Проблема схем-концепцій історії України

Під терміном "схема-концепція" ми розуміємо систему поглядів, спосіб розуміння і тлумачення певних фактів та явищ. Під історичними схемами-концепціями ми розуміємо систему тлумачення історичних явищ, подій, спосіб побудови висновків. Ці концепції базуються на всіх відомих археологічних і писемних фактах, досягненнях інших наук. Інтерпретувати ці факти кожен історик може по-своєму, вибудовуючи свою систему трактування фактів і явищ.

З кінця XVIII – початку XIX ст. російські історики, зокрема М. Карамзін, у своїх працях утверджували думку про існування єдиної "загальної" Руської держави. Ця держава просто змінювала свої назви: Київська Русь – Суздальське князівство – Володимирівське князівство – Московська держава – Російська імперія та СРСР – Російська Федерація у XX ст. Разом з назвою змінювались і столиці: Київ, Володимир, Москва, Петербург.

Московські князі, які вели своє походження від Рюрика (згодом – династія Романових), вважали себе нащадками київських князів. Створивши у XV–XVI ст. централізовану державу, царі, а згодом і імператори, претендували на всі території, які належали колись Київській Русі. Відомий російський історик М. Погодін стверджував, що після зруйнування Києва монголами, захопленням ними правобережжя Дніпра, велика частина населення переселилась на північний схід, у міжріччя Оки і Волги. На його думку, саме ці переселенці становили етнічний субстрат майбутньої Російської держави.

Ця схема-концепція офіційно була закріплена в праці "Історія государства Російського" М. Карамзіна, згодом – в підручниках і загальних працях інших істориків XIX ст. Так само вона закріпилась у світовій історичній науці як схема східно-слов’янської історії.

Виходячи з цієї схеми, історія українського і білоруського народів становила невеликі епізоди в історії тисячолітньої Російської імперії. Історія України обмежувалась окремими фактами з історії Галицько-Волинського князівства, Литовсько-Руської держави, Польсько-Литовської унії, козаччини, приєднанням України до Московської держави. Схема залишала без уваги своєрідність, оригінальність та особливості історичного життя українців.

В кінці XIX ст. завдяки новим історичним і археологічним дослідженням виявляються недоліки такого однобічного підходу до історії українців, білорусів, росіян. У кінці XIX – на початку XX ст. відомий український історик М. Грушевський у статті "Традиційна схема "руської історії" та справа раціонального укладу історії східного слов’янства" (1904 р.) підкреслює невиправданість об’єднання давньої історії Київської Русі з історією Володимирського і Московського князівств XIII–XVI ст. На його думку, Володимиро-Московське князівство не є продовженням Київської держави, адже Київську Русь породили українські племена, а Володимиро-Московську Русь – великоруські племена. Концепція стверджувала, що продовжила традиції Київської Русі Галицько-Волинська Русь XII–XIV ст., а згодом, у XIV–XVI ст., Велике князівство Литовське і Руське. Московська ж держава зросла зі свого власного коріння. Звичайно, що такий підхід був вороже зустрінутий офіційною історичною наукою і владою. В ньому одразу і не без підстав побачили історичне обґрунтування національно-визвольного руху, боротьби українців за власну державу.

Разом з тим ця схема закріпилась у працях українських істориків. Але в 30–80-х рр. вона гостро критикувалась як націоналістична. Проти неї була розгорнута масштабна боротьба.

Офіційною історичною наукою була вироблена нова схема давньоруської і зокрема української історії. Ця схема включала три постулати:

1) Київська Русь з її культурою, політичним устроєм була витвором єдиної руської народності;

2) Київська Русь – колиска трьох братніх народів: руського, українського, білоруського, які остаточно формуються у XII–XIII ст.;

3) події 1654 рр. – Переяславська рада – являє собою акт об’єднання українського і руського народу в одну Руську державу. Ця схема освячувала союз слов’янських народів, роздаючи кожному по частині історії Київської Русі, немовби замиряючи їх.

Аналізуючи всі ці схеми, бачимо, що кожна з них несе відбитки політичних пристратей і вимог епох, в яких вони створювались та існували.

Історична наука в сучасній Україні знаходиться в умовах так званої "методологічної кризи", коли жодна з названих схем не відповідає сьогоднішнім умовам і йде пошук нових підходів і поглядів до вивчення такого складного явища, як історія України.