ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА 2 страница

Особливу увагу необхідно звернути на закон та звичай війни. Про нього писали давні автори (Прокопій Кесарійський, Феофілакт Сімокатта та інші). З їх свідчень видно, що на момент війни анти-слов’яни керувались єдиним звичаєм. В принципі, у них була єдина військова тактика, а слова Псевдо-Маврикія про відсутність єдиного керівництва можна віднести на упередженість автора. Прокопій Кесарійський вказував на звичай слов’ян не оголошувати війну: “Бо ж у цих ворогів звичаї і вести війну, не маючи для цього ніякої причини, і не оголошувати через посольство й припиняти без всіляких угод і не укладати перемир’я на певний час, але починати без приводу й закінчувати однією зброєю”[154]. Оголошення війни – зовнішньополітична акція держави. Слов’янські ж племена й міжплемінні об’єднання явили собою лише протодержавні утворення, в практику яких подібні акції лише починали входити. Письмові джерела повідомляють про участь у військових діях слов’янських жінок. Константинопольський патріарх Никифор, описуючи події 626 р. зазначає, що у слов’янському війську були жінки. Очевидно, що в цей час в середині слов’янських племінних об’єднань досить сильним був звичай військової демократії, згідно якого під час воєнних дій більшість населення є військовозобов’язаним[155].

Після того, як анти стали обмінюватись посольствами, в писемних джерелах з’явились повідомлення про військові угоди, котрі анти та склавини укладали з іншими народами. Зацікавленою стороною цих договорів були держави. Слов’ян воліли бачити союзниками, а не ворогами. У 545 р. імператор Юстиніан пропонував антам укласти угоду з імперією. Від антів вимагалась обіцянка бути в мирних відносинах з Візантією й захищати її кордони від ворогів. За це імператор пропонував фортецю Туріс на лівому березі Дунаю і великі грошові суми. Феофілакт Сімокатта повідомляє, що в 602 р. анти допомагали Візантії стримати кочовиків-авар[156]. Прокопій Кесарійський описує, як імператор Юстиніан бажав бачити антів союзниками: “… обіцяючи подарунки і допомогу при заселенні”[157]. Маврикій у “Стратегіконі” рекомендує “прибрати до рук”, тобто укласти союз з одними слов’янськими племенами, а на інші нападати”[158].

Військові договори, укладені слов’янами з іншими народами, базувались на звичаї усної домовленості, скріпленому присягою. Це найдавніша форма скріплення угоди й гарант її дотримання. Договір укладався усно, принаймні, джерела не повідомляють про наявність письмових угод слов’ян з іншими народами. Усна домовленість, скріплена лише клятвою, може бути чинною лише за умови, коли обидві сторони свято вірять в непорушність присяги, в неможливість її порушення. Нинішня наукова доктрина розглядає феномен присяги як трансцендентний доказ. В архаїчній язичницькій традиції порушення клятви пов’язувалось з помстою богів, загибеллю від власної зброї, адже людина ніби сама себе проклинала. Подібні ремінісценції знаходимо, наприклад, в літописному повідомленні про укладання угоди київського князя Ігоря з греками, вміщеному у “Повісті временних літ” під 844 р.: “… да не имуть помощи от Бога ни от Перуна, да не ущитятся щиты своими, и да посъчены будут мечи своими, от стръл и от иного оружья своего, и да будутъ раби в весь вък в будущий”[159].

Отже, звичаї, про які повідомляють джерела і які були головною формою суспільної регуляції атсько-склавінських перед державних утворень, мали свою специфіку. Уникаючи помітних чужоземних впливів та відтворюючи місцеве право розуміння осілого землеробського населення, вони становили той базис, котрий лежав в основі подальшої еволюції вітчизняної правової традиції.

3.3. Нормативність вірувань і традицій східних слов’ян

Світосприйняття слов’ян було обумовлене об’єктивними чинниками, котрі формували ментальність народу. Землеробський характер пронизує всі вірування слов’ян, з ним пов’язані всі свята. В додержавний період вірування людей були тією основою, на якій будувався побут, чим були обумовлені звичаї та традиції. Людина усвідомлюючи себе частиною загального космопорядку, розуміла, що порушуючи певний звичай, вона порушує цей порядок, а за цим наступає покарання. Але в окремих випадках покарання не наступало або наступало пізніше і це було вихідним моментом для сумніву у всеосяжній святості звичаю.

Дослідник А. П. Семитко зазначав, що найміцніші правові витоки, передумови правової культури бувають у того народу, в міфах якого глибше і детальніше “опрацьовані” передправові мотиви та сюжети, більш чітко виражене відношення до норм та звичаїв, а також наслідків їх порушення…Сама первісна міфологія виконувала регулятивну функцію в суспільстві, акумулюючи досвід предків і передаючи його з покоління в покоління у формі ритуалів, звичаїв, традицій[160]. Світогляд слов’ян періоду VI століття відображає події, котрі найбільш впливали на їх життя в цей період. Вони закарбувались в свідомості населення, визначаючи собою основи праворозуміння та ментальності народу.

З писемних джерел дізнаємось, що давні слов’яни вшановували природні стихії – сонце, вогонь, воду, тому приносили жертви річкам, декотрі жертвоприношення полягали в спалюванні жертовних тварин. Оскільки весь землеробський звичай слов’ян хліборобів був пов’язаний з циклами сонця, пізніші дослідники називали слов’ян “сонцепоклонниками”. Сонце в уяві слов’ян не терпіло вигляду крові, і карало вбивцю, котрий проливає кров на його виду[161]. Легендарні перекази оповідають, що пролита кров за сонця кличе до неба щоб за неї хтось помстився і бере собі в свідки що-небудь, що було присутнє під час вбивства. Ці уявлення лягли в основу морального виправдання звичаю помсти, котрий був головним способом регулювання ворожнечі між окремими родами аж до утворення першого писаного кодексу Руської держави[162].

Цей звичай мав силу навіть в ХІ ст. “Повість временних літ” передає слова Ярослава: “Не я почахъ избивати братью, но онъ; да будеть отместьникъ богъ крове братья моея, зане без вины пролья кровь Борисову и Глъбову праведную. Еда и мнъ сице же створить? Но суди ми, господи, по правдъ, да скончается злоба гръшнаго”[163]. Тобто, князь виправдовує свої дії тим, що не він перший пролив невинну кров, і просить Бога розсудити його, щоб припинилась ворожнеча. Треба зазначити, що з початку існування звичай помсти передбачав саме участь у ньому осіб єдинокровних, тобто, родичів. У переслідуванні злочинця та його родичів і в примушенні їх заплатити “за кров”. Вона, ймовірно, в давні часи також вважалась священною. Отже, умовою для здійснення помсти є кровне споріднення.

Марк Косвен зазначає, що в родовому суспільстві будь-яке зовнішнє посягання на представника роду чи його майно сприймалось як образа “обида”, якщо говорити давньоруською мовою. Дослідник звернув увагу саме на влучність цього давньослов’янського терміну. А будь-яка емоція образи викликає реакцію нападу з боку скривдженого та його родичів. Інстинкт захисту, що є закономірним наслідком реакції приймає форму інстинкту помсти[164]. А за звичаєм всього людства, будь-яке зовнішнє посягання вважалось образою для всього роду, після чого одразу ж встановлювались відносини ворожнечі між двома групами (родами). Отже, будучи природною необхідністю для первісної людини, помста для родової групи надовго залишається основною умовою її самозбереження й успішної боротьби за існування.

Рід, котрий не вмів або не мав можливості за себе помститися, був приречений на неминучу загибель. Оскільки у відносинах між людьми тоді не було зовнішньої примусової сили, помста була й єдиною та універсальною силою примусу. Якщо звернутись до зовнішніх відносин, то можна помітити, що війна як засіб здійснення політики очевидно розвивалась з первісного інституту помсти. З тих часів, коли ще первісні люди жили родами і інстинктивно захищали свій рід від будь-якого зазіхання і бере початок війна. Але остання здійснюється вже не одним родом, а народом, що складає плем’я, союз племен чи суперсоюз. М. Косвен звертає увагу, що як в первісну епоху, так і протягом всієї історії людства помста та війна лишалися першою, а разом з тим універсальною формою реалізації права[165].

Крім сонця, слов’яни обожнювали й інші чотири природні стихії, і кожну з них наділяли своїми особливостями. В них проглядає землеробський звичай. Землю слов’яни шанували як матір, оскільки вона давала їм хліб. Цікаво, що земля не стала у слов’ян окремою персоніфікованою богинею (на відміну від Сварога – сонця), але надзвичайно поважалася. Ставлення до неї як до живої істоти збереглося аж до новітніх часів, що виявляється у забороні обробляти землю з 14 жовтня до 23 березня, бо в цей час земля спочиває[166].

Слов’яни також обожнювали воду, оскільки вона робила землю родючою, і вогонь. Ці дві стихії вважались очищаючими силами. З додержавних часів веде початок звичай випробування водою та вогнем. Останній вважався у слов’ян сином сонця й тому називався Сварожичем[167]. З вогнем пов’язані найдавніші звичаї та ритуали слов’ян, що привертали увагу сучасників, зокрема, похоронний звичай та звичай слов’янських жінок спалювати себе після смерті чоловіка. Англосаксонський місіонер Боніфацій, зокрема, писав: “… І вініди, найгнусніший і найгірший рід людей з таким усердям блюдуть подружню любов, що дружина після смерті чоловіка відмовляється жити. Й достойною похвали вважається та з них, котра власною рукою заподіває собі смерть й згорає на одному вогнищі зі своїм чоловіком”[168].

Про похоронний звичай кремації писало багато авторів. Самим раннім вважається повідомлення Феодора Сінкелла, котрий описуючи штурм Візантії аварсько-слов’янськими військами, писав: “…Стільки скрізь загинуло ворога, що варвари (слов’яни) не змогли навіть зібрати й віддати вогню загиблих”[169]. Очевидно, цей звичай веде свій початок з Індії, де він записаний в законах Ману. Оскільки вважалось, що після смерті душа покидає тіло, вогонь очищає цю субстанцію. Арабський мандрівник Ібн-Фадлан в своїх “Записках” детально описав, як пояснюють сутність цього звичаю самі слов’яни, в середовищі яких звичай трупоспалення був поширений ще в Х ст. Цінність цього свідчення і полягає в тому, що поряд з зовнішнім описом приводиться інтерпретація цього звичаю словами руса, що дозволяє краще усвідомити його ідеологічний зміст: “Ви, араби, дурні; берете найповажнішу людину і лишаєте її в землі, де їдять її комахи… ми ж спалюємо її миттєво, так, що вона одразу ж попадає в рай”[170]. Пізніше випробування вогнем було пристосоване церковними судами до християнської доктрини й діяло в усіх європейських країнах в тій чи іншій формі протягом всього Середньовіччя.

Священний страх у слов’ян викликала блискавка – небесний вогонь. Вважалось, що її посилає Бог на кару людям, тому не можна було гасити пожежу від блискавки. Її творцем вважався Перун, про поклоніння якому пише Прокопій Кесарійський: “…Один тільки Бог, творець блискавки є володарем над усіма, і тому приносять в жертву биків та виконують інші священні обряди”[171]. Поява персоніфікованого божества знаменувала собою новий етап суспільних відносин східного слов’янства. За доби звичаю військової демократії слов’яни поклонялись більш природним стихіям. Але виділення окремого прошарку людей – еліти, що збагачувались під час походів привело до утворення богів, що патронували окремі суспільні групи. Таким був Перун, заступник воїнів, пізніше – дружинників, Велес, що охороняв договірні відносини та інші. Язичницькі звичаї та обряди стародавніх слов’ян служили збереженню цілісності суспільства, утвердженню в ньому правопорядку. Так, цю ідею своєрідного “договору” у суспільстві уособлював бог всесвітньої рівноваги – Волос. Поряд з богом війни Перуном він виступав як бог миру, порядку й суспільного договору[172].Після того, як стала відчутною різниця між воїнами і землеробами, останні почали поклонятись тим стихіям, що раніше захищали врожаї та родючість. так виник культ слов’янського бога Рода. Це божество втілювало життя на землі і відповідало за долю душі після смерті. Очевидно, розшаровувались і звичаї, про що свідчать пізніші письмові пам’ятки.

Відтак по функціях божественних персонажів можна виділити кілька рівнів слов’янської міфології. Як зазначав Б. О. Рибаков, первісні вірування мали своєрідний характер еволюції. Нове не витісняло старого, а нашаровувалось на нього. В системі релігійних вірувань слов’ян будь-якого часу обов’язково присутні в тому чи іншому вигляді уявлення попередніх епох[173]. Вже в антські часи спостерігається виділення богів, що уособлювали ритуально-юридичну, військову та господарську функцію. До таких відносились Перун та Велес і жіночій персонаж – Мокоша (це ім’я умовне, оскільки джерела не дають точного праслов’янського імені жіночого божества). Нижчий рівень посідали божества, що пов’язані з господарськими циклами та сезонними обрядами, такі, як Чур. Наступний рівень характеризувався абстрагованістю функцій, що дозволяє їх іноді розглядати як персоніфікацію головних протиставлень: Доля – Лихо, Правда – Кривда, Життя – Смерть. Правда та Кривда в слов’янській міфології було одним з втілень протистоянь, суперечностей світу. Персоніфікація поняття “правда” зустрічається і в міфології інших народів, наприклад, індійського.

Таким чином, державоподібне утворення антів-слов’ян було важливою віхою на шляху до утворення руської державності й права. Воно виникло внаслідок потреби в консолідації, оскільки будучи осілими землеробськими племенами, слов’янам періодично доводилось захищати свої території або ж розширяти їх. Звичаї склали той фундамент, на якому базувались праворозуміня слов’янського суспільства.

РОЗДІЛ 4

СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ПРАВА
І ПЛЕМІННА ЗВИЧАЄВА ТРАДИЦІЯ
НАПРИКІНЦІ VІІ–X СТ.

4.1. Еволюція регулятивних функцій звичаїв у VІІ–VІІІ ст.

Період з VІІ по ІХ ст., був часом трансформації звичаїв нормативного характеру додержавних утворень на звичаєве право Руської держави. На VІІ ст. приходиться переломний етап еволюції суспільно-політичних відносин східного слов’янства. Поглиблюється майнова диференціація й соціальне розшарування суспільства і як наслідок, в правовідносинах закріплюється майновий елемент, що вимагає чіткої їх регламентації. Звичай нормативного характеру має узгоджуватись з новими реаліями, поступово втрачаючи свою чинність. З одного боку, старі звичаєві інститути вже не задовольняли нові відносини, в котрих закріпився майновий елемент, з іншого в правовідносинах були присутні остаточні форми звичаєвого права, що діяли в громадах[174]. Відтак, у східнослов’янському середовищі період VІІ – ІХ ст. позначився конфліктом звичаю та права.

Процес державотворення і право творення явище складне й багатогранне, котрий підлягаючи загальним закономірностям, має локальні особливості і важко визначити момент, коли суспільство, перейшовши певний рубіж, існує як держава. В будь-якому державотворчому процесі з самого початку стає очевидним, які тенденції превалюють – доцентрові чи відцентрові. Вони позначаються як на подальшому розвитку держави, так і на характері її політичної та правової культури. Державотворчі процеси, що кипіли на території межиріччя Дністра та Дніпра й привели до затвердження у Середньому Подніпров’ї Руської держави, мали свої особливості:

По-перше, вони тривали без вирішального впливу інших цивілізацій, зразків, ідей, переконань. Віддаленість зазначеного регіону від центру західноєвропейських подій обмежила їх вплив на державотворчі і правотворчі процеси, що протікали в східнослов’янському середовищі. Тут помітна різниця з аналогічними подіями, що відбувались серед германської людності. Молоді варварські королівства Франків, Бургундів, Свевів не могли уникнути культурного впливу сусідньої Римської імперії, котра використовувала їх в якості союзників-федератів.

Відтак, правова культура майбутньої Руської держави формувалась на місцевому ґрунті, майже не зазнаючи помітних впливів інших цивілізацій. В подальшому матиме місце рецепція візантійського права, але вона прийде на сформовану основу. За таких умов іноземний вплив не був вирішальним, а лише спонукальним[175]. У взаємовідносинах з іншими культурами місцева, слов’янська була активним фактором впливу.

По-друге, період формування території Київської держави співпав з Великим переселенням народів, котре, як відомо, відбувалось під тиском кочовиків. Розвиток вітчизняної державності та права відбувався у режимі протистояння з зовнішньою агресією, оскільки слов’яни займали побережну зону між землеробською та кочовою цивілізаціями. Цим, зокрема, було обумовлене подальше об’єднання племен чи союзів.

З іншого боку, внаслідок переселення слов’яни осідали на нові землі, інтегрувались у місцеве середовище, змінювались, творили свої окремі культури та мови[176]. Таким чином було зруйновано племінну структуру праслов’янського суспільства, натомість сформувались нові спільноти, що в своїй основі мали не кровно-споріднений, а територіально-політичний характер. Що стосується етнополітичної структури східного слов’янства, то вона була ще додержавною, але вже пост племінною і являла собою перехідний етап до державного устрою. В науковій літературі такі спільноти називаються по-різному, але А. А. Горський, ще у 1986 р. запропонував вдалу назву – племінні княжіння, або як вони зазначені в письмових джерелах – “Славінії”[177].

По-третє, процес державотворення Середнього Подніпров’я гальмувався географічним фактором. Слабко заселена рівнинна територія перебування східних слов’ян зумовлювала розвиток землеробської культури і пов’язаних з цим інституцій, наприклад, жерців. Але вона не сприяла формуванню конкурентноспроможності племен, оскільки не було необхідності воювати за “життєвий простір”. Як слушно зазначає в цьому сенсі Т. В. Кашаніна, розростаючись, слов’янське населення ніби розтікалось по широкій території[178]. Місцевий контингент, достатньо забезпечений ресурсом, лише періодично відсікав зовнішню агресію, по мірі потреби об’єднуючись в союзи. Слов’янські утворення могли протистояти зовнішній експансії, але в своєму середовищі, принаймні до ІХ ст. боротьба за існування не була запеклою.

По-четверте, процес вітчизняного державотворення не був одноразовим, а пульсуючим, котрий то доходив до рівня державного життя, то був відкинутий чужоземною експансією на століття назад[179]. Крім того, цей шлях був стрибкоподібним, котрий характеризується періодичним прискоренням динаміки суспільно-політичних процесів, як-от наприкінці ІХ ст., останній чверті Х ст. та першій половині ХІ ст.

На території межиріччя Дністра та Дніпра спостерігались спалахи державності, котрі виникали там, де сильний племінний союз міг або запропонувати увійти до його складу іншим, або ж поглинути їх. Класичним прикладом є Дулібське племінне об’єднання, фактично, військовий союз, котрий розпався на окремі племена, так і не досягнувши державної завершеності[180]. Класичний приклад - полянське племінне княжіння, що поширювало свій вплив у час пожвавлення торгівельного руху по Дніпру, тобто, не раніше VІІІ ст.

По-п’яте, На особливу увагу заслуговує те, що Русь переходила до феодальної державності не від рабовласництва, а від первісного ладу. В основі генезису феодальної системи виробництва лежав розвиток головної галузі давньослов’янської економіки – землеробства, що позначилось як на характері правовідносин, так і на ідеології, основу якої складають язичницько-звичаєві уявлення.

Зважаючи на те, що назва «анти» після 602 р. зникає з письмових джерел і на заміну їй приходить етнонім „русь”, він також потребує пояснення. В науковій літературі неодноразово робились спроби визначити Русь зовнішню та Русь внутрішню[181], Русь як державу і русь як норманські дружинні загони Київських князів[182], тобто, північний етнос, що у вигляді дружинних формувань асимілювався з місцевим землеробським населенням. Дослідник вітчизняної історії В.М.Ричка звертає увагу, що проблема походження назви “Русь” та її поширення була пов’язана з утвердженням нової етносоціальної та територіальної спільності державного типу[183]. Це, на думку вченого, вже може свідчити про існування і певних державних норм, які регулювали внутрішнє і зовнішнє життя цієї спільності.

Дослідники О. А. Мельникова та В. Я. Петрухін, звернувши увагу на обставини застосування цього терміну, а саме, відцентрові тенденції в племінних союзах (племінний сепаратизм), дійшли несподіваних висновків. На їх думку етнічно нейтральне, не пов’язане з жодним з племінних етнонімів, поняття “Русь” виявилось найбільш прийнятним для нової, щойно створеної східнослов’янської етнокультурної спільноти. Зазначаючи, що скандинавське за походженням слово має скільки-небудь пряме відношення до скандинавів лише в додержавний період розвитку східнослов’янського суспільства, еволюція смислового значення терміну відображає етнокультурні та соціально-політичні процеси становлення східнослов’янської державності[184].

Відтак, державотворча і правотворча традиція, розпочата у VІ ст. не зникає безслідно, а триває у формі більш стійких етно-політичних утворень, про які пише Повість Временних літ. Опинившись в сприятливих обставинах, ті тенденції, що тривали в східнослов’янському середовищі, дістали умови для кристалізації, в результаті чого виникли перед державні спільноти, котрі стали наступним кроком процесу вітчизняного державотворення і право творення. Окреслюючи межі розселення східного слов’янства, давньоруський літописець у недатованій частині “Повісті временних літ” зазначає: “Имяху бо обычаи свои и законъ отецъ своих и преданья, каждо свой нравъ”[185].

Будучи людиною духовного сану, а отже, людиною освіченою, автор відчував різницю між поняттями “норов”, “звичай” та “закон”. Прєданьє – це усний переказ. Норов передбачав поєднання характеру людини й звички, обумовленої співіснуванням. І звичай, і норов завжди застосовувались відносно до того кола осіб, котрі керуються цими поняттями, як законом. Слово “закон” книжного походження. В. І. Сергеєвич звертає увагу, що слова “закон”, “покон” походять від кореня “кон”, що означає початок, але разом з тим й межу будь-чого. Префікс “за” у знахідному відмінку означає межу руху. Префікс “по” має те саме значення. Отже, в поняттях закон і покон – межа людської діяльності або свободи. Це той порядок, котрому людина підлягає у своїх діях[186].

Літописець з цього приводу зазначає: “Глаголеть Георгий, (йдеться, очевидно, про “Хроніку” Георгія Амартола. – Авт.) в лътописаньи: “Ибо комуждо языку овъмъ исписанъ законъ есть, другимъ же обычаи, зане законъ безаконником отечьствие мнится” [187]. Отже, закон розуміється як поняття, що відбиває установлення більш високого рангу і буквально означає “за кінець”, “за край”, що не можна було переступати без ризику стати переступнтиком, “преступником”, тобто, злочинцем [188].

Під поняття “звичай” в розумінні автора літопису, підпадали особливості громадського побуту – сімейне життя, риси шлюбу, ритуальна виробнича діяльність [189], а також заборона на злочин. Це були ті правила життя, що застосовувались як закон, тобто, головний регулятор відносин певної суспільної групи – громади, роду, племені. Літописець детально аналізує звичаї різних народів: у полян – лагідний та тихий [190], у радимичів, в’ятичів та сіверян – спільний звичай: “живяху в лъсъ, яко же и всякий звърь, ядуще все начисто, и срамословье в них предъ отъци и предъ снохами, и браци не бываху въ них, но игрища межю селы, схожахуся на игрища, на плясанье и на вся бъсовские пъсни, и пту умыкаху жены собъ, с нею кто съвещашся; имяху же и по двъ и по три жены” [191] Древляни ж викрадали собі жінок коло води. “Повість временних літ” також повідомляє про похоронний звичай кремації, що серед в’ятичів і кривичів зберіг чинність до ХІІ ст.

Отже, різниця в звичаях була засвідчена письмово і літописець недаремно її підкреслює. В умовах відсутності чітких кордонів держави якісно іншим був філософський поділ на “своїх” та “чужих”, особливо серед людей, котрі говорять однією мовою. В такій ситуації звичай, як головний регулятор суспільних відносин всередині слов’янських племен, був одним з визначальних факторів. Не виключено, що слов’яни, подібно до германців, не усвідомлювали себе як один народ, не було “своїми” у повному розумінні цього слова.

Проблема соціальної структури Давньоруських перед державних утворень та її трансформації на державну наразі лишається актуальним питанням вітчизняної історико-правової науки. Ці спільноти були фундаментом, на якому відбувалась розбудова Русі як держави і на їх прикладі можна прослідкувати еволюцію регулятивних функцій племінних звичаїв, що в майбутньому стануть відомі як Закон Руський. В VІІ – VІІІ ст. століттях територія розселення східних слов’ян займала 200 тис. км, що дало підстави вважати його союзом союзів, суперсоюзом[192]. Цей конгломерат існував як об’єднання племен, котрих пов’язувала спільність мови та культури. Не варто перебільшувати його єдність. Утворення охоплювало не всі слов’янські племена, незалежними лишались бужани, волиняни, тиверці, хорвати (західні племена) та кривичі, радимичі й в’ятичі.

Державотворчі процеси на цій території розвивались нерівномірно. Сюди входили не лише етнічно слов’янські племена. В них усіх тривали власні процеси соціальної стратифікації, що призводило до ускладнення потестарних структур та посилення центрального керівництва. Наявні письмові та археологічні джерела свідчать, що кожен з союзів був окремою етнокультурною групою з визначеною територією, властивими їм елементами матеріальної культури, побуту та звичаїв. Вже в рамках цих об’єднань спостерігається пробудження зародкових форм суспільної думки та політичної ідеології [193]. Варте уваги, що ці процеси відбуваються в умовах докласового, але чітко стратифікованого суспільства, що в майбутньому призведе до формування держави[194]. Таке утворення також було “вповні сучасним до тих обставин”[195], аналогічним до антського союзу, зі змінами, продиктованими часом. Очевидно, традиція об’єднуватись у військові союзи й була однією з специфічних рис державотворення племен та племінних союзів, чия життєдіяльність не була суворо обмеженою рамками природних кордонів.

Полянське племінне княжіння з центром у Києві, що виступало центральним консолідуючим елементом, ймовірно було першим серед рівних. Воно охоплювало порівняно невелику територію, що обмежувалась на сході Хазарським каганатом, на Півдні річкою Рось, а на заході річкою Тетерів[196]. П. П. Толочко звертає увагу, що сам Київ виник на межі древлянської племінної території[197]. Перевагу йому забезпечувало вдале географічне розташування, що давало можливість контролювати торгівельний шлях по Дніпру, а також гарантувало захист від неочікуваної агресії. Відтак, на території Середнього Подніпров’я державність визрівала в умовах існування центрального консолідуючого елементу та кількох соціальних організмів, яким географічний фактор заважав досягти державної завершеності.

Еволюція регулятивних функцій звичаїв, що триває паралельно з трансформацією східнослов’янського суспільства, стосувалась:

- легітимізації державної влади;

- окняжіння територій, що означало конфлікт звичаю та права;

- феномену дружинної держави;

- форми держави.

Перший, незафіксований конфлікт звичаю та права можна віднести до VIІ – VIІІ ст. В цей час починається процес відчуження князівської влади – князь стає “над племенем”, а свою політику проводить вже виходячи не з інтересів землі, а з інтересів свого оточення. З іншого боку, в VIІ – VIІІ ст. ще не могло бути відвертого наступу на звичай – для цього не було ні можливостей, і особливих причин, і достатньо сильним був звичаєвий патріархальний уклад як основа правосвідомості населення. Якщо перші князі діяли в межах “священного закону, який оберігало преданіє”, то з певного моменту вони, відчувши свою силу почали діяти на власний розсуд. З того моменту, коли князь спираючись на військову силу племені в особі племінної дружини має можливість порушувати звичай в своїх інтересах, починається незворотний процес соціальної стратифікації і перетворення звичаю родового суспільства на правовий звичай.

У VIІІ – ІХ ст. спостерігається ускладнення потестарних структур давньоруських утворень, що виражається як в поширенні їх функцій, так і у відчуженні та зміцненні центральної (князівської) влади. Інститут князівської влади веде походження від авторитету військового вождя. В ранніх суспільствах монарх сприймався не стільки як продукт соціального розвитку, скільки персонаж ритуальний. В добу язичницького право розуміння князівська влада сприймалась не як суспільні відносини, а як сакральна якість окремого найсильнішого роду, з якого походить князь. В народі жило переконання про сакральний зв’язок тіла князя з життям підвладного йому народу, що збереглось до середини ХІІ ст.[198] Це був час, коли легітимізація князівської влади забезпечувалась виключно силою звичаю, оскільки не існувало жодного документу, який би регламентував зазначені відносини.

Конфлікт між звичаєм та правом в VIІІ – ІХ ст. в середовищі слов’ян проявлявся в різних механізмах реалізації перетворень, що відбуваються в східнослов’янському суспільстві в цей час. Якщо в VIІІ ст. князь мав узгоджувати всі нововведення з племінною верхівкою (радою старійшин, племінними вождями, що входили до племінного союзу, жерцями), то у VIІІ – ІХ ст. зміцніла князівська влада починає проводити свою політику, що не завжди співпадає з переконанням загалу[199].

Оскільки в своїх діях князь спирався на дружину і був представником її інтересів, разом вони становили соціально-відокремлену групу населення, об’єднання інтересів якої доводиться текстами найдавніших пам’яток. Зокрема, “Повість временних літ” описує, як дружина докоряє Ігореві про данину[200]. Функції ж перших великих князів полягали в організації дружини й управлінні племінними військовими ополченнями, поява яких вже у VІ – VІІІ ст. у додержавних спільнотах – “Славініях” вже не викликає сумніву[201]. Князь та дружина були соціальною елітою давньоруського суспільства, їх відносини пронизують всю ранню історію вітчизняної державності. Намагання знаті оточити себе озброєним військом було і ознакою і наслідком розшарування суспільства, що тривало в цей час в слов’янському середовищі[202]. І київська дружина, і місцеві ополчення представляли собою професійний військовий прошарок, достатньо відокремлений від громади. Розшарування в військово-дружинному середовищі призводить до появи нової військової аристократії, що частково тіснила родоплемінну знать. Відтак східнослов’янська державність не знає жорстко ієрархізованої моделі, що побудована по бюрократичній “вертикальній” підлеглості, оскільки її функціонування пов’язане зі значною участю в управлінні вільних людей[203].