Традиции русского гостеприимстваУ молодіжній культурі 90 років з’явилася толкієністка субкультура. Толкієністи і взагалі рольовики (любителі рольових ігор) з самого початку були частиною субкультури хіпі, але останнім часом їх рух настільки розрісся, що до своїх лав вони почали включати багатьох не-хіпі. Толкієністи – шанувальники відомого англійського філолога і письменника Джона Рональда Руела Толкієна, (на сленгу толкіеністов – Професор), він народився в 1892, а помер у 1973р. Книги Дж.Р.Р.Толкієна «Володар кілець», «Сільмаріон» та інші відносяться до жанру fantasy – казкової фантастики. Толкієна створив у своїх творах чарівний світ Середзем’я, населений чудовими істотами, одні з яких були запозичені ним з фольклору різних народів світу (ельфи, Тролль, гноми і т.д.), інші – вигадані письменником (наприклад, Хоббіта, гібрид людини і кролика), кожен зі своєю історією, географією і навіть зачатки свого мови (скажімо, ельфійскої). Толкієністи вживаються в цей світ уявляючи себе його жителями. Звідси незвичайні моделі поведінки в повсякденному житті. Так, толктєніст, який вважає себе ельфів, намагається вести себе подібно до того, як, на його думку зробив би справжній ельф. Під час ігор група молодих людей виїжджає в ліс, де розподіливши ролі, розігрує сценки з творів Толкієна. Всередині себе рух поділяється на два напрями: представники першого воліють розігрувати сценки з книги, нічого не змінюючи в сюжеті, прихильники іншого беруть лише встановлювальні дані (імена і характери героїв, час, місце і мету дії) і призводять даний змагання, де потрібно добре бігати, стрибати, плавати, битися на мечах, орієнтуватися на місцевості. На початку 90 р. вітчизняні толкієністи стрімко утягнули в свою «сферу впливу» і асимілювали частину представників інших молодіжних субкультур (рокерів, панків). З’являються продовження Толкієна, написані з інших світоглядних позицій, видається велика фан-преса, є сторінки толкієністов в Інтернеті. Це істотно відрізняється від руху західних шанувальників Толкієна: відомо, що там переважають вузькість, ізольованість, діяльність толкіеністов зводиться до комп’ютерних ігор, листування по Е-mail і вузькоакадемічним студіями. У 1993 – 94рр. субкультура толкіеністов пережила кризу зростання. Вона була подолана шляхом розширення діапазону рольових ігор, в які додали твори не тільки Толкієна, але й інших письменників-фантастів, а також історичні сюжети. Організаційно відокремився рух рольових ігор, хоча по атрибутиці, цінісній орієнтації рольовики близькі до толкіеністам. Субкультура толкієністов і рольовиков розвивається в останні роки найбільш активно і динамічно. Го́ти (англ. Goths, від англ. Gothic у значенні варварський, грубий [⇨]) — субкультура, що зародилася наприкінці 70-х років XX століття уВеликобританії на основі панк-руху. Готична субкультура досить різноманітна і неоднорідна, однак для всіх її представників в тому чи іншому ступені характерні специфічний імідж і інтерес до готичної музики. Від початку будучи молодіжною, нині у світі субкультура представлена людьми віком від 14 до 45 років і старшими[⇨]. Розвиток готичної субкультури був тісно пов'язаний з еволюцією музичного жанру готичний рок. Свого розквіту він набув у першій половині 1980-х років, коли широко популярними стали такі виконавці, як Bauhaus, Southern Death Cult, Siouxsie and the Banshees та інші. Істотний вплив на формування готики здійснив лондонський клуб Batcave. До 1983 року вже можна було говорити про те, що нова субкультура остаточно утвердилася[⇨]. У другій половині 1980-х і протягом 1990-х років готична субкультура отримала значну відомість, що призвело до її розділення на декілька незалежних течій[⇨]. Незважаючи на це, вона продовжила розвиватися і в наші дні являє собою неоднорідну, розгалужену систему окремих напрямів[⇨]. На сьогодні готична субкультура поширена переважно в Європі і Північній Америці, в меншому ступені — в Азії і Австралії[⇨]. Вона має розвинену соціальну та інформаційну інфраструктуру — видаються тематичні журнали, підтримуються сайти, регулярно проводяться готичні музичні фестивалі[⇨]. Основними складовими субкультури є готична мода і готична музика. Готична мода дуже різноманітна і включає низку специфічних напрямків, проте загальними рисами для більшості з них є переважання чорного кольору в одязі, специфічна атрибутика і особливий макіяж[⇨]. До готичної музики зазвичай відносять готичний рок, дет-рок і дарквейв, хоча це поняття може також включати деякі похідні жанри, наприклад, готичний метал[⇨]. На розвиток готики здійснили вплив певні літературні твори і кінострічки, а пізніше вже елементи субкультурної естетики почали проникати в масове мистецтво[⇨]. Особливо тісно готична культура пов'язана з вампірською тематикою[⇨]. Однією з психологічних основ готичного руху був «пасивний», естетичний протест проти панівних культурних стереотипів[⇨]. Для більшості представників субкультури характерні деякі спільні риси характеру (наприклад, замкнутість), проте ніякого єдиного світогляду готи не мають[⇨]. Незважаючи на те, що готи в цілому негативно ставляться до сучасного суспільства, вони здатні успішно у нього інтегруватися[⇨]. Всередині субкультури склалися свої норми і стандарти, сформувалося певне ставлення до релігійності[⇨], особливе розуміння жіночності[⇨] і мужності[⇨], специфічні погляди на міжособистісні стосунки[⇨]. Готична субкультура постійно наражається на критику з різних позицій. У засобах масової інформації найчастіше тиражується спотворений, негативний образ готики[⇨]; з боку консервативних кіл суспільства і релігійних організацій на адресу субкультури лунають різноманітні звинувачення, які частіше не відповідають дійсності[⇨]. У багатьох країнах, в тому числі в тих, що вважаються розвиненими, готи регулярно стикаються з ворожістю з боку оточуючих, а часом навіть стають жертвами агресії
Хепенінг — (від англ. «траплятися») вид сценічного та виставкового мистецтва, як правило, парадоксального за змістом і формою. До задуму хепенінгу входять творча імпровізація та глядацька активність. Різновидом хепенінгу є флешмоб. Хепенінг (від англ. heppening — Ум. подія, випадок; те, що відбувається) — один із напрямів акційного мистецтва, або акніонізму. Акціонізм є узагальненою назвою для "мистецтв дії", в яких твором є жест, розіграна "вистава" або спровокована "подія". Акціонізм бере початок у творчості футуристів, дадаїстів, сюрреалістів, але великого поширення набуває тільки з 60—70-х років XX ст. значення термінів “перформанс”, “хепенінг”, Перформанс – вид візуального мистецтва, витвором у якому вважаються будь-які дії художника, які можна спостерігати у реальному часі [1]. Це зона, де Глядач реалізує певний авторський задум, де мистецькі пошуки не замкнуті на єдиному предметі, а об’єднують Автора, Глядача та дії між ними в певний творчий витвір. На відміну від перформансу, хепенінг є мистецькою подією, що позбавлена драматургії і навіть мети. Хепенінг не передбачає наявності сценарію, тож ніхто з його учасників не може знати, як розвиватиметься ця дія. Хепенінг (англ. happening — випадок, подія) — різновид мистецтва дії (перформанс, мистецтво процесу, мистецтво демонстрації), один із проявів акціонізму, спрямованого на заміну традиційного художнього твору простим жестом, розіграною виставою, спровокованою подією. Певна форма дій, акцій, учинків, під час яких митці намагаються залучити глядачів до гри, сценарій якої намічений тільки приблизно. Вид рухомого твору, в якому навколишнє середовище, речі відіграють роль не менш вагому, ніж живі учасники акції. Хепенінг є ігровою імпровізацією, яка дає вихід різноманітним підсвідомим спонуканням. Творчість у стилі хепенінг полягає в маніпулюванні об'єктами і людьми в просторі.
Термін «хепенінг» запропонований Аланом Капроу. Історія хепенінгу і поп-арту, починається у 1950-ті роки. Постав він як форма авангардистського (тотального) театру у Нью-Йорку (1957), але невдовзі змінив свою форму, здебільшого розігрувався безпосередньо на вулиці, в громадських велелюдних місцях. Відлік історії хепенінга ведуть від акції композитора Джона Кейджа, який створив музичну п'єсу «П'ять хвилин тридцять три секунди. Тиша». Протягом 5 хвилин піаніст сидить за фортепіано, не граючи на інструменті. В певний момент присутні, не витримуючи очікування, починають якось реагувати на те, що відбувається (точніше — не відбувається) на сцені, і епіцентр подій перемішується в зал. У 1959 році Алан Капроу в галереї Рейбен у Нью-Йорку поставив виставу під назвою «Вісімнадцять хепенінгів у шести частинах». На сцені з великими конструкціями замість декорацій, з пластичними об'єктами замість традиційної скульптури і з полотнами, оббризканими фарбою виконувалися хореографічні композиції, читалися монологи. При цьому актори намагалися спровокувати глядачів на який-небудь виступ. Особлива роль у запровадженні хепенінгу належить маляру К. Олденбургу. У хепенінзі чітко проявилася тенденція авангардизму (футуризму, дадаїзму тощо) до розмивання меж не тільки між окремими мистецтвами (літературою, малярством, музикою, театром), а й між мистецтвом та дійсністю, втілення уявлень про процесуальний характер художньої діяльності, про перевагу творчого акту над його результатом. Попри те хепенінг має своє коріння і в фольклорних дійствах (зокрема у дійствах сміхової культури), кожен учасник яких може бути водночас глядачем, актором, сценаристом, і в середньовічних мандрівних театрах, маскарадах, фестивалях.
В Україні хепенінг застосовується переважно представниками неоавангардизму (Бу-Ба-Бу та ін.). Елементи хепенінгу притаманні Київському театру на Подолі (під керівництвом В. Малахова).
Перфо́рманс або Перфо́манс (від англ. performance — вистава, спектакль від perform) — одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу. В деякому сенсі може вважатися продовженням стародавніх традицій народного театру і вистав, а на Україні - скоморохів, ряжених і юродивих старої православної, а потім і середньовічної козацької Русі. Започаткований у ХХ ст. Виявляється не тільки у театральних постановках, але і у літературі, візуальній та музичній сферах. В основі перформансу лежить уявлення про творчість як спосіб життя. Людина, яка творить дійство називається перфомер.
Мистецтво ХХ ст. є глобальним експериментом, в якому різка зміна тра-диційного сприйняття й необхідність виходу творчої реалізації на новий рівень спричинили не тільки виникнення нових жанрів, але й зміну естетичного осмислення мистецтва в цілому. Одні-єю з найяскравіших спроб експерименту в мистецтві другої половини ХХ — початку XXI ст. є перформанс. Це одна з галузей так званого «живого мистецтва» («Live-art»), мета якого полягає у виконанні певних спланованих дій перед публікою. Перформанс є явищем, яке виходить за межі повсякденної реальності, ірраціональною й непрагматичною дією, що відроджує ситуацію пер-шорани, першоболю, першого «здавленого культурою крику та жесту» (В. Савчук). Перформанс, або «мистецтво дії», що виникло на початку ХХ ст. та набуло особливого розвитку в 60-х рр., — не просто жанр мистецтва, це унікальне явище, яке за своєю формою та змістом розкриває онто-логічні аспекти буття сучасної людини. Перформанс є «реальною дією» — рамки, що відокрем-люють його від повсякденного життя, виявляються досить розмитими. Межі перформансу розши-рюються, охоплюючи події, дії та взаємодії його учасників. Таким чином, «мистецтво дії» долучається до простору культури, з одного боку, і до простору створеної автором реальності — з іншого.
Перформанс – це картина жестів, рухів, відчуттів та переживань. Оскільки чуттєва, психо-емоційна сфера людини непередбачувана та різнобарвна, то створення художнього сценарію перформансу і тим більше хепенінгу є неможливим. Завдання Автора – відтворити певний поштовх і, можливо, побудувати поверхневу схему загального настрою
перформанс містить певні формотворчі принципи, що дозволяють повну імпровізацію з боку художника в ситуації, створеної ним самим для власного персонажа, з яким митець не ототожнюється. Головною дією перформансу є проживання заданої ситуації “персонажем”, навмисно або випадково зануреним у життєву реальність [
Флешмо́б (з англ. flash mob означає— «спалахуючий натовп», flash — спалах, mob — натовп) — це заздалегідь спланована масова акція, зазвичай організована через Інтернет або інші сучасні засоби комунікації, у якій велика кількість людей оперативно збирається у громадському місці, протягом декількох хвилин виконує заздалегідь узгоджені дії (сценарій), і потім швидко розходяться. Немає єдиної думки з приводу того, яка мета проведення флешмобів. Учасники того самого заходу можуть переслідувати різні цілі. Серед можливих варіантів — розвага, порушення повсякденного ходу життя, справити враження на навколишніх, відчуття причетності до спільної справи, самоствердження (випробувати себе: «Чи зможу я це зробити на людях?»), спроба одержати гострі відчуття. Ідеологія класичного флешмоба дотримується девізу «Флешмоб поза релігією, поза політикою, поза економікою». Рух флешмоба виходить із того, що у флешмоб-акцій є типові правила. Найважливіші їхні пункти: Начебто спонтанне дійство. Заборона збиратися або привертати увагу на місці до акції, одночасний початок і закінчення акції її учасниками. Після акції потрібно миттєво зникати з місця дії в різні сторони, і робити вигляд начебто ні чого й не було. Сценарій повинен привносити абсурдність у те, що відбувається. Жорстке дотримання сценарію. Не викликати агресивної реакції. Не порушувати законів і моральних засад, не показувати ніяких політичних поглядів. Флешмоб-акції, що не дотримуються цього вже будуть екстрім-мобом або політ-мобом. Історія
Явище флешмоба почалося після того, як у жовтні 2002 вийшла книга соціолога Говарда Рейнгольда (en:Howard Rheingold) «Розумний натовп: наступна соціальна революція» (англ. Smart Mobs: The Next Social Revolution), у якій автор пророкував, що люди будуть використовувати нові комунікаційні технології (Інтернет, стільникові телефони) для самоорганізації. У червні 2003 Роб Зазуета з Сан-Франциско, прочитавши Рейнгольда, створив сайт flocksmart.com, на якому перші мобери стали домовлятися про збори. Перший флешмоб пройшов 17 червня 2003 року в Нью-Йорку, США. Приблизно двісті чоловіків зібралися навколо одного дорогого килима в універмазі Macy's і почали казати продавцям, що живуть разом на складі на окраїні Нью-Йорку, і прийшли купити «Килимок Кохання». Політ-моб
Соціальний та політичний відтінок перетворює флешмоб на політ-моб або соціальний моб. Втім, звичайні люди часто називають флешмобами суспільно-політичні акції. Вони є простішим, оперативнішим і безпечнішим способом виразити суспільну думку або звернути увагу на ті чи інші проблеми, ніж мітинги або демонстрації. Наприклад, після виборів у Білорусі 2006 року мобери влаштували низку таких акцій [1]. Декілька людей, зібравшись у центрі Мінська, розкрили газету «Радянська Білорусія» і почали рвати її на дрібні шматочки. В іншій подібній акції близько 30 мінчан демонстративно зав'язали очі й відвернулися від встановленого на площі екрана, по якому транслювався виступ прокурора Білорусі. На піку популярності у квітні 2006 року «політичні флешмоби» у Мінську збирали до 100—120 чоловік. Щоб припинити такого роду акції, влада затримувала 10—20 чоловік, що за два тижні зменшило кількість учасників флешмобів до 10-15 чоловік. Флешпротестмоб
Починаючи з 2008 року в Україні було започатковано новий вид флешмобів, зорієнтованих на груповий прояв протесту. На відміну від класичного флешмобу, флешпротестмоб класифікували як завчасно сплановану масову акцію, в якій велика група людей зненацька з’являється в громадському місці і протягом декількох хвилин виконує завчасно обговорені дії ПРОТЕСТНОГО змісту, після чого одночасно швидко розходиться в різні сторони. На ФЛЕШПРОТЕСТМОБах заборонена популяризація людей, об’єднань громадян. Все відбувається навколо ідей, їхніх інтерпретацій. Під час організації ФЛЕШПРОТЕСТМОБів вітається широке інформування громадськості, ЗМІ, оскільки вважається, що ідея протесту, таким чином, може бути поширена значно за межі учасників заходу і випадкових перехожих. За останні декілька років флешпротестмоби проводилися в більшості областей України. Приклади флешпротестмобів: «Повернись до влади спиною», «На молодь забили», «Ми не будемо мовчати», «Постав двійку міністру за Рік молоді в Україні», «Спитай міністра де рік молоді», «Вдень з вогнем» та багато інших. Традиции русского гостеприимства Гостеприимство всегда было характерной чертой русского характера. Любого гостя в старину полагалось накормить и напоить досыта
Гостеприимство — это не только радушие, но и готовность с искренней радостью принять любого гостя. Кроме этого, это безвозмездный прием и угощение странников.
|
Гостеприимство всегда было характерной чертой русского характера. Оценивалось оно по хлебосольству. Любого гостя в старину полагалось накормить и напоить досыта. Хозяева становились на колени и просили гостя «съесть хоть еще чуть-чуть». Объяснялось это тем, что в старину селения находились далеко друг от друга и редкий гость был всегда подарок. Что же такое понятие гостеприимство?
