Розділ п'ятий. Акупунктура

 

не забуваймо також пана ю

е. е. к а м і н ґ с

 

З тих пір, як в моїй голові почала постійно звучати музика, я, виходячи з дому, вдягаю слухавки від плеєра, який ніколи не бачив батарейок. Дивно, але з плеєром (і слухавками у вухах) я почуваюся впевненіше: переходячи вулицю, не чую сигналів авт, і розлючені водії, гальмуючи й об'їжджаючи мене, висловлюють своє обурення жестами: хто стукає кулаком себе по чолі, хто крутить коло скроні вказівним пальцем, а найдотепніші виставляють у вікно середній;

транспортні контролери вважають занадто марудними спроби довідатися про мою платоспроможність, вдаючи із себе посвячених у систему недвозначно таємничих пільг;

жебраки, помітивши аудіо-отоларингічну ізольованість потенційного жертводавця, втрачають до мене інтерес, за що подеколи отримують винагороду.

Щоправда, рідкісно убогі духом іноді питаються про час, тоді я з неприхованим роздратуванням знімаю слухавки і перепитую: «Прошу?»

— Котра година?

«Перша, друга, пів-, за квадранс, без п'яти», — в залежності від настрою відповідаю я.

 

На процедурах слухати плеєр заборонено. Тому лежу за ширмою, логічно ізольований цього разу офтальмологічно, повтиканий повсюдно тьмяними китайськими голками, розглядаючи кавалок стелі і стіни — діаграмоподібна тріщина у штукатурці, самотній цвях, неодноразово фарбований, а тому одного зі стіною кольору, пластмасова, під мідь, розетка псевдоампірної люстри, вентиляційна решітка з вишукано-клерикальним орнаментом отворів, ковпак пожежної сигналізації, від якого тягнеться до недоступних мені обріїв покритий вапном дріт. Це все. Ну, може, ще фрагмент вікна. Однак скошувати на нього зір — справа невдячна й утомлива — крізь шибу й так нічого не побачиш. Музика ігнорує відсутність плеєра, як, зрештою, й присутність інтер'єрної візії, як, зрештою, і відчуття від голок. Відголоски цих відчуттів намарно намагаються примарним контрапунктом проникнути у невблаганну структуру нейрофонограми. Сьогодні дають джаз.

Гербі Генкок нещадно глушить Девіса, наздоганяючи Маркуса Міллера, сіамського родича Маркуса Млинарського, який, у свою чергу, мовчить, запхавши в рота дримбу — подарунок Moxa[19]. Мох слухає PEARL — московську підробку PORTISHEAD, — час від часу лаючись, порпаючись в інтернетівському сайті групи, яка ніколи перлів не збирала. Комп'ютер попискує, періодично висвічуючи опцію «Sorry, not adjacent to kard on pile»[20]. Пасьянс летить к бісу.

 

Повернення на вулиці нав'язує ще один підвид комунікації — тютюновий. Від нього не рятує навіть плеєр. Помітивши у тебе недопалок, позбавлені вогню курці кидають запитальні погляди й помахують затиснутою між пальцями сиґаретою. Сягаєш по запальничку, наперед знаючи, що прикурити від неї сторонньому майже неможливо, а, отже, доведеться торкатися своїм добірно тліючим тютюном невідомо якої трави. Втягнувши в себе донорський жар, курці, позбавлені вогню, кивають вдячно і зникають. Курці ж, які мають вогонь, але не мають самого курива, дивляться так само запитально та помахують при цьому пальцями, в яких затиснуто лиш віртуальну мрію про сиґарету. Ці їхні мрії, як правило, швидко матеріалізуються. Однак і тут не обходиться без ускладнень. Куревський кодекс честі курців не дозволяє взяти сиґарету, якщо вона остання. Тоді знову доводиться знімати слухавки й казати: «Прошу брати. Я оце саме збираюся купити цілий блок». Ці ж самі слова, промовлені в слухавках, довіри чомусь не викликають.

Іноді, коли Маркус із Міллером робилися нестерпними, або, — що гірше, — коли на зміну їм приходив який-небудь Іван Кучін[21], я крутив колесико настройки, сподіваючись зловити іншу програму. Однак, що станцій було мало, — властиво, лише одна, — то натрапляв здебільшого на меланхолійний шепіт чистого ефіру. Позірно однорідний і невиразний, він виявився тонко нюансованим поліфонічним плином. Аналіз його ламінарних течій і турбулентних завихрень наводив на здогад про цілком земне походження, згадки, загадки, гади, плетиво… Поступово я вчився вирізняти найнезначніші модуляції його мутацій, але тоді він, забажавши залишитися невпізнаним, перетворювався на тихий дзвін — гібрид дзижчання комара з гудінням трансформаторної будки. Цей дзвін гірше, ніж музика, заважав мені розмовляти по телефону. Накладаючись на іманентні звуки телекомунікаційних мереж, він досконало імітував ефірні перешкоди, й доводилося іноді кричати:

— Алло!

— Гальо!

— Гелло?! — в залежності від мен(.)тальної орієнтації реципієнта.

— Вас не чути, — щосили верещав я, що, річ ясна, було чистою брехнею. Що, в свою чергу, підтверджувалося тихим голосом із потойбіччя:

— Не клей дурня, Юрку, все ти добре чуєш. Не клей дурня, прошу тебе.

Замислено вмощуючи слухавку на місце, намагаюся уявити собі цього дурня, склеєного —

із целюлози необов'язкових слів?

із крабових паличок нестримного сміху?

із слюдяних плиток критики чистого розуму?

 

Пані докторка — дуже приємна жіночка невизначеного віку з прямим, коротко стриженим волоссям і окулярами, основна зручність яких полягає в тому, що з-понад них можна кидати справжній терапевтичний погляд.

Мені подобається, як пані докторка щоразу ретельно миє руки, і як вона не шкодує спирту, очевидно підсвідомо відчуваючи, що його запах має на мене ефірно-ефемерну дію безсумнівно естетичної природи. О запах спирту, що без тебе я?!

Мені також подобається дожидатися пані докторку зранку в обдертій почекальні, сидячи під вікном і знаючи, що там, знадвору, сніг вкриває капелюха миршавому чоловічкові на постаменті — мідному гібриду Болеслава Пруса, Марселя Пруста й Джойса[22]. Чоловічок опирається на ціпок і похмуро оглядає чуже оточення. Він не зносить трамваїв. Ті натомість, описуючи довкола нього неправильні еліпси, щоразу зупиняються, ніби сподіваючись, що Прус-Пруст нарешті обтрусить сніг і, покинувши постамент, зайде досередини. Але Джойс стійко переносить метеорологічні негаразди й не зголошується на непевні транспортні пропозиції підступних абориґенів.

Я, на жаль, позбавлений подібної стійкості. Та й ціпка в мене немає. А чоловік без ціпка, як солдат без батьківщини, голий вася [23]. Тому я щоранку приїжджаю сюди саме тими трамваями, яких так не любить Марсель-Болеслав-Джеймс, і з приємністю чекаю пані докторку. Її поява швидкохідна, терапевтичний погляд уважний, майже чуйний. Ну а потім — згаданий вже запах спирту і голки — о! — багато, дуже багато голок.

Кожного разу пані докторка встромлює їх в якісь інші, тільки їй відомі точки і кожного разу дивується, що я не засинаю. Їй чогось дуже хочеться, аби я поринув у сон, наїжачений голками, як дикобраз, надико вражений, немов їжак.

— Ви знаєте, це дуже дивно, що у вас не виникає сонливості. Коли до мене приходила Стефанія, — вона відразу засинала. Покладе голову на руки, волосся розкішне по столу розсиплеться…

Я намагаюся згадати розкішне волосся Стефанії. Навіть не саме волосся — тільки доторки до нього. Ці доторки завжди живуть на пучках моїх пальців. Але голки не дають зосередитися. Стефанія, невсипуще чудо світу. Стефанія, яку я пам'ятаю устами, долонями, тілом, слухом, нюхом, зором, потом, сіллю, кров'ю, суттю. Кожен дотик до неї я носив на собі тижнями, мов опік. Стефанія.

Я намагаюся не згадувати її розкішного волосся, її доторків, її опіків, її безсоння. Інакше мені довелося б позаганяти собі голки — ці мініатюрні рапіри — по самісінькі руків'я, а це безперечно засмутило б пані докторку.

— Стефанія дуже чутлива й вразлива, — кажу я.

— Дуже добре, коли людина чутлива, — відповідає пані докторка.

(Цікаво, для кого ж воно добре, — виникає закономірна думка. В кожному разі напевно не для самої людини. Напевно вже не).

— Ви знаєте, дуже дивно, — знову каже та. Чому ЦЕ завше трапляється з такими порядними людьми, як ви.

Я не відразу вловлюю, що ЦЕ — очевидно, причина моєї появи тут, а порядна людина — я сам. Чому пані докторка впевнена в моїй порядності — невідомо. (Може, внаслідок рентґенівської проникливості терапевтичного погляду). В кожному разі я твердо переконаний в протилежному. А, може, таким чином пані докторка намагається переконати себе, що я обов'язково заплачу їй за сеанси. Я, звісно, заплачу, тільки що спільного це має з порядністю? До того ж, наскільки мені відомо, ЦЕ трапляється з ким завгодно, без жодного зв'язку з моральними засадами, расовою чи національною приналежністю, сексуальною орієнтацією, рівнем інтелекту, естетичними уподобаннями, темпераментом, достатком, освітою, професією, політичними переконаннями й релігійністю. Ага! Релігійністю!

— Знаєте, пане Юрію, ви така цікава, обдарована людина, мені навіть дивно, що ви не ходите до церкви (що має моя гіпотетична обдарованість із відвідинами церкви — зрозуміти важко).

— Та час до часу ходжу, — брешу я, споглядаючи ризиковане сусідство Матінки Божої, анатомічно-акупунктурної магій та чорно-білого варіанту загальновідомого логотипу PEPSI — Інь-і-ян, пепсі-і-кола. Інь-пепсі, кола-ян. COLянь in PEPSI. Мати Божа, врятуй нас!

 

Стефанія в малиновій залі летовища з візочком, виповненим валізами. Однією валізою. Невеличкою торбою. Наплечником. У колесі заплутався шалик Айседори Дункан.

Стефанія на запльованій автостанції. Пляшка з водою. Приблудний пес. Спека. Пил.

Стефанія на березі ріки. Жучок у волоссі. Дві райдуги — одна в одній.

Стефанія із сигаретою коло вікна. Жалюзі. Місяць. Венеційський орнамент.

Стефанія під міською брамою. Вогник запальнички. При-вітальний поцілунок в забутті й анестезії. Вуличні живописці.

Стефанія спинається на пальці, сягаючи по спеції у високій шафці. Бавовняні панчохи. Гарно складені пальці. Біль.

Стефанія виходить з ліфта.

Стефанія виходить з води.

Стефанія заходить до хати.

Стефанія п'є ранкову каву.

Стефанія защіпає сандалики.

Стефанія спить, напівприкрита простирадлом.

Стефанія спить, поклавши голову на руки, волосся розкішне розсипалося…

 

Сьогодні мені залишилися тільки доторки докторки. Приємної до неможливості пані докторки.

Сьогодні мені залишилася остання порція голок[24]— рівно 17.

Отож, таким чином, ітак, і так, inde, a więc, also, so:

 

Точка (720.) SAM-SUNG.

Цао Цюань-шань, уродженець Хойсі [25], подався на базар, де купив велику рибу. Повернувшись додому, він з'їв половину, а іншу поклав на кухні. Коли настав вечір, в кухні раптом з'явилося світло, таке яскраве, що заясніло в цілому будинку. Цао пішов подивитися, в чому справа, і побачив — світиться залишена половина риби, та то так, що очам боляче. Цао перелякався, поклав рибу в мидницю й відніс до річки. У воді світло розсіялося. Здійнялись хвилі, завирували довкола рибини й понесли її за собою.

Коли Цао повернувся додому, виявилося, що будинок його палає. Лише вдалося погасити пожежу зі східного боку, як вогонь з'явився на західному. Одяг, речі, постіль — все згоріло, крім самої будівлі. Тільки через три доби пожарище стихло. Та чоловік, який їв рибу, залишився неушкодженим.

 

Стефанія за авта кермом. Сукенка вище колін піднята — спека ж бо нестерпна. Дороги питаємося в добродія випадкового. Той на ноги оголені витріщається, маршрут забувши.

 

Точка (904.) УІ.

На вершині гори Фузхушань в Уі висить дзвін.

Розповідають, що в часи Тан він злітав, піднімаючись над землею більш як на тридцять чжанів [26]. Ніхто не міг дзвонити в нього, тому його ще називали «німим дзвоном».

За межами Чжанцзякоу [27] в храмі Цзунгуаньмяо є чарівний дзвін, який по третій варті починав дзвонити сам собою без будь-якої причини.

 

Стефанія співає, і спів цей ніби плач. Здригається беззвучно інтер'єр — присутні не помітили нічого.

 

Точка (955.) PAL-SEKAM/NTSC.

Зазвичай люди, які подорожують морем, беруть із собою пакети золи від спаленого списаного паперу. Кажуть, у морі водиться багато різних чудовиськ: коли, наприклад, у рибу, що ковтає джонки, кинути такою золою, вона попливе геть.

Один торговець сіллю, який займався морськими перевезеннями, відправився у путь, завантаживши повну джонку солі. Якось йому зустрілась велетенська риба, що ковтає джонки. У крамаря не було золи від списаного паперу, і він став жбурляти в рибу пакетами з сіллю: проковтнувши кілька пакетів, та зникла. За кілька днів на мілині здохла гігантська риба, в животі якої знайшли неперетравлені пакети: тоді вирішили, що вона здохла, наївшись солі.

Однак мало хто знав, що торговець був членом потужного наркокартелю й поміж сіллю перевозив контрабандно кокаїн. Отож найімовірніше, що чудовисько віддало кінці від надмірної дози наркотиків.

 

Стефанія, на гору піднявшись, листи коханого палить, запальничку ZIPPO з пачки VOGUE добуваючи.

 

Точка (864.) ФУ-ЧЖОУ.

Люди, які давно померли і довго були трупами, можуть літати, не ховаються більше до склепу, все їхнє тіло обростає волоссям, довжиною завдовжки понад чі. Коли заходять або виходять — світяться. За якийсь час перетворюються на літаючих по небу я к ш, що не вмирають, якщо їх не вдарить блискавка. Вбити їх можна лише з рушниці. Гірські мешканці Фуцзяни [28] часто зустрічають їх і тоді кличуть мисливців: ті відстрілюють літаючих трупів, усівшись на гілках дерев. Трупи ці сильні, як ведмеді. Виходять ночами, хапають людей, нищать посіви, крадуть ранкову пошту.

 

Стефанія сміється, дивлячись, як намагаюсь я зібрати рештки коньяку розлитого. Останній сміх сей.

 

Точка (824.) ЦЗЯНСИ.

Мешканці країни Звиклих Літати можуть ходити повітрям: надумавши потрапити куди-небудь, вони миттєво перетинають простір в десятки тисяч лі.

За правління попередньої династії якийсь ревізор із провінції Цзянси, переправляючись морем, бачив цих людей і подивувався їхній вроді. Вони володіють здатністю, потрапивши в будь-яку місцевість, відразу навчитися тамтешньої мови. Вони проникають в жіночу половину дому, ворота й двері не є для них перепоною. Добре хоча б, що не займаються вони розпустою чи злодійством.

 

Стефанія долі розпластана — не зрушити і не підняти. Я з тінями на стінах розмовляю, щоб не кричати, й не мовчати щоб.

 

Точка (745.) SKI-DOO.

В Чунміні [29] спіймали рибу в подобі красуні жінки, тіло її було завбільшки з морську джонку.

— Ти заблудилася? — запитали її мореплавці. Вона кивнула головою. Матроси відпустили її, і вона спокійно поплила собі геть.

В храмі Юньціси [30], де випускали на волю тварин, була свиня з людським обличчям. Вельможа Чжан Цзю-дань сам її бачив.

На вигляд вона відрізнялася від людей тим, що тримала голову опущеною долу: потягнуть її — аж тоді показувалась.

 

Стефанія уста тонкі опучками пощипує — малої дівчинки нервова звичка, — і дивиться невидячи у простір, мене вона не чує.

 

Точка (378.) У-ХУА.

Покійний нині Сунь Се-фей [31]управляв училищем на горі Ухуа[32], що в провінції Юньнань[33]. Тридцятої ночі першого місяця двері училища розчахнулися самі собою, скинувши замки і петлі. Сунь дуже здивувався цьому. Наступного дня в місті подейкували, що у всіх будинках напередодні двері розчинялися самі по собі. Що це була за чортівня — невідомо. Слідкували понад місяць, але нічого подібного більше не повторилося.

 

Стефанія, розпластана, сміється.

 

Точка (136.) FUJICOLOR.

Коли утвердилася нинішня династія, один старий, вірний династії Мін[34], прагнув загинути за батьківщину, однак не погоджувався померти від ножа, мотузки, вогню й води, а мріяв весело померти, як сіньлінський правитель[35]. Він нищив себе вином, жінками, у нього було багато дружин і наложниць, і він цілими днями віддавався розпусті. Так минуло кілька років, та він усе не помирав, а тільки підірвав собі здоров 'я. Голову йому перекосило вбік, спина згорбилась, а весь він скрючився, ніби варена креветка, і люди, кепкуючи, прозвали його «людина-креветка».

 

Плаче-тужить Стефанія вранці в Путивлі на вокзалі[36].

 

Точка (835.) ЦІНШАНЬДАВАНМЯО.

В повіті Хойань, що в провінції Фуцзян, є храм Ціншаньдаванмяо, коло східців якого посаджені півонії — всі чорні. Коли квіти розпускаються, то всі кілька сотень півоній повертаються до зображення Пречистої Діви у храмі. Якщо зображення перемістити, то квіти повертаються слідом за ним.

 

Опівночі море заграло солоне від сліз, Стефанії ноги омивши.

 

Точка (346.) HYUNDAI.

В Юньані [37] багато сімей тримають у себе отруйних комах ГУ [38]. ГУ можуть випорожнюватися золотом і сріблом, збагачуючи таким чином людей. Кожного вечора ГУ випускають, і воно, виблискуючи мов блискавка, літає на схід і на захід. Якщо здійняти сильний галас, то цим можна примусити впасти його на землю.

ГУ може бути змією чи жабою, будь-яким плазуном або комахою. Люди ховають маленьких дітей, остерігаючись, аби ГУ не з'їло їх.

Ті, хто тримає ГУ, ховають почвар у потайних кімнатах, наказуючи жінкам годувати їх. Чоловікам шкідливо бачити ГУ, оскільки воно складається із сукупності і н ь. ГУ, що пожирають чоловіків, вивергають золото, а ті, що живляться жінками — срібло.

Особливу небезпеку ГУ становлять для тих, хто подорожує автом, особливо для приїжджих з інших провінцій. Туристи в коротких сукенках чи шортах, покусані в оголені кінцівки, вмирають без будь-якої матеріальної компенсації.

Про це розповів мені Хуа Фен, командувач військом в Юньнані.

 

ГІолечю, — рече Стефанія, — зеґзицею по Дунаєви.

 

Точка (232.) МАО.

Лю, пізнавши д а о [39] — істину, радив людям, зустрівши біса, не лякатися, а обов'язково подути на нього, змагаючись із безформенним тим, що теж позбавлене форми. Біси більш за все бояться людського дихання, з його допомогою можна подолати і щит, і меч.

Володар Чжан Ці-ші сказав: «Побачивши біса, не лякайтесь, а йдіть із ним на прю. Якщо ви його переможете, то це вам вийде лише на краще, якщо ж зазнаєте поразки — залишитеся в попередньому становищі».

Загальновідомо, що дихання астматиків не має сили над бісами. Вони можуть користуватися своїми ліками, такими, як. наприклад, «Саль Бута-мол».

 

Чєму, Стефаніє, прострє горячюю свою лучю?

 

Точка (906.) PAN-PIPE.

На шістдесятому році правління під девізом Кан-сі, коли мені тільки виповнилося сім років [40], і я почав ходити до школи, в третій день сьомого місяця відразу по обіді небо стало раптом чорним, немов уночі. Невдовзі воно почало поступово світлішати, червоні промені сонця осяяли залу, на небі не було ані хмаринки.

— Це пролетіла велетенська птаха Пен [41], — сказав хтось.

Отже те, що сказав DJ 107FM ЧЖУАН-ЦЗИ [42]: «Крила, що, як хмари, закривають небо», — не порожні слова.

 

Слухай, Стефаніо, як тот пташок сьпіват, же з любови нич добре не быват.

 

Точка (844.) PAN-PIPE-2.

Весною року ж е н ь - ц з и правління під девізом Кан-сі в провінції Цюнчжоу [43] поблизу моря побачили, як наближається чорна хмара, закриваючи небо, несучи за собою сморід падлини.

— Це пролітає птаха Пен. Якщо вона впустить послід, то принесе людям велику шкоду Треба негайно тікати звідси! — сказав один старий.

Усеньке село рятувалося втечею.

Невдовзі небо зробилося чорним, як вночі, вперіщила злива.

Наступного ранку вийшли подивитися: будинки селян виявилися засипаними пташиним послідом. Коли його почали розкопувати, виявилося, що в ньому є риби й креветки. Птаха впустила своє перо, яким можна було накрити кілька десятків будинків, а в отвір можна було в'їхати не тільки кіньми, а й джипом MITSUBISHI. Перо було чорне, немов у ластівки.

 

Стефанія рече, ричи, спиват.

 

Точка (976.) ДЗЕРКАЛО, ЩО ОСВІТЛЮЄ МОРЕ.

Селянин орав землю коло мосту Сіньфан в селі, що простяглося на північний захід від Ісіна [44], й викопав якийсь круглий предмет, схожий на компас. Зовнішня облямівка була пурпурово-фіялкового кольору, схожа на яшму, та не з яшми. Всередину було вмонтовано камінь білого кольору, порожнистий, схожий на кристал, але не кристал, на якому чужими ієрогліфами було вигравірувано: ROLEX.

В міській аптеці селянину дали за цю річ сто грошів. Гість із Танці, що був там проїздом, заплатив за неї десять тисяч грошів, а коли доїхав до Чунміна, вторгував за неї тисячу сімсот лянів сріблом.

Морський крамар сказав:

— Це дзеркало, що освітлює море. Морська вода в глибинах чорна: якщо її освітити, то можна побачити дивовижних риб і навіть всілякі підводні камені навколо понад сто лі [45], і завдяки цьому уникнути зіткнення з ними.

 

Стефанія ихтегшнихз.

 

Точка (741.) МОРСЬКЕ ДИВО З ЧЖАПУ[46].

На світанку двадцять третього дня восьмого місяця року жень-чень правління під девізом Цянь-Лун здійнялася буря. З боку бухти Чжапу, що в повіті Пінху, раптом щось почало випирати, простягаючись з південного сходу на зюйд-зюйд-вест. В цьому просторі повиривало багацько дерев, побило черепицю на дахах будинків і зірвало неонову вивіску готелю MARRIOTT. Посередині залишився слід гігантської ноги завбільшки з круглий стіл. Що то було, так і не дізналися. Деякі будівлі зсунулися більше ніж на чі, але не перекинулися.

 

СтефаніяяінафетС.

 

Точка (742.) НЕБО РОЗПЛЮЩУЄ ОЧІ.

Чжан Сяо-по з Пінху сидів на подвір'ї ірляндського пабу; на небі не було ні хмаринки, і раптом почувся тріскіт. На небі з'явилася тріщина, а посередині її — два схожих на човни ока із сяючими зіницями, круглими, немов колеса. Все було залите сяйвом. Минуло досить часу, поки очі склепилися.

Бармени-всевіди говорили, що це небо розплющило очі.

 

Стефан і я.

 

Точка (976.) HIGH-END.

Мій племінник Чжі-хуа отримав призначення в Хуайнань [47]. Працюючи брокером на хуайнанській біржі, він проїжджав через Куйчжоу. По дорозі йому трапилась оточена поліційними автами юрба чоловіків і жінок, які галасували й кричали, ніби несповна розуму.

Чжі-хуа спитав у поліцейського в чому справа, і той йому розповів:

В сусідньому містечку мешкає жінка на прізвище Сюй. Вночі вона спала з чоловіком, з яким її пов'язувало ніжне кохання. Вранці вони прокинулися, а в жінки обличчя, волосся, шкіра — все, як раніше, а нижня половина тіла набула риб'ячих обрисів, під грудьми з'явилася слизька бридка луска. Говорити вона ще могла і, прийшовши до тями, сказала, заливаючись сльозами:

— Коли я спала, то ніякого болю не відчувала, відчула тільки, як засвербіла нижня половина тіла, потім почало свербіти сильніше, ще сильніше, аж поки свербіння не зробилося нестерпним. Несподівано, коли вибило п'яту, обидві мої ноги з'єдналися так, що я не могла ні витягнути їх, ні зігнути. Помацала — а вони вже перетворилися на хвіст риби. Що ж мені тепер робити?

Обійнявши одне одного, чоловік і жінка гірко заплакали.

Ввечері Чжі-хуа почув підтвердження цієї оповіді в новинах місцевого телебачення.

Наступного дня він знову мусів їхати у справах і не зміг затриматися в Куйчжоу. Так він і не дізнався подальшої долі тієї жінки — кинули її в річку чи залишили жити вдома, — інформації з цього приводу більше не було.

 

— Ст! Еф! Ан!..

Наді мною схиляється обличчя Прус-Пруста — окуляри, терапевтичний погляд, свіжий запах чи то снігу, чи то спирту.

— Пане Юрку, прокидайтеся, насьогодні все. Ви говорили уві сні, але це добре, дуже добре. Ваше дао очистилось. І все ж вам не завадило б сходити до церкви. Як ви себе почуваєте? Хороше, правда?

Ще б пак! Цвях у стіні виглядає, ніби щойно помальований, розетка люстри дістала шарм непідробного ампіру, з вентиляційної решітки ллються життєдайні струмені облагородженого клерикальними отворами повітря, пожежна сиґналізація готова спрацювати від одного мого бажання. Це, здасться, кайф.

 

Акупунктура дала блискучі результати. Єдиним дискомфортним наслідком виявилася фатальна відсутність Гербі Генкока, Майлза Девіса та Маркуса Міллера, до яких я встиг звикнути.

Втративши надію ще коли-небудь почути музику, я купив до плеєра батарейки ULTRAVOX.

Перше, що вдалося мені почути, були сигнали точного часу: «На сході країни — перша, в західних і північних районах — друга, в столиці та центрі — за квадранс пів, на Кримському півострові — за п'ять».

Водій авта, що з виском загальмувало, вороже дивлячись на мене, з усієї сили гатив себе по чолі кулаком. Пасажир на передньому сидінні, беззвучно (за шклом), але виразно артикулюючи, крутив коло скроні вказівним пальцем (шкло від його артикуляції вкривалося парою). Жіночка ж, яка сиділа ззаду, виставила у вікно надмірно ереґований середній палець правої руки.

Лівою вона тримала немовля.

 

Розділ шостий. Син літньої ночі-2 [48]

 

Дитинко[…], поглянь, як нам світить зогнила Варшава.

С е р г і й Ж а д а н

У цілому світі я не бачив нічого величнішого за ту дурну Галичину.

О л е к с а н д р Ґ у м б о л ь д т.

 

Ти спокійно (спокійно?) й незалежно жила собі на своїй вулиці Незалежності, але рано чи пізно трапляється так, що ми зустрічаємось, а цього разу сталося ще й так, що мені ніде було заночувати, окрім, як у тебе.

Ну так сталося, чорт забирай, так сталося.

Життя різноманітніше за сни.

 

Про те, як мені їхалося сюди, ще кілька років тому, я писав би приблизно так:

«У переповненому салоні автобуса „Калуш-Варшава“ (чия міжнародність, зауважимо, ніяк не вплинула на гуцульські традиції місцевого сервісу), на найостаннішому підвищенні, призначеному для багажу, але чомусь названому в народі пухким і комфортним словом „бамбетлі“, знаходився не хто інший, як нікому не відомий невдаха та пияк, інженер за фахом і поет за покликанням Альбан Т. [49] Він їхав до Варшави на запрошення якоїсь зварйованої фундації — однієї з багатьох зварйованих, — котра влаштовувала для пересичених літературних ґурманів екзотичний вечір української поезії. Досьогодні залишається загадкою, яким чином у список запрошених (а серед них були такі світила, як Лишега, Процюк, Ципердюк, Андрусяк, Прозаяк, Любанський, Ірпінець, Боракне, Римарук, Лугосад, Віхта Сад, Камідян, Проскурня, Цибулько, Бригинець і Забужко [50] ) потрапив наш герой, людина цілком пересічна, невідома в літературних колах, та й до того ж, відверто кажучи, не надто вдатний поет — майже все його мистецьке покликання зреалізовувалося у надмірному вживанні горілки, причому на відміну від більшості подібних типів Альбан любив пити насамоті, очевидно відчуваючи в спілкуванні з алкоголями щось інтимне.

От і зараз він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу…

Пасажири автобуса „Калуш-Варшава“, як і більшість пасажирів більшості українських транспортних засобів, відразу по відправленні почали сягати до просторих сумок, наплечників, чемоданів, видобуваючи з них канапки, сало, ковбасу, сир, яблука, смажених курей, тепличні огірки та іншу поживу. І, безумовно, „Пепсі“. І, безумовно, „Коку“. І, безумовно, „Фанту“. І, безумовно, „Лемон-фреш“. І, безумовно, горілку, горілку, горілку.

Була тут „Столична“, „Російська“, зроблена в Києві „Московська“, „Гайдамацька“, „Оковита“, „Соковита“, „Бенкетна особлива“, „Особливо бешкетна“, „Гуцульська“, гірка настоянка „Полонина“, „Горіхова“, „Тернопільська ювілейна“, „Українська з перцем“, міцний напій „Козацький“ — гидота неймовірна, — „Посольська“, „Подольська“, „Лівобережна“, зроблена в Москві „Київська“, „Старокиївська“, „Херсонська“, „Берегиня“, „Херсонська берегиня“, „Донбасская особая“, „Крымчанка крепкая“, „Лимонна“, „Персикова“, „Абрикосова“, „Грушева“, „Слив'янка“, „Слов'янка“, „Ялівцівка“, „Корона“, „Золота корона“, „Золоті ворота“, „Золоте кільце“, „Кайзер“, „Кайзер Вільгельм“, „Консул“, „Чорний консул“, „Консул Прохаска“, а також прозаїчний кондитерський спирт, котрий призначався не так для внутрішнього споживання, як на продаж, і тому везлося його у найрізноманітнішому спакуванні — в гумових грілках, запаяних поліетиленових пакетах, літрових пластикових пляшках з-під згаданої вже „Пепсі“, бляшанках з надписом „Згущене молоко“ чи „Паста томатна“, а пасажир з сидіння № 9 навіть залив його у баскетбольний м'яч, який від цього став підозріло важким і втратив стрибучість (до речі, в стандартний баскетбольний м'яч вміщається 2,678 літра кондитерського спирту чи будь-якої іншої рідини).

Їхати належало цілу ніч, до того ж проходити серед ночі митний контроль — а для цього необхідна ситість і впевненість. Хлоп'ята-рекетири і панни-спекулянтки, бізнесмени-початківці і відчайдухи-перекупщики, „нові слов'яни“ і старші поважні галицькі пані — всі однаково відважно перехиляли одноразові пластикові шклянки, чия одноразовість завдяки народній мудрості й кмітливості використовувалася не раз і, — коли вже викладати все на чистоту — не два.

Було б неприпустимим виявом снобізму оцінювати це як відсутність виховання, загальної культури чи відчуття стилю. Навпаки — здається, що саме в цій гастрономічній імпульсивності, в цій кулінарно-туристичній екстравертованості демонструє наша нація свою душевну делікатність, незахищеність і вразливість. Лише безповоротно урбанізована істота може незворушно сприймати своє ув'язнення в металевій скрині — а чим іншим, як не металевими камерами є всі ці поїзди, автобуси, автомобілі, літаки? — людина ж природна, не зіпсута остаточно цивілізацією, відчуває пекучий внутрішній дискомфорт, неспокій, клаустрофобію, страх. Поки триває заколисуючий перестук вагонних коліс, ти ще готовий приймати правила гри і витримувати цей обмежений простір, вимушене сусідство незнайомих людей, нові запахи та інфернальне світло, але варто потягові затриматися довше на опівнічному полустанкові, як пекельна тиша, розріджена похропуванням із верхньої полиці та дитячим скигленням в сусідньому купе, змусить тебе зірватися на ноги і шукати розради чи то в смердючій тамбурній цигарці, чи то в панічному поїданні залишків домашньої шинки.

Раніше, скажімо років десять тому, Альбан як представник древнього аристократичного роду, можливо, скривився б на вигляд ремиґаючих співвітчизників, але сьогодні, відчуваючи навіть певну спорідненість з ними, в нападі нонабстинентського демократизму він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу і зробив добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.

Тут мусимо привідкрити перший секрет: Альбан їхав без квитка.

Що називається, з а й ц е м — дивний, чесно кажучи, художній образ.

До останнього дня він зволікав із придбанням квитка, бо не був певний, чи встигне виробити закордонний паспорт. Він вистоював довгі черги в казематах місцевого ОВІРу, тягав туди якісь підозрілі пакети, набиті пляшками і шоколадом, видзвонював незнайомих знайомих у пошуках впливових осіб, демонстрував права на різноманітні пільги, розмовляв облесливим голосом і запобігливо заглядав ув очі, позичав гроші, просив, брехав, обіцяв, однак уся ця акробатика приносила мало користі.

Можливо, в якійсь іншій історії я розповім докладніше про Альбанові паспортні пригоди, та зараз не варто витрачати на них ні сил, ні часу, бо головне, наразі, те, що паспорт врешті-решт в остатній 'мент було все-таки отримано, і наслідком цієї остат'мент'альності була неможливість придбати квиток через відсутність їх у касі автобусного вокзалу, котрий в Калуші міститься під тим же дахом, що й залізничний, та це в даному випадку теж не має аніякісінького значення.

Тож Альбан їхав зайцем. Водій (один з водіїв, уточнимо, бо в міжнародні рейси їх відправлялося по двоє), що називався Тарас (інформація для керівництва Калуського автопарку), з якоюсь підозрілою легкістю погодився підкинути Альбана до Варшави, ба більше — на „бамбетлях“ зібралась ціла компанія, щось на кшталт касти недоторканих чи товариства табірних „півнів“. Отож Альбан їхав зайцем, але серце його не було спокійним, і під цим приводом він витяг із кишені пальта свою нержавіючу флягу і зробив перший добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.

Тут мусимо привідкрити другий секрет…».

 

Отак писав би я про свої пригоди ще кілька років тому, але сьогодні це було б непростимо, непристойно відвертим самоповтором (до того ж більшість лінгвістичних конструкцій і лексичних побудов уже використані у «Воццеку»), а це неприпустимо для сучасного українського письменника, хоча слово «сучасний», — не кажучи вже про «український» — тут абсолютно зайве.

Тому обмежуся лише кількома стислими спостереженнями.

 

На польській митниці молодий, сенсаційно хамовитий, — ogniem і mieczem[51], — прикордонник сказав, скептично оглянувши моє факсоване консулятом запрошення: «Pojedesz' domoj. Faks nie dokumient». Я вже в душі налаштувався на саме такий розвиток подій (завжди легко відмовляюсь від замисленого, як тільки-но виникають найменші перешкоди), однак на щастя (присмачене, втім, кінематографічним suspense'ом) увага митників перекинулася на двох сексапільних дівчаток, з якими було проведено довгий міжнародно-садистський сеанс в кімнаті для обшуків. Весь цей час я разом із співвітчизниками покірно чекав своєї долі. Вони переживали за свої запаси спирту, котрий сподівалися збути на знаменитому варшавському стадіоні, перетвореному в гігантський базар, а я мнув у руках непотрібний уже факс і думав чомусь про те, що от в торбі моїй лежить новенька парасоля, а це означає, мабуть, що дощів не буде, і парасоля залишиться, як завжди, забутою де-небуть на готельному столику чи в гардеробі консуляту. Наявність парасолі мене дратувала більше, ніж прикордонне хамство.

Зате втішало те, що в тій же торбі знаходилися старі купальні капці — я купив їх багато років тому в околицях Риги, і вони свого часу врятували мене, коли на пляжі поцупили мої новенькі мешти, а я не міг собі уявити, як то зайти до електрички босим. В протекторі підошви застрягла колись черешнева кісточка і залишалася там до цього часу, супроводжуючи мене у всіх гігієнічних виправах.

За який час розкуйовджені, розчервонілі дівчата з вительбушеними торбами з'явилися коло автобуса, врятувавши ціною власної гідності цілу екскурсію, і подорож продовжилася. Ощасливлені польські митники замалим не махали нам на прощання руками.

Тепер належалося не пропустити моменту і зійти, не доїжджаючи до варшавського вокзалу, де ранньої пори панує російська мафія. Належалося вийти якраз коло згаданого вже стадіону, де в цю досвітню годину панує відносний спокій, замовити телефоном таксі й добратися до потрібного місця.

Однак цього разу я проспав.

Варшавський західний вокзал відомий своєю слов'янською гостинністю, яка коштує, втім, великих грошей — іноді всього вмісту гаманця. З'явитися тут удосвіта означає невибагливе, але невблаганне спілкування з «братвою»[52]. Щоправда бувають і винятки — якось Ярина з Джоном провели під склепінням «двожца» цілу ніч, не склепивши, річ ясна, очей, але й не вступаючи в ризиковані дискусії з представниками нічної влади. Щоправда, треба бачити Джона з його окулярами, чорним воландівським беретом та незмінною гітарою, а також Ярину, львівську настільки, що варшав'янки поруч з нею виглядають зачуханими селючками. Ніхто, річ ясна, не міг запідозрити в них колишніх співвітчизників. Інша річ я. У мене ні окулярів, ні гітари, ні львівського шарму, ні, навіть, ціпка, а чоловік без ціпка, як уже було сказано, — що солдат без штанів. Тому на виході з оточеного зусібіч автобуса мене, як і решту, зупинив здоровенний амбал в спортивному костюмі NIKE: «Землячок, поговорить надо».

— Не розмавям по російску, — з похмільною зухвалістю повів я, і амбал, прошепелявивши «пшепрашам», відступив.

На вході в приміщення вокзалу до мене підбіг миршавий хлопчина:

— Ізвіні, пан, не скажете, как проехать, понімаєшь пан, как проехать до уліци… — й назвав якийсь люберсько-люблінський гібрид. Це була явна підставка, ще одна перевірка.

— Нє мєшкам в Варшаве. Нєх пан подейдзє до окєнка інформації.

Миршавий теж прошамкотів щось вибачливо-елегійне й відпав.

Але й це ще не був кінець.

На виході веселий розхристаний бандит, що традиційно