Тепер ми мали час помилуватися чудовим краєвидом. По той бік озера лежало в долині невеличке містечко. Над ним з'явився дим, і скоро ми побачили, як вогонь почав перекидатися з даху на дах. Чути було також стрілянину. Дора заплакала, і я погладив її по мокрих щоках.

— Невже ми всі загинемо? — спитала вона.

Ніхто їй не відповів. Тим часом знизу надійшов якийсь чоловік, побачив розбиті машини, почав нишпорити навколо них, засунув в одну з них голову й витяг строкату парасольку від сонця, шкіряну жіночу торбинку і пляшку вина. Тоді мирно сів на захисний мур, ковтнув вина, витяг з торбинки щось загорнене у фольгу, з'їв його, допив вино з пляшки й задоволено пішов далі, тримаючи під пахвою парасольку. Дивлячись, як спокійно він простує дорогою, я сказав Ґуставові:

— Невже ти зміг би вистрілити в цього чоловіка й продірявити йому голову? Їй-богу, я не зміг би.

— А тебе ніхто й не просить, — буркнув він.

Але йому також стало незатишно на серці. Тільки-но ми побачили людину, що поводилася ще мирно, природно, як дитина, що перебувала ще в стані невинності, як нам раптом уся наша хвалена необхідна діяльність здалася безглуздою і огидною. Хай йому чорт, стільки крові! Нам стало соромно. Але кажуть, що під час війни навіть на генералів інколи нападає таке почуття.

— Годі нам тут сидіти, — жалібно мовила Дора. — Злазьмо додолу, в машинах напевне знайдемо щось попоїсти. Чуєте, ви, більшовики, невже ви не зголодніли?

Внизу, в охопленому полум'ям містечку, вдарили на сполох, лунко й моторошно. Ми почали злазити з дерева. Коли я допомагав Дорі вибиратися з вежі, то поцілував її в коліно. Вона дзвінко засміялася, та враз дошка подалася під нами, і ми обоє полетіли в порожнечу...

 

Знов я опинився в напівкруглому коридорі, схвильований тим дивним полюванням. І всюди, на кожних дверях, я бачив звабливі написи:

 

MUTABOR

ПЕРЕВТІЛЕННЯ В БУДЬ-ЯКУ ТВАРИНУ

ЧИ РОСЛИНУ

 

КАМАСУТРА НАВЧАННЯ ІНДІЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА

КОХАННЯ

КУРС ДЛЯ ПОЧАТКІВЦІВ:

42 РІЗНІ СПОСОБИ КОХАННЯ

 

ПРИЄМНЕ САМОГУБСТВО

ТИ ПОМРЕШ ЗІ СМІХУ

 

ХОЧЕТЕ ОБЕРНУТИСЯ В ДУХ?

МУДРІСТЬ СХОДУ

 

О, ЯКБИ Я МАВ ТИСЯЧУ ЯЗИКІВ!

ТІЛЬКИ ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ

 

ПРИСМЕРК ЄВРОПИ

ЦІНИ ЗНИЖЕНІ Й ДОСІ ЩЕ ПОЗА КОНКУРЕНЦІЄЮ

 

ІДЕАЛ МИСТЕЦТВА

ПЕРЕТВОРЕННЯ ЧАСУ В ПРОСТІР

ЗА ДОПОМОГОЮ МУЗИКИ

 

СМІХ КРІЗЬ СЛЬОЗИ

КІМНАТА ГУМОРУ

 

ІГРИ ВІДЛЮДНИКА

ПОВНОЦІННА ЗАМІНА

ВСІХ ФОРМ СПІЛКУВАННЯ

 

Написам не було кінця. На одних дверях я прочитав:

 

ВСТУП ДО ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

УСПІХ ЗАБЕЗПЕЧЕНИЙ

 

Напис зацікавив мене, і я зайшов у ті двері.

Я опинився в темнуватому тихому приміщенні, де перед скринькою, схожою на велику шахівницю, сидів долі по-східному якийсь чоловік. Першої миті мені здалося, що то мій приятель Пабло, принаймні він був у такій самій яскравій шовковій куртці й мав такі самі темні променисті очі.

— Ви Пабло? — спитав я.

— Я ніхто, — привітно відповів чоловік. — У нас тут немає імен, ми не якісь окремі особи. Я гравець у шахи. Хочете, щоб я вас навчив формувати особистість?

— Так, навчіть, будь ласка.

— То дайте мені кілька десятків своїх фігур.

— Моїх фігур?..

— Фігур, що на них, як ви бачили, розпалася ваша так звана особистість. Я ж не можу грати без фігур.