Історія розвитку парашутизму

 

Зародження і розвиток повітряно-десантної підготовки безпосередньо пов’язані з історією парашутизму й удосконалюванням парашута.

З незапам'ятних часів людина мріяла про політ. Ця мрія знайшла свій яскравий та образний вираз в легенді про політ Дедала та сина його Ікара на крилах з пір’я. Перші думки про політ людини були зв'язані з ідеями, що лягли пізніше в основу сучасного парашутизму.

Ще задовго до появи літальних апаратів були спроби за допомогою парасольок різної форми робити безпечні спуски на землю. Утворення різноманітних застосувань для безпечного спуску з великої висоти іде в глибину віків.

Перші відомості про такі пристрої потрапили до Європи з пекінського архіву: на одному з давніх паперів було написано, що у 1306 році з нагоди коро-

Леонардо да Вінчі та його «парусиновий намет»

нації китайського імператора Фу Кієна в Пекіні були продемонстровані стрибки смільчаків з високих веж. Повітряні артисти опускались на паперових парасолях, які мали жорсткий каркас. В історичному минулому авіації можна знайти літальні апарати, принцип яких складає основу сучасного парашута. Одним з перших теоретиків парашутизму був великий вчений і художник XV століття Леонардо да Вінчі (1452 - 1519). Він теоретично обґрунтував можливість спуска на парашуті і накидав ескіз чотирикутного пірамідального «парусинового намету», що віддалено нагадує сучасний парашут. Він писав: «Якщо в людини є намет з накрохмаленої полотнини, шириною в 12 ліктів і висотою 12, то він зможе кидатися з будь-якої висоти без небезпеки для себе».

Праці Леонардо да Вінчі довгий час не були відомі нащадкам, і наступні піонери парашутизму створювали конструкції парашута поза залежністю від теоретичних вишукувань великого вченого.

Вперше практичний стрибок був зроблений у 1617 році, коли венеціанський інженер-механік Ф. Веранціо зробив пристрій і стрибнув з даху високої вежі та благополучно приземлився. Так фактично у XVII-XVIII століттях оформилися і були практично здійснені ідеї сучасного парашута. У 1617 році в Італії вийшов технічний збірник Фауста Веранціо «Нові машини…», у якому є вказівки на винахід вітрильного, квадратної форми парашута. Малюнок зображує людину, яка спускається на цьому парашуті і супроводжується описом. У цьому описі не зазначений розмір парашута, але можливість його використання була незабаром доведена.

У 1628 році ув'язнений в одній із французьких фортець Лавен спробував вибратися на волю за допомогою апарата, що він сам таємно сконструював із простирадл, вони були зшиті разом, згідно даних, приведених у збірнику Фауста Веранціо. Діставши звичайну дощову парасольку, Лавен за допомогою тонких мотузок з'єднав кінці спиць, зроблених з китового вуса, з рукояткою, учепився за цю тендітну споруду і кинувся в темряву з високої фортечної стіни вниз. Спуск було зроблено благополучно, але варта помітила втікача, і перший парашутист був поміщений назад у в'язницю

ХVІІІ століття дало цілий ряд талановитих винахідників парашута і мужніх експериментаторів. Є відомості, що в цей час у Росії винахідник «попівський син Симеон» представив імператриці свій апарат типу парашута. Однак він не був випробуваний.

У другій половині ХVІІІ століття у Франції, один з винахідників Жозеф Монгольф’єр, провів вдалі дослідні спуски повітряної кулі.

До своїх дослідів Жозеф Монгольфье приступив у 1777 році. Спираючись на свої розрахунки опору повітря, що виправдалися при попередніх іспитах, він сконструював апарат, з яким сам вирішив зробити стрибок. Піднявшись з апаратом на дах сараю, він сміливо кинувся вниз. Дослід пройшов цілком вдало.

Через якийсь час Монгольфье додав до свого апарату значні поліпшення й у 1779 році знову приступив до дослідів, використовуючи для цього тварин. Він виготовив купол напівкруглої форми діаметром 2,5 м. Дванадцять мотузок скріплювали купол, а внизу до них був підвішений вербовий кошик, у який поместили тварину. Під кошиком для зм'якшення удару при приземленні були прикріплені міхури, наповнені повітрям.

Цей парашут був скинутий з вежі висотою 35 м. Першу половину шляху парашут стрімко падав, потім розкрився і став плавно спускатися.

У 1783 році брати Жозеф і Этьен Монгольфье побудували повітряну кулю і тим самим поклали початок повітроплаванню. Здійснилася багатовікова мрія людини про політ. Поряд з розвитком повітроплавання продовжувалося удосконалювання парашута. Але тепер винахідники створювали парашут не як апарат для самостійного польоту, а як засіб безпеки для повітроплавців.

Одним з перших розпочав роботи в цьому напрямку французький фізик Ленорман. Ним було введено термін «парашут», що зберігся дотепер (від грецького «раrа» – проти і французьського «chute» – падіння). Свій апарат він побудував і особисто випробував, зробивши в 1783 році стрибок з вікна обсерваторії.

22 жовтня 1797 року інший французький повітроплавець Гарнерен першим зробив стрибок з парашутом своєї конструкції з повітряної кулі; він залишив його на висоті 700 м і плавно спустився на землю.

Подальші досліди дозволили удосконалити парашут.

Довгий час парашутистів турбувало сильне розгойдування парашута при спуску. В результаті ряду іспитів розгойдування було усунуто пристроєм - отвором в центрі купола.

Наприкінці XIX століття повітроплавець Болдуін сконструював парашут, що є прототипом сучасних парашутів автоматичної дії. Парашут Болдуіна, зроблений з матерії, прикріплювався до сітки оболонки повітряної кулі. При стрибку парашутиста, парашут відокремлювався від повітряної кулі і, падаючи, наповнявся повітрям і розкривався.

Початок XX століття ознаменувався новою ерою в завоюванні повітря. Був створений літак. Перші ж польоти показали, що завоювання повітря буде здійс-нено за допомогою літаків. Разом з тим знову гостро встало питання про забезпечення безпеки польотів.

Парашути, що застосовувалися в повітроплаванні, унаслідок своєї громізд-кості і недосконалості не могли бути використані в авіації. Почалися пошуки конструкції парашута, придатного для льотчика.

У 1909 р. французький конструктор Вассер запропонував парашут, що діяв за так названим методом зриву. Цей парашут закріплювали на фюзеляжі позаду льотчика. Однак через громіздкість він не одержав поширення.

1910 рік багатий пропозиціями всіляких конструкцій парашутів.

Постійним місцем іспитів парашутів стала Ейфелева вежа в Парижі.

Французький кравець Франсуа Рейхельт запропонував у цей час особливий костюм-парашут. При іспиті його, він стрибнув з першого майданчику Ейфелевої вежі, але парашут не розкрився, і експериментатор загинув.

Піонерами вітчизняного парашутизму є Станіслав, Юзеф і Ольга Древницькі. Юзеф до 1910 р. зробив уже більш 400 стрибків з парашутом.

У 1911 році Глеб Євгенович Котельников розробив і запатентував парашут РК-1. Його випробування пройшли успішно 19 червня 1912 року. Новий парашут був компактний і відповідав всім основним вимогам до застосування в авіації. Купол його виготовлявся із шовку, стропи розділялися на групи, підвісна система складалася з пояса, нагрудного обхвату, двох плечових ременів і обхватів для ніг. Головною особливістю парашута була його автономність, що дає можли-вість користуватися ним незалежно від літака.

В наслідку перших дослідів ще не було знайдено досконалу конструкцію парашута, однак стало зрозумілим, що з усіх парашутів найбільш придатні такі, які знаходяться при стрибаючій людині, в складеному стані.

Згодом конструкція парашутів Котельникова була змінена, і, за пропозицією Когутова, вони укладалися в особливий вузький чохол, що зберігав їх від передчасного розкриття вітром і псування від непогоди. Парашут Котельникова зробив гарну послугу спостерігачам. Він виявився більш надійним, ніж інші парашути, у яких при застосуванні в наслідок не розкриття було більше 10% смертних випадків, а при застосуванні парашута Котельникова – жодного.

Винахідник парашутів Котельників Г.Е.

До 1912 року іспити парашутів проводилися на манекенах. Сміливця, який на власному досвіді переконався б у надійності парашута, не знаходилося. Нарешті, на початку 1912 року, в Америці капітан Беррі, що був пасажиром біплана, знаходячись на висоті близько 450 м, взяв у руки парашут і кинувся вниз. На висоті 200 м від землі парашут розкрився і парашутист плавно став спускатися на землю. Так був зроблений перший парашутний стрибок.

В Росії вперше в бойовій обстановці парашут Котельникова був застосований 12 січня 1917 року. Спостерігачеві 6-го Сибірського корпусного повітряно-плавального загону довелося викинутися з висоти 250 м на парашуті Котельникова, підвішеному на оболонці аеростата. Спуск пройшов цілком вдало.

 

Перша світова війна послужила могутнім поштовхом для розвитку авіаційної техніки. Подальше удосконалювання авіації і ріст повітряних сполучень пред'являли все більші вимоги безпеці польоту.

 

Влітку 1923 року відбувся конкурс парашутів, на якому парашути скидалися вісім разів з аеростата і два рази з літака з висоти від 300 до 500 м. Парашути навантажувалися манекеном із прогумованої полотнини, набитим піском, вагою 30 кг. При випробуваннях приймалися до уваги елементи безпеки, легкість установки на борту літака, швидкість розкриття, швидкість падіння, вартість виготовлення, стійкість у повітрі й т.ін. Мінімальні вимоги конкурсу були наступні: час розкриття парашута 4 сек; максимальна швидкість падіння 5,5 м/сек; максимальна вага 7 кг; максимальний об’єм укладеного парашута 25 дм³ максимальне зусилля при висмикуванні кільця до 30 кгС.

У конкурсі брало участь п'ять французьких парашутів. У результаті конкурсу всі парашути задовольняли максимальній вазі в 7 кг і об’єму в 25 дм кубічних. У відношенні інших вимог усі вони виявилися не цілком задовільними, хоча і були близькі до висунутих вимог. Самими складними виявилися вимоги безпеки, жоден з парашутів не задовольнив вимогам конкурсу, тому його визнали не дійсним.

До кінця 20-х років парашути створювалися й удосконалювалися з метою порятунку життя аеронавта або льотчика у випадку змушеного покидання літального апарата в повітрі. Методика покидання відпрацьовувалася на землі і ґрунтувалася на теоретичних і практичних дослідженнях стрибка з парашутом, знанні рекомен-дацій з покидання і правил користування парашутом, тобто закладалися основи наземної підготовки. Підготовка зводилася до того, щоб навчити льотчика надягти парашут, відокремитися від літака, висмикнути витяжне кільце, а після розкриття парашута рекомендувалося «при наближенні до землі і готуючись до приземлення, прийняти сидяче положення, але так, щоб коліна були нижче стегон. Не намагайтеся встати, не напружуючи мускули вільно опускайтесь, і якщо буде потрібно, то котіться по землі».

 

Така цікава була історія виникнення парашутів, але ще більш яскравим етапом було становлення військ, які своє життя зв’язали з небом та виконанням стрибків з парашутом.

 

3. Зародження та розвиток Аеромобільних (Повітряно - Десантних) Військ, Факультету Підготовки Офіцерів Запасу (ФПОЗ)

 

Великий вклад в теорію бойового застосування повітряних десантів вніс Маршал Радянського Союзу М.М. Тухачевський, який ще у другій половині 20-х років глибоко дослідив їх роль в майбутній війні, обґрунтував перспективність повітряно-десантних військ.

Одночасно з розробкою теорії бойового застосування повітряно-десантних військ в Червоній Армії проводились сміливі експерименти з висадки повітряних десантів, велась програма щодо створення експериментальних підрозділів, вивчались питання їх організації, розроблювалась система бойової підготовки.

23 квітня 1929 року Червоною Армією вперше був проведений повітряний десант. Десантування здійснювалося літаками посадочним способом. Мета цього десантування – це виконання бойового завдання по знищенню бандитів, які здійснювали набіги з Афганістану на територію Таджикистану.

Таким чином, 23 квітня 1929 року був покладений початок тактиці дій повітряних десантів. Був проведений аналіз і зроблені висновки щодо дій підрозділів у якості повітряних десантів.

У теоретичних працях робився висновок, що сама техніка висадження повітряних десантів і сутність їхнього бою в тилу противника висувають підвищені вимоги до о/с десанту. Програма їхньої підготовки повинна будуватися на основі вимог повітряно-десантних операцій, охоплювати широку область навичок і знань, тому що в повітряному десанті на обліку кожен боєць. Підкреслювалося, що чудова тактична підготовка кожного члена десанту повинна сполучитися з його винятковою рішучістю, заснованою на глибокій і швидкій оцінці обставин.

У січні 1930 року Революційна Військова Рада СРСР затвердила обґрунто-вану програму будівництва визначених типів літальних апаратів (літаків, аеро-статів, дирижаблів), що повинні були цілком враховувати запити нового роду військ – повітряної піхоти, що тільки починала народжуватись.

Для перевірки теоретичних положень в області застосування повітряних десантів на аеродромі 11-ї авіаційної бригади у Воронежі 26 липня 1930 року відкрилися перші в країні парашутні заняття з виконанням стрибків з літака. Було підготовлено 30 парашутистів з метою викиду експериментального повітряного десанту на майбутніх дослідно-показових навчаннях ВПС Московського військо-вого округу. У ході виконання задач навчань знайшли своє відображення основні елементи повітряно-десантної підготовки.

Для участі в десанті було відібрано 10 чоловік. Особовий склад десанту був розбитий на дві групи. Першу групу і загін у цілому очолив військовий льотчик, учасник громадянської війни, ентузіаст парашутної справи комбриг Л. Г. Мінов, другу – військо-вий льотчик Я. Д. Мошковський. Викид десанту передбачався з одного двомоторного літака «Фарман-Голіаф», а для доставки десантові озброєння виділялася ланка двомісних літаків Р-1. Основна мета даного експерименту полягала в показі учасникам авіаційного навчання техніки вики-