Особливості розумової діяльності людини

умовисновок А є С С є А С є В С є В.

Відношення між термінами у силогізмах можуть бути таких типів:

Будь-який... є... (загальностверджувальне судження).

Ні один... не є (загальнозаперечне судження).

Деякий... є (частково стверджувальне судження).

Ніякий... не є (частково заперечне судження).

Кожна з фігур може вживатися в чотирьох видах, отже, можна побудувати 64 комбінації суджень, з яких, як пишуть ритори (Є. Клюєв), лише 19 гарантують коректні висновки-докази.

Наприклад: Молоді є веселими.

Студенти є молодими.

Висновок: Студенти є веселими і т. ін.

Проте реально в промовах і дискусіях силогізм не завжди роз­гортається, його посилання випускаються, і доказ ніби сам собою розуміється.

Такі усічені судження Арістотель називав ентимемами. Вони характерні для живого, практичного мислення.

На противагу ентимемам в античній риториці користувалися і соритом (гр. sōros — купа, куча). Арістотель називав сорит чималим ланцюжком суджень з випущеними посиланнями (посил­ками).

Майстерності арґументації можна досягти, якщо оволодіти сило­гістикою і знати фундаментальні закони логіки.

 

Закони логіки

 

Силогізми допомагають уникнути неточності понять. Логічні закони мають, з одного боку, допомагати будувати докази, а з іншо­го — запобігають порушенню основних принципів мислення і ве­дення дискусії. Дотримання законів логіки створює зручність, а від того комфортність мовного спілкування, бо учасники обо-пільно виконують певні правила, норми мовної поведінки. Для цього тре­ба знати чотири основні логічні закони:

Ø закон тотожності;

Ø закон суперечності;

Ø закон виключення третього;

Ø закон достатньої підстави.

Закон тотожності передбачає, що предмет думки зали­шається незмінним у межах однієї теорії, одного міркування або доведення, тобто знання про предмет не повинно підмінюватися іншим знанням. Дотримання закону тотож­ності дозво-ляє уникнути невизначеності, неконкретності міркувань. Нерідко неточні форму-лювання, нечіткість оці­нок і висновків є причиною того, що мовець у процесі мір-кування непомітно для себе починає говорити про щось інше. Ця логічна помилка називається «підміною тези». На­приклад:

У нашому корпусі обладнаний новий дисплейний клас. Тут встановлені персо-нальні комп'ютери, об’єднані в локальну мережу. Студенти в роботі можуть ви-користовувати па­кети прикладних програм спеціального призначення. Кожен ком-п’ютер має лазерний принтер. Ця подія свідчить про початок широкого викорис-тання нових інформаційних тех­нологій. Не впізнати наш інститут. Будуються нові корпу­си, тисячі молодих фахівців щороку приходять працювати на підприєм-ства й в установи.

Якщо ця вимога порушується, то руйнуються логічні зв'язки.

Ø Закон тотожності має практичне значення. Так, починаючи обговорювати якийсь предмет, необхідно бути впевненим, що обидві сторони вкладають у нього

Ø один і той же зміст. Якщо співбесідники не сходяться в розумінні термінів і по-різному трактують їх, обговорення стає беззмістовним. Закон тотож­ності спрямований і на тих осіб, які досить нечітко і неконк­ретно ведуть мову про якийсь факт чи ситуацію.

Ø У практиці ділового спілкування це часто зустрічається: повідомляється про щось, але ведеться мова про інше (побічне). Так, великої помилки при-пускаються ті, хто, описуючи один важливий факт, переходить на деталі, забуваючи про суть і мету предмета. Наприклад, подекуди на службових нарадах, засідан­нях доповідач, повідомляючи про мету свого виступу, відсту­пає від конкретики і починає говорити про сторонні речі. Мета в такому випадку не досягнута і час втрачений марно.

Відповідно до закону суперечності (протиріччя) одночасно істинними не можуть бути два висловлювання, одне з яких ствер­джує що-небудь про предмет, а інше заперечує те ж саме, у тому ж самому предметі, у той же самий час.

Наприклад:

За результатами змагання найвищі показники має цех № 7. Не менш високі показники має й цех № 4.

Очевидне протиріччя: вищих результатів може досяг­ти тільки один цех. От-же, з двох суджень одне істинне, а інше ні.

Закон виключення третього являє собою твердження: якщо є два взаємосу-перечливих судження про предмет, то одне з них обов’язково істинне, а інше по-милкове, і між ними не може бути середнього, тобто третього суд­ження, яке мог-ло б бути також істинним у тому ж самому відношенні, у той же самий час. Закон виключеного тре­тього діє у таких випадках:

1. Коли одне з суджень що-небудь стверджує, а інше заперечує те ж саме щодо

одиничного предмета або яви­ща. Наприклад: судження

Завод виконав план не повністю

збігається із судженням

Завод не виконав план

і може бути висловлене самостійно. Однак у строгому мір­куванні ним не можна

замінити судження

Завод не виконав план.

2. Коли одне із суджень що-небудь стверджує щодо ці­лого класу предметів або

явищ (виходить, і щодо кожного предмета або явища, яке входить до цього

клас), а інше те ж саме заперечує щодо частини предметів або явищ цьо­го кла-

су. Наприклад, судження

Усі підприємства міста виконали план;

ВАТ «Сілур» не виконав план суперечать одне іншому: якщо перше суджен-ня істинне, то друге — помилкове, і навпаки. Завжди при зіткненні справді супе-речних, взаємовиключних суджень з метою усунення невизначеності потрібно визначити, яке з цих суджень істинне, а яке помилкове, і не шукати істину у до-датковому судженні. Якщо ставиться конкретне питан­ня, яке вимагає однозначної відповіді, то спочатку необ­хідно дати відповідь саме на це питання.

Закон достатньої підстави формулюється так: щоб ви­знати судження про предмет істинним, треба вказати до­статні підстави. Істинність висунутих поло-жень потрібно доводити. Не можна приймати за істинні бездоказові тве­рдження. Закон достатньої підстави припускає послідов­ність і арґументування висловлю-вань, тобто внутрішній зв’язок і взаємообґрунтованість думок у міркуванні. Пра­цівник, який щось стверджує або заперечує, повинен об­ґрунтувати свої судження. Починаючи спростовувати ар­ґументи опонента, ми таким чином зобов’язуємося довес­ти їхню хибність, тобто навести достатні докази для ви­знання арґументів опонента неправильними (див. Культу­ра проведення суперечки).

Демонстрація – процес виведення тез із арґументів називається в риториці де­монстрацією (від лат. demonstratio — показування). Демонстрація показує, на-скільки вдало побудована вся арґументація. Саме на цьому етапі особливо важ-ливою є мовна тактика, вміння вибуду­вати і показати мовні конструкти та їх лек-сико-граматичне наповнення. Виділяють демонстрацію логічну і паралогічну.

Логічна демонстрація потребує від промовця дотримання правил виведен­ня умовисновків і логічних аналогій.

Паралогічна демонстрація допускає неврахування правил і навіть вико-ристання їх від супро­тивного. Тут вступає в дію фігуральна мова.

Продемонструвати доказ означає подати тезу і пред’явити арґу­менти. Спо-соби коректної демонстрації передбачені викладеними вище логічними законами та теорією арґументації. Некоректну демонстрацію в риториці називали логічними помилками — паралогізмами. Антична риторика їх не цуралася. Логічні помилки на­вмисне використовували для того, щоб заплутати адресата, збити з пантелику, хай сам вибирається на правильний шлях. Такі логічні операції називали софізма-ми, а вчителів риторики — софістами. Вони проголосили мірою всіх речей люди-ну, істинним вважали не тільки те, що реально таким було, а й те, в істинності чо-го могли співбесідника переконати. У мистецтві переконання ритори-софісти до-сягай вершин риторичного ефекту, який створювався фігураль­ним мовленням — фігурами слова (тропи) і фігурами думки. Тропи і фігури з погляду логіки є пара-логізмами, логічними помилками.

Пізніше демонстрацією стали називати просто ілюстрацію (лат. illustratio від illustro — освітлюю, пояснюю) предмета мови, його фізичний (наочність) чи вер-бальний (мовний: слово, речення, текст) образ, тобто те, що є відповіддю на імператив: покажи, наведи приклад.

Демонстрація показує, наскільки правильно і доцільно сформу­льовані тези та арґументи і які при цьому трапляються логічні по­милки.

Логічні помилки бувають двох типів: помилки у результаті не­точного визна-чення предмета і поділу понять та помилки у струк­турі силогізму.

 

Логічні помилки у результаті неточного визначення

предмета і поділу понять

До цієї групи логічних помилок належать такі:

1. Суперечності в самому визначенні (contradiction in adjecto). Цю помилку мають у собі вислови про поняття, що містять протилежні ознаки, які не можуть одночас-но в ньому бути (холодне полум‘я, квадратне коло).

2. Визначення невідомого через невідоме (iqnotum per ignotum). Така помилка трапляється тоді, коли промовець не знає освітньо го рівня, пізнавальних можли-востей слухачів і посилається як на при­клад на те, чого вони не знають. У резуль-таті не виникає сподіва­ного ефекту пізнання і зворотного зв’язку, крім запитання: а це що таке?

3. Заперечення замість визначення (vsa negationis) — така по­милка трапляється тоді, коли, не знаючи точної дефініції, йдуть від протилежного (чорне — це не біле; доведи, що ти не ведмідь).

4. Тавтологія (гр. tauto logos — те саме слово; лат. idem per idem — те саме, за допомогою того самого) — помилка, при якій поняття визначається само через себе («я» є «я»), тобто двічі відтво­рюється те саме, не поповнюється новою інфор-мацією.

Тавтологія може бути риторичною фігурою.

5. Плеоназм (гр. pleonasmos — надлишок, надмірність) — близь­ка до тавтології помилка. Різниця між ними полягає у тому, що тавтологія — це повний повтор, а плеоназм — частковий, при якому зміст одного поняття є частиною іншого, зде-більшого ширшого поняття: місяць березень (березень тільки місяцем і є),рівна поло­вина (якщо половина, то вже рівна) тощо.

Плеоназм також може бути риторичною фігурою.

6. Полісемія (гр. polysemos — багатозначний) також може стати причиною по-милки, якщо обрати з двох чи кількох значень не те, що треба, що відповідає меті спілкування.

7. Номінативна підміна (fallacia secundum dictionem) також може стати помил-кою, коли позначене певним словом поняття на наступ­ному етапі вже позначається іншим словом (продукти — їжа — харчі).

8. Непорівнювані поняття (notiones disparatae) — ця помилка трапляється при аналогійній арґументації, коли предмет по­рівнюється з дією або дія з обставинами тощо.

9. Порівняння замість визначення (via negationis) — ця помилка трапляється то-ді, коли мовець, не знаючи точного визначення, на­магається приблизно пояснити через порівняння з чимось, чого також точно не знає (кава — це щось як нарко-тик).

 

10. Змішування суттєвого з випадковим (fallacia accidentis) трап­ляється тоді, коли промовець не знає категоріальних, обов’язко­вих ознак та факультативних, тимча-сових, додаткових і ці додат­кові представляє як основні, але це не є так (Усі жін-ки люблять телевізор).

11. Називання роду замість виду і виду замість роду, перенесення предмета з од-ного роду чи виду в інший — такі помилки трапля­ються тоді, коли промовець не володіє таксономією предмета роз­мови і не вміє розрізняти рід та вид.

12. Побудова лінійних ланцюжків там, де мають бути ієрархічні: дерева і яблуні зацвіли; ми і люди уважно слухали.

Помилкова основа поділу або класифікації (fundamentum) приведе до не-суттєвих ознак (жінки романтичні, чоло­віки — ні) або до суперечливих висновків.

 

Логічні помилки у структурі силогізму

Логічні помилки цього типу можуть бути пов’язаними з вище розглянутими помилками визначення і поділу понять.

1. Первинна неправда (proton pseudos) — помилкова теза викладу стає причиною наступних помилкових суджень або взагалі заво­дить їх у глухий кут: помилка породжує помилку. Якщо проголо­сити помилкову тезу, що столи сплять, а цей предмет є нашим сто­лом, то висновок, що наш стіл спить, буде таким же помил-ковим, як і теза.

2. Підміна тези (ignoratio elenchi — недоведення доказу) може трапитися через незнання промовцем матеріалу або через надмірне захоплення ним, тоді губиться ниточка міркування. Не довівши попередньої тези і не зробивши висновок, про-мовець переходить до іншої тези, починає її доводити, але результату втішного не буде, бо не було нормального початку.

3. Змішування кількох питань в одному (fallacia plurium interrogationum) приведе до помилкового висновку, тому що в ході логічної процедури у структурі силогізму не можна буде відповісти на всі запитання відразу. Наприклад: Усі люди або щас-ливі (ро­зумні, дурні, ледачі), або ні.

4. Змішування причини і наслідку може трапитися з вини про­мовця, який нас-тупну подію подає як причину попередньої, хоча вона є наслідком. Або так неви-разно подасть події, що не можна зрозуміти, де наслідок, а де причина: все згоріло // була пожежа; не зібрали врожай // пропало все.

5. Арґументація неправдивими судженнями (fallacia falsi medii) приводить до неправдивого висновку.

6. Помилки в першому терміні і (або) в середньому терміні си­логізму призведуть до неточності у висновку: всі чоловіки є зрад­никами, Іван є чоловік; висновок: Іван є зрадником.

Цю саму логічну помилку можна кваліфікувати як іншу помил­ку — ігно-рування необхідних умов для середнього терміну силогіз­му, бо не вказано, в яких умовах чоловіки можуть бути зрадниками.

7. Порочне коло (сirculus vitiosus) — типова логічна помилка, коли теза підтер-джується тими самими арґументами, з яких сама виведена, у результаті утворю-ється коло, з якого іншого виходу немає, повертаємося до тези (наприклад, у мов-ленні дітей: люблю, бо подобається; подобається, бо я таке люблю).

Дві логічні помилки — висновки про все ціле за його частиною і висновки про частину за її цілим — бувають тоді, коли частина не однорідна з цілим, не зливається з ним, коли ціле не є гомоген­ним, тобто таким, що субстанційно є єдиним.

Помилка в останньому посиланні (ad infinitus) доказу не при­веде арґумен-тацію до чіткого завершення або переведе її на іншу тезу. Тоді опонент скаже: То ми не про це говоримо.

 

ОСНОВНІ ЗАКОНИ РИТОРИКИ

 

Перший закон (концептуальний) формує й розвиває уміння все-бічно аналізувати предмет дослі­дження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (моделювання аудиторії) формує і розвиває умін-ня вивчати в системі три групи ознак, які визначають психологічний портрет будь-якої аудиторії:

· соціально-демографічні;

· соціально-психологічні;

· індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує й розви­ває уміння розробляти про-граму діяльності на основі створеної концепції із урахуванням психологічного портрета аудиторії:

· визначення цільової установки діяльності (н а в і щ о?);

· виявлення й розв’язання суперечностей у до­сліджуваних проблемах;

· формулювання тези (основної думки, власної по­зиції).

Четвертий закон (тактичний) формує й розвиває уміння працювати з фак-тами та арґументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П’ятий закон (мовленнєвий) формує й розви­ває вміння володіти мов-ленням («одягати» свою думку в дієву словесну форму).

Система п’яти умінь, кожне з яких виробляється шляхом оволодіння відповід-ним законом риторики, й становить зміст того поняття, яке ми назвали «організа-цією мисленнєво-мовленнєвої діяльності».

Шостий закон (ефективної комунікації)формує й розвиває вміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умо-ву успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує й розвиває вміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) та оцінювати діяль-ність інших, тобто визнача­тися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також — як навчитися збагачувати себе цінним досвідом іншо-го.

 

 

 

 

ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

 

 

1. Відредагуйте подані нижче словосполучення і речення. Поясніть, чим

викликані помилки при їх написанні (або перекладі).

Виписка з протоколу. Подача документа, особовий рахунок в ощадному банку, текучість кадрів, прийняти заходи з поліпшення ситуації.

 

1. Документ включає важні відомості.

2. У звіті зустрічаються прорахунки.

3. Винахід за своїм змістом протирічить суспільним інтересам.

4. У плані розроблені міроприємства на поліпшення працьової дисципліни.

5. Кожний слідуючий службовий запит з погашення заборгованості платні службовцям ускладнює повне виплачення усієї зарплати.

 

2. Виберіть правильні варіанти із запропонованих. Поясніть свій вибір.

Внести предложения – внести пропозицію; забезпечити рішення проблеми – вирішити (розв’язати) проблему, згідно з наказом – згідно наказу, повинно бути зроблене – має бути зроблено, відповідно до постанови Кабінету Міністрів Укра-їни – відповідно постанови Кабінету Міністрів України, прошу надати мені від-пустку – прошу Вашого дозволу про надання мені відпустки, у самий найближчий час – незабаром, міроприємства – заходи, проводити боротьбу – боротися, приско-рити погодження – погодити, порядок денний – повістка денна, вплинути – здій-снити вплив, брати участь – приймати участь, наступні члени групи – слідуючі члени групи, відрядна посвідка – посвідчення про відрядження.

 

3. Надайте правильний варіант відповіді.

1. Виберіть правильно побудовану конструкцію:

а) відсутній по хворобі;

б) відсутній за хворобою;

в) відсутній через хворобу.

2. Виберіть правильний варіант оформлення фрагмента протоколу:

а) повістка дня;

б) повістка денна;

в) порядок денний.

3. Виберіть правильний варіант оформлення фрагмента автобіографії:

а) поступив у жалізнодорожний технікум;

б) вступив у жалізнодорожний технікум;

в) вступив до залізничного технікуму.

4. Виберіть рядок з правильними назвами документів:

а) довіреність, довідка, пояснювальна записка;

б)доручення, справка, пояснювальна записка;

в) доручення, довідка, пояснювальна записка.

5. Виберіть правильний варіант уживання словосполучення:

а) звільнитися по власному бажанню;

б) звільнитися за власним бажанням;

в) звільнитися з власного бажання.

4. Підготуйте виступи (усно), в яких ви могли б використати такі ци­тати:

Неук має велику перевагу перед освіченою людиною: він завжди задово-лений собою (Наполеон).

Ніколи не думайте, що ви уже все знаєте. І хоч би як високо не оцінили вас, завжди майте мужність сказати про себе: я – неук (І. Павлов).

Любов виникла з любові, і коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люб-лю (Г. Сковорода).

 

5. Складіть коротеньку промову (письмово), дотримуючись пра­вил риторики.

 

Особливості розумової діяльності людини

 

Для забезпечення надійності та безпеки в складних ситуаціях слід виділити такі риси мислення, як винахідливість, кмітливість, швидкість прийняття рішення, критичність, розсудливість.

Психомоторні здібності характеризуються діями, спрямованими на досяг-нення елементарної мети одним або декількома рухами.

Психомоторні здібності впливають на безпеку діяльності людини, особливо пов’язаної з виробництвом в умовах автоматизації та механізації. При цьому вели-ке значення мають такі ознаки рухів та реакцій: швидкість реакцій, швидкість ру-ху, точність рухів, координованість, темп рухів, ритми рухів (періодичність), на-дійність.

Розумова діяльність пов’язана з психічними процесами, під час яких люди-на планує свої дії, оперуючи образами та мовними символами.

Людина в діяльності виступає як особистість, що має певні мотиви і наміче-ні цілі. Мотивами можуть виступати потреби, почуття тощо. Для здійснення діяльності необхідно мати об’єкт діяльності, внутрішні спонуки, а також співвід-ношення спонук і цілей людини, які вона хоче досягнути у результаті своєї діяль-ності. Наприклад, людину до діяльності спонукає або особисте збагачення (задо-волення особистих потреб), або неможливість фізичного існування без діяльності.

На відміну від фізичної, розумова діяльність супроводжується меншими ви-тратами енергетичних запасів, але це не значить, що вона є легкою. Основним ро-бочим органом під час такого виду діяльності виступає мозок. Під час розумової діяльності значно активізуються аналітичні та синтетичні функції ЦНС, усклад-нюється прийом і переробка інформації, + виникають функціональні зв’язки, нові комплекси умовних рефлексів, + зростає роль функцій уваги, пам’яті, напруження зорового та слухового аналізаторів і навантаження на них.

Для розумової діяльності характерні:

· напруження уваги,

· неприйняття,

· пам’яті,

· велика кількість стресів,

· малорухомість,

· вимушена поза.

Усе це зумовлює застійні явища у м’язах ніг, органах черевної порожнини і малого тазу, погіршується постачання мозку киснем, зростає потреба в глюкозі. Погіршуються також функції зорового аналізатора: стійкість; ясного бачення, гос-трота зору, зорова працездатність, збільшується час зорово-моторної реакції.

Розумовій праці притаманний найбільший ступінь напруження уваги — у середньому в 5 — 10 разів вищий, ніж при фізичній праці. Завершення робочого дня зовсім не перериває процесу розумової діяльності. Розвивається особливий стан організму — утома, що з часом може перетворитися на перевтому. Усе це призводить до порушення нормального фізіологічного функціонування організму.

Переважно люди розумової діяльності нездатні вимкнути механізм перероб-ки інформації на ніч; вони працюють не лише 8 — 12 годин на добу, а майже пос-тійно з короткими переключеннями. Це і є підтвердженням так званої інформа-тивної теорії, згідно з якою людина, під час сну перероблює інформацію, отрима-ну в період активної бадьорості.

Фізичний і розумовий види діяльності вимагають різного напруженні пев-них функціональних систем організму, тому навантаження необхідно класифіку-вати відповідно до важкості і напруженості. Важкість праці — це напруження функціональних систем, які зумовлені фізичним навантаженням. Напруженість, своєю чергою, характеризує рівень напруження центральної нервової системи.

Отже, можна зробити наступні висновки:

1. Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв’яз-ках і відносинах.

2. Пізнання нового відбувається через розумові дії (операції):

• аналіз;

• синтез;

• абстрагування;

• узагальнення;

• класифікацію.

3. Розумова діяльність пов’язана з психічними процесами, під час яких люди-на планує свої дії, оперуючи образами та мовними символами.

4. На відміну від фізичної, розумова діяльність супроводжується меншими витратами енергетичних запасів, але це не значить, що вона є легкою. Основним робочим органом під час такого виду діяльності виступає мозок.

5. Люди, що займаються розумовою діяльністю, навіть у стані перевтоми здат-ні довгий час виконувати свої обов’язки без особливого зниження рівня працездатності і продуктивності.

6. У зверненні до носіїв української мови М. Рильський писав: «Мова – втілення думки, що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її, борімося за красу мови, за правильність мови, за приступ-ність мови, за багатство мови».

 

ФОРМУЛЮВАННЯ ПОНЯТЬ, ПОРІВНЯННЯ І ЗІСТАВЛЕННЯ,

ВИДІЛЕННЯ ГОЛОВНОГО, СИСТЕМАТИЗАЦІЯ, УЗАГАЛЬНЕННЯ, АРҐУ-

МЕНТАЦІЯ, ДОВЕДЕННЯ, ВСТАНОВЛЕННЯ ПРИЧИНОВО-НАСЛІДКОВИХ

ЗВ’ЯЗКІВ, СПРОСТУВАННЯ, СКЛАДАННЯ АЛГОРИТМУ, РОБОТА НАД

АНАЛОГІЄЮ, ВИСУВАННЯ ГІПОТЕЗИ, ЕКСПЕРИМЕНТУВАННЯ І МОДЕ-

ЛЮВАННЯ

 

Мислення спрямовується на вирішення певних завдань — від най прості-ших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя. Уся розумова діяль-ність (судження, розуміння, формування понять) складається з таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстракція і конкретизація.

Аналогійний (гр. аnalogia — відповідність, схожість, подібність) метод «веде» слухача (читача) від конкретних фактів, явищ, ознак до загального виснов­ку. Він полягає у зіставленні подій, явищ, фактів для того, щоб виявити, чи можна пере-нести основні ознаки, властивості, якості, закономірності вже добре вивчених, пізнаних предметів на ще не пізнані, виявити, чи є між ними якась певна відповід-ність, схожість однаковість. Цей метод дає можливість залучати в обіг на основі подібності і відповідності новий, ще невідомий матеріал, закріплю­ючи його на фоні відомого, отже, розширює межі нашого пізнання світу поза можливостями конкрет-ного бачення, а за відомими зраз­ками, аналогами.

Аналогійний метод поширений у риториці, коли йдеться про якісь яскраві, виразні чи актуальні, але ще не досліджені об’єкти дійсності, їм шукають відпо-відники-аналоги серед уже вивчених і ніби заміщають ними, або ці предмети стають аналогами іншим, в яких уже виявили такі самі ознаки. Але ці ознаки по-винні бути суттєвими. На мовному рівні (в елоквенції) аналогії реалізуються в низці художніх засобів — тропів і фігур (тіньова економіка, ду­ховний чорнобиль, айсберг корупції).

Аналогію не можна будувати на якихось випадкових, факульта­тивних озна-ках, бо в такому разі вона не буде достовірною і не пройде випробування на істин-ність, «розсиплеться».

У риториці все підпорядковане мистецтву переконання. На етапі інвенції — це підбір матеріалу, у диспозиції — його розташування, в елокуції — добір мовних засобів і способів їх подачі, у мнеморії — запам’ятовування найважливішого, в акції — характер мовної пове­дінки і паралінгвістичних прийомів (виголошення, міміка, кінесика, жести). Це підтвердження (confirmātio) і спростування (refūtātio) певних положень.

Проте основним етапом і змістом переконання є арґументація як логічна частина диспозиції.

Арґументація в широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів і як результат — мистецтво дискусії. В основі арґументації лежить склад-на логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів до-казу: теза (гр. thisis), арґу­мент (лат. argumentum), демонстрація (лат. demonstratio).

Теза (у перекладі з грецької положення) потребує доказу, а часто і додатко-вого розгортання.

Теоретично кожна теза ніби має право на докази її істинності чи неістиннос-ті. Проте практично більшість тез приймаються без доказів як очевидно істинні для оперативної пам’яті. Спільні фонові знання формують «енциклопедичне сере-довище» (Є. Клюєв), з якого кожний учасник мовного спілкування в разі потреби шукає і добирає потрібні арґументи.

Теза створює базу для наступних міркувань. Вона може бути дуже стислою, але глибоко змістовною чи полемічно загостреною, або й просто примітивною. В античній риториці вимагалось від ораторів вміння арґументувати будь-яку тезу. Арістотель вважав, що треба вміти розвивати і арґументувати тезу в обидві проти-лежні (позитивну і негативну) сторони і під різними кутами зору, напри­клад, шука-ти істинність і неістинність, корисність і некорисність, доцільність і недоцільність. Такі зумисне дискусійні ситуації у на­прямках як «за» (рrо), так і «проти» (соntra) були, як правило, ігро­вими, тренувальними. У реальних мовних ситуаціях тези арґумен­туються в одному напрямку — істинності або неістинності.

Арґумент (у перекладі з латинської доказ) — це наступне поло­ження (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й об­ґрунтовує її чи переконливо до-водить істинність тези. Арґументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосе-редковані), у ролі яких можуть виступати аксіоми, точки зору та думки авторитет­них людей.

Розрізняють два типи арґументації: логічну й аналогійну.

Основою логічної арґументації є силогістика (гр. syllogistikos — дедуктивний), започаткована ще в логіці Арістотеля. В античній риториці силогізми (дедуктивні умовисновки) уявлялись як єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С; А є меншим терміном і суб’єктом, С є більшим терміном і предика­том, В є середнім терміном і залишається за межами висновку.

Розрізняють чотири фігури силогізму залежно від положення середнього терміна для того, щоб гарантувати коректну побудову умовисновку: