Герман Гессе – Демиан 12 страница

Він підніс мені дзеркальце, і я знов побачив у ньому, як цілість моєї особи розпадалася на багато "я". Їхня кількість, здавалося, без кінця зростала. Але тепер фігури були дуже маленькі, десь так завбільшки, як шахові. Гравець спокійно, впевнено взяв кілька десятків тих фігур і поставив на підлогу біля шахівниці. Ставлячи їх, він почав монотонно говорити, як людина, що вже не вперше виголошує ту саму промову чи лекцію:

— Вам відома хибна думка, що людина — якась стала єдність; ця думка завдає багато лиха. Відомо вам також, що людина складається з безлічі душ, із дуже багатьох "я". Коли уявна єдність особи розщеплюється на ці численні фігури, то таке розщеплення вважають божевіллям, наука вигадала йому навіть певну назву: шизофренія. Тут наука якоюсь мірою має слушність, бо, звичайно, ніяку множинність не можна опанувати, якщо не керувати нею, не групувати її, не надавати їй певного ладу. І навпаки, вона не має слушності в тому, що вірить, нібито можливий тільки єдиний, обов'язковий, дійсний на все життя лад серед багатьох другорядних "я". Ця помилка науки призводить до багатьох неприємних наслідків, вона має тільки ту користь, що спрощує працю державним учителям і вихователям, їм не треба стільки думати й експериментувати... Через цю помилку багатьох невиліковно хворих вважають нормальними, навіть корисними членами суспільства, і навпаки, на деяких геніїв дивляться як на божевільних. Тому ми заповнюємо прогалину в психології поняттям, яке звемо мистецтвом формування особистості. Кожному, хто пережив розщеплення свого "я", ми доводимо, що він може будь-коли і в будь-якому порядку скласти наново уламки свого "я" і таким чином може творити безліч різновидів життєвої гри. Як поет із кількох постатей творить драму, так і ми з фігур розщепленого "я" утворюємо нові групи з новими можливостями комбінацій і ходів, нові ситуації. Дивіться!

Він спокійними, мудрими пальцями взяв усі мої фігури, старих, юнаків, дітей і жінок, веселі й сумні фігури, дужі й тендітні, спритні й безпорадні, — швидко розставив їх на своїй шахівниці, і з них зразу ж утворилися групи й родини, що були готові грати, змагатися, приятелювати й ворогувати. То був цілий світ у мініатюрі. Я захоплено дивився, як той жвавий, добре впорядкований маленький світ раптом почав рухатися, грати й змагатися, укладати союзи і влаштовувати битви, залицятися, одружуватись, розмножуватись; то була справді густо заселена фігурами, напружена й цікава драма.

Гравець весело провів рукою по дошці й обережно поперекидав усі фігури, тоді згорнув їх докупи і вдумливо, як справжній, вибагливий майстер, почав складати з тих самих фігур зовсім нову партію, із зовсім іншими стосунками між ними, з іншим розподілом обов'язків. Ця друга партія трохи нагадувала першу: це був той самий світ, сформований із того самого матеріалу, але змінились тональність, темп, мотиви, склалися зовсім інші ситуації.

Так мудрий гравець творив партію за партією з фігур, кожна з яких була часткою моєї душі. Всі партії були трохи подібні одна до одної, всі вони вочевидь належали до того самого світу, походили з того самого джерела, а проте кожна була цілком нова.

— Це і є мистецтво життя, — повчально мовив він. — Надалі ви самі зможете як завгодно творити гру свого життя, надавати їй душі, розвивати і збагачувати її, — це все у ваших руках. Так само як божевілля у високому значенні цього слова — початок усякої мудрості, так і шизофренія — початок усякого мистецтва, всякої фантазії. Навіть учені вже частково визнали це, як, наприклад, ми бачимо в "Чарівному розі принца", чудесній книжці, в якій тяжка, пильна праця вченого ошляхетнена геніальним співробітництвом кількох хворих митців, що їх тримали в божевільнях. Нате, заберіть свої фігурки, вам ще не раз даватиме втіху ця гра. Фігуру, яка сьогодні посіла таке високе місце, так запишалася, що стала нестерпною, псує вам гру, завтра ви можете понизити до звичайного пішака. А милу, бідолашну Попелюшку, якій начебто судилися самі злигодні й невдачі, в наступній грі ви зможете зробити королівною. Бажаю вам приємної розваги, пане.

Я вклонився мудрому гравцеві, подякував йому, сховав фігурки до кишені й вийшов вузенькими дверима.

Власне, я думав, що тільки-но вийду з цієї кімнати, то зразу ж сяду долі й годинами, без кінця гратимуся своїми фігурками, та не встиг знов опинитись у світлому напівкруглому коридорі театру, як мене захопила нова течія, дужча, ніж я. Перед моїми очима яскраво спалахнув напис:

ДИВОВИЖНЕ ПРИБОРКУВАННЯ СТЕПОВОГО ВОВКА

 

Цей напис викликав у мене багато різних почуттів: у моєму серці ожили всі страхи, вся гнітючість мого колишнього життя, тієї дійсності, яку я покинув, і воно болісно стислося. Я тремтячою рукою відчинив двері й опинився в ярмарковому балагані. Залізні ґрати відділяли мене від убогої сцени, а на сцені я побачив приборкувача звірів, чванькуватого чоловіка, що трохи нагадував ярмаркового торговця. Хоч він був вусатий, дужий, з тугими м'язами на руках, одягнений у крикливий цирковий костюм, а все ж таки схожий на мене. То була зловісна, неприємна схожість. Приборкувач вів на мотузці, як собаку, — жалюгідне видовисько! — великого, гарного, проте неймовірно худого, по-рабському покірного вовка. Гидко, страшно, але й цікаво, в глибині душі навіть приємно було дивитися, як брутальний приборкувач примушував шляхетного, проте ганебно слухняного хижака робити всілякі сенсаційні трюки.

Принаймні приборкувач, мій огидний відбиток з кривого дзеркала, дивовижно приручив свого вовка. Вовк покірно слухався кожного його наказу, по-собачому реаґував на кожен його поклик і кожен ляск батога, опускався навколішки, прикидався мертвим, ставав на задні лапи, покірно й чемно носив у пащі хлібину, яйце, шматок м'яса, кошик і навіть подавав приборкувачеві батога, коли той кидав його додолу. І весь час принижено, по-підлабузницькому крутив хвостом. Перед ним поставили кролика, потім біле ягня, і хоч він вищирив ікла, хоч із рота в нього потекла слина і він аж затремтів з жадоби, проте не торкнув тварин, що дрижали з жаху, припавши до підлоги, а на команду приборкувача граційно перескочив через них, тоді ліг між кроликом та ягням і передніми лапами обняв їх, наче в зворушливій родинній сцені. Чоловік винагородив його плиткою шоколаду. Тяжкою мукою було дивитися, як вовк навчився переінакшувати свою натуру, в мене аж чуб став сторч.

Проте за цю муку схвильований глядач, а з ним і самий вовк, був винагороджений у другій частині вистави. Після того як до тонкощів продумана програма приборкування була виконана і приборкувач переможно, з солодкою усмішкою схилився над вовком та ягням, ролі помінялися. Мій двійник, глибоко, улесливо вклонившись, раптом поклав батога вовкові до ніг і на очах у мене зробився таким самим тремтячим, змарнілим і нещасним, як щойно був звір. Зате вовк усміхнувсь, облизався, пригніченість і облудність його де й ділися, погляд прояснів, тіло стало пружне й гарне у своїй відновленій дикості.

Тепер уже наказував вовк, а чоловікові доводилося слухатись. Діставши наказ, чоловік опустився навколішки, висолопив язика, вдаючи вовка, й почав пломбованими зубами здирати з себе одежу. Він ходив, залежно від того, як йому наказував приборкувач людей, то на двох, то на чотирьох, просив, прикидався мертвим, возив на собі вовка, подавав йому батога. Він з собачою відданістю, радо йшов на кожне приниження, на кожне спотворення своєї натури. На сцені з'явилася гарна дівчина, підійшла до вимуштруваного чоловіка, почухала йому підборіддя, потерлася щокою об його щоку, проте він лишився стояти на всіх чотирьох, лишився твариною, потрусив головою і вищирив на дівчину зуби так злісно, по-вовчому, що вона втекла. Вовк дав йому плитку шоколаду, але він зневажливо обнюхав її і відштовхнув від себе. Нарешті на сцену знов принесли біле ягня та гладкого плямистого кролика, і вимуштруваний чоловік вклав усю душу у свою гру, щоб якнайкраще відтворити вовка. Він схопив переляканих тваринок і почав пальцями й зубами роздирати їх на шматки, жадібно смакуючи живе м'ясо, впиваючись теплою кров'ю. Губи його кривилися в хижій посмішці, очі заплющувалися з великої втіхи.

Охоплений жахом, я вискочив у двері. Я побачив, що цей магічний театр не був самим лише раєм, за його знадливими лаштунками ховалося страшне пекло. О Господи, невже й тут не було порятунку?

Я налякано бігав коридором, відчуваючи в роті смак крові й смак шоколаду, і той, і той однаково гидкий. Я палко хотів утекти від тієї каламутної хвилі, жадібно шукав у собі самому приємніших, не таких страшних образів. "О друзі, не треба цих звуків!" — заспівало щось у мені, і я з жахом згадав моторошні фотографії з фронту, які мені траплялося бачити під час війни: купи скорчених, перемішаних трупів, яким протигази перетворили обличчя у вишкірені диявольські пики. Який я тоді був ще дурний і наївний, коли мене, гуманіста й противника війни, лякали ті знімки! Тепер я знав, що хоч би які страхітливі, хоч би які шалені й лихі, брутальні й безглузді думки і образи зродилися в мозку якогось приборкувача звірів, якогось міністра, генерала чи божевільного, в мені живуть такі самі, нітрохи не кращі.

Раптом я з полегкістю згадав про двері на початку коридора, в які так захоплено кинувся вродливий юнак. На них було написано:

УСІ ДІВЧАТА ТВОЇ

 

І мені здалося, що кінець кінцем і справді нічого привабливішого за це немає. Радий, що зможу втекти від проклятого вовчого світу, я зайшов у ті двері.

На мене війнули пахощі весни, я поринув у чарівну атмосферу своїх хлоп'ячих і юнацьких років, таку дивовижно знайому, що я аж здригнувся, і в жилах у мене так само завирувала кров, як тоді. Те, що я недавно робив і думав, те, чим я досі був, лишилося позаду, розтануло, я знов став молодий. Ще годину, ще кілька хвилин тому я вважав, що дуже добре знаю кохання, пристрасть, жагу, але то були кохання й жага літнього чоловіка. Тепер я знов був молодий, і те, що я почував у собі, цей гарячий вогонь у крові, цей могутній, непереборний потяг, ця нестримна жага, від якої все топиться, мов від березневого вітру, — все це було молоде, нове, справжнє. О, як спалахнуло забуте полум'я, гучно відгукнулося в мені минуле, як закипіла, заіскрилася в мені кров, як заспівала й заволала душа! Я був п'ятнадцятирічним чи шістнадцятирічним хлопцем, весь — порив і шанолюбство, голова моя була сповнена латинськими та грецькими словами й чудовими віршами, уява заполонена мистецтвом, але ще набагато глибше, дужче й страхітливіше, ніж це пекуче полум'я, горів і палахкотів у мені вогонь кохання, голод статі, нищівне передчуття насолоди.

Я стояв на вершині скелястого пагорба над своїм рідним містечком. Пахло весняним вітром і першими фіалками, в містечку внизу блищали річка й вікна мого батьківського дому, і все, що я бачив, чув, відчував навколо, було таке бурхливо наповнене, таке первісно нове і ясне, таке глибинно яскраве, як колись у найкращі, найпоетичніші години моєї ранньої молодості. Я стояв на пагорбі, і вітер бавився моїм довгим волоссям; замріяний, охоплений любовною тугою, я неуважно простяг руку, зірвав з куща бруньку, яка ще тільки почала розпукуватися, підніс до обличчя, понюхав — уже від самого цього запаху мене обпалив спогад про те, що тоді сталося, — потім узяв її в губи, які ще не цілували жодної дівчини, й почав жувати. Відчувши в роті терпкий, духмяно-гіркуватий смак, я враз чітко збагнув, що зі мною відбувалося. Я наново переживав одну годину з часів своєї ранньої молодості, одну неділю напровесні, коли, гуляючи самотою за містом, зустрів був Розу Крайслер, несміливо привітався з нею і відразу шалено в неї закохався.

Тоді я стояв, сповнений боязкого очікування, й дивився на дівчину, що замріяно йшла самотою нагору, в мій бік, іще не помічаючи мене, дивився на її волосся, заплетене в дві тугі коси, з яких на щоки все-таки вибивалося кілька пасом, здіймаючись від грайливих доторків вітру. Я вперше в житті побачив, яка гарна та дівчина, яка чудесна, знадлива та гра вітру з її легеньким, як пух, волоссям, який захват і яку тугу може викликати її тоненька блакитна сукня, що вільно спадала навколо молодого тіла, і так само, як від гіркуватого, терпкого смаку розжованої бруньки мене всього пойняло несміливе, солодке бажання і біль весняного пробудження, так і вигляд тієї дівчини сповнив мене щемким сподіванням кохання, сподіванням жінки, приголомшливим передчуттям величезних можливостей і обіцянок, передчуттям невимовної насолоди, незбагненного збентеження, страху й страждання, передчуттям найбільшої радості і найглибшої провини. О, як горів у мене язик від терпкого смаку весни! О, як звабливо грайливий вітер ворушив волосся біля її рожевих щік! Дівчина підійшла ближче, побачила і впізнала мене, на мить легенько почервоніла й відвела очі. Я чемно привітався, скинувши з голови школярського кашкета, і Роза відразу опанувала себе, всміхаючись, відповіла на вітання, майже як доросла, задерла голову й повільно пішла далі, впевнено й гордовито, оповита, наче серпанком, любовним бажанням, надіями й палкими благаннями, які я посилав їй услід.

Так було колись, однієї неділі тридцять п'ять років тому, і все повернулося цієї миті: пагорб і містечко, березневий вітер і запах бруньки, Роза з її каштановими косами, бажання, що заливало мене хвилею, і страх, що солодко стискав серце. Все було так, як тоді, і мені здавалося, що я вже нікого в житті так не кохав, як кохав того дня Розу. Але тепер мені випало привітати її інакше, ніж тоді. Я побачив, як вона почервоніла, впізнавши мене, побачив, як вона намагається приховати збентеження, і зразу збагнув, що я їй подобаюсь, що для неї ця зустріч означає те саме, що й для мене. І замість знову скинути кашкета й урочисто чекати, поки дівчина пройде, я цього разу, незважаючи на свій страх і ніяковість, повівся так, як наказувала мені кров. Я сказав:

— Розо! Хвалити Бога, що ти прийшла, серце моє. Я тебе так кохаю.

Це було, може, й не найрозумніше, що я міг сказати, але ніяких розумних слів і не треба було, цілком вистачило й цих. Роза не задерла голови й не пішла далі, а глянула на мене, ще дужче почервоніла й відповіла:

— Добрий день, Гарі. Я тобі справді подобаюся?

Карі очі на її повному, наче налитому обличчі засяяли, і я відчув, що все моє минуле життя, все моє кохання було заплутане й по-дурному нещасне від тієї хвилини, коли я там, на пагорбі, дав Розі пройти, не зупинивши її. Але тепер помилка була виправлена, і все буде інакше, все буде добре.

Ми взялися за руки й повільно пішли далі, невимовно щасливі й дуже збентежені. Ми не знали, що казати й що робити, і з ніяковості кинулись бігти, аж поки задихались, і зупинилися, не відпускаючи, проте, рук. Ми ще були дітьми, тому й не знали, що маємо робити. Тієї неділі в нас не дійшло навіть до першого поцілунку, але ми були безмежно щасливі. Ми трохи постояли, відсапуючись, потім посідали на траву, і я погладив її по руці, а вона несміливо провела рукою по моєму волоссі. Тоді ми знов підвелися й помірялись, хто з нас більший. І хоч я насправді був на палець вищий за неї, але не сказав цього, а заявив, що ми однаковісінькі, що Бог призначив нас одне для одного й що ми згодом одружимося. Роза сказала, що їй вчувається запах фіалок. Ми опустилися навколішки й знайшли в низенькій весняній траві кілька фіалок з коротенькими хвостиками, і я свої подарував їй, а вона свої мені. Коли похолоднішало й світло почало падати на скелі навскіс, Роза сказала, що їй треба йти додому, і ми обоє дуже зажурилися, бо я не міг її провести, але тепер ми мали свою таємницю, і це був наш найдорожчий скарб. Я лишився на пагорбі, ще раз понюхав Розині фіалки, тоді ліг долілиць на кручу й дивився вниз на містечко, аж поки моя кохана з'явилася далеко внизу, поминула колодязь і перебігла через міст. Тепер я знав, вона зайшла до свого будинку й там ходить із кімнати в кімнату, а я лежав тут на пагорбі, далеко від неї, а однаково ми були разом, були з'єднані, нас пов'язувала таємниця.

Тієї весни ми ще не раз зустрічалися то тут, то там, на пагорбах, біля паркану, а коли почав цвісти бузок, уперше боязко поцілувались. Ми, ще зовсім діти, мало могли дати одне одному, в нашому поцілунку ще не було полум'я і глибини почуттів, а кучері біля її вух я зважився тільки легенько погладити, проте в серці ми носили всю ту любов, на яку були здатні, і кожен несміливий дотик, кожне невміле пестливе слово, кожне боязке чекання одне на одного вчили нас нового щастя, ми робили ще один маленький крок на шляху свого кохання.

Так, починаючи від Рози й фіалок, я ще раз пережив усі кохання, які були в моєму житті, тільки під щасливішою зіркою. Роза зникла, з'явилася Ірмгард, сонце стало гарячіше, зорі п'янкіші, але ні Роза, ні Ірмгард не стали моїми, крок за кроком я мусив іти далі, багато чого пережити, багато чого навчитися, втратити Ірмгард, а тоді втратити й Анну. Кожну дівчину, яку я кохав колись, я покохав знов, але тепер зумів кожну запалити коханням, кожній щось дати й від кожної щось дістати в подарунок. Бажання, мрії і можливості, що колись існували тільки в моїй уяві, стали тепер жити дійсністю. Дівчата проходили переді мною, як чарівні квітки, Іда і Лора, всі, кого я кохав, — котру літо, котру місяць, а котру один день.

Я збагнув, що тепер я був тим гарним, палким юнаком, який недавно на очах у мене так захоплено кинувся у двері кохання, що тепер дістала змогу виявитись у всій своїй силі саме ця частка моєї істоти, якась десята, тисячна частина моєї складної цілості, і її не обтяжували всі інші фігури мого "я", їй не заважав поет, її не мучив Степовий Вовк, не ганили мислитель, фантаст, мораліст. Ні, тепер я був тільки закоханий, розкошував тільки в коханні і страждав тільки від кохання. Вже Ірмгард навчила мене танцювати, Іда цілувати, а найкраща з них, Ема, одного осіннього вечора під віттям береста, що гойдався на вітрі, перша дала мені поцілувати свої смагляві груди й випити келих насолоди.

Багато чого пережив я в маленькому театрі Пабло, навіть тисячної частки того не можна переказати словами. Всі дівчата, яких я будь-коли кохав у своєму житті, були тепер мої, кожна давала мені те, що тільки вона могла дати, і кожній я давав те, що тільки вона могла взяти від мене. Я спізнав багато кохання, багато щастя, багато втіхи, але й багато тривог і страждань, кожне кохання, яке мене обминуло в житті, під час цієї години, пробутої в царстві сну, чарівно розквітло в моєму садку, — то були і цнотливі, ніжні квітки, і яскраві, палахкі, як полум'я, і темні, як сутінок, що швидко відквітали, осяйна насолода, тремтлива мрійливість, глибока меланхолія, болісне згасання, променисте відродження. Мені траплялися такі жінки, яких можна було здобути тільки раптовим наскоком, і такі, до яких треба було залицятися довго й терпляче, але те залицяння було великим щастям. Кожен притемнений відтинок мого життя, в якому колись, бодай на хвилину, мене кликав голос статі, запалював жіночий погляд, вабило мерехтіння дівочої шкіри, тепер знов освітився, і я надолужив усе прогаяне. Кожна стала моєю, кожна по-своєму. Там була жінка з незвичайними темно-карими очима і білим, як льон, волоссям, поряд з якою я чверть години простояв біля вікна у вагоні швидкого поїзда і яка потім не раз мені снилася, — не промовивши жодного слова, вона навчила мене свого небувалого, страхітливого, вбивчого мистецтва кохання. І покірлива, тиха китаянка з марсельського порту, з усмішкою, як у порцелянової ляльки, з чорним гладеньким волоссям, з вологими очима, — вона теж знала безліч нечуваних речей. Кожна з них мала свої таємниці і свій власний запах, кожна цілувала, сміялася інакше, по-своєму була сором'язлива і по-своєму безсоромна. Вони з'являлися й зникали, течія несла їх до мене, хвилею кидала мене до них і відносила геть, я плавав, грався, наче дитина, серед того потоку чуттєвості, повного чарів, небезпеки й несподіванок. І я здивувався, що в своєму житті, наче такому вбогому, суворому житті Степового Вовка, мав стільки можливостей закохатися, стільки спокус. Я майже всі їх проґавив, усі знехтував, обминув і якомога швидше забув, але тут вони збереглися всі до одної, цілі сотні. І тепер, побачивши їх, я безоглядно віддався їм, занурився в рожевий присмерк їхнього пекла. Навіть та спокуса повернулася, яку мені колись запропонував був Пабло, та й інші, раніші, які я свого часу навіть не збагнув до пуття, фантастичні розваги втрьох і вчотирьох, теж повернулися і, сміючись, захопили мене у свій танок. Багато я пережив, брав участь у багатьох розвагах, про які навіть важко розповісти словами.

І ось я знов виринув із бездонного потоку спокус, пороків і пасток, тихий, мовчазний, озброєний глибоким досвідом і знанням, мудрий, дозрілий для Герміни. Останньою постаттю в моїй багатющій міфології, останнім ім'ям у безконечному ряду була вона, Герміна. Вона з'явилася, і я зразу ж опритомнів, любовна казка скінчилася, бо Герміну я не хотів бачити в сутінку чарівного дзеркала, їй належав цілий Гарі. О, тепер мені б хотілося так переставити фігури у своїй грі, щоб усе зосередилось на ній і все здійснилося.

Потік викинув мене на берег, я знов опинився в тихому коридорі театру. Що далі? Я сягнув рукою по фігурки до кишені, але так і не витяг їх. Мене знов захопив світ дверей, написів, магічних дзеркал. Я безвільно прочитав напис на найближчих дверях і здригнувся. Там стояло:

 

ЯК УБИВАЮТЬ КОХАННЯМ

 

На мить у моїй пам'яті спалахнула яскрава картина: Герміна біля столу в ресторані, що раптом забула про їжу та вино й почала дивну розмову, її страхітливо поважний погляд, її слова про те, що вона закохає мене в себе для того, щоб загинути від моєї руки. Серце моє залила тяжка, темна хвиля страху, зненацька все це знов повернулося до мене, я знов відчув у душі моторошний поклик долі. Я розпачливо сягнув рукою до кишені по фігурки, щоб трохи поворожити ними й змінити ходи на своїй шахівниці. Але там уже не було ніяких фігурок. Замість них я витяг із кишені ножа. Смертельно переляканий, я побіг коридором повз незчисленні двері, зупинився перед велетенським дзеркалом і глянув у нього. У дзеркалі тихо стояв великий гарний вовк, такий заввишки, як я, і несміливо, тривожно дивився на мене. Потім очі його блиснули, він підморгнув мені й ледь усміхнувся. Паща його на мить розтулилася, і я побачив червоного язика.

Де дівся Пабло? Де ділася Герміна? Де дівся чоловік, що так гарно балакав про формування особистості?

Я ще раз глянув у дзеркало. Мабуть, я збожеволів. Там, за високим склом, уже не було вовка, він мені не показував язика. У дзеркалі стояв я, Гарі, посірілий, чужий будь-якій грі, змучений пороками, страшенно блідий, але все-таки це була людина, все-таки був хтось, із ким я міг поговорити.

— Гарі, — мовив я, — що ти тут робиш?

— Нічого, — відповів Гарі в дзеркалі, — просто чекаю. Чекаю смерті.

— А де ж та смерть? — спитав я.

— Уже близько, — сказав він.

І я почув, як у порожньому приміщенні театру зазвучала музика, гарна й страшна музика з "Дон Жуана", та, що супроводить появу Кам'яного гостя. Крижані звуки моторошно лунали в примарному будинку, звуки з того світу, з царства безсмертних.

"Моцарт!" — подумав я і цим словом, немов чарами, викликав найулюбленіші, найвищі образи свого внутрішнього життя.

Враз позад мене почувся сміх, дзвінкий, крижаний сміх зі світу, що лежить по той бік людських страждань, неприступний людському слухові, сміх, що його породив божистий гумор. Весь похоловши від того сміху, але й відчувши велике, неземне щастя, я обернувся й побачив Моцарта. Він, сміючись, поминув мене, наблизився до дверей однієї з лож і зайшов досередини. Я зацікавлено пішов за ним, за богом своєї молодості, за тим, кого я ціле життя любив і шанував. Музика не вщухала. Моцарт нахилився над поруччям ложі. В театрі нічого не було видно, велетенське приміщення заповнювала пітьма.

— Бачите, — сказав Моцарт, — можна обійтися і без саксофона. Хоч, звичайно, я зовсім не хочу гудити цей славетний інструмент.

— Де ми? — спитав я.

— Ми на останній дії "Дон Жуана", Лепорелло вже стоїть навколішки. Чудова сцена, та й музику теж можна слухати. Хоч у ній є ще дуже багато людського, але відчувається вже й голос потойбічного світу, цей сміх, еге ж?

— Це остання велика музика, такої більше ніхто вже не написав, — сказав я врочисто, як шкільний учитель. — Звичайно, потім був ще Шуберт, був ще Гуґо Вольф, та й про чарівного, бідолашного Шопена теж не можна забувати. Ви нахмурились, маестро, — о так, є ще й Бетховен, теж чудовий майстер. Та хоч які гарні їхні речі, в них уже є щось фраґментарне, якийсь елемент розпаду. Такого навдивовижу цілісного твору, як "Дон Жуан", людство більше не створило.

— Не гарячкуйте так, — глузливо, аж страшно засміявся Моцарт. — Самі ви, мабуть, музикант? Ну, а я кинув це діло, хочу мати спокій. Тільки часом, бува, ще задля розваги подивлюся на цю забаву.

Він підняв руки, наче дириґуючи, і тієї миті десь зійшов місяць чи якесь інше бліде світило. Я глянув через поруччя в бездонну глибину простору. Там клубочилися тумани й пливли хмари, мріли гори й моря, а внизу розлягалася широчезна, пустельна рівнина. Серед тієї рівнини ми побачили поважного на вигляд старого чоловіка з довгою бородою і сумним обличчям, що понуро, зажурено йшов на чолі величезної процесії чоловіків у чорному вбранні — їх там було, мабуть, тисяч із десять. Моцарт сказав:

— Бачите? Це Брамс. Він прагне спасіння, але до нього йому ще далеченько.

Я зрозумів, що ті тисячі чоловіків у чорному були виконавцями його музики, голосових та інструментальних партій, яких, коли б міряти високою божистою мірою, в його партитурах було забагато.

— Надто густо інструментовано, надто багато змарновано матеріалу, — кивнув головою Моцарт.

Зразу ж після того ми побачили Рихарда Ваґнера, що теж крокував на чолі велетенського війська. Ми відчули, як важко долати свій шлях тим тисячам людей, як стомлено, з останньої сили іде сам Ваґнер.

— За часів моєї молодості, — сумно зауважив я, — цих двох композиторів вважали за найбільші, які лише собі можна уявити, протилежності.

Моцарт засміявся.

— Так завжди виходить. З відстані такі протилежності стають дедалі подібніші одна до одної. А втім, це густе інструментування не було особистою вадою Ваґнера чи Брамса, це була помилка їхньої доби.

— Як? І їм доводиться тепер так тяжко спокутувати помилку доби? — обурено вигукнув я.

— Звичайно. Всі мають спокутувати її. І аж коли вони сплатять борг своєї доби, стане видно, чи в них іще лишиться стільки своїх особистих боргів, щоб їх варто було стягувати.

— Але ж вони не винні, що така була їхня доба!

— Певне, що не винні. Що Адам з'їв яблуко, вони теж не винні, а проте мусять спокутувати цей гріх.

— Це щось страшне.

— Звичайно, життя завжди страшне. Ми ні в чому не винні, а проте відповідаємо за все. Коли людина народжується, вона вже винна. Дивний у вас був учитель релігії, якщо ви цього не знаєте.

Мені стало тяжко на серці. Я побачив себе самого смертельно стомленим паломником, що йшов пустелею потойбічного світу, навантажений купою непотрібних книжок, які написав за своє життя, всіма тими літературними й нелітературними статтями, а за мною йшло військо складачів, які працювали над ними, і військо читачів, яким доводилось усе це читати. Боже! А крім того, був ще Адам зі своїм яблуком і всі інші успадковані гріхи. Отже, все це треба було спокутувати, пройти через нескінченне чистилище, і аж тоді могло постати питання, чи за всім цим лишається ще й щось своє власне, особисте, чи мої зусилля та їхні наслідки були тільки легенькою піною в морі, тільки нікчемними брижами на поверхні подій!

Побачивши, як я посмутнів, Моцарт голосно засміявся. Від сміху він підскочив угору, перекинувся в повітрі, потім почав притупувати закаблуками. Притупуючи, він крикнув мені:

— Що, юначе, бачу, одначе, скис ти неначе? Згадав своїх читачів, нікчемних книжок ковтачів, нудних складачів-партачів, над текcтами позіхачів? Це ж сміх, та й годі, всі твої злигодні, всі твої пригоди, моральні невигоди! Хто все це творити може, тому жалітись негоже, тверде з гріхів буде ложе, я поставлю свічку, небоже, якщо це тобі допоможе. Криво ти жив, не тому служив, все, що писав, трохи брехнею підшив. Господи Боже ласкавий, нехай диявол лукавий забере тебе в світ неправий і смажить тебе на вогні на радість собі й мені.

Це вже було занадто. Тепер мені стало не до меланхолії, мене охопив гнів. Я спіймав Моцарта за кіску, і він пурхнув угору. Кіска все довшала, як хвіст комети, я метлявся на її кінчику й летів у міжзоряному просторі. Хай йому біс, як тут холодно! І як ті безсмертні витримують таке страхітливо розріджене крижане повітря! Але дихати ним було приємно, це я встиг відчути, перше ніж знепритомнів. Мене охопила гостра, блискуча, як криця, крижана веселість, бажання засміятися так само дзвінко, нестямно, неземним сміхом, як сміявся Моцарт. Але тієї миті мені не стало чим дихати, і я зомлів.

 

Я отямився спантеличений і розбитий. Біле світло в коридорі віддзеркалювалося на блискучій підлозі. Я був не серед безсмертних, ні. Я ще й досі був у цьому світі, у світі загадок, страждань, степових вовків, болісних проблем. Прикре місце, в якому так тяжко перебувати. Треба тікати звідси.

У великому дзеркалі навпроти мене стояв Гарі. Вигляд у нього був кепський, майже такий, як тієї ночі після відвідин професора і балу в "Чорному орлі". Але це було так давно, багато років, багато сторіч тому: відтоді Гарі постарішав, навчився танцювати, побував у магічному театрі, почув, як сміється Моцарт, перестав боятися танців, жінок і ножів. Навіть людина з посередніми здібностями помудрішає, промчавши через кілька сторіч. Я довго дивився на Гарі в дзеркалі: я ще добре не знав його, він ще й досі був трохи схожий на того п'ятнадцятирічного Гарі, що однієї березневої неділі зустрів на пагорбі Розу й скинув перед нею свого школярського кашкета. А проте відтоді він на кілька сторіч постаршав, вивчав музику й філософію, донесхочу навоювався, пив ельзаське в "Крицевому шоломі" й сперечався про Кришну з добропорядними вченими, кохав Ерику й Марію, був Герміниним приятелем, підстрілював автомобілі і спав з тихою китаянкою, зустрічався з Ґете й Моцартом і попродирав багато різних дірок у тенетах часу та уявної дійсності, хоч ще й досі не вирвався з них. І хоч він знов загубив десь свої чудові шахові фігури, а проте має в кишені доброго ножа. Вперед, Гарі, старий, стомлений бідолахо!