СОВРЕМЕННЫЙ1. Національний документний ресурс 2. Завдання і методи державної політики 3. Організація управління державними ресурсами 4. Організація моніторингу інформаційних ресурсів України 1. Національний документний ресурс. Документні ресурси країни надзвичайно різноманітні. Вони є складним конгломератом, що сформований, зберігається і використовується у всіх без виключення соціальних системах. До ІР України належать ті з них, які становлять суспільний інтерес і мають міжвідомчий універсальний характер. Це, насамперед, – Національний архівний фонд, Державний бібліотечний фонд, довідково-інформаційні фонди Державної системи науково-технічної інформації. Кожна з названих систем має неоднаковий ступінь завершеності й досконалості, хоча в сукупності це поки що конгломерат. Органи управління всіх рівнів, будь-які господарюючі суб’єкти, установи, суспільні об’єднання, окремі громадяни для забезпечення своєї діяльності користуються документними ресурсами, різними за обсягом, способами організації і представлення інформації. На складання, обробку, виконання службової документації адміністративно-управлінський персонал витрачає до 30 % робочого часу. Документні ресурси кожного громадянина складають від декількох сотень до декількох тисяч одиниць (з урахуванням домашніх бібліотек, що включають книжковий, журнальний і газетний масив, фотоальбоми, фоно-, відеозапису, колекції поштових марок і інших документів), що в цілому по Україні перетворюється на багатомільярдний масив. У бібліотеках суспільного користування зосереджений мільярдний фонд. На 2000 р. в Україні на кожні 2,5 тис. населення припадала одна стаціонарна публічна бібліотека, а всього налічувалося 45 тис. бібліотек усіх систем і відомств з 700 млн. книг (за кількістю бібліотек Україна стоїть поряд із високорозвиненими країнами світу: США, Великою Британією, державами Північної Європи). Окрім бібліотек, в країні функціонують архіви, музеї, інформаційні центри, і їх сукупний документний фонд за обсягом схожий з бібліотечним. Наступною за обсягом є продукція засобів масової інформації, видавництв, науково-дослідних інститутів. Учні початкової, середньої і вищої школи ведуть конспекти лекцій, робочі зошити для виконання учбових завдань, і цей вид документів виробляється сотнями мільйонів одиниць в рік. До них додаються мільйони одиниць інформаційно-аналітичної продукції, бібліографічних довідок і т.п. Але весь цей багатомільярдний документний ресурс суспільства можна сміливо подвоїти, якщо включити в нього найпоширеніший вид документа – паперова і металева готівка, зокрема в іноземній валюті. Вони знаходяться і в персональному користуванні і зберіганні, і в суспільному (банк), постійно перетікаючи від одного ресурсоутримувача до іншого. Проте і цим документний ресурс українського суспільства не вичерпується. У останні десятиліття до нього додався непіддатливий чисельно документний ресурс Інтернету, і таким чином зовнішні документні джерела (держави, що знаходяться за межами) виявляються включеними у вітчизняний документний ресурс. Суспільний інтерес і основний об’єкт державної інформаційної політики представляє лише та частина документних ресурсів, яка обслуговує зовнішніх користувачів, тобто не пов’язаних з формуванням і зберіганням таких ресурсів. Але і ця частина вельми і вельми значна. Найбільш суспільно значущими ДР, сформованих документними системами, що функціонують в державному, а також в недержавному (у комерційних структурах і муніципальній власності) секторах є перш за все чотири наймогутніші і впорядковані документальні системи України, що мають міжвідомчий і універсальний характер: - бібліотеки суспільного користування; - архівний фонд; - органи державної статистики; - державна система науково-технічної інформації. 2. Завдання і методи державної політики Найважливішим обов'язком всіх органів державного управління повинно бути формування і ефективне використовування ІР, що відображають і забезпечують їх діяльність. Декларативно цю вимогу виражено у Законах України «Про інформацію» (від 02.10.1992 р., остання редакція від 22.07.2005, Закон закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності. Ґрунтуючись на Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення її незалежності, Закон стверджує інформаційний суверенітет України і визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації), «Про науково-технічну інформацію» (від 25.06.1993, остання редакція від 06.01.2004, Закон визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни. Метою Закону є створення в Україні правової бази для одержання та використання науково-технічної інформації. Законом регулюються правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі. Дія Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадян, які мають право на одержання, використання та поширення науково-технічної інформації. Дія Закону не поширюється на інформацію, що містить державну та іншу охоронювану законом таємницю), «Про державну таємницю» (від 21.01.94, в рдакції від 19.02.2004, Закон регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України), «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки»... Конструктивно вона повинна бути розкрита в постановах уряду Української держави і нормативних документах інших найвищих органів державної влади, що визначають функціональні обов'язки підлеглих їм організацій. В сукупності ці норми повинні створити систему державної політики в області ІР, яка передбачатиме: • координацію діяльності з формування ІР; • визначення повноважень і відповідальності відносно ІР органів державного управління, місцевого самоврядування, підприємств і установ; • порядок фінансування і фінансової звітності по створенню і. веденню ІР; • організацію реєстрації ІР та їх обліку як майна; • контроль за використанням ІР і наданням їх в користування; • контроль захисту і збереження ІР. Для вирішення перерахованих завдань держава може застосовувати різні механізми і методи, серед яких наступні: - правові; - адміністративні (організаційні); - економічні; - інформаційне забезпечення; - науково-технічна політика; - стандартизація. Державна політика по відношенню до недержавних ресурсів реалізується в основному правовими методами. До обов'язків держави як власника державних інформаційних ресурсів входять багато додаткових функцій: - забезпечення повноти створення первинних і похідних інформаційних масивів і продуктів, що становлять державні ІР, на основі інформації, одержуваної або створюваної в результаті здійснення професійної діяльності; - надійне зберігання і захист цих продуктів; - надання державних ІР (за винятком ресурсів обмеженого користування) у вільний доступ громадянам і організаціям; - оптимізація витрат бюджетних засобів на формування, використання, ведення і захист ІР; - координація діяльності різних відомчих і регіональних структур, а також організацій недержавного сектора при формуванні ІР; - створення умов для ефективного використання ІР в діяльності органів влади і державних установ. Одним з основних інструментів державної політики є регулювання за допомогою нормативно-правових актів. Це регулювання в основному направлене на вирішення наступних проблем, пов'язаних з ІР: - питання володіння і розпорядження, включаючи виняткові права; - формування ресурсів; - використання ресурсів, надання їх в доступ користувачам, забезпечення прав громадян на доступ до інформації; - захист і збереження ресурсів; - захист прав громадян в області створення і використання ресурсів, що містять персональні дані; - захист від розповсюдження шкідливої інформації; - організація державного нагляду за діяльністю в галузі інформаційних ресурсів. Розвиток нормативно-правової бази припускає як розробку нових і корекцію чинних законодавчих актів, так і активізацію діяльності з реалізації вже прийнятих, в тому числі за допомогою підзаконних актів різного рівня. 3. Організація управління державними ресурсами Переважна частина державних ІР містить інформаційні масиви і продукти, результати діяльності державних органів та організацій, що відображають, в тій або іншій сфері. У зв'язку з цим управління ними повинне здійснюватися безпосередньо в процесі державного управління. Слід брати до уваги існуючу систему державного управління інформаційною діяльністю в країні, яка включає три паралельно існуючі схеми управління (А, Б, В). А – функціональна (міжвідомча) схема, коли орган виконавчої влади здійснює функції управління по відношенню до даного виду діяльності незалежно від відомчого або регіонального підпорядкування організації, що здійснює цю діяльність. Стосовно інформаційної діяльності прикладом є закріплення управляючих функцій за конкретним відомством. Наприклад, в архівній справі таким відомством є Держкомаархів, в бібліотечній і музейній справі – Мінкультури України, в статистичній діяльності – Держкомстат України, в науково-технічній інформації – Міністерство освіти і науки України і ін. Б – відомча (ієрархічна) схема, коли орган управління керує всіма функціями підлеглих йому організацій. Проте у ряді сфер державної діяльності відомча схема є єдиною можливою. Прикладами відомчих систем управління інформаційними ресурсами є, наприклад, податкова система України, Пенсійний Фонд України і багато інших. Хоча вони включають ІР, що перетинаються за своїм складом, зокрема, ІР про населення, управління їх створенням і використанням здійснюється реально за ієрархічними відомчими схемами. В – регіональна схема, коли орган управління керує функціями організацій, розташованих на даній території. Хоча повною мірою вона реалізується по відношенню до організацій регіонального підпорядкування, багато функцій управління, зокрема координація діяльності, фактично здійснюються по відношенню до всіх організацій регіону. Стрімкий і глобальний розвиток інформаційної сфери, сучасних інформаційних технологій, значною мірою впливає на політичну, економічну, соціокультурну, оборонну та інші складові процесів розвитку суспільства і держави, а інформаційні ресурси в сучасних умовах стають системоутворюючим фактором їхньої життєдіяльності. Ефективність системи державного управління національними інформаційними ресурсами та їхнім захистом значною мірою визначає, в умовах науково-технічного прогресу та переходу до постіндустріального суспільства, загальний рівень національної безпеки, а будь-які недоліки в структурі й функціонуванні системи державного управління цими процесами призводять до непоправних збитків суспільству й державі. Наприклад, відомо, що втрати економіки Німеччини від індустріального шпигунства перевищують 40 млрд. марок на рік, втрата торгових і технічних секретів США (за неофіційними даними) обійшлась американським компаніям у 1992 році в 100 млрд. долл. Вважається, якщо не буде вжито рішучих заходів щодо припинення промислового шпигунства, вказані втрати, за оцінками фахівців, до 2003 року складуть 150 млрд. дол. Все це визначає проблему формування організаційно-правових засад системи управління і захисту інформаційних ресурсів, як найактуальнішу і невідкладну. Створення збалансованої інформаційної інфраструктури, спроможної забезпечити формування, поширення й ефективне використання і захист інформаційних ресурсів залежить від чіткого законодавчого визначення системи поглядів на цілі, завдання і основні напрями інформаційної політики. Необхідність вирішення вищезазначених питань обумовлено тим, що: o в сучасних умовах значно розширилися можливості для реалізації конституційних прав громадян на інформацію та свободу інформаційної діяльності, суттєво зросли потреби потенційно активної частини суспільства в інформаційній взаємодії як всередині країни, так і з зовнішнім світом; o інтенсивний розвиток глобальної інформаційної інфраструктури, необхідність інтеграції України у світове інформаційне співтовариство на рівноправних умовах посилили залежність ефективного функціонування суспільства та держави від стану розвитку інформаційної сфери, передусім, системи державного управління національними інформаційними ресурсами; o інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура в сучасних умовах стають ареною міжнародної боротьби за світове лідерство, за досягнення певних стратегічних і тактичних політичних цілей. І, що необхідно підкреслити особливо: володіння інформацією, належне інформаційне забезпечення органів державного управління, є основою успішної боротьби із сучасним тероризмом; o інформаційна революція перетворилася на революцію у воєнній справі – вона надала можливості вивести з відчутної сфери, віртуалізувати багато які складові війни, як мінімум, передвоєнний період, підготуватися до нанесення удару без звичайного загрозливого періоду, а в деяких випадках і всю воєнну кампанію провести у віртуальному варіанті. Водночас, не зважаючи на віртуальність ведення війни тільки в інформаційних мережах і системах обробки інформації, можливо, не залучивши жодного солдата, здійснити заходи, наслідком яких буде повне підкорення економіки та політики супротивника. Тобто, основне геополітичне питання, що постає перед кожною державою на початку третього тисячоріччя, звучить так: здатна країна реалізувати свої порівняльні конкурентні переваги в глобальному економічному просторі чи вона буде позбавлена реальної самостійності і національного суверенітету і скотиться на периферію світового ринку? Прорив в галузі інформаційно-комп'ютерної індустрії, що забезпечує перетин і злиття дійсної і віртуальної реальностей, найширше впровадження “Інтернету” і використання програмування в складних суспільних і економічних процесах перетворюють світ у чітко прораховувану керовану структуру, а розвиток інформаційних технологій, які впливають на психіку людей, і моделювання людської свідомості за допомогою електронних засобів масової інформації дозволяють прийти до найжорстокішого диктату над кожною окремою особистістю. Водночас усе більш віртуальною стає сама навколишня щодо людини соціально-економічна реальність. Частина суспільного багатства, що швидко зростає, концентрується в “фінансових пірамідах”, що розкручуються на електронних торгах без якогось зв'язку з реальною економікою. Грошові потоки замикаються у віртуально-спекулятивних операціях, що висмоктують із виробничої сфери утворюваний у ній прибуток. Все це веде до виникнення якісно нової всеохоплюючої ієрархічної структури суспільних зв'язків, що буде цілком підпорядковуватися тому, хто перший розробить її базові правила. Визначення, правове і організаційне закріплення напрямів державної політики управління національними інформаційними ресурсами повинно випливати з об'єктивних законів розвитку інформаційної сфери та державної управлінської діяльності. Тобто, в процесі формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами доцільно забезпечити цілісність такої системи, ієрархію побудови, стабільність організації та погодженість її зв'язків, враховуючи якість інформаційних ресурсів і засобів їх збереження, обробки і передачі. Державна інформаційна політики має створювати умови для реалізації конституційного права громадян своєї держави вільно отримувати і використовувати інформацію для вирішення таких важливих завдань, як формування національного інформаційного простору, включення його до світового інформаційного простору на засадах забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки і формування демократично орієнтованої свідомості. Головною метою державної інформаційної політики стосовно національних інформаційних ресурсів є створення необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів формування, розвитку і забезпечення ефективного використання національних інформаційних ресурсів в усіх сферах життя і діяльності громадянина, суспільства й держави. Функції державного управління інформаційними ресурсами можна сформулювати, як: ü розробка й прийняття політичних рішень, законодавчих і нормативно-правових актів щодо забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами та удосконалення механізмів реалізації правових норм чинного законодавства; ü визначення і здійснення повноважень державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування щодо оперативного управління (володіння, розпорядження, користування) державними інформаційними ресурсами; ü розробка і реалізація організаційних заходів і нормативно-методичного забезпечення відомчих і регіональних структур та недержавного сектора в сфері формування та використання інформаційних ресурсів за умови координації діяльності згаданих структур; ü розробка і реалізація фінансово-економічних засад регулювання процесів формування та використання інформаційних ресурсів; ü здійснення державної реєстрації інформаційних ресурсів, забезпечення повноти створення первинних і похідних інформаційних ресурсів на засадах використання інформації, що виникає (створюється) у процесі діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності; ü введення технологічно та методологічно єдиних засад формування інформаційних ресурсів за результатами діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, державних підприємств і організацій для надання їх у вільний доступ громадянам і організаціям (крім інформаційних ресурсів, що мають відомості, віднесені до державної таємниці та до іншої інформації з обмеженим доступом); ü забезпечення ефективного використання інформаційних ресурсів для діяльності державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування та державних підприємств, установ і організацій; ü оптимізація державної політики інформатизації щодо забезпечення науково-технічних, виробничо-технологічних і організаційно-економічних умов створення та застосування інформаційних технологій, інших елементів інформаційної інфраструктури для формування, розвитку і ефективного використання інформаційних ресурсів та сприяння доступу громадян до світових інформаційних ресурсів, глобальних інформаційних систем; ü забезпечення функціонування ефективно діючої комплексної системи захисту інформаційних ресурсів; ü забезпечення захисту громадян, суспільства і держави від хибної, спотвореної та недостовірної інформації; ü забезпечення розробки та застосування правових, організаційних і економічних механізмів стосовно форм та засобів обігу інформаційних ресурсів України (ринку інформації, інформаційних технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг); ü регулювання інформаційного співробітництва, спрямованого на забезпечення рівноправного і взаємовигідного використання національних інформаційних ресурсів у процесі міжнародного обміну, здійснення єдиної державної політики наукової підтримки системи державного управління формуванням, розвитком і використанням національних інформаційних ресурсів; ü кадрове забезпечення функціонування системи державного управління національними інформаційними ресурсами; ü інформаційно-аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень у сфері управління інформаційними ресурсами; ü контроль за встановленим порядком і правилами формування, розвитку і використання інформаційних ресурсів; ü нагляд за додержанням законодавства в сфері формування, розвитку, використання інформаційних ресурсів та здійснення правосуддя у сфері суспільних інформаційних відносин. Організаційно-правова система державного управління інформаційними ресурсами має функціонально три основних рівні: Перший – стратегічний рівень – є рівнем прийняття політичних рішень, законодавчого та нормативно-правового забезпечення державної політики щодо управління національними інформаційними ресурсами України. Другий – є рівнем організаційного та нормативно-методичного забезпечення виконання законодавчих і нормативно-правових актів, координації і контролю за формуванням, поширенням та захистом інформаційних ресурсів. Третій – виконавчий рівень, на якому забезпечується безпосередньо виконання законодавчих і нормативно-правових актів та здійснюється відомчий та територіальний нагляд за встановленим порядком і правилами формування, поширення та використання інформаційних ресурсів. На стратегічному рівні визначаються національні інтереси та їх пріоритети в інформаційній сфері; формуються правові засади для побудови, розвитку системи національних інформаційних ресурсів та управління цією системою; на підставі головної стратегічної цілі державної інформаційної політики щодо інформаційних ресурсів визначаються функції та їх раціональне розподілення між організаційними структурами, що створюються для досягнення стратегічних цілей; формуються основні правові й організаційні засади кадрового, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного та інших видів стратегічного забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами; здійснюється стратегічне прогнозування розвитку інформаційної сфери та прийняття політичних і політико-правових рішень щодо удосконалення системи управління цією сферою. Аналіз стану формування і використання інформаційних ресурсів України, що становлять на стратегічний ресурс сучасності, свідчить про наявність низки невирішених важливих проблем, пов`язаних з дефіцитом послідовності та системності впровадження заходів, спрямованих на удосконалення управління інформаційними ресурсами на стратегічному рівні. Зокрема, реальністю є те, що правотворчий процес здійснюється підчас шляхом вирішення окремих проблем в окремих законах та підзаконних актах фрагментарно, без узгодження з чинним законодавством, без враховання специфіки національної ментальності, правової культури і правосвідомості населення. Тобто, стратегічно важливою залишається проблема координації правотворчого процесу щодо формування правових засад побудови, забезпечення функціонування і розвитку системи управління інформаційними ресурсами України, а також розвитку інформаційної інфраструктури країни. На другому рівні державного управління центральними органами виконавчої влади здійснюється організаційне, нормативно-методичне забезпечення виконання законодавчих актів, політичних і політико-правових рішень Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, координація і контроль за формуванням, використанням та захистом інформаційних ресурсів. 4. Організація моніторингу інформаційних ресурсів України Моніторинг інформаційних ресурсів здійснюється з метою управління процесом створення і використання державних ресурсів (усунення дублювання, облік ресурсів як державного майна, фіскальні задачі, забезпечення інформаційної безпеки та ін.); навігації користувачів в державному інформаційному просторі; встановлення і охорони прав володіння і власності на інформаційні ресурси; забезпечення прозорості діяльності державних організацій; планування діяльності недержавних інформаційних організацій; комерційний маркетинг, зокрема електронна торгівля інформаційними продуктами. Відомості про українські інформаційні ресурси, в тому числі державні, регулярно з'являються в різного роду довідкових і оглядово-аналітичних виданнях, а також на різних сайтах. Не дивлячись на різноманітність джерел, становище в галузі збору і розповсюдження відомостей про інформаційні ресурси не можна визнати задовільним. Перш за все багато інформаційних ресурсів, що представляють потенційний інтерес, не відображено в жодному з джерел. Багаторічні зусилля з обліку і реєстрації окремих видів ІР дотепер не забезпечують їх достатнього обсягу. Моніторинг ІР здійснюється в трьох основних формах: 1 – облік і реєстрація інформаційних об'єктів; 2- статистичний облік і оцінка ІР; 3 – аналітичні дослідження ІР. Самостійним, досить важливим і перспективним напрямом моніторингу ресурсів Інтернету є їх каталогізація. СОВРЕМЕННЫЙ
|
