Http://www.vk.com/id118231283 5 страница

----------------------------- Мина Мазайло - Куліш Микола - Комедія

Перша дія 1 Розмова Рини Мазайло з її подругою Улею, з якої з’ясовується, що у родині Мазайла відбуваються сварки через "сторичне питання". Мокій Мазайло дуже захоплюється українською мовою і хоче переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як його батько Мина прагне найняти вчительку російської мови. Крім того, написало листа до тьоті Моті в Курськ, щоб вона негайно приїхала і вмовила Мокія змінити погляди. 2 З’являється мати, яка повідомлює, що листа до тьоті Моті надіслано. Але Рина турбується, чи не краще було б надіслати телеграму? Адже тьотя може поставитися до проблеми недостатньо серйозно! Подруги продовжують розмову, і Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія у себе і відвернула його від української мови. Уля сумнівається в своїх силах, але Рина її вмовляє. Вона описує, якою красивою Уля здалася Мокієві. 3 Мати і дочка обговорюють, який саме текст телеграми найкраще вплине на тьотю і не потребуватиме великих витрат. Нарешті зупиняються на такому: "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно". Подруги знову продовжують розмову про Мокія та Улю. 4 Обговорення змісту телеграми, яку треба скоротити. 5 Коли з’являється Мокій, Рина починає діяти. Знайомлячи Улю з Мокієм, вона перероблює И прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові, намагається впевнити його, що Уля дуже цікавиться українською мовою. Уля тільки ніяковіє. Мокій із захопленням розповідає про означення і звучання різних українських слів, про важливість збереження частоти мови. Уля уважно його слухає. Рина намагається продовжити спілкування брата з Улею і просить його сходити з подругою у кіно. 6 Мати пропонує скоротити текст телеграми таким чином: "Катастрофа. Мока українець. Мина. Негайно приїзди". Мати і дочка сваряться. 7 Мазайло розказує родині про свої переживання: він так натерпівся у загсі, просто серце вискакує з грудей. Далі повідомляє, що прізвище йому таки поміняють. Сім’я приміряє різні прізвища: Алмазов, Тюльпанов... Рина боїться, що Мокій улаштує скандал. Батько сердиться. Домовляються скликати родичів на сімейну раду, а поки що і про майбутні зміни до публікації "виправлених" прізвищ. — Прощай Мазайло, здрастуй... 8 Мокій закінчує: — Мазайло-Квач, наприклад. Він продовжує перебирати різноманітні типово українські прізвища. Уля повідомляє Рину, що вони йдуть у кіно. Друга дія Складається з дев’яти сцен. Рина весь час умовляє Улю прискорити процес "закохування" Мокія. Мокій до цього часу не здогадується про плани батька змінити прізвище. До Мини приходить учителька російської мови Баронова- Козино, від якої Мокій і почув уперше про майбутні зміни. Мока обурений. Вчителька даремне намагається навчити Мину правильної російської вимови — у того нічого не виходить. Ще більше ускладнює обставини тьотя Мотя, яка приїхала з Курська. Вона зневажливо ставиться до всього українського, чим безперестанку дратує Мокія. Приїжджає і брат Мини дядько Тарас. Третя дія 1 Рина попереджає Улю, що настав вирішальний момент у їхньому житті Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію. Мокій же запросив ще й своїх друзів-комсомольців. З-за дверей чути крики. Але в особі Улі Рина більше не може знайти однодумця, бо подруга вже сама захоплена українською мовою. 2 Дядька Тараса звинувачують у шовінізмі, чим він дуже незадоволений. 3, 4 Дискусія з приводу українізації триває. Четверта дія Четверта дія складається з шістнадцяти сцен. Уля розказує Рині, як їй удалося привернути до себе серце Мокія. Виявляється, вона відшукала у бібліотеці вірша, якого Мокій давно не міг знайти. Закоханий Мокій запропонував їй жити разом. Рина планує, як використати почуття Мокія, і намовляє Улю поставити йому таку умову: або він міняє прізвище, або вона їде до тітки в Одесу. Але Уля не змогла цього зробити. Мина Мазайло вичитує в газеті, що зміна прізвища вже відбулася Рина, Мазайлиха і тьотя Мотя божеволіють від радості. Разом з Миною вони починають перевдягатися, уявляючи різні способи звучання свого нового прізвища: Мазєніни. їхні репліки закінчуються рядками з того російського вірша, за допомогою якого вчителька вчить Мину правильно говорити російською мовою. Але замість "ґ" Мина все одно вимовляє "к". Газету вставляють у раму. Дядько Тарас почуває себе непотрібним. За дверима своєї кімнати страждає Мокій. Приходить привітати Мину вчителька російської мови. З’являються комсомольці разом з Улею. їм пропонують прочитати радісну звістку в газеті, але один з них читає: "За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла- Мазєніна..." Усі розгубилися, Мина закляк. Уля говорить Мокієві, що більше ніколи не поїде до тітки.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Сюжет п’єси нескладний: службовець Мина Мазайло хоче зробити кар’єру за допомогою зміни прізвища, його підтримують дружина, дочка Рина і сестра дружини тьотя Мотя. Опирається нововведенням син Мини Мокій, який любить українську мову і культуру. З цього приводу у родині постійно розгоряються дискусії. П’єса "Мина Мазайло" — це класичний зразок політичної комедії. Герої стоять на абсолютно різних політичних позиціях: Мина Мазайло намагається за допомогою зміни українського прізвища на російське зробити кар’єру, Мокій захоплюється ідеєю українізації і цілком віддається їй, дядько Тарас вважає, що українізація — "це спосіб виявити нас, українців", тьотя Мотя — прихильниця "єдиної і неподільної". Але істина знаходиться десь посередині. М. Куліш влучно характеризує кожного зі своїх героїв завдяки яскравим особливостям мови кожного з них. Персонажі показані у найсуттєвіших своїх рисах і залишаються у пам’яті, наче маски старого українського вертепного театру. Драматург засуджує міщанську тупість, обмеженість, шовінізм.

------------------------------- Лісова пісня - Українка Леся - Драма-феєрія в 3-х діях

Пролог Старий ліс на Волині, дика і таємнича місцина. Початок весни. З лісу вибігає "Той, що греблі рве". Вік перемовляється з потерчатами та Русалкою, яка нагадує йому про своє кохання, дорікає зрадою. Водяник сварить Русалку, що вона водиться з облудливим чужинцем. Він тільки зводить Русалок. ДІЯ ПЕРША У тій самій місцевості дядько Лев та його небіж Лукаш збираються будувати хату. Лев — старий чоловік, добрий. Лукаш ще молодий парубок. Старий розповідає хлопцеві, що треба уважно ставитися до лісових жителів. Лісовик говорить Русалці про те, що Лев не скривдить їх. Лукаш робить з очерету сопілку, на голос якої приходить Мавка, яка перед тим розмовляла з Лісовиком. Лісовик попереджав дівчину, щоб оминала людей, бо від них тільки лихо. Коли Лукаш збирається ножем надрізати березу, Мавка зупиняє його і просить не кривдити своєї сестриці. Лукаш дивується, що зустрів у лісі таку незвичайно пишну та вродливу панну, запитує, хто вона така. Вона називається Мавкою лісовою. Дівчина подобається Лукашеві своєю мінливою вродою, ласкавою мовою, чутливістю до музики й краси. Він розповідає, що люди паруються між собою, коли кохають. Говорить хлопець Мавці й про те, що вони збираються будувати в лісі хату. Мавка й Лукаш закохуються одне в одного. ДІЯ ДРУГА Пізнє літо, на галявині вже побудовано хату, посаджено город. Мати сварить Лукаша, що він даремно витрачає час, граючи на сопілці. Вона кричить і на Мавку, називаючи її ні до чого не придатною нечупарою. Дорікає їй за одяг, висилає жати. Але Мавка не може жати колосочки, бо вони промовляють до неї. Лукаш пояснює Мавці, що матері потрібна невістка, яка б працювала на полі й у хаті. Мавка силується зрозуміти всі ці закони своїм закоханим серцем, але такі дрібні турботи чужі їй, вона живе всесвітньою красою. До обійстя приходить вдова Килина. Вона бере у Мавки серп і починає жати. З Лукашем вона жартує, а потім іде до хати. Мати ласкаво приймає її. Лукаш проводжає Килину до села. Мавка потерпає, та Русалка заспокоює їх, але застерігає від кохання, яке може занапастити вільну душу. Попереджає Мавку й Лісовик. Він просить її згадати про свою болю, красу природи, звільнитись від пут людського кохання. Мавка збирається знову стати лісовою царівною. Вона вдягається у багряницю, срібний серпанок. До неї починає залицятися Перелесник. Вони починають танцювати. Але з’являється Марище, яке хоче забрати Мавку. Вона кричить, що ще жива. Лукаш поводиться з Мавкою грубо і кричить матері, що хоче засилати старостів до Килини. З горя Мавка йде до Марища. ДІЯ ТРЕТЯ У хмарну осінню ніч біля Лукашевої хати бовваніє постать Мавки. З лісу виходить Лісовик. Він пояснює, що наказав перетворити Лукаша на вовкулаку. Але Мавка надіється перетворити його на людину силою свого кохання. Лукаш лякається Мавки, тікає від неї. Куць розповідає, що у сім’ї Лукаша порядкують злидні, свекруха з невісткою сваряться. Мавка перетворюється на суху вербу, з якої хлопчик Килини вирізує сопілку. Сопілка промовляє голосом Мавки: "Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає..." Килина хоче зрубати вербу, але Перелесник рятує її. Килина просить чоловіка повернутися на село. Приходить загублена Доля, що вказує на сопілку. Лукаш дав Мавці душу, але позбавив її тіла. Але вона не журиться тілом, її кохання тепер вічне. Лукаш починає грати. Мавка спалахує давньою красою, і чоловік кидається до неї. Але вона зникає. Починається сніг. Лукаш замерзає з усмішкою на устах. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) У "Лісовій пісні" втілилося народне сприйняття навколишнього світу, давнє міфологічне мислення українців. Гостро постає проблема відносин людини і природи, які дуже часто не є гармонійними. Людина звикла ставитися до природи, як до засобу, що робить її життя зручнішим. Використовуючи природні дари, людина не помічає своїх шкідливих дій. Мавка є втіленням не тільки краси і беззахисності природи, але й духовної краси людини, що не може бути знищена в повсякденних дрібних турботах. Вона вічно відроджується.

------------------------------ Камінний господар - Леся Українка

Камінний господар — поетична драма, обробка Лесі Українки, в якій уперше в українській літературі зображається образ чоловіка-спокусника. Імпульсом до написання твору стала пушкінська драма «Камінний гість». У творі було вкладено відмінне від російського попередника трактування образів камінної статуї, Дон Жуана й Анни, введені інші персонажі. Написана 1911 року в м. Хоні на Кавказі[2]. Дійові особи Командор дон Гонзаго де Мендоза. Донна Анна. Дон Жуан. Долорес. Сганарель - слуга дон Жуана. Дон Пабло де Альварес - батько донни Анни. Донна Мерседес - мати донни Анни. Донна Соль. Донна Консепсьйон - грандеса. Маріквіта - покоївка. Дуенья донни Анни. Гранди, грандеси, гості, слуги. Місце дії І - Кладовище в Севільї. ІІ - Осередній дворик в оселі сеньйора Пабло де Альварес. ІІІ - Печера на березі моря в околиці Кадікса. IV - Оселя командорова в Мадриді. Опочивальня донни Анни. V - Кладовище в Мадриді. VI - Світлиця для бенкетів у командоровій оселі. Сюжет Драма «Камінний господар» — українська версія світового сюжету. Сама Леся Українка так визначила задум драми: «Ідея її — перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї — ї над Дон-Жуаном, «лицарем волі». Традиційний спокусник жінок у Лесі Українки сам стає до певної міри жертвою жінки, яка зломила його волю. З вікіпедії

------------------------------ Микола Джеря - Нечуй-Левицький Іван

<...> "Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки. От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходить до самої води. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу, то кругленькі, наче м’ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м’якими зеленими, ніби оксамитовими берегами в’ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює старших. А там далі вона повилась між високими вербами та лозами, що обступили її стіною з обох боків. Он верби одступились од берега і розсипались купами на зеленій траві. Скрізь по обидва боки Раставиці на покаті стеляться чудові городи, жовтіють тисячі соняшників, що ніби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на річку; там далі набігли на річку високі коноплі і залили берег своїм гострим важким духом. В одному місці розрослись чималі вишняки, а далі од берега, коло самих хат, ростуть дикі груші та яблуні, розкидавши своє широке гілля понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгніздилась прездорова, стара, широка та гілляста дика груша, розклала своє гілля трохи не при землі на буряки та картоплю. Соняшники заплуталися своїми жовтими головами в гіллі". <...> Кріпацька сім’я Петра Джері живе у мальовничому селі Вербівка. Має кріпак одного сина Миколу — красивого, розумного парубка. Мати покладає надії на одруження сина з дочкою вербівського багатиря, однак він закохується в сироту-наймичку з іншого села. Нимидора теж закохується в Миколу. Незабаром вони одружуються. Нимидорин пан дозволяє дівчині вийти заміж в інше село, тому що в той же час парубок з її села посватав дівчину з Вербівки. Відчувши відповідальність за нову сім’ю, Микола починає задумуватися над тяжким становищем селян-кріпаків, їхньою безправністю. Не раз Звертається він із запитаннями до батька, намагаючись зрозуміти корені такого лиха, однак відповіді не отримує. Тоді молодий чоловік починає виявляти непокору: не хоче виходити на панський лан, коли своє поле ще не оброблене, вмовляючи й інших кріпаків жати в гарячу пору своє жито. Микола не дає осавулі бити себе. Перед смертю батько просить Миколу упокоритися, терпіти панську волю, тому що пан може віддати його в солдати. Загострює становище ще й те, що Микола ославив крадійку осавулиху. Кількох вербівців, серед яких, звичайно, був і Джеря, пан наказує віддати у москалі. Однак кріпаки тікають з Вербівки, залишивши жінок і дітей. Починаються їх довгі бурлакування. Спочатку вони працюють на сахарні в Стеблеві, перебуваючи в жахливих умовах, потім переходять ще на один завод. Однак умови там виявляються ще гіршими. Батраки вмирають від хвороб. Так Микола втрачає найближчого друга — Кавуна. Пан Бродовський розшукує своїх кріпаків, тому вони мусять забиратися все далі від рідного села. Так Микола дістається Чорного моря, де живе разом з рибалками. Працює він завзято, однак і тут добивається правди, тому сперечається з отаманом Ковбаненком. у Миколу закохується молоденька донька отамана Мокрина, та чоловік не може зрадити коханої дружини. Але повернутися додому, в рабство, Джеря теж не може. Аж через багато років пан наздогнав своїх кріпаків та повернув їх додому в кайданах. Відбувся суд над втікачами, що вже зовсім постарілися. Навіть ставши сивим, Микола не втратив волелюбної сильної вдачі. На той час була прийнята реформа, яка скасовувала кріпацтво, Микола Джеря став вільним. Він живе у своєї доньки та її чоловіка. Нимидора вже померла, так і не дочекавшись коханого. Микола розповідає онукам про своє життя. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Для розкриття образу головного героя автор використовує портрет: "За Джериною хатою, під старою грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту. Чорна смушева шапка скотилась з голови на траву. Парубок підклав одну руку під голову, а другу одкинув на траву. Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану". Вдається І. Нечуй-Левицький і до прямої авторської характеристики та опису вчинків Миколи. Важливим засобом характеристики персонажа є також його мова.

------------------------------------- Маруся Чурай - Костенко Ліна

РОЗДІЛ І Якби знайшлась неопалима книга Під час пожежі у Полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. А можливо, серед них могла б знайтися справа Марусі Чурай. Справа ця розглядалася на одному з судів з приводу вбивства козака Грицька Бобренка. Мати вбитого звинувачувала дівчину Марусю у тому, що вона отруїла її сина, з яким довго зустрічалася. Грицько вирішив одружитися з іншою дівчиною, і цього Маруся пробачити не могла. Бобренчиха привела до суду людей, які називали Марусю відьмою, бачили, як вона перекидалася на сороку, робилася димом, збирала трави. Мати дівчини звертається до людей з проханням не кидати багном хоч у її дитину, бо життя її і так вже отруєне. Виступає Яким Шибилист. Він розказує, що Маруся та Грицько росли у нього на очах. Саме Чураї доглядали малого хлопця, бо матері не було до нього діла, вона весь час із кимось сварилася, позивалася. Вирісши, діти закохалися одне в одного. Та прийшла війна, і Гриць пішов воювати. Маруся вірно чекала свого коханого, ні на кого навіть не глянула. Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, Що щось в душі двоїлося йому. Грицько ніяк не міг у житті пристати до одного берега. До суду прибуває посланець із Січі. Богдан Хмельницький скликає козацтво під Білу Церкву, щоб виступити проти Потоцького і Радзивілла. Посланець дізнається, над ким відбувається суд і пропонує розглянути справу з іншого боку: Ця дівчина... Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати?! А що як, інший вибрати закон, — не з боку вбивства, а із боку зради? Ну, є ж про зраду там які статті? Не всяка ж кара має буть безбожна. Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?! Наступного дня суд, над Марусею продовжувався. Полковник Пушкар вважає, що платити злочином за злочин не можна, тому дівчина винна у вбивстві. Війт Горбань також хоче покарати винну. Суддя вирішує засудити Марусю до страти. Підводиться Іван Остряниця, син славного гетьмана: Ця дівчина не просте так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. Марусині пісні співають, вирушаючи у похід козаки, співають дівчата, чекаючи коханих. У такої людини душа не може бути чорна. Івана ніхто не хоче слухати. Маруся ж відмовляється від останнього слова. Її засуджують до покарання на шибениці. РОЗДІЛ II Полтавський полк виходить на зорі Козаки збираються вирушити у похід захищати свою землю і волю. Дехто з них не повернеться, але така їхня доля. РОЗДІЛ III Сповідь Марусі дають три дні на роздуми і саджають до в’язниці. Вранці дівчина чує поклик сурми. Це вперше полк вирушає у похід без Гриця. Серце їй рветься від болю. Маруся весь час думає про Гриця: чи добре його поховали, чи гідно козацького звання? Потім вона все думає, коли ж змінилася Грицева душа, що з ним сталося. Згадує дитячі роки, коли вони разом гралися, слухали розповіді старого Галерника, колядували і щедрували. Згадує Маруся свого батька, який віддав доньку до школи. Доброю він був людиною. Потім в одному з боїв потрапив у полон і був страчений. Чула Маруся колись пісню кобзаря про свого батька. Доброю і красивою була й Марусина мати. Гордо стримувала вона свої сльози, не показувала на людях горя. Вірно кохали батьки одне одного. Прийшло кохання і до Марусі. Але все щось заважало одружитися: то війна, то нерішучість Гриця. Бобренчиха ж мріяла мати в невістках хазяйську дочку. Маруся не вірила людським поговорам, аж поки Гриць не заслав старостів до Галі Вишняківки. Дівчина була приголомшена такою зрадою. Страждала разом з дочкою і мати. Знала, що Гриць не любить Галю, буде з нею нещасливий, але... багатство. Важко було витримати гордій дівчині і відкрите зухвальство Вишняківки, яка сміялася Марусі в обличчя. Хотіла навіть утопитися, але врятував її Іван. Він давно вже кохав дівчину. Життя Грицькової родини було приземленим, тому і Гриць виріс таким "некрилатим". Мати прагнула все більшого достатку і не зважала на такі речі, як кохання. Син послухав матір і посватався до Галі, але того ж вечора напився у шинку і вперше крикнув на Бобренчиху. Галя була йому немила. В останню свою ніч Маруся не спить, думає про матір, коханого. А на світанку сповідається у своїх гріхах ясному сонечку: Не помста це була, не божевілля, Людина спроста ближнього не вб’є. Я не труїла. Те прокляте зілля Він випив сам. Воно було моє. Після Грицевого сватання Маруся заховалася від усього світу, але одного разу, прийшовши на вечорниці, побачила, як Грицько танцює з Галею. Гриць сам прийшов до неї, просив пробачення..Говорив, що одружиться з Марусею, бо кохає її. Та Чураїха не може навіть підняти руки, щоб благословити їх. Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво, — неначе він про подвиг говорив... Маруся відмовляє Грицеві. З розпуки Гриць випиває отруту, яку Маруся приготувала для себе. Маруся не розказує цього суддям, бо хоче вмерти. Тюремник приносить для дівчини вузлик з чистим одягом. РОЗДІЛ IV Гонець до гетьмана До Богдана Хмельницького спішить Іван Іскра сповістити, що полтавці вислали полк на допомогу. Крім того, він сподівається врятувати Марусю. Гетьман дякує Іванові за добру новину, але помічає його стурбованість. Іван розповідає про долю Марусі. Гетьман пише наказ про помилування дівчини. Іван гонить коня назад у Полтаву. РОЗДІЛ V Страта Марусю ведуть на страту. За нею суне цілий натовп цікавих. Шибениця стоїть у степу. Жінки з малими дітьми пробиваються наперед, щоб краще бачити, швець просить у ката на згадку шматок мотузки, хтось пропонує пропустити наперед матір Грицька, бо та заслужила побачити Марусину смерть. Маруся і перед смертю залишається красивою і гордою. Один чоловік зауважує, що вона скоріше схожа на святу. У натовп уривається Іван Іскра і читає гетьманську грамоту. Дівчину помилувано за її пісні. Радіють усі, крім самої Марусі. Понад усе вона хотіла вмерти, та не дали. РОЗДІЛ VI Проща Марусина мати після страшного потрясіння невдовзі помирає. Поховавши її, дівчина йде на прощу до Києва. Дорогою зустрічає старого дяка, який став її супутником. Він розповідає дівчині про історичні події у тих місцях, якими вони проходять, про зрадника Вишневецького. Маруся зразу ж складає зворушливу пісню про почуте. Прийшовши до Києва, вона бачить спалене Місто. Це зробив литовський князь Радзивілл. Кияни живуть у землянках. Разом з дяком Маруся оглядає печери, слухає розповіді про святих. Дяк теж колись був козаком, а на старість пішов мандрувати. Боячись надто звикнути до доброго чоловіка, Маруся хоче втекти від нього. Повернулася вона додому тією ж дорогою, якою йшла до Києва. РОЗДІЛ VII Дідова балка В Україні настала тривожна зима. На Полтаву знову йдуть ляхи, хочуть підкорити собі місто. Тут ховаються люди з усієї околиці. Лише дід Галерник залишається у своїй Дідовій балці. До діда заходить Іван. Вони розмовляють про Марусю, яка дуже хвора. Дід заспокоює Івана, що з часом він закохається в якусь дівчину і буде щасливим. Та хлопець не уявляє щастя без Марусі. РОЗДІЛ VIII Облога Полтави Полтаву оточили польські війська. Битву не розпочинали, дотримуючись угоди. Поляки надіялися взяти місто змором. До Марусі приходить Іван і просить її вийти за нього заміж. Але Маруся відповідає, що вона вже давно померла душею. Хлопець умовляє її, бо він буде любити за двох, аби тільки їй було добре. Чураївна перепиняє його. Життя у Полтаві важке, облога затягнулася, але всі вже звикли і живуть звичайним життям. Після Різдва поляки відступили, місто зразу ожило. РОЗДІЛ IX Весна і смерть, і світле воскресіння На землю приходить весна. Вона вперше викликає у Марусі посмішку. Вона радіє, але почуває себе все гірше, бо хворіє на сухоти. Дівчата вчора берегом ішли, та й заспівали: "Ой не ходи, Грицю". А я стояла... Що ж мені, кричати?.. Які мені сказати їм олова?... Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива! Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Поема "Маруся Чурай" наскрізь пронизана духом української поезії. Але це не тільки історія, не тільки енциклопедія життя народу XVII століття. Це перш за все особиста трагедія, яка втілює у собі, можна сказати, трагедію кожного з нас. Найбільше турбує поетесу проблема цільності людської натури, незрадливості людської душі, вміння жити високими ідеалами, не розмінюючи їх на буденні потреби. Маруся Чурай — уособлення високого ідеалу духовності, втілення того незбагненного і невмирущого патріотизму, який житиме в українському народові попри всі його страждання і поневіряння. Ліна Костенко через окремі подробиці вміло підкреслює відмінність між свідомо мислячою людиною і натовпом. Цей натовп, який рушив за Марусею, коли вона йшла на страту, виступає страшною і бездумною силою. Отже, кожна людина має перш за все звернутися до свого сумління, вирішуючи якесь питання. Дуже важливу думку виголошує і гонець від гетьмана: чому можна зрадити людину, але не можна — державу. Виходить, немає маленького і великого злочину. Злочин завжди залишається злочином. Поема "Маруся Чурай" — один з найкращих зразків української та світової літератури — написана на такому високому художньому рівні, що сприймається на одному подиху і вражає в саме серце.

------------------------------------ Fata morgana - Коцюбинський Михайло - (З сільських настроїв) - Повість

ЧАСТИНА ПЕРША Проходячи біля зруйнованої сахарні, Андрій Волик згадує своє колишнє життя. Він працював на фабриці та отримував кожного місяця 13 карбованців. Тепер сахарня стоїть пусткою, але Андрій сподівається, що скоро її відбудують. Він тоді знову почне працювати. Земля для Андрія не важить так багато, як робота на фабриці, бо він вважає непевним результат, отриманий від селянської праці. Волик роздумує, що його дочку Гафійку непогано було б засватати за слюсаря. Адже ніхто з хазяйських синів не захоче брати убогої дівчини. З церкви повертається Маланка. Вона маленька та суха, зморена важкою працею і численними турботами. Але весь її вид говорить: ми бідні, але чесні. Біля неї йде красуня Гафійка. Андрій милується своєю дочкою. Панський пастух Хома Ґудзь іде у шинок до Менделя, відмовившись пасти худобу у свято. Підходячи до дому, Андрій бачить, що Гафійка винесла воду заробітчанам, що тягнуться журавлиним ключем у Таврію чи на Кубань. У село повертається Марко Гуща, який, на думку Андрія, даремно бунтує селян. Андрій з Маланкою обговорюють свої господарські справи, починають сваритися, бо інтереси в них зовсім різні. Маланку тягне до землі, Андрій же до неї байдужий. В хату заходить Гафійка та мирить батьків. Знову розмова повертається до Марка Гущі, який роздає селянам читати заборонені книжки. В неділю Маланка може собі дозволити відпочити. Вона з гіркотою думає про те, що чоловік не хоче працювати коло землі, тягнеться до фабрики. Жінка все життя мріяла стати справжньою хазяйкою, але змалку залишилася сиротою, ніхто з хазяйських синів не хотів її сватати, тому вийшла Маланка за наймита, вже старого парубка, у якого навіть не було своєї хати. Гафійку матері не хочеться віддавати в найми, бо вона дівчина красива, хороша, може, вдасться хоч її видати за одного з заможних парубків, що вже задивляються на неї. Думки Маланки перебиває Ковалиха, яка розказує, що Гафійка танцює на гулянні разом з Марком. Звістка непокоїть матір, зовсім не такого хоче вона для своєї дочки. Думає жінка про землю — мрію свого життя. Тільки до багатого та земля ласкава, а бідного "приймає лише в яму". А в шинку Андрій з Хомою Ґудзем теж обговорюють проблему, що турбувала й Маланку — чи віддавати Гафійку в найми. Хома згадує про своє важке життя наймита. у свято Гафійка сидить на призьбі і читає книжку. В хаті знову сварка через те, що батько зварив наловлену рибу, яку можна було продати панам. Спочатку Маланка дуже невдоволена, але потім разом з дочкою починає їсти юшку, бо вони зовсім змучені голодом. Через деякий час у село приїхали розподіляти землю. Маланка стурбована, що їм дістанеться гірша земля. Вона то біжить у поле, то кличе Андрія скоріше йти з нею, щоб прослідкувати за розподілом. Ввечері Маланка стала зовсім іншою. Надії на землю відродили її природну доброту, їй не хотілося більше сваритися з Андрієм. Можливо, тепер і її дочку чекатиме інша доля — вона матиме землю, своє господарство. Дбайливо починає збирати Маланка різне насіння, ховає його по вузличках, бачачи перед собою засіяне поле, засаджений город. Марка Гущу заарештовують жандарми. Гафійка жалкує за парубком. Восени стало зрозуміло, що зима випаде голодна, незважаючи на те, що селяни багато і важко працювали. Звісток про землю немає ніяких, надії на фабрику теж не справдилися. Знову в родині запанувала незлагода, Андрій навіть побив у розпуці Маланку. У Пилипівку Маланка все чекала, що до них зайдуть старости. Але селом гуляли весілля, до них же ніхто не заходив. Вмерли останні материні надії. Запанував у хаті важкий сум: "Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочуться вгорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим... Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь його видко обом — і Андрієві і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани, йдуть та йдуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірі безвісті. Тьмяно у хатинці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, із цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі сі — упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба. Немов так і треба... А дощ іде... Горбатими тінями у хатнім присмерку сидять старі, немов рішають загадане Ґудзем завдання: чи прийде коза до воза? А мабуть, прийде..." ЧАСТИНА ДРУГА Гафійка відмовляється вийти за Прокопа, не згодившись на вмовляння матері. Приходить звістка, що панич Льольо збирається ставити ґуральню. Андрій зрадів, він сподівається отримати роботу. Хома не поділяє його радості, він проклинає всі способи визискування та експлуатації. Гафійка спілкується з Прокопом, який засватав іншу дівчину, а їй приносить читати книги. Гафійка розповідає, що їй наснився Марко, який грізно запитував про розповсюдження листівок. У хаті Воликів запанували безпросвітні злидні. Настрій трохи покращився, коли панич найняв Андрія до ґуральні, яка почала працювати по Зелених святах. Навесні чутки про землю відновлюються, колишні надії знову повертаються до Маланки. У селі розмовляють про страйки, прислухаються до розповідей про інші села, нарешті збираються зрівняти пана із собою. Панас Кандзюба виступає проти бунту, говорить, що людям мають нарізати землю. На ґуральні з Андрієм сталося нещастя— машиною відрубало пальці. Пан заплатив йому п’ять рублів, але з роботи вигнав. Тепер уже Гафійці довелося йти у найми до Підпари, який не давав спуску наймитам, та й сам працював з ранку до ночі. Селяни починають бунтувати: не хочуть працювати у полі за стару ціну, покинули панський двір. Хома навіть підбиває Андрія спалити усе панське добро, але той не хоче навіть чути таких думок. З бажання помститися за людські кривди Хома Ґудзь підпалює стіжки. Коло Марка, який знову повернувся в село, гуртується молодь. Він починає розмови про селянську спілку. Щоночі селами палають пожежі — селяни палять своїх панів. Багачі ховаються за великими парканами, бідняки збираються купками, планують, що їм робити. Вони вирішують забрати панську землю. Одного разу люди виходять на вулицю з вишитим Гафійкою прапором. Вони грабують панські будинки, розбирають добро. Маланка теж приносить мішки з мукою, але не може їсти чужого хліба. Андрій навісніє та починає трощити все навкруги. Селяни обирають трьох представників, які мають слідкувати за відібраним панським добром. Гуща планує заснувати навіть народний університет. Раптом приходить звістка, що в сусіднє село вступило військо, когось вбито, когось заарештовано. Перелякані селяни вирішили, що краще скарати кількох, щоб не постраждало усе село. На сході почався самосуд, першим вбили Семена Мажуху, потім Андрія Волика. Прокіп склав громаді звіт, віддав ключі, його теж вбили. Марка врятувала Гафійка. Ранком у село вступили козаки... Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Повість "Fata morgana" — це розповідь про марні сподівання селянина отримати від пана землю мирним шляхом, про марні надії на соціальну справедливість. Найяскравіше показане безрадісне життя безземельного безправного селянина на прикладі долі Малайка, яку спочатку не хотів ніхто сватати, оскільки вона була бідна, а потім вона все своє життя віддала важкій праці та мріям про отримання хоч шматочка доброго поля. Надії її так і не справдились. Кожен з селян шукає свого виходу: Андрій — у фабриці, яка його ж калічить, Хома — у стихійному вираженні протесту, Марко — у свідомому опорі. Але ніхто не знаходить вирішення проблеми. Селяни ще не готові до організованого захисту своїх інтересів, тому вони зраджують самих себе, вбиваючи ватажків.