Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Теми практичних занять.




№ з/п Назва теми Кількість годин
Предмет патопсихології
Функції психолога в психіатричній клініці
Методи патопсихоло­гічного дослідження
Психічні процеси в нормі і патології
Дослідження сім’ї у клініці та корекція сімейних відносин
  Разом

1. Самостійна робота

№ з/п Назва теми Кількість годин
Предмет патопсихології
Функції психолога в психіатричній клініці
Методи патопсихоло­гічного дослідження
Психічні процеси в нормі і патології
Дослідження сім’ї у клініці та корекція сімейних відносин
  Разом

7. Індивідуальні завдання для студентів,

що навчаються за індивідуальним графіком (50 балів)

1. Аудиторні заняття (модуль 1) – оцінювання 15 балів

Лекції оцінювання – 5 балів.

За матеріалами лекцій студент надає:

- опорний конспект лекцій (в якому розкривається зміст теми та перелік використаної літератури).

Практично-лабораторні заняття – оцінювання – 10 балів

Рівень засвоєння визначеної теми студентом, який навчається за індивідуальним графіком визначається шляхом:

- усного опитування; (оцінювання однієї теми – максимум 5 бали )

- виконання студентом тестових завдань

2. Самостійна робота (модуль 2) оцінювання – 35 балів

Самостійна робота над навчальною дисципліною включає (за вибором):

- контрольна робота - максимум 10 балів.

- написання реферату – оцінювання максимум 20 балів;

- законспектувати тезисно наукові статті – оцінювання: 15 балів;

- підготовка доповіді на науково-практичну конференцію – оцінювання: 15 балів

Методи навчання

1. Читання лекцій

2. Проведення практичних занять, самостійної роботи

3. Навчально-методична література

Методи контролю

1. Контрольна робота.

2. Виконання тестових завдань.

3. Модульний контроль.

4. Консультації

5. Екзамен

10. Розподіл балів, які отримують студенти

Модуль 1 (аудиторна робота)   Модуль 2   Екзамен Підсумковий контроль
Самостійна робота
Змістовий модуль 1 Змістовий модуль 2 37 балів 100 балів
Т1 Т2 Т3 Т4 Т5
37 балів
74 бала

Шкала оцінювання: національна та ECTS

За 100-бальною шкалою За державною (національною) шкалою За шкалою ECST
90 – 100 балів відмінно A
89 – 75 балів добре BC
60 – 74 балів задовільно DE
26 – 59 балів незадовільно (повторне складання заліку) FX
0 – 25 балів незадовільно (повторне вивчення дисципліни) F

 

Екзамен оцінюється від 0 до 100 балів.

Методичне забезпечення

1. Навчальні й навчально-методичні засоби навчання.

2. Контрольно-тестові програми.

3. Навчальний посібник.

4. Конспекти лекцій;

5. Інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни.

6. Тестові завдання.

7. Навчально-методична література.

 

12. Рекомендована література

Базова

1..Балабанова Л.М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и отклонения). – Д.: Стакер, 1998. – 432 с.

2. Бенеш Г. Психологія: dtv – Атлас: Довідник: Пер. з нім. – К.: Знання – Прес, 2007. – С.370-409

3. Блейхер В.М. Расстройства мышления. – К.: Здоров’я, 1983. – 192 с.

4. Блейхер В.М. Эпонимические термины в психиатрии, психотерапии и медицинской психологи. Словарь. – К.: Вища школа, 1984. – 448 с.

5. Блейхер В.М., Крук И.В. Патопсихологическая диагностика - К.: Здоров’я, 1988. – 280 с.

6. Блейхер В.М., Крук И.В. В.М., Боков С.Н. Практическая патопсихология: Руководство для врачей и медицинских психологов. - К.: Здоров’я, 1991.-320 с.

7. Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь–справочник по психодиагностике. – К.: Наукова думка, 1989. – 200 с.

8. Здоровець Т.Г. Особливості психокорекції депресії у підлітковому віці // Актуальні проблеми практичної психології: Збірник наук. праць. Частина 1. – Херсон: ПП Вишемирський В.С., 2008. – С. 140-143

9. Зейгарник Б.В. Патопсихология - М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. — 576 с.

10. Єгорова О.Б. Особливості прояву післяродової депресії у заміжніх та незаміжніх жінок // Українська наука ХХІ століття: Матеріали третьої всеукраїнської інтернет - конференції. – К.: ТК Меганом, 2007. – С. 54-55

11. Игумнов С.А. Клиническая психотерапия детей и подростков: Справ. пособие / Под ред. В.Т. Кондрашенко. – Мн.: Беларуская наука, 1999. – 189 с.

12. Кабанов М.М., Личко А.Е., Смирнов В.М. Методы психологической диагностики и коррекции в коррекции в клинике - Л.: Медицина, 1983 - 312с.

13. Клиническая психология / Под ред. М. Перре, У. Бауманна. – СПб.: Питер, 2002. – 1312 с.

14. Клиническая психология / Под ред. Б.Д. Карвасарского. – СПб.: Питер. 2007. – 960 с.

15. Комер Р. Патопсихология поведения. Нарушения и патология психики. – СПб.: Прайм-Еврознак, 2002. – 608 с.

16. Конечный Р., Боухал М. Психология в медицине - Прага: Авиценум, 1983 - 405 с.

17. Лакосина Н.Д., Ушаков Г.К. Медицинская психология - 2-е изд. – М.: Медицина, 1984. – 272 с.

18. Лебедев Б.Л., Дунаевский В.В. Психические расстройства и уход за больными. – М.: Медицина, 1981 - 192 с.

19. Лидерман Р.Р. За гранью психического здоровья. – М.: Знание, 1992 с.

20. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология . – М.: МЕДпресс-информ, 2005. – 432 с.

21. Николаева В.В. Влияние хронической болезни на психику — М.: Изд-во МГУ, 1987. -167 с.

22. Попов Ю.В., Вид В.Д. Современная клиническая психиатрия – М.: „Экспертное бюро – М”, 1997. – 496 с.

23. Практикум по патопсихологии / Под ред. Б.В.Зейгарник, В.В.Николаевой, В.В. Лебединского. – М.: Изд –во МГУ, 1981. – 160 с.

24. Психиатрия, психосоматика, психотерапия/ К.П. Кискер и др. / Пер. с нем. – М.:Алетейа,1999.–504с.

25. Психогигиена детей и подростков / Под ред. Г.Н. Сердюковской, Г. Бельница - М.: Медицина, 1985 - 224 с.

26. Психологічний тлумачний словник найсучасніших термінів / за ред. В.Б Шапаря. – Х.: Прапор, 2009. - 672 с.

27. Рубинштейн С.Я. Экспериментальные методики патопсихологии. – М.: МЕДпресс-информ, 2005. – 432 с.

28. Хрестоматия по патопсихологии / Под ред. Б.В.Зейгарник, А.П.Корнилова, В.В.Николаевой. – М.: изд –во МГУ, 1981. – 160 с.

29. Худик В.А. Детская патопсихология. – К.: Здоровье, 1997. – 96 с.

 


Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Донбаський державний педагогічний університет»

Кафедра прикладної психології

 

опорний конспект лекцій

із навчальної дисципліни

 

«ПАТОПСИХОЛОГІЯ»

 

напрям підготовки 6.030102 Психологія

 

 

факультет психології, економіки та управління

 

 

Укладач: кандидат психологічних наук,

доцент Єгорова О.Б.

 

 


Розділ 1.ПРЕДМЕТ ПАТОПСИХОЛОГІЇ

Тема 1.1.Предмет патопсихології

Лекція 1-4. Предмет патопсихології

Мета вивчення: Ознайомитися з поняттям, задачами та історією розвитку патопсихології

Навчальний час: 8 годин

Обладнання: DVD-програвач та спец диски

План лекції (навчальні питання):

1. Поняття про патопсихологію.

2. Задачі патопсихології

3. Історія розвитку патопсихології.

Література:

1. Балабанова Л.М. Судебная патопсихология (вопросы определения норм и отклонений). – Д.: 1998. – 432 с.

2. Блейхер В.М., Крук И.В. В.М., Боков С.Н. Практическая патопсихология: Руководство для врачей и медицинских психологов. - К.: Здоров’я, 1991.-320 с.

3. Зейгарник Б.В. Патопсихология - М.: Изд-во МГУ, 1986 — 287 с.

4. Комер Р. Патопсихология поведения. Нарушения и патологии психики. – СПб.: прайм-Еврознак, 2002. – 608 с.

5. Психологічний тлумачний словник найсучасніших термінів / за ред. В.Б Шапаря. – Х.: Прапор, 2009. - 672 с.

6. Хрестоматия по патопсихологии / Под ред. Б.В.Зейгарник, А.П.Корнилова, В.В.Николаевой. – М.: Изд –во МГУ, 1981. – 160 с.

Ключові поняття: патопсихологія, трепанація, екзорцизм, гумори, тарантізм, лікантропія, притулки для психічно хворих, моральне лікування, психологічні профілі.

 

Основний зміст:

Питання 1.

Щороку 30% дорослого населення і 20% дітей і підлітків у деяких країнах страждають серйозними психічними порушеннями і мають потребу в клінічному лікуванні. Крім того, більшість людей мають труднощі в різних аспектах життя і час від часу випробують сильний стрес, напругу, депресію й інші форми психологічного дискомфорту.

Є спокуса зробити висновок, що в сучасному житті є щось таке, у чому лежить причина всіх цих численних емоційних проблем, — швидкі технологічні зміни, можливо, занепад релігії, родини або інших систем підтримки. Хоча особливий тиск сучасного життя, можливо, вносить свій внесок у психічну дизфункцію, навряд чи воно є її основною причиною. У кожнім суспільстві, як у минулому, так і тепер, мали і мають місце прояву психічної патології. Тоді, можливо, найкраще, з чого ми можемо почати наше дослідження патологічної поведінки і його лікування.

Патопсихологія є самостійною галуззю психологічної науки, яка сформувалася на зламі психології та психіатрії. Її дані мають теоретичне та практичне значення, а також важливі як для психології, так і для психіатрії. В цьому розумінні її можна зарахувати до прикладних галузей знання.

Прикладні галузі знання, які відмежувалися від своєї “материнської” науки, залишаються, однак, з нею тісно пов’язаними, вони підпорядковуються її загальним закономірностям. Так само, як інженерна чи соціальна психологія, патопсихологія залишається наукою психологічною; її проблематику, її перспективи та досягнення неможливо вирішувати у відриві від розвитку і стану загальної психології.

Прикладні галузі знання, природно, відчувають на собі вплив іншої науки, точніше, вони асимілюють багато положень, фактів наукових досліджень цієї суміжної дисципліни.

Визнання твердження, що патопсихологія є психологічною дисципліною, визначає її предмет та відмежування його від предмету психіатрії.

Психіатрія, як і будь – яка галузь медицини, спрямована на виявлення причин психічної хвороби, на дослідження синдромів та симптомів, типових для того чи іншого захворювання, закономірностей їхньої появи та чергування, на лікування та профілактику хвороби.

Патопсихологія як психологічна дисципліна виходить від закономірностей розвитку та структури психіки в нормі. Вона вивчає закономірності розпаду психічної діяльності та властивостей особистості у співвідношенні з закономірностями формування та перебігу психічних процесів в нормі, вона вивчає закономірності викривлення відбивної діяльності мозку. Отже, при всієї близькості об’єктів дослідження психіатрія та патопсихологія розрізняються за своїм предметом. Проблеми та завдання, які патопсихологія має вирішувати власними методами і своїми поняттями, іноді підмінюють проблемами, які належать компетенції самих психіатрів, що призводить не лише до гальмування розвитку патопсихології, але й не приносить користі й самій психіатрії.

Питання 2.

Задачі патопсихології:

1. Отримання додаткових даних про психічний стан хворого з метою уточнення діагнозу та розмежування (наприклад: шизофренії від психопатії).

2. Проведення експериментально-психологічного дослідження з метою психіатричної експертизи:

а) трудової;

б) військової,

в) судової.

(Мета експертизи – виявити симуляцію, дисимуляцію, агравацію.)

3. Дослідження психічної діяльності хворих під впливом терапії.

4. Допомога в соціальній реабілітації та можливій психотерапії та ін.

Питання3

В історії розвитку патопсихології виділяють кілька етапів:.

Погляди древніх.Археологи, що вивчають останки древніх людей і їхню матеріальну культуру, зробили висновок, що, можливо, у цих суспільствах патологічне поводження розглядався як результат впливу злих парфумів. Як видно, люди доісторичних суспільств вірили, що усе, що відбувається навколо них і в їхній психіці, відбувається в результаті дій надприродних істот, керуючих світом. Зокрема, вони вірили, що тіло і розум людини являють собою бойовище між зовнішніми силами добра і зла. Звичайно патологічне поводження порозумівалася як перемога злих парфумів, і для того щоб вилікувати людини, випливало змусити парфумів залишити його тіло.

Цей погляд на патологію, можливо, існував ще в кам'яному віці, півмільйона років тому. На деяких черепах, знайдених у Європі і Південній Африці, можна побачити сліди операції, називаною трепанацією, при якій у черепі хворого кам'яним інструментом вирізував круглий отвір. Деякі історики прийшли до висновку, що ця операція вироблялася для лікування гострої патологічної поведінки — галюцинацій, коли люди бачили або чули те, чого не було насправді, або важкої меланхолії, для якої характерні крайній сум і нерухомість. Череп розкривався з метою випустити духів зла, що — як передбачалося — були причиною виникнення проблеми

У цих ранніх суспільствах патологію часто лікували «вигнанням бісів» (екзорцизм).Ідея полягала в тім, щоб примусити злих духів залишити тіло людини. Шаман або жрець читали молитви, просили духів зла, лаяли них, робили різні магічні дії, голосні звуки або давали людині, одержимій злими духами, пити гіркі рідини. Якщо ці прийоми не приносили потрібних результатів, то прибігали до більш крайньої форми «вигнання бісів» — людину бичували або не давали їй їсти.

Античність. У часи процвітання грецької і римської цивілізацій ( 500 р. до нашої ери до 500 р. нашої ери) філософи і лікарі стали пропонувати різні пояснення патологічного поводження. Гіппократ (460-377 до н.е.), якого часто називають батьком сучасної медицини, вважав, що усі хвороби мають природні причини. На його думку, хвороблива патологія поведінки викликається внутрішніми фізичними причинами. Зокрема, він вважав, що провиною патології буває якась форма захворювання мозку, а це захворювання має своєю причиною дисгармонію чотирьох тваринних гуморів (рідин), що циркулюють у людському тілі: жовтої жовчі, чорної жовчі, крові і слизу (флегми). Наприклад, надлишок жовтої жовчі викликає божевільну радість; надлишок чорної жовчі є джерелом постійного суму (меланхолія — чорна жовч ).

Гіппократ вважав, що дисбаланс чотирьох тваринних гуморів впливає на особистість і викликає психічні порушення. Ілюстрації наочно показують, як, відповідно до цієї теорії, діють дві з цих рідин — жовта жовч (ліворуч) змушує чоловіка-холерика бити свою дружину, а чорна жовч (праворуч) викликає в людини меланхолію й укладає її в ліжко.

Упевненість Гіппократа в тому, що патологічна поведінка порозумівається причинами внутрішнього характеру, розділяли і великі грецькі філософи Платон (427-347 до н.е.) і Аристотель (384-322 до н.е.), а також інші досить авторитетні грецькі і римські медики.

Відповідно до цих поглядів античні лікарі лікували психічні відхилення, сполучаючи медичні і психологічні засоби. Перш ніж удатися до таких крайніх мір, як пустити хворому кров або обмежити волю його пересувань, багато грецьких лікарів спочатку прописували хворому теплу і дружню підтримку, музику, масаж, фізичні вправи і ванни. Римські лікарі висловлювалися навіть більш виразно, вважаючи, що пацієнта з психічними порушеннями необхідно всіляко заспокоювати і морально підтримувати.

Європа в середні століття. У Європі часів 500-1350 р. н.е. — період Середніх століть — дуже виросла влада духівництва. Церква заперечувала наукові форми досліджень і контролювала освіту. Релігійні вірування, самі по собі багаті як марновірствами, так і демонологією, сталі домінувати над всіма аспектами життя. Поведінка людини звичайно розглядалася як боротьба між добром і злом, Богом і дияволом. Поведінка, що відхиляється від загальноприйнятих норм, особливо психічна дизфункція, розглядалося як свідчення впливу Сатани. Хоча деякі вчені і лікарі усе ще доводили правильність медичних пояснень і засобів лікування, у цій атмосфері їхні погляди не користувалися популярністю.

Середні століття були напруженим і неспокійним часом, епохою воєн, повстань міського населення і дивовижних епідемій, таких хвороб, як чорна віспа і чума. Люди звинувачували диявола за лихоліття і боялися, як би він не опанував ними. У цей період стало дуже багато випадків патологічної поведінки. Крім того, траплялися сплески масового божевілля, коли в багатьох людей одночасно були ті самі бачення і галюцинації. При одному такому психічному порушенні, тарантизмі(відомому також як танець св. Вітта), групи людей раптово починали скакати, роблячи кола, танцювати і битися в конвульсіях. Усі були переконані, що цих людей укусив «вовчий павук» — тарантул. При іншій формі масового божевілля, лікантропії, люди вважали, що їх душами опанували вовки або інші звірі. Так називані перевертні поводилися як звірі й уявляли, що все їхнє тіло покрилося вовною.

Не дивно, що в часи Середніх століть повернулися деякі з ранніх демонологічних практик лікування психічних аномалій. Знову стало вважатися, що ключ до зцілення хворого лежить у тім, щоб вигнати з тіла диявола, що опанував людиною. Екзорцизм відродився, і священики зверталися до Господа або духу зла з благаннями, співами і молитвами. Вони могли також давати хворим пити святу воду або гіркі рідини. Якщо ці прийоми не спрацьовували, екзорцисти намагалися впливати на диявола, ображаючи або принижуючи його (непомірна гордість — це саме слабке місце Сатани), або ж, у самих крайніх випадках, хворому не давали їсти, сікли, ошпарювали окропом або розтягували його.

Тільки коли Середньовіччя підійшло до кінця, сталі втрачати популярність і прийняті в той час методи лікування психічних аномалій. Європейські міста ставали усе більше, урядові чиновники забирали владу у свої руки, а церковники утрачали вплив. Серед інших відповідальних кроків світські влади почали будувати лікарні і взяли на себе турботу про хворих, включаючи людей, що страждають психічними порушеннями. Погляди медиків на патологію вже знаходили деяке розуміння, і багато пацієнтів із психічними порушеннями стали лікуватися в лікарнях, таких як лікарня Трініті (Trinity) в Англії.

Ренесанс і створення притулків.

Демонологічні погляди на патологію продовжували втрачати популярність у період раннього Відродження, коли стали активно розвиватися культура і наука (приблизно 1400-1700). Німецький лікар Йоганн Вейер (Johann Weyer, 1515-1588), перший лікар, що спеціалізується на душевних захворюваннях, думав, що розум так само підданий хворобам, як тіло. Тепер його вважають першовідкривачем сучасної психопатології або психічної дизфункції.

У Вільяма Шекспіра (1564-1616), творчість якого відноситься до епохи Відродження, можна знайти міркування про природу і причини патологічної поведінки в 20 з написаних їм 38 п'єс і в багатьох сонетах.

У цій атмосфері продовжували удосконалюватися методи турботи про людей із психічними порушеннями. В Англії такі люди утримувалися вдома, а їхні родини отримували кошти від місцевого церковного приходу. У самих різних місцях Європи знаходилися улаштовані церквою богодільні, призначені для лікування людей із психічними порушеннями. Можливо, найбільш відомий з таких притулків знаходився в місті Гіль (Gheel) у Бельгії. Починаючи з XV століття в Гіль із усіх кінців Європи прагнули люди, що сподіваються на лікування своєї психіки. Місцеві жителі дружелюбно приймали них, і з численних пілігримів сформувалася перша у світі «колонія» пацієнтів із душевними захворюваннями. Гіль був першопрохідником сучасної системи психічного здоров'я суспільства, і дотепер показує усьому світові, що люди з психічними проблемами з вдячністю реагують на турботу і поважне лікування. І сьогодні у своєрідних інтернатах цього міста живе аж до свого видужання безліч пацієнтів, що при цьому вільно спілкуються з іншими жителями Гіля.

На жаль, ці поліпшення в утримуванні хворих і турботі про них почали зникати до середини XVI століття. Міські чиновники знайшли, що приватні і суспільні будинки для утримування психічно хворих людей у стані вмістити лише невелику частину людей із серйозними психічними порушеннями, а лікарень недостатньо і вони занадто малі. Усі частіше міські влади стали перетворювати лікарні і монастирі в так називані притулки(asylums), заклади, в які можна було відправити людей із психічними порушеннями. Зовсім очевидно, що ці заклади починали свою діяльність з найкращими намірами — забезпечити пацієнтам лікування і догляд. Однак у міру того як притулки переповнялися, вони помалу стали перетворюватися у свого роду в'язниці, де пацієнтів містили в брудних приміщеннях і зверталися з ними з немислимою жорстокістю.

Наприклад, у 1547 році лондонська Віфлеємська лікарня (Bethlehem Hospital) була віддана місту королем Генріхом VIII винятково для утримування в ній душевнохворих. У цьому притулку пацієнтів тримали в ланцюгах, і вони так кричали, що їхні крики були чутні всій окрузі. Фактично ця лікарня перетворилася в популярний туристський атракціон; люди з задоволенням платили за те, щоб подивитися на завиваючих і щось невиразно бурмочучих мешканців притулку. Назва цієї лікарні, що місцеві жителі вимовляли як «Бедлам», стало означати хаотичний шум. Подібним же чином у «Вежі сновид» у Відні пацієнтів містили у вузьких проходах, через зовнішні стіни яких за ними могли спостерігати туристи.

Дійсний шок викликають методи, що використовувалися в притулках для душевнохворих, — деякі такі засоби продовжували використовуватися навіть у період реформ XIX століття. Багато пацієнтів, особливо буйні, неодноразово містилися в «дитяче ліжечко».

Дев'ятнадцяте століття: моральне лікування.

До 1800 року в лікуванні людей із психічними проблемами знову стали з'являтися деякі поліпшення. Історики звичайно вказують на паризький притулок для душевнохворих чоловіків Ла Бісетр (La Bicetre) як на перше місце проведення реформ у подібних лікарнях. У 1793 році, під час Французької революції Пилип Пінель (Philippe Pinel) (1745-1826) став там головним лікарем. Він доводив, що пацієнти — це хворі люди, а хвороби скоріше варто лікувати за допомогою моральної підтримки, а не ланцюгами і побоями. Він надав хворим свободу пересувань по лікарняній території, замінив похмурі темниці сонячними кімнатами з гарною вентиляцією і запропонував моральну підтримку і добрі ради як необхідну частину лікування. Підхід Пінеля приніс відчутні успіхи. У самопочутті багатьох людей, що просиділа десятиліття взаперті, за короткий термін з'явилися значні поліпшення, і ці пацієнти були відпущені на волю. Пізніше Пінель провів подібні реформи в паризькій лікарні для жінок із психічними порушеннями Ла Сальпетрієр (La Salpetriere).

Приблизно в цей же час англійський квакер по імені Вільям Тюк (William Tuke) провів подібні реформи на півночі Англії. У 1796 році він заснував Йоркский притулок (York Retreat): сільський маєток, у якому біля тридцяти пацієнтів із психічними порушеннями жили, як гості, у тихих сільських будинках і їх лікували сполученням відпочинку, бесід, молитви і ручної праці.

Методи Пінеля і Тюка називаються моральним лікуванням,оскільки ці лікарі приділяли велику увагу моральному впливові і людяним, поважним прийомам лікування, що стали застосовуватися до пацієнтів із душевними захворюваннями в різних місцях Європи і Сполучених Штатів. Людей із психічними проблемами усе більше стали розглядати як потенційно корисних членів суспільства, чия психіка була підірвана стресом. Стали визнавати, що такі хворі мають потребу в індивідуальному лікуванні, включаючи обговорення з ними їхніх проблем, корисну діяльність, роботу, спілкування і спокій.

Моральне лікування— прийнятий у XIX столітті підхід до лікування людей із психічною дизфункцієй, що робив упор на моральний вплив і людяне, поважне лікування.

Більше усіх для поширення морального лікування в Сполучених Штатах зробив Бенжамен Раш (Benjamen Rush), видатний лікар, що працював у лікарні Пенсільванії. Обмеживши свою практику душевними захворюваннями, Раш розвивав нові, гуманні методи лікування. Наприклад, він вимагав, щоб для безпосередньої роботи з пацієнтами в лікарню брали розумних і чуйних співробітників, що читали би хворим, розмовляли з ними і брали їх на регулярні прогулянки. Він також думав, що для лікування пацієнтів корисно, якщо час від часу лікарі роблять їм якісь маленькі подарунки.

Приклад. Танці в божевільному будинку.Популярним засобом морального лікування був «бал сновид». Лікарняне керівництво збирало всіх пацієнтів, чоловіків і жінок, щоб вони танцювали і розважалися. Один подібний бал показаний на картині, «Танці в божевільному будинку» Джорджа Бєллоуза (George Bellows).

Діяльність Раша вплинула на інші лікарні, але не він, а шкільна вчителька Дороті Дікс (Dorothea Dix, 1801-1887) домоглася того, що людяність у турботах про душевнохворих стала предметом уваги суспільства. З 1841 по 1881 рік Дікс їздила зі штату в штат, відвідувала законодавчі збори, дійшла і до Конгресу, усюди розповідаючи про жахи, що вона спостерігала в лікарнях для душевнохворих і призивала до реформ. Діяльність Дікс привела до реформ і до того, що уряд став витрачати більше коштів для поліпшення лікування хворих із психічними порушеннями. Кожен штат ніс відповідальність за розвиток національної системи лікарень для душевнохворих. Дікс особисто допомагала створенню двадцяти двох державних лікарень, що призначалися для морального лікування. Подібні лікарні створювалися в той же час і по всій Європі. Моральне лікування на роки поліпшило положення з лікуванням людей із психічними відхиленнями. До 1950-му в ряді лікарень Європи і США відзначалося, що багато пацієнтів вилікувалися і були виписані.

Державні лікарні— медичні заклади, призначені для лікування душевнохворих, котрі існували на кошти, надані державою.

«Я хочу виступити в захист безпомічних, забутих, хворих, ненормальних чоловіків і жінок... людей, що дуже нещасливі в наших в'язницях і ще більш нещасливі в наших будинках піклування». — Дороті Дікс розповідає про свою місію законодавчим зборам штату Массачусетс.

Наприкінці XIX століття в результаті негативного впливу деяких факторів руху за моральне лікування ситуація знову змінився до гіршого. Одним з цих факторів, як не дивно, була швидкість, з яким рух ставав популярним. У міру того, як збільшувалася кількість лікарень для пацієнтів із психічними порушеннями, стало виникати усе більше труднощів із коштами і з персоналом, показники видужання хворих знизилися. Іншим негативним фактором була помилковість припущення, що всі пацієнти можуть вилікуватися, якщо з ними гуманно звертатися і поважати їхнє людське достоїнство. Для деяких пацієнтів цього було дійсно досить. Іншим, однак, було потрібно більш ефективне лікування, чим засоби, що були доступні в той час. Крім того, успіхам морального лікування нанесла велику шкоду нова хвиля упереджень проти людей із психічними порушеннями. У міру того як усе більше пацієнтів зникало у величезних, далеких від центрів цивілізації психіатричних лікарнях, обивателі приходити до думки, що всі психічно хворі - це дивні і небезпечні істоти. У цьому зв'язку люди не мали великого бажання давати кошти на таких хворих, коли мова заходила про добродійність або розподіл урядових фондів. Крім того, багато пацієнтів державних психіатричних лікарень у Сполучених Штатах кінця XIX століття були бідними іноземцями-іммігрантами, допомагати яким у простих обивателів не було ніякого бажання.

На початку XX століття рух за моральне лікування мало всі підстави занепасти як у США, так і в Європі. Державні психіатричні лікарні могли забезпечити тільки скромне утримування пацієнтів і саме неефективне лікування, при цьому з кожним роком ці лікарні усе більше переповнялися. Тривала госпіталізація знову стала звичайним явищем.

«Чим більше [пацієнти] пручаються нашим спробам допомогти їм, тим більше вони мають потребу в нашій допомозі». — Бенджамін Раш, творець американської психіатрії.

Соматогенна точка зору

Кінець XIX століття побачив також тріумфальне повернення соматогенної точки зору, щозатверджує, що патологія психіки має фізичні причини. Цей погляд має принаймні 2300-літню історію — давайте згадаємо Гіппократа, який думав, що патологічна поведінка є результатом захворювання мозку і дисбалансу життєвих гуморів — і все-таки ще ніколи цей погляд не був настільки популярний.

Відродженню цієї теорії сприяли два фактори. По-перше, варто згадати роботу видатного німецького дослідника Еміля Крепеліна (Emil Kraepelin, 1856-1926). У 1883 році Крепелін опублікував підручник, у якому доводив, що такі фізичні фактори, як утома, можуть бути причиною психічної дизфункції. Крім того, він створив першу сучасну систему класифікації патологічної поведінки.

Відкриття в галузі біології також внесли свій внесок у підйом популярності соматогенної теорії. Найбільш важливим відкриттям було те, що органічна хвороба, сифіліс, приводила до прогресивногопаралічу(general paresis), необоротному розладові, симптомами якого, зокрема, були такі ознаки психічної патології, як марення величі. У 1897 році німецький невролог Ричард фон Крафт-Ебінг (Richard von Krafft-Ebing) упорснув речовину, узята із сифілітичних виразок, пацієнтам, що страждають від прогресивного паралічу, і знайшов, що ні в кого з них не проявилося симптомів сифілісу. Оскільки у всіх пацієнтів із прогресивним паралічем виявився імунітет до сифілісу, Крафт-Ебінг висунув теорію, що причиною їхньої хвороби був сифіліс.

Робота Крепеліна і нове розуміння прогресивного паралічу привело багатьох дослідників і практиків до припущення, що причина багатьох психічних порушень лежить у фізичних факторах. Ці теорії і можливість застосування швидких і ефективних прийомів лікування психічних порушень особливо віталися людьми, що працюють у лікарнях для душевнохворих, де кількість пацієнтів росла з загрозливою швидкістю. Незважаючи на загальний оптимізм, у першій половині XX століття біологічні підходи принесли, в основному, одні розчарування. Хоча за цей час була запропонована безліч медичних засобів лікування пацієнтів психіатричних лікарень, більшість методик не працювало. Лікарі пробували використовувати як лікування видалення зубів, видалення мигдалин, гідротерапію (чергування гарячих і холодних ванн) і лоботомію, хірургічне розсічення деяких нервових волокон у головному мозку. Соматогенна теорія почала приносити користь пацієнтам не раніше 1950-х, коли були відкриті деякі ефективні засоби.

Психогенна точка зору

Кінець XIX століття побачив також успіхи точки зору психогенного походження психологічних відхилень. Цей погляд на проблему теж має довгу історію, але він не здавався перспективним, поки свої можливості не продемонстрував гіпноз.

Психогенна точка зору— теорія, відповідно до якої головні причини патологічної поведінки носять психологічний характер.

Гіпноз— це процедура, що вводить людей у транс, тобто такий психічний стан, коли люди особливо добре піддаються впливові. Гіпноз став використовуватися для того, щоб допомогти лікуванню хворих із психічними порушеннями вже в 1778 році, коли австрійський лікар по імені Фрідріх Антон Месмер (Friedrich Anton Mesmer, 1734-1815) почав клінічну діяльність у Парижі. Його пацієнти страждали істеричними розладами і тілесними недугами, такими як параліч, у яких не було явних фізичних причин. Месмер саджав своїх пацієнтів у темній кімнаті, у якій звучала музика; потім з'являвся він сам, одягнений у яскравий костюм, і доторкався спеціальним жезлом до тієї частини тіла пацієнта, що його турбувала. На подив, багато пацієнтів начебто одержували полегшення від цього методу лікування, названого месмеризмом. Їхні болі, що мучили, оніміння кінцівок або параліч зникали. Деякі учені вважали, що Месмер уводив своїх пацієнтів у стан, подібне до трансу, і саме воно приводило до зникнення симптомів. Однак це лікування було настільки суперечливим, що справа скінчилася вигнанням Месмера з Парижа.

Тільки кілька років після смерті Месмера в дослідників вистачило мужності вивчити застосовувану їм процедуру, пізніше названу гіпнозом, і її вплив на істеричні стани. Експерименти двох лікарів, що практикували у французькому місті Нанс, Марі Бернхайма (Hippolyte-Marie Bernheim, 1840-1919) і Амбруаза-Огюста Лебо (Ambroise-Augustc Liebault, 1823-1904) довели, що під впливом гіпнозу істеричні припадки можна вилікувати.

Істеричний розлад — порушення, при якому рухова, чуттєва й інша функції змінюються або губляться без явної фізичної причини.

Також, лікарі могли змусити нормальних людей випробувати глухоту, параліч, сліпоту або оніміння кінцівок за допомогою гіпнотичного впливу й усунути ці штучні симптоми за допомогою тих же засобів. Таким чином, вони установили, що психічний процес — гіпнотичний вплив — може як викликати, так і вилікувати фізичну дизфункцію.

Ведучі вчені зробили висновок, що істеричні порушення носили, в основному, психологічний характер, і популярність психогенної теорії виросла.

Також, ведучий невролог дев'ятнадцятого століття Жан Шарко читав в Парижі лекції про гіпноз і істеричні порушення. Спочатку Шарко не вірив у зв'язок того й іншого, але в результаті проведених їм самим досліджень змінив свої погляди.

Серед дослідників, що вивчали вплив гіпнозу на істерію, був віденський лікар Йозеф Брейер (Josef Brevier, 1842-1925). Він знайшов, що пацієнти після гіпнозу іноді просинаються, не виявляючи симптомів істерії, після того як під гіпнозом вони відверто розповідали про події минулого, що змусили їх переживати або страждати. У 1890-і роки до роботи Брейера приєднався інший віденський лікар, Зиґмунд Фрейд (1856-1939). Робота Фрейда привела зрештою до того, що він став автором теорії психоаналізу,відповідно до якої багато форм патологічного і нормального психічного функціонування носять психогенний характер. Зокрема, він вважав, що в основі подібних явищ лежать психічні процеси.

Фрейд розробив також техніку психоаналізу — форму бесіди з пацієнтом, при якій психотерапевти допомагають людям із проблемами заглянути у свою підсвідомість. Він вважав, що такий погляд у себе, навіть без гіпнотичних процедур, може допомогти пацієнтам перебороти свої психічні проблеми.

Психоаналіз— теорія або лікування психічних патологій, згідно яким причинами цих порушень є підсвідомі психічні процеси.

Фрейд і його послідовники, в першу чергу, застосовували психоаналіз для лікування пацієнтів, яким не була потрібна госпіталізація. Для проведення сеансів ці пацієнти відвідували терапевтів у їхніх кабінетах, зустріч з лікарем тривала приблизно годину, потім люди ішли, щоб зайнятися своїми повсякденними справами — ця форма зараз відома як амбулаторне лікування. На початку двадцятого століття теорія і терапевтична практика психоаналізу одержали широке поширення у всіх західних країнах.

Психологічні замітки.Плата за сеанс лікування в Зиґмунда Фрейда була в сьогоднішніх цінах дорівнює 120-160 доларам. Це порівняно з оплатою послуг деяких дорогих лікарів Нью-Йорка і Лос-Анджелеса.

Питання для самостійної роботи:

Історія розвитку вітчизняної патопсихології.

Навчально-методичні матеріали (НММ) для лекцій

§ Лекції в електронній формі.

§ Тести.

§ Список основної та додаткової літератури.

§ Глосарій.

Розділ 1.ПРЕДМЕТ ПАТОПСИХОЛОГІЇ

Тема 1.2.Функції психолога в психіатричній клініці

Лекція 5-6. Функції психолога в психіатричній клініці

Мета вивчення: Ознайомитися з деонтологічними вимогами, функціями та документацією психолога в психіатричній клініці

Навчальний час: 4 години

Обладнання: DVD-програвач та спец диски

План лекції (навчальні питання):

1. Деонтологічні вимоги до психолога в роботі з психічно хворими.

2. Функції психолога в психіатричній клініці.

3. Документація психолога в психіатричній клініці.

Література:

1. Блейхер В.М., Крук И.В. В.М., Боков С.Н. Практическая патопсихология: Руководство для врачей и медицинских психологов. - К.: Здоров’я, 1991.-320 с.

2. Деонтологія // Шостакович В.В., Блохіна В.П. Медична психологія. – К. Вища школа, 1980. – С.176-178

3. Зейгарник Б.В. Патопсихология. - М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. — 576 с.

4. Помощь психически больным и их лечение // Психиатрия, психосоматика, психотерапия/ К.П. Кискер и др. / Пер. с нем. – М.:Алетейа,1999.– С. 380-410

5. Практикум по патопсихологии / Под ред. Б.В.Зейгарник, В.В. Николаевой, В.В. Лебединского. – М.: Изд –во МГУ, 1981. – 160 с.

6. Психологічний тлумачний словник найсучасніших термінів / за ред. В.Б Шапаря. – Х.: Прапор, 2009. - 672 с.

7. Худик В.А. Детская патопсихология. – К.: Здоров’я, 1997. – 122 с

Ключові поняття: деонтологія, функції психолога, психологічна діагностика, психологічна корекція, психологічна реабілітація, психопрофілактика, документація психолога.

 

Основний зміст:

Питання 1.

Деонтологія – наука про лікарський борг.

- спілкування з хворим;

- вибрати правильний тон спілкування в залежності від хворого;

- правильне ведення документації;

- техніка безпеки (охорона ключів від небезпечних відділень);

- охорона здоров'я психолога.

Питання 2.

Задачі психолога в клініці оцінюються неоднозначно.

Психолог Добіаш (1973 р.) визначає такі завдання психолога:

1. Психолог надає лікареві інформацію про особливості особистості хворого.

2. Вимірює й оцінює деякі психологічні функції, що важливі для розуміння психічних і соматичних процесів.

3. Сприяє з'ясуванню патогенезу психосоматичних захворювань.

4. Створює лікувальний режим.

5. Допомагає в психотерапії, у реабілітації, у медичному вихованні.

Український психолог Худік В.О. (1997 р.) виділяє такі задачі:

1. Психолог збирає дані про хворого з метою діагностики.

2. Експериментально досліджує з метою експертизи.

3. Досліджує вплив терапії на хворого.

4. Допомагає в соціальній реабілітації.

5. Проводить психотерапевтичну роботу і корекцію.

6. Здійснює навчально-виховну роботу в дитячих установах.

Напрямки роботи психолога.

a. Діагностика (вивчення психічної або особистісної якості хворого)

b. Корекція (виправлення якоїсь якості).

c. Психологічна реабілітація.

Цільреабілітації: відновити внутрішній баланс хворого.

Виділяють два значення реабілітації:

а) допомога людині у важких ситуаціях;

б) відновлення втраченої психологічної функції.

Види реабілітації:

1. Медична (за допомогою лік)

2. Психологічна ( допомога людині не медичними методами)

3. Фізична (використання фізичних вправ)

4. Медико-психологічна (перевиховання)

5. Самореабілітація ( людина допомагає сама собі)

d. Психопрофілактика – це використання спеціальних психологічних мір для попередження негативного явища.

e. Психологічна освіта (повідомлення інформації, що сприяє фізичному і психологічному здоров'ю людини)

f. Психологічна експертиза:

а) військова;

б) медична;

в) судова

7) Прогнозування

Функції психолога в клініці:

a. Діагностична

b. Корекційна

c. Реабілітаційна

d. Психопрофілактична

e. Пропагандистська

f. Експертна (проведення експертиз)

g. Соціальна (робота психолога з населенням)

Поділ на напрямки, задачі і функції роботи психолога в клініці є умовним.

Питання 3.

1. Складання анамнезу;

2. клінічна бесіда;

3. протокол обстеження хворого;

4. схема обстеження;

5. корекційно-реабілітаційна програма;

6. висновки психолога.

Анамнез психологічний.

а) об'єктивний;

б) суб'єктивний ( опитування самого хворого );

в) анамнез життя: визначаються основні події в житті хворого і відношення до них.

Клінічна бесіда.

а) у широкому змісті

б) у вузькому змісті, що супроводжує експеримент.

У клінічній бесіді можна запитувати:

Яка по рахунку є дитина в родині? Як відносилися до вагітності члени родини? Як протікала вагітність і пологи? Як сприйняли народження дитини брати, сестри, інші родичі? Як протікав період новонарожденості і раннього дитинства? Які в маляти були захворювання в цей період? Які відхилення в темпі і характері психомоторного розвитку? Які особливості поводження з матір'ю? Як протікало дошкільне дитинство? Як складалися відносини членів родини зі сторонніми дітьми і дорослими? Як пацієнт адаптувався до обстановки дитячого саду або іншої дошкільної установи? Які його улюблені ігри, прихильності, симпатії, антипатії цього періоду, взаємини з дітьми протилежної статі? Чим хворіла дитина в цей період? Як відносився до підготовчих занять перед надходженням у школу, чому навчився? Як складалися відносини з першою вчителькою, однокласниками? Як маля училося в початковій школі? Як відносився до домашніх завдань, чим захоплювався у вільне від занять час? Які особливості внутрісімейних відносин відзначалися в пацієнта? З ким була дружна дитина? Які відносини з членами родини, родичами, учителями? Як підліток проводив вільний час, чим захоплювався, хто його друзі? Які були полові відносини? Як це вплинуло на подальше життя? Де і як учився? Чи працював, чи служив в армії? Чи були в юнака друзі, любов, захоплення в цей період? Чи вступив у шлюб, мотиви шлюбу? Які чекання від шлюбу? Як протікав перший рік шлюбу? Коли з'явилася перша дитина? Як до цього віднеслися батьки й інші родичі? Професія, соціальний статус, сімейні відносини, умови життя, інтереси, захоплення пацієнта в період зрілого віку? Які хвороби, стреси, чи зловживав наркотиками, алкоголем? Які відносини з його батьками, родичами дружини, чоловіка? Якщо на прийомі пенсіонер, то необхідно запитати: Яке його відношення до виходу на пенсію? Які відносини в родині? Які інтереси в цей період часу? Які хвороби в літньому віці? Як відноситься до хвороб і до смерті?

Протокол обстеження.

Експеримент вважається недійсним, якщо немає протоколу обстеження.

Протокол обстеження хворого А, n – років.

  Завдання Розуміння інструкції хворим Виконання завдання хворим Поведінка хворого в ході виконання завдання
  «Виключення зайвого» Інструкція зрозуміла правильно Завдання виконане правильно (за 5 хвилин) Працював з інтересом

 

Схема обстеження (неврозів - приклад):

1. Методика СМІ.

2. Модифікація ММРІ.

3. Колірний тест Люшера.

4. Методика самооцінки Дембо-Рубінштейн.

5. Методика «Виключення зайвого».

6. Методика Лірі.

7. «Малюнок родини».

8. Спостереження і психо - фізіологічні методи.

Корекційно-реабілітаційна програма.

Припускає:

- об'єкт дослідження;

- предмет дослідження;

- ціль;

- задачі;

- методи корекції;

- прийоми корекції –

а) по типу тренінгів;

б) по напрямку роботи:

проводяться з родичами (бесіди, лекції); з медперсоналом; із хворим (бесіда, ігри, тренінги).

Висновки психолога.

Єдиної форми висновку не існує, усі залежить від ситуації дослідження.

Вимоги до висновку психолога.

1 частина.

Дуже коротко (1-2 речення). Психолог відзначає, на що скаржиться хворий.

2 частина.

Мікростатус хворого – це опис того, як хворий виконував завдання, чи було йому цікаво, чи була критичність, чи розбудовувався при невдачах, чи хотів закінчити роботу, чи приймав незаслужену похвалу. Чим більш збережена особистість, тим краще виявляється емоційна реакція.

3 частина.

Найбільш змістовна. Відповідає на конкретні питання клініки. Пишеться у виді окремих положень, що ілюструються результатами обстеження. Дану частину не має змісту писати по окремих методиках, ні по психічних процесах.

4 частина.

Висновки. Тут резюмуються усе найбільш важливі результати обстеження. Мясищєв В.В. й ін. вважають неправильним писати судження про діагноз. Але в той же час закінчення повинне відбивати дані діагностичного висновку.

Питання для самостійної роботи:

Застосування психологічної інтервенції в клініці.

Навчально-методичні матеріали (НММ) для лекцій

1. Лекції в електронній формі.

2. Тести.

3. Список основної та додаткової літератури.

4. Глосарій.

Розділ 1.ПРЕДМЕТ ПАТОПСИХОЛОГІЇ

Тема 1.3.Методи патопсихологічного дослідження

Лекція 7-9. Методи патопсихологічного дослідження

Мета вивчення: Ознайомитися з деонтологічними вимогами, функціями та документацією психолога в психіатричній клініці

Навчальний час: 6 годин

Обладнання: DVD-програвач та спец диски

План лекції (навчальні питання):

1. Завдання патопсихологічного дослідження

2. Організація роботи патопсихологічної лабораторії

3. Патопсихологічний експеримент

4. Бесіда патопсихолога з хворим

5. Методики експериментальної патопсихології

6. Підготовка висновків патопсихолога

Література:

1. Блейхер В.М., Крук И.В. В.М., Боков С.Н. Практическая патопсихология: Руководство для врачей и медицинских психологов. - К.: Здоров’я, 1991.-320 с.

2. Зейгарник Б.В. Патопсихология. - М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. — 576 с.

3. Кабанов К.К., Личко А.Е., Смирнов В.М. Методы психологической диагностики и корекции в клинике - Л.: Медицина, 1983 – 312с.

4. Магазаник Н.А. Искусство общения с больным – М.: Медицина, 1991. – 112с.

5. Практикум по патопсихологии / Под ред. Б.В.Зейгарник, В.В. Николаевой, В.В. Лебединского. – М.: Изд –во МГУ, 1981. – 160 с.

6. Психологічний тлумачний словник найсучасніших термінів / за ред. В.Б Шапаря. – Х.: Прапор, 2009. - 672 с.

7. Психологічні процеси діагностування // Шостакович В.В., Блохіна В.П. Медична психологія. – К. Вища школа, 1980. – С.177-196

8. Рубинштейн С.Я. Экспериментальные методики патопсихологии – М.: ЭКСМО-Пресс, 1999. – 504с.

9. Худик В.А. Патопсихологические исследования в клинике детской психиатрии // Детская патопсихология. – К.: Здоров'я, 1997. – С. 31-77

10. Худик В.А. Патопсихологические исследования нарушений психической деятельности // Детская патопсихология. – К.: Здоров'я, 1997. – С. 31-77

Література додаткова:

Перрюшо А. Життя Ван Гога; Вінсент Ван Гог. Листи. – К.: Мистецтво, 1994. – 446с.

Епіграф:

“Коли кішку перестають гладити, у неї висихає спинний мозок”

Англійське прислів’я

Ключові поняття: експериментальні завдання, діагностика, терапія, експертиза, суб'єктивні особистісні установки, якісний аналіз експерименту, реєстрація отриманих даних, бесіда патопсихолога з хворим, методики експериментальної патопсихології,

 

Основний зміст:

Питання 1.

У патопсихології виділяються області – експериментальна патопсихологія, що має експериментально-психологічні методи дослідження.

У психіатричній клініці патопсихологічні дослідження мають такі задачі:

Ÿ одержання даних, необхідних для діагностики: дослідження мови, гнозіса, праксіса:

Ÿ при зіставленні психічних даних з даними інших лабораторій;

Ÿ при диференціюванні судинної, пухлинної або атрофічної природи органічної поразки головного мозку;

Ÿ дослідження впливу терапії на перебіг хвороби;

Ÿ участь у військовій, судовій, трудовій експертизі (залежить від результатів патопсихологічного дослідження);

Ÿ наукова позначка при недоліку знання;

Ÿ динамічний принцип (дослідження проводитися на 5 стадіях хвороби).

Питання 2.

За Блейхером В.М., одне дослідження за допомогою комплексу методик продовжується 3-3.5 години.

1. вивчення історії хвороби

2. підготовка до експерименту

3. власне експеримент

4. аналіз отриманих даннях

5. у рік один психолог може провести 500 досліджень

6. з урахуванням необхідності повторних досліджень протягом року психолог досліджує приблизно 200 чоловік

Через трудомісткість експериментально - психологічного дослідження хворих у лабораторії по-своєї пропускної здатності вона не може конкурувати, наприклад з біохімічної й ін. лабораторіями, де широко використовується лабораторна техніка.

Лікар повинний подумати про доцільність напрямку туди хворого.

Приклад1. у хворого субдепресія в рамках циклотимії - - потреба в патопсихологічному дослідженні мінімальна

Приклад2. якщо клініка хворого атипічна, і психіатр сумнівається, чи не ховається за фасадом депресії шизофренічний процес - патопсихологічне дослідження доцільне.

Патопсихологічну лабораторію краще розташувати в окремому приміщенні (краще з 2-х кімнат:

7. у 2-й кімнаті – обробка методик, записуючий пристрій;

8. у 1-й кімнаті – неяскрава шпалера, стіни; нічого не відволікає, освітлення добре, неяскраве, ізоляція від зовнішніх шумів, меблі й устаткування повинні розташовувати для задушевної бесіди. Повторні дослідження повинні проходити в тій же лабораторії.

Патопсихолог повинний мати глибоке знання питань психології ( загальної, соціальної, медичної), а також бути освіченим у психіатрії, без обмежень теоретичними аспектами.

Успішності контакту патопсихолога з клієнтом сприяють сумісні наукові дослідження, участь у наукових конференціях.

Питання 3.

Худик Володимир Олександрович (1997) виділяє етапи патопсихологічного експерименту:

1. підготовка до дослідження, визначення цілей і задач дослідження;

2. аналіз даних анамнезу за матеріалами історії хвороби й іншої об'єктивної інформації, клінічної бесіди;

3. бесіда з хворим, установлення позитивних емоційних контактів, формування мотивації на виконання задачі.

4. вибір психодіагностичних методик і планування ходу проведення експериментальної частини;

5. хід експерименту;

6. пред'явлення інструкції, спостереження за виконанням експериментальної задачі, ведення протоколів дослідження, аналіз продуктів психічної діяльності, підготовка висновку, висновки.

У починаючого психолога можуть виникати суб'єктивні особистісні установки – бажання знайти дефектні сторони особистості обстежуваного хворого, які потрібно подолати.

Психолог може також залежати від медичного діагнозу в медичній карті хворого. Отже, патопсихологічне дослідження повинне відбити об'єктивні представлення про випробуваного, незалежно від поставленого клінічного діагнозу і бажаних результатів, що чекає від психолога лікар.

Особистість патопсихолога, його відношення до обстежуваного впливають на результат патопсихологічного експерименту, тобто виділення патопсихологічного синдрому, який би відповідав психіатричному діагнозові.

Патопсихологічний експеримент є взаємною діяльністю, взаємним спілкуванням експерта і хворого, значить він не може бути твердим, незмінним.

Якщо інструкція чітка, тверда, то часто погляд експериментатора, його жест, міміка можуть змінити відношення хворого до експерименту, тобто його дії можуть змінитися. Отже, якісний аналіз експерименту потрібний, тому що експеримент – це відрізок реального життя.

Патопсихологічний експеримент повинний знайти структуру дефекту і структуру збережених функцій у хворого, якщо вирішується питання про працездатність хворого, можливості продовжити навчання у ВНЗ.

Приклад 3: студент потрапив у психіатричну лікарню.

Досліджуються також можливості хворого при рішенні задач ( чи може він скористатися «допомогою» психолога, як він до цього відноситися)

Якщо хворий загальмований або в стані порушення, то психолог може перебудовувати експеримент на ходу; якщо хворий не розуміє інструкції або навмисне її спотворює, те також побудова експерименту повинна бути змінена.

Патопсихологічний експеримент у клініці має ще одну особливість: велика кількість застосовуваних методик.

1. змінюються різні шари особистості, а не різні методи, прийом дозволяє очевидно судити про ступінь порушення;

2. зміна інструкції може викликати зміну ходу експерименту;

3. виконання визначеного завдання, хворий не так змінений компенсації;

4. порушення психічної діяльності хворого бувають часто нестійкими; при поліпшення стану хворого деякі особливості його мислення зникають, інші – ні. Отже зіставлення результатів різних варіантів якого-небудь методу надає право судити про характер, якість, динаміки порушень мислення хворого( особливо це важливо при дослідженні аномальних дітей);

5. патопсихологічні завдання для різних хворих мають неоднаковий сенс:

6. пізнавальний мотив ( хворий може відмовитися),

7. люб'язність до експериментатора,

8. інтерес до процесу рішення й інше.

Відношення до експериментузалежить від відношення до факту напряму хворого до стаціонару, від відношення до самого психолога.

1. інтерпретація отриманих даних залежить від визначеної теоретичної концепції

Приклад 4: у хворого погана пам'ять – 1) через судинні хвороби; 2) через мотивацію (при шизофренії)

- скільки разів помилявся хворий:

- як він ставиться до виправлень експериментатора, до заохочення, осудження;

2. багато методик дослідження не стандартизовані (суб'єктивні), отже повинні бути міркування й аналіз самого психолога.

3. дослідження того, як хворий виконував завдання, з яким мотивом, з яким ступенем зусилля і саморегуляції – повинний допомогти:

4. як конкретній людині, так і науці в цілому.

5. патопсихологічне обстеження оголює реальний шар життя хворого

6. програма дослідження залежить від характеру хвороб.

Приклад 5: при відокремленні шизофренії від шизофреноподібних хвороб ЦНС вивчаються особливості порушення мислення:

9. метод класифікації предметів

10. метод піктограми

11. порівняння понять

Приклад 6: при відокремленні судинної деменції від деменції Піка перевіряють:

12. порушення письма

13. порушення рахунка

14. порушення праксіса.

Хід патопсихологічного дослідження починається вже в процесі бесіди, коли експериментатор, установлюючи контакт із випробуваним, пояснює йому значення проведених досвідів. Ця інформація повідомляється хворому з урахуванням його стану. Не треба своїми висловленнями загострювати переживання хворого, викликати в нього підозри, що проводитися нібито експертиза його інтелектуальних і особистісних особливостей, що можуть уплинути на встановлення медичного діагнозу або визначення методу лікування і т.д.

Велике значення має реєстрація отриманих даних.За А. Біне (A. Binet, 1976), для проведення экспериментально - психологічного дослідження треба лише перо, небагато папера і багато терпіння.

Протокол експерименту може бути вільним, а можна використовувати зразок Худика В.О. До протоколу бажано заносити усі висловлення хворого, а також слова експериментатора. Іноді переглядаючи після експерименту протокол, у ньому можна знайти вказівки на своєрідні зміни думки або особистісної позиції хворого, що пройшли непоміченими під час самого досвіду.

Важливо точно реєструвати міркування хворого з приводу рішення запропонованих йому завдань; мотивація рішення часом дає більше матеріалу для висновків, чим одна лише реєстрація рішення.

Ведення протоколу важливо і для ілюстрації висновку психолога.

Правильне ведення протоколу досвіду дозволяє у висновках проводити узагальнення, аналізувати результати досліджень цілих груп хворих. З досвідом патопсихолог поліпшує якість своїх записів, використовуючи спеціальні значки і позначки, скорочення і спеціальні дефініції. Протоколи дослідження краще вести на окремих аркушах, що потім скріплювати. На початку протоколу вказують його номер по реєстраційному журналі, позначають відділення і вказують прізвище, ініціали хворого, також вік хворого, діагноз, номер дослідження. Бажано вести алфавітну книгу по роках (щоб легко знайти потрібний протокол хворого). Протоколи зберігають у папках, у хронологічному порядку. Важливо, щоб у процесі ведення записів патопсихолог не загострював на цьому увагу хворого. Випробувані не повинний бачити, що вся інформація записується. На думку С.Я. Рубінштейн (1999), уміле ведення протоколу дозволяє патопсихологу надалі проводити якісний аналіз, об’єктивно підійти до висновку. Патопсихолог зберігає протоколи і висновки. При наявності персонального комп'ютера така інформація зберігається на спеціальних дисках.

Звичайно експериментально-психологічне дослідження психічних хворих проводять без якої-небудь складної апаратури, що істотно зменшує його штучність і наближає до «природного експерименту». За О.Ф. Лазурським (1925), природнийексперимент – це «спроба сполучити довільне втручання в психічне життя людини в порівняно просту і природну обстановку досвіду»

Питання 4.

Успіх патопсихологічного дослідження залежить від контакту психолога з хворим, що встановлюється в ході бесіди перед патопсихологічним дослідженням.

Худик В.А. (1999) виділяє:

1. бесіду клінічну (питання про психічний стан хворого, про його самопочуття, відносини в сфері сімейного побуту й інші)

2. бесіду психологічну – психолог вирішує задачі психодіагностики або психотерапії – у ході патопсихологічного дослідження патопсихолог уводить неодноразово елементи бесіди з хворим (для заохочення, підвищення його рівня домагання, самооцінки)

3. Зейгарник Б.В. (2000) виділяє:

4. бесіду у вузькому змісті слова (без експерименту, до або після експерименту)

5. бесіду в широкому значенні ( під час експерименту)

Бесіда під час експерименту може бути вербальною і невербальною(оцінювання хворого жестами: посміхнутися, насупитися, здивовано подивитися і т.д. по ситуації)

Бесіда у вузькому плані не повинна бути проведена взагалі, залежить від задачі дослідження, що визначає лікар. Якщо лікар не поставив задачу, то патопсихолог сам повинний її визначити, уважно прочитавши історію хвороби людини ( отже курс патопсихології, психотерапії й ін. потрібно знати).

Досвідчений патопсихолог відразу визначає хто перед ним, не потрібно в хворого запитувати: «Якщо у вас марення, галюцинації...?» Необхідно тонко підійти до питання його стану, манівцем одержувати інформацію.

Важко буває викладачеві, що показує студентам (10-15 чоловік) хворого – треба хворого заспокоїти, переконати, що це треба для оволодіння студентами професією.

Бесіда й експеримент повинні містити в собі елементи психокорекції.

Питання 5.

Вимоги дометодик експериментальної патопсихології

15. інструкція повинна бути «прокатаною» (П.Фресс, 1985)

16. методики повинні бути простими

Приклад 7: див. книгу С.Я.Рубінштейн (1999)

Наприклад, невроз можна обстежувати за такими методиками:

a. Методика СМІ.

b. Модифікація ММРІ.

c. Колірний тест Люшера.

d. Методика самооцінки Дембо-Рубінштейн.

e. Методика «Виключення зайвого».

f. Методика Лірі.

g. «Малюнок родини».

Методи клінічного дослідження:

1. гіпотеза (припущення про те, що деякі перемінні певним чином зв'язані між собою);

2. дослідження окремого випадку (детальний звіт про життя людини і його психічних проблем, «3 особи «ВІ»» - історія однієї жінки , у якого було 3 особистості, які змінювали одна іншу);

3. кореляційний метод ( розуміє наскільки події або характеристики залежать друг від друга);

4. епідеміологічні дослідження (визначають число випадків захворювання і його поширеність серед даних шарів населення);

5. лонгітюдне дослідження (у якому ті ж самі випробувані спостерігаються протягом тривалого періоду часу).

6. Приклад 8: у чотирьох сестер - близнюків через 20 років з’явилась в усіх шизофренія;

7. експериментальні дослідження (процедура досліджень, при якій із групою випробуваних проводять спеціальну терапію – питання, а потім перевіряють їхню ефективність) та інші методи.

Кожен метод має свої позитивні та негативні сторони.

Питання 6.

Єдиної форми висновків психолога не існує, усе залежить від завдань та ситуації дослідження.

Але вимоги до







Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 113. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.07 сек.) русская версия | украинская версия