ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА 1 страница

Оскільки часові рамки дослідження сягають VІ ст. н.е., дійти певних висновків можливо за умов комплексного аналізу наявних археологічних та письмових джерел. Перші свідчення про слов'ян міс­тяться в роботах римських авторів – Плінія Старшого і Таціта[90], котрі писали про венедів. Цей етнонім ніколи не був самоназвою слов'ян, але зустрічається в греко-римських джерелах як термін, що застосовувався до реального слов'янського населення ІІ – VІ ст. Прямо ототожнював венедів і слов'ян у VІ ст. Іордан[91]. Відомості, що стосуються VІ – VІІ ст., характеризуються більшою чіткістю й сталістю. Саме з цього періоду можна говорити про сус­пільні відносини слов'янських племен, головним регулятором яких був звичай родового суспільства. На цей час припадають свідчення Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія, Менандра Протектора, Маврикія[92]. Спираючись на їх повідомлення, можна прослідкувати певну тенденцію суспільного розвитку слов'янських племен.

Першим з авторів-сучасників, хто звернув увагу на звичаї і норови склавинів та антів, був Прокопій Кесарійський[93]. Цінним є його свідчення про антський закон, що діяв на певній території. Псевдо-Кесарій, Менандр Протектор та Маврикій звертали увагу на відсутність єдино­го сильного проводу в слов'янському середовищі, нездатність до по­кори будь-якій владі, тощо[94]. Маврикій в “Стратегіконі”, всупереч самому собі, вказує на те, що в слов'янському суспільстві важливу роль відігравали так звані архонти[95]. Таким чином, його повідомлення є свідченням про зміцнення повноважень військових вождів, адже відомо, що архонтами у візантійсько-римських джерелах називався командний склад усіх рангів.

Аналізуючи відомості грецьких та римських авторів, необхідно пам'ятати, що вони були представниками візантійської політико-правової доктрини, згідно якої істинною владою вважалась лише міцна монархія, котра забезпечувала стабільність правопорядку, підкорення підданих законній владі, дотримання угод, тощо. Суспільна організація слов'янських племен на той час перебувала в формі протодержавних утворень, з котри­ми мусив рахуватись уряд могутньої імперії. Цим пояснюється звер­хність у ставленні вищеназваних авторів до слов'ян.

На особливу увагу заслуговує свідчення сирійського автора, котрий у 555 р. писав про народ рос, що мешкав на північному заході від амазонок. Оскільки, місце перебування останніх локалізовано верхньою течією Сіверського Донця, народ рос, згадуваний у творі Захарія Ритора може бути розміщений лише на Середньому Подніпров'ї[96].

Подальшу історію праукраїнських племен описують арабські автори. У їхніх свідченнях, датованих початком ІХ ст., містяться дані, що стосуються VІІІ – ІХ ст. Першим повідомленням про слов'ян є згадка в “Книзі пісень” Аль-Ахталя (2-га половина VIII ст.)[97]. Ібн-Хардадбех у IX ст. описує купців-русів[98]. Ібн-Фадлан описує давньоруські вірування та звичаї. Мандрівник також дає інтерпретацію поховального ритуалу словами руса[99]. Його опис покарання злодія дає можливість встановити зв'язок між старими, ро­довими формами покарань і тими, що зафіксовані в “Руській Правді” та пізніших літописах. Аль-Масуді у Х ст. звертає увагу на звичаєве право слов'ян та русів, котре називає законом розуму і протиставляє хозарському закону Тори[100]. Ібн-Даста в “Книзі дорогоцінних скарбів” дає свідчення про судовий поєдинок як форму вирішення спорів, слов'янську гостинність[101]. Повідомлення Ібн-Даста[102] про непримхливість русів, а також його опис делікатного ставлення до чужинців дуже схожий на свідчення Прокопія Кесарійського[103], котрий зазначав, що слов'яни нічим зайвим не володіють, та Маврикія, котрий детально описує звичай гостинності праукраїнців[104].

Таким чином, повідомлення арабських авторів є проміжною ланкою між свідченнями VІ-VII ст. та оригінальними руськими письмо­вими джерелами, першими з яких є русько-візантійські угоди. Відомості, що містяться в цих договорах, висвітлюють рі­вень правової культури Русько-Української держави і важливу роль Київської Русі на міжнародній політичній арені IX-Х ст. В текстах угод є посилання на “Закон Руський” під яким можна розуміти звичаєве право, а також на “Устав”[105], котрий на думку деяких дослідників, був першою руською письмовою постановою. Аналізуючи статті договорів, можна зробити певні висновки про суспільно-політичний розвиток Руської держави, інститути соціальної регуляції та звичаєві інститути. Деякі норми русько-візантійських договорів зустрі­чаються в пізніших пам'ятках, а багато з них були зафіксовані в першому зводі законів Русько-Української держави – “Правді Ярослава”[106]. Саме на цей час припадають свідчення Костянтина Багрянородного, котрий в своєму трактаті “Про управління імперією” дає повний опис полюддя[107]. Одним з перших свідчень про вихід Русі на міжнародну арену як власне держави у 838 р. були Бертинські анали. [108]

Перший руський кодекс, що почав укладатись у 1015–1016 рр., відтворює політико-правові відносини в молодій державі і є давнім джерелом, котре засвідчує чинність в цих відносинах звичаєвого елементу. Звичає­вість праворозуміння була однією з головних ментальних рис україн­ського народу. Це підтверджують пізніші староруські письмові пам'ятки, котрі з'явились у XI – ХІІ ст. – літописи, хроніки тощо.

На кінець XI ст. припадає укладення першого літописного зведення, що пізніше стало основою “Повісті временних літ”. Це джерело вперше детально описує звичаї слов'янських племен, котрі з утворенням Руської держави становили собою джерело права, на основі якого творився правовий звичай – головний регулятор суспільних відно­син до прийняття першого писаного закону. Події, описані в “Повісті”, сягають VIІ-VІІІ ст. В цю пам'ятку ввійшли окремі фрагменти “Хроні­ки” візантійського історіографа Георгія Амартола, котрий аналізує звичаї різних народів: “...глаголеть Георгий в льтописаньи: “Ибо комуждо языку овъмь исписань законь есть, другимь же обычаи, зане законь безаконьникомь отечьствие мнится”, тобто, кожний народ має або письмовий закон, або звичай, котрий люди, що не знають закону, сприймають як “предания” батьків[109]. Це повідомлення важливе тим, що воно є першим, письмовим свідченням конфлікту закону та права, адже автор чітко протиставляє людей, що не знають закону (тобто, Божествен­ного закону) тим, хто його має. І зазначає при цьому, що звичай сприймається як “предания” батьків, що ніби не відповідає дійсності.

Пізніші вітчизняні письмові пам'ятки відтворювали певну традицію політико-правового життя Київської Русі Х-ХІ ст., а саме: протистояння звичаєвого праворозуміння християнському. На це ж були спрямовані й Ізборник Святослава, що містив статті-тлумачення незрозумілих місць з Біблії, й Ізборник Іоанна, до якого входили норми поведінки зразкового християнина [110]. Цінним джерелом, що описує ідеологічну картину християнізованої Русі-України, є “Слово про Закон і Благодать” київського митрополита Іларіона[111]. За філософським роздумом про духовну перевагу Благодаті (Нового Заповіту) над Законом (Старим Заповітом) чітко проглядає перевага християнського віровчення над язичницьким, адже заміна релігії в Х ст. означала перш за все заміну язичницько­го закону на християнський.

Особливу групу джерел складають давньоруські літописи та літературні пам'ятки, що укладені після ХІІ ст., але які відтворюють ранню історію Русі. Це насамперед Новгородський Перший літопис молодшого зведення, “Слово о полку Ігоревім”, “Повчання Володимира Мономаха”, Лаврентіївський та Іпатіївський літописи та інші. Новгородський літопис, що у найдавнішій частині зберіг ближчі, ніж “Повість Временних літ” дані, найбільш повно відтворює княжіння Ігоря, дає відомості про перші намагання Аскольда та Діра підкорити сильне й незалежне плем'я уличів[112]. Свідчення цієї пам'ятки дозволяють глибше зрозуміти складний шлях державотворення Русі-України.

“Слово о полку Ігоревім”, описуючи події ХІІ ст., відтворює загальні тенденції політико-правового розвитку Руської держави. Тут показана і дружинна культура, і боротьба язичницької та христи­янської ідеологій (опис зневаги Ігорем поганських знамень, як-то затемнення сонця) і прославляння князя та дружинників, чим зазвичай закінчувалась більшість літературних творів Х-ХІІІ ст.

Лаврентіївський літопис передає літописне зведення, що починається “Повістю Временних літ” і містить “Повчання Володимира Мономаха”. “Повчання“ є давньою пам'яткою, що відтворює стиль правового мислення давніх русів. Це моральна настанова князя всім підданим, котра доводить високий рівень правової культури Руської держави ХІ-ХІІ ст., і безумовно, характеризує Володимира Мономаха як непересічну та освічену особистість. Пам'ятка є ще одним підтвердженням гуманістичних традицій українського права, джерелом якого є старослов’янський звичай.

Енциклопедією давньоруського літописання є Іпатіївське літописне зведення, що відтворює історію Русі-України з найдавніших часів до 1292 р. Пам'ятка складається з “Повісті Временних літ”, Київського та Галицько-Волинського літописів і є цінним джерелом для дослідження еволюції розвитку правових відносин та правової культури Київської Русі.

Отже, не дивлячись на обмежену кількість джерел, з наявних можна робити висновки про суспільні відносини та звичаї давніх русів, проводити паралелі, а також спостерігати єдину тенденцію розвитку антсько-склавінських звичаїв до звичаєвого права Руської землі, від правового звичаю Київської держави до його кодифікації в першому давньоруському кодексі.

РОЗДІЛ 3

РОЛЬ ЗВИЧАЮ
В РЕГУЛЮВАННІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
СХІДНИХ СЛОВ’ЯН VI–VIII СТ.

3.1. Перші відомості про суспільний устрій
антсько-склавинських племен VI–VII ст.

Особливості вітчизняного державотворення і право творення лишаються однією з відкритих прогалин як історичної, так і правничої науки. Ще Б. Д. Грековим було зазначено, що створенню величезної та повнокровної держави Київської Русі передував тривалий, багатовіковий розвиток слов’янських племен[113]. Цей період охоплював приблизно три століття, починаючи з антських утворень. Специфіка географічного розташування були причиною саме того типу суспільних відносин та звичаїв, як головного їх регулятора, відомості про які знаходимо в авторів VI–VIІ ст. Особливості звичаю, як духовної спадщини, обумовлювались багатьма чинниками, географічним, кліматичним, історичним та соціальним. Теоретик права, С. С. Алексєєв зазначав, що вже в первісних суспільствах існує нормативне регулювання, тобто, регулювання за допомогою загальних правил, норм.[114]

Слов’янські племена здавна мешкали на території Центральної та Східної Європи. Вони були численною групою народів на відміну, наприклад, від германців, яких налічувалось приблизно 4 млн. Заселяючи в основному континентальну Європу, слов’яни були ізольовані від великих середземноморських цивілізацій, тому до падіння Західноримської імперії грецькі та римські письмові джерела містили про них лише фрагментарні скупі відомості. Переломним етапом в історії східного слов’янства була друга чверть VI ст. Повідомлення сучасників та наявні археологічні джерела, що стосуються зазначеного періоду, засвідчують зростаючу мілітарну й політичну активність слов’ян, а також дозволяють простежити певну тенденцію розвитку їх племен. Вже з початку цього століття уряд Візантійської імперії змушений був розпочати будівництво довгих стін між Чорним та Мармуровим морем з метою захисту Константинополя. Під час правління Юстиніана (527-565 рр.) гуни, склавини та анти майже щороку нападали на Візантію, а після 534 р. стратегічна ініціатива майже повністю перейшла до східнослов’янських племен. В. Ю. Павленко припускає, що цей перелом забезпечувався також допомогою ополчень з Середнього Подніпров’я, оскільки саме на цей час припадають археологічні знахідки з Подунав’я, так звані “старожитності русів”, а також поширення в цьому регіоні топонімів і гідронімів з коренем рус/рос[115].

Юрисконсульт візантійського полководця Велізарія Прокопій Кесарійський у своїй “Історії війн” (VІ ст.) згадує склавинів та антів серед інших військових формувань, що брали участь у захопленні міста Порту[116]. Автор яскраво змальовує картину спустошення, якого зазнали землі за Істром. В “Таємній історії” Прокопія Кесарійського міститься згадка про те, що в часи правління Юстиніана склавини та анти здійснювали набіги на східні кордони Візантійської імперії щороку[117]. Про вторгнення східних слов’ян в межі імперії та їх войовничу завзятість сповіщають й інші тогочасні писемні джерела, зокрема, твори Іоанна Ефеського, Менандра Протектора, Маврикія та інших[118], які звертали увагу на відсутність єдино­го керівництва у слов'янському середовищі та нездатність до по­кори будь-якій владі[119]. Щоправда Маврикій в “Стратегіконі” звертає увагу на особливий статус архонтів[120], що є свідченням про зміцнення повноважень військових вождів.

Говорячи про суспільні відносини антів та слов’ян, майже всі автори звертають увагу на неорганізованість цих племен. Псевдо-Кесарій характеризує склавинів як таких, що живуть в непокірності, сваволі, ніким не очолювані[121]. Прокопій Кесарійський зазначав, що їх племена здавна живуть в народоправстві, не управляються однією особою[122]. Маврикій у “Стратегіконі” також говорить про нездатність слов’ян до покори будь-якій владі[123]. Менандр Протектор вказує, що відсутність чіткої організації слов’янського суспільства навіть дратувала їхніх сусідів: “… вони були в вищій мірі ненависні (Баяну) з-за власної ворожнечі[124]. Описуючи життя та побут, Псевдо-Маврикій зазначає, що слов’ян-антів ніяким чином не можна схилити до рабства. Тих, хто знаходиться у них в полоні, вони не тримають в неволі впродовж необмеженого часу, як інші племена, а, обмежуючи реченець рабства визначеним часом, пропонують невільнику на вибір: або за певний викуп повернутись додому, або ж залишитись у стані вільних та друзів[125]. Майже всі автори при цьому вказують на чисельність слов’янських племен та на відсутність єдиної організації, яка б їх об’єднала.

Таким чином, східні слов’яни вийшли на політичну арену в VІ ст. як військова сила, що не мала єдиного керівництва в мирний час але обирала вождів (REX) і визнавала їх безумовну владу під час війни, на кшталт військового диктатора в Римській імперії. Очевидно, влада обраного вождя була непохитною незалежно від того, нападали слов’яни чи оборонялись і з нею мусив рахуватись уряд Візантії. На сьогоднішній день не існує єдиної оцінки політичного об’єднання антів. В. О. Ключевський вважав його племінним союзом[126]. М. С. Грушевський – державою антів[127]. М. Ю. Брайчевський зазначав, що політична організація антів нагадувала структуру державних об’єднань Західної Європи і Карла Великого, бургундів, вандалів, готів[128]. На думку В. Й. Борисенка, анти вже в IV ст. мали велике державне об’єднання, що в період найвищого свого піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії й далі на Балкани[129]. Л. Л. Залізняк розглядає V ст. як період, з якого розпочався безперервний розвиток українського етносу, але праукраїнцями дослідник вважає не антів, а склавинів[130].

Вже ця дискусія звертає увагу на необхідність визначення понятійного та категоріального апарату. Що таке “держава” “державоподібне утворення”, “державне утворення”, “державність”, “політична організація”? Теорія права чітко відповідає на перше питання – держава має три основні ознаки – територію, населення і відокремлену суверенну владу. Якщо відсутня хоча б одна з ознак, мова йде про “державоподібне утворення”. Але треба звернути увагу на те, що йдеться про початок утворення держави. М. В. Довнар-Запольський справедливо зазначав, що “К устрою древних государств нельзя прилагать той мерки, которой мы определяем государственное устройство нашего времени”[131]. Державотворчі процеси не завжди йдуть прямим шляхом, іноді він буває пульсуючим, на що звертав увагу Б. А. Рибаков[132].

На наш погляд, суспільна організація слов’ян у VI ст. перебувала у формі державоподібного утворення, що налічувала, за свідченнями Йордана, 70 племен[133]. Факт об’єднання антів у союз можна розглядати як першу документально засвідчену спробу утворити державність з організованим військом. Очевидно, рівень суспільно-політичного розвитку слов’янського суспільства на той час не потребував формування стійкої, стабільної федерації. Відомий дослідник давньоруської історії, академік Б. Д. Греков справедливо зазначав, що політична організація антів, у ІV-VІІ ст. була вповні сучасною за тих умов[134].

Зазначений період характеризується виникненням у антському середовищі військової демократії. Цей термін, запропонований Л. Морганом, означає перехідну між класовою і докласовою форму правління суспільством, за якої вже існувала майнова нерівність, але був відсутній легалізований апарат влади, підпорядкований соціальній верхівці[135]. Цю концепцію свого часу розвинули К. Маркс та Ф. Енгельс. Праця “Походження сім’ї, приватної власності і держави” пера останнього визначала методологічні засади радянської історії. Запропоноване Е. Сервісом поняття “чіфдом”, тобто, вождівство, на наш погляд найбільш точно характеризує стан слов’яно-антського суспільства ІV-VI ст., в якому стає помітним вивищення ролі військового вождя, але відсутній відокремлений державний апарат.

Саме на VI ст. припадають спроби таких царів (Бож, Мезамир, Мусокій, Доброгаст) захопити владу одноосібно. Майнове розшарування спонукало військову верхівку до пошуку нових шляхів збагачення, що можливе під час війн. Пожвавлення військової активності, очевидно, було характерною рисою будь-яких перед державних утворень на певному етапі їх розвитку. Посилення впливу військового вождя в свою чергу приводить до інституту спадкової влади, про що свідчить Йордан[136]. Анти, що жили невеликими поселеннями, мали військові укріплення спільні для кількох селищ. Головним соціально-виробничим осередком життя у них була сусідсько-родова громада, яка являла собою спільноту споріднених патріархальних сімей[137]. Кожна з цих громад вела самостійне господарство й провадила колективне самоврядування. Інститути управління були представлені народними зборами, радою старійшин, жерцями, племінними вождями. Верховним органом племінного самоуправління у слов’ян були народні збори, що беруть свій початок з племінних сходок[138]. Аналіз слов’янської правової лексики дає підстави стверджувати, що вічовий устрій склався раніше, ніж інститут князівської влади[139]. Але внаслідок постійної експансії зростає значення військового вождя, пізніше – князя, навколо якого починає збиратись дружина. За таких реалій народні збори, що передбачають участь в управління всього дорослого чоловічого населення, поступово еволюціонували на сходку озброєних воїнів. Останні становили собою оточення військового вождя, і збагачуючись під час воєн перетворювались в привілейований прошарок людей, оскільки війна була їхнім головним заняттям.

Таким чином, розглядаючи антське об’єднання як першу документально засвідчену спробу утворити державність з організованим військом, можна визначити вихідний момент політичного розвитку східного слов’янства. Виступаючи на політичній арені як військово-політичне утворення, з яким узгоджували свої дії передові держави Європи, анти-слов’яни започаткували власну державотворчу і правотворчу традицію, що мали свої історичні особливості.

3.2. Нормативність звичаїв східнослов’янських племен

Проблема внутрішнього регулювання в антсько-слов’янських утвореннях ускладнена невизначеністю понятійного та категоріального апарату. Але попри всю нечіткість зрозуміло, що право як і держава з’являються не одразу. Спочатку в середовищі первісних суспільних утворень формуються відносини і правила, що їх регулюють, а також механізми, за якими здійснюється їх впорядкування. З появою права ці відносини, правила і регулятивні механізми набувають рис правових, і з цього етапу можна говорити про виникнення права. Насамкінець, з подальшим розвитком стародавніх державоподібних утворень і держав їх правові відносини все більше ускладнюються, а тому з’являються і проходять своє становлення норми, що їх регулюють[140].

Якими рисами характеризується звичай як головний регулятор перед державних формувань і яким чином він трансформується на правовий у ранньодержавний період? На існування специфічного проміжного регулятора між нормами первіснообщинного ладу та правом звернув увагу ще С. С. Алексеев[141], зазначивши, що саме поняття “регулювання” є ширшим, об’ємнішим, ніж “управління”. Таким утворенням, на думку відомого теоретика права, була спочатку система табу, потім – общинне право. Ця точка зору вважалась спірною, радянська історіографія не бажала бачити різницю між правилами первісного суспільства, котре, ймовірно, також пережило кілька етапів свого розвитку, і нормами перед державних утворень.

В переддержавних суспільствах, за відсутності зобов’язуючої сили чи державного примусу, існував свій засіб охорони звичаю – табу[142]. Оскільки знання про навколишній світ базувались в основному на спостереженнях і важко було пояснити причину тих чи інших явищ, застосовувались заборони. Основні з них (вікові, харчові, статеві, недоторканості джерела води, вогню, табу на чужі речі) були схожими в різних слов’янських племен, можливо, навіть різних народів. Р.Л.Хачатуров та А.Ф.Анісімов вважають, що табу можна вважати системою звичаїв, втілену в форму релігійної заборони[143]. Їх дотримання, на думку Є. М. Пенькова, забезпечували страх перед незрозумілими силами й стихійна звичка [144]. Відтак, будучи універсальною формою побутової поведінки, табу створює звичай та мораль.

Головними регуляторами суспільних відносин антських та склавинських утворень були звичаї нормативного характеру, усні правила поведінки, що стали обов’язковими внаслідок їх загального застосування і тривалого вживання. Загальний характер життя та діяльності, а також кліматично-географічні умови були причиною формування відповідних правил. Вони втілювались у землеробському звичаї, звичаї військової демократії, військовому, шлюбному та поховальному звичаях, а також у різноманітних обрядах та ритуалах, що супроводжували будь-яку діяльність людей на ранньому етапі історії. На початковому етапі становлення державності ці правила ще не мали характеру системи, а використовувались відповідно до кожної конкретної ситуації. Їх слід розглядати у комплексі з іншими компонентами буття тогочасного суспільства.

Принциповою особливістю цього регулятора було те, що звичай сприймався як “універсальний закон”, котрий уособлювався у віруваннях, традиціях та обрядах, а право розуміння було невідривним від косморозуміння. Мораль як оцінка будь-якого вчинку, з одного боку, була похідним від універсального закону, з іншого, була однією з його складових частин. Архаїчне слов’янське суспільство сприймало себе як невід’ємну частину природи, відтак поняття про світопорядок і правопорядок майже не розрізнялись. В свідомості людини закарбувалось уявлення про закономірність та циклічність всіх явищ в природі. Інстинктивне прагнення до універсальної упорядкованості обумовлювало дбайливе ставлення до звичаю як її гаранту. На перших фазах свого існування юридичні норми завжди виступають разом з релігійними та етичними нормативними положеннями, подекуди переплітаючись з міфологічними категоріями, відтак первісні вірування були потужним нормативним пластом[145].

Відомості про існування основних регулятивних норм дають письмові джерела. Посиланням на звичай, що мав чинність закону в середовищі антів, є свідчення Прокопія Кесарійського. Автор описує, як полонений антом чоловік на ім’я Хільбудій сказав, що він за походженням ант, а значить, за законом, повинен бути відпущений[146]. Після цього бранця дійсно було відпущено. Від Хільбудія не вимагалось наведення доказів свого походження. Очевидно, що цей звичай, притаманний лише антам, був невідомий іншим народам. Непрямим посиланням на нього можна вважати також свідчення Маврикія про те, що “…слов’ян ніяким чином не можна схилити до рабства”[147].

В якості звичаю виступали виробничі навички. Суворе дотримання встановлених прийомів роботи було обумовлено колективним характером праці та загальною зацікавленістю в її результатах. Таким чином виробнича діяльність набувала ритуального характеру, що вписувалось в схему: звичай-мораль-релігія. Ритуал в космогонічну епоху був головним втіленням людської здібності до діяльності[148], оскільки він відображав основні закономірності природи та космосу і був однією з найвиразніших етнічних ознак.

Землеробський звичай, що базувався на календарному циклі сільськогосподарських робіт, у осілих слов’янських племен виступав головним регулятором внутрішнього життя. Археологічні дані, зокрема, глек, знайдений в с. Ромашки, Київської обл. свідчать, що місцеве населення мало власний сонячний календар. Б. О. Рибаков вважає цю знахідку сільськогосподарським календарем антів[149]. Глек має орнамент, котрий складається з 3-х рядків. Перший вказує на язичницькі сільськогосподарські свята, другий визначає кількість днів, що їх розмежовує, третій визначає строки сільськогосподарських робіт. Точність календаря підтверджена агротехнічним керівництвом кінця ХІХ ст. для Київщини. Ця знахідка є свідченням як високого рівня землеробської культури, так і наявності певного досвіду слов’янських племен в цій галузі. Землеробство вимагає накопичення, і фіксації знань про циклічність природних явищ та їх вплив на сезон оранки та жнив, адже від цього залежав успіх сільськогосподарських робіт. Знахідка з Ромашок є давнім свідченням такої фіксації.

Займались цим люди, котрі в перед державний період становили собою важливий інститут соціальної регуляції – жерці. В пізніших слов’янських літописах вони називались по різному – волхви, хмарогонителі, але їх функції були чітко визначеними. Жерці були охоронцями звичаю, керували основними обрядами та ритуалами, слідкували за дотриманням основних табу. Ця окрема каста людей відрізнялась від решти своїми знаннями та досвідом, що в умовах язичницького світогляду давало їм можливість впливати на інших людей. Відтак жерці виконували релігійні (жертвоприношення, підтримання вогнища в капищах), ідеологічні та судові функції. Аналіз письмових джерел дозволяє припустити, що в VI – VII ст. спостерігається зіткнення інтересів жерців та військових вождів, оскільки останні починають перебирати до своєї компетенції ідеологічну та судову функції. Цей конфлікт обумовлювався боротьбою за ідеологічний вплив на основну масу населення, що також свідчить про розшарування суспільства і виділення окремих прошарків, тобто, певної спеціалізації.

Певний час, а саме до того періоду, коли князь та оточення не виділилися в окрему соціально-обосіблену групу, жерці та військові вожді мирно співіснували в межах племінного союзу і ділили між собою ідеологічну та судову функції. Хоча особа племінного вождя була певною мірою харизматичною, мала властивість “божественної особи”, головним його заняттям було ведення наступальних воєн (або оборона), укладання угод з сусідами, розширення територій та інші управлінські й фінансові функції. В умовах панування звичаю військової демократії, коли племінний вождь був верховним головнокомандуючим, а кожен селянин під час війни був військовозобов’язаним, на керування приватного життя в середині племен часу не лишалось. Для тієї частини населення, що займалась землеробством головним ідеологом був жрець, оскільки він володів знаннями про навколишній світ. Військовий же вождь був головним ідеологом для найближчого оточення – дружини. Вона не потребувала особливих знань про циклічність природних явищ, а була зацікавлена в перемозі під час військового походу, що гарантувало швидке збагачення.

Відносини між окремими слов’янськими племенами (або племінними союзами) регулювались звичаєм усної домовленості. Атмосфера постійної боєготовності спонукала до вироблення відповідних звичаїв, адже відомо, що перші державні утворення виникали або з метою захисту від зовнішньої агресії, або для нападу. Р.Л.Хачатуров вважає, що міжнародне право на початку свого існування формувалось саме на основі міжплемінних звичаїв, котрим пізніше держави надавали силу права[150]. До таких звичаїв відносяться недоторканість представників іншої сторони під час переговорів, вірність даній угоді, присяга як гарант дотримання домовленості. Одним з перших про наявність стабільних звичаїв міжплемінних відносин слов’ян писав Прокопій Кесарійський. В “Історії війн” він зазначає: “… ромей одразу ж переконав хазяїна і з ним з’являється серед склавинів. Бо ж ці варвари вже почали обмінюватися послами й без страху спілкуватись одне з одним.”[151]

Про існування в слов’янському середовищі стабільного звичаю обміну послами повідомляє і Менандр Протектор. Автор пише, що в 560 р. антська верхівка надіслала до аварського кагана посольство на чолі з племінним вождем Мезамиром, якого авари вбили. Менандр Протектор зазначає, що авари грубо порушили звичай поваги до особи посла.[152] Це коротке повідомлення є непрямим доказом існування певної системи звичаєвих норм в антському державному об’єднанні. Адже викуп полонених може бути притаманний лише народам з високим рівнем правосвідомості та правової культури.

На це вказують і звичаї охорони чужинців, що тимчасово перебували на слов’янській території, про що повідомляє Маврикій: “…До прибулих іноземців добрі й дружелюбні, супроводжують їх почергово з місця на місце, куди б тим не було потрібно, так, що коли гостю по безпечності господаря нанесену шкоду, проти нього починає ворожнечу той, хто привів гостя, вважаючи помсту за нього своїм священним обов’язком”[153]. Це є свідченням гарантії безпеки іноземних послів, що знаходяться на території слов’ян. Про порушення останніми поваги до представників іншої держави не повідомляє жодне джерело. Навпаки, говориться про звичай слов’янської гостинності, котрий можна пов’язати з особливостями язичницьких вірувань слов’ян, згідно яких гість вважався божим посланцем. Непрямим посиланням на це можна вважати зазначення про “священний обов’язок”. Звичаї обміну посольствами, недоторканість представника іншої держави на слов’янській території, особиста відповідальність того, хто приймає гостя за безпеку останнього свідчать про певний рівень правової культури слов’ян-праукраїнців.