ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА 7 страница

Руська Правда також не була “законом” у строгому значенні цього слова, оскільки термін “закон” мав значення швидше моральне (особливо в галузі церковної юрисдикції), ніж вузькополітичне. Означаючи певний ліміт, слово “закон” одночасно мало означати міру обов’язкової та законослухняної поведінки. Таке розуміння цього терміну узгоджувалось з державним суспільним побутом, заснованим на традиції та звичаєвому праві. В правосвідомості існувала опозиція понять “правда” та “закон”, оскільки справедливість споконвічно уособлювалась як “правда”[329]. Протистояння “правда – кривда” було одним з головних у слов’янській язичницькій міфології, а також часто зустрічалось в слов’янських передправових та правових текстах. У русько-візантійському договорі 911 р. в статті про збіглого челядина говориться: “…Да ищуть обретаемое да поимуть е. Аще ли кто искушеньа сего не дасть, створити местникъ, да погубить правду свою”[330]. Тобто, підозрюваний “погубить правду”, якщо не погодиться на обшук. В 56 статті Поширеної редакції, де йдеться про збіглого закупа, рекомендується “дати йому правду”, якщо він втік, будучи не в силах терпіти приниження від господаря[331]. В самій назві першого руського кодексу слово “правда” зазначено в архаїчному передправовому значенні. З часом опозиція термінів “правда” й “закон” поступилась їх взаємному узгодженню, оскільки уособленням справедливості почав сприйматись закон, прийнятий верховною урядовою владою. Поширення дії закону, як норми обов’язкової поведінки людей під страхом владного примусу, пов’язане зі зміцненням верховної державної влади, уособленої князем.

Відтак соціально-економічні та ідеологічні перетворення, що відбулись в слов’янському суспільстві в Х – ХІІ вимагали чіткої фіксації нових відносин і упорядкування численних уставів та уроків, зазначених в літописах. Пройшовши період антських та склавинських племінних союзів, потім слов’янських племінних об’єднань-княжінь, звичаї, що були головною формою суспільної регуляції перед державних утворень перетворились на звичаєве право Руської держави. Тривалий процес кодифікації можна пояснити лише відсутністю нагальної потреби в ній, що є однією з особливостей вітчизняної історії державотворення і право творення. На момент існування Русі як держави тут діяла чітка система звичаєвого права. Уникаючи помітних чужоземних впливів, ці звичаї відтворювали місцеве право розуміння осілого слов’янського населення.

 

5.2. Відображення системи злочинів
та покарань в “Руській Правді”

Говорячи про злочини та покарання, передбачені в Руській Правді, необхідно звернути увагу на те що кодифікація руського права відбувалась в умовах стрімкої феодалізації східнослов’янського суспільства. Саме майнові правовідносини були головною причиною кодифікації, адже інші можна було регулювати за допомогою звичаєвого права. У ранніх судебниках важливе місце займають норми кримінального права. Їм і присвячена велика група статей Руської Правди. Поняття “злочин” розкривається в науці по-різному. Марк Косвен, наприклад, наголошував, що злочин це й загальна ідея зла або дурного вчинку й порушення права, котре виражене в законі чи в моралі, або ж порушення Божого закону – гріх. Це й суспільно-шкідливе діяння, порушення інтересів суспільства, прояв злочинної волі тощо[332].

Руська Правда містить норми, що зачіпають суб’єктивний бік злочину. На наявність злої волі вказував М. Ф. Володимирський-Буданов, зазначаючи, що у слов’ян порівняно рано злочин оцінювався за цим критерієм. Дійсно, виходячи зі статей Руської Правди, можна помітити, що в кожному окремому випадку вимагається усвідомлення неправильності дії[333]. Наприклад, розрізняється вбивство огнищанина “в обиду” (ст. 19 Короткої Правди) і вбивство огнищанина “в розбії” (ст. 20 Короткої Правди), вбивство вільної людини “в сваде или пиру явлено” (ст. 6 Поширеної редакції) і вбивство “на разбои без всякая свады” (ст. 7 Поширеної Правди).

Про те, що Руська Правда відрізняла умисний злочин від ненавмисного свідчить 84 стаття Поширеної редакції, що передбачала великий штраф за свідоме знищення майна: “А кто пакощам конь порежеть или скотину, продажа 12 гривень, а пагубу господину урок платити”, тобто, злочинець повинен заплатити 12 гривень штрафу та урочну ціну господарю за заподіяну шкоду. Про свідоме діяння говорить і стаття 12 Короткої редакції, накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні, не спитавши про це хазяїна: “Аще кто поедеть на чужем коне, не прошав его, то положити 3 гривне”[334]. В цій статті, крім іншого, відбився не стільки факт крадіжки коня, скільки факт незаконного користування чужим майном. Можливо, вона була спрямована на розмежування приватної та спільної власності певного роду чи громади, члени якої керувались старими уявленнями про спільне володіння.

У науковій літературі побутує думка, що Руська Правда не знала межі між цивільним та кримінальним правом. Так вважав, зокрема, М.С.Грушевський, зазначаючи: «і в тім, і в другім воно знало однаково «обіду» (шкоду, кривду) – термін Правди, що заступає сучасне «переступ, кари гідний вчинок» і «шкоду», без різниці, чи се буде справа карна, чи цивільна шкода по теперішньому»[335]. На думку Д.Кайзера, на Русі взагалі не було карного права, а різноманітні порушення, що стосувались особистості або майна, розглядались як цивільні і не тягли за собою покарання, а лише відшкодування шкоди[336]. Проте, не можна погодитись з цим, категоричним, на нашу думку, твердженням вченого, оскільки названі галузі права об’єктивно не можна змішувати. Відомо, що в цивільному та кримінальному праві передбачена різна форма відповідальності. Цивільному праву притаманно відшкодування шкоди, кримінальному – покарання. Але особливістю давньоруського права саме й було домінування майнових покарань, що й наштовхнуло вчених на думку про відсутність карного права, хоча карні норми ми зустрічаємо ще в Уставі князя Володимира, укладеному в Х ст.

Б. М. Бабій вважає, що ранньофеодальне право не відрізняє чітко кримінальне правопорушення від правопорушення цивільного. Вчений як приклад наводить ст. 15 Короткої редакції, де говориться про несплату боргу, що визнається злочином і тягне за собою покарання в вигляді штрафу[337]. Звичайно, можна погодитись, що в давньоруському праві не було чіткої градації між цивільним та кримінальним правом, якщо тільки співставляти його з сучасним правом. Але в даному випадку законодавець просто призначив майнове покарання, яке можна тлумачити як відшкодуванням збитків.

Чим був злочин в Руській державі? Відомо, що з доісторичних часів будь-яке порушення встановленого порядку вважалось “обідою” тобто, злочином. М. Косвен зазначав, що злочин в первісному суспільстві являв собою саме шкоду, нанесену даній групі, причому, цілком незалежно від форми, роду, змісту й матеріального характеру чужого вчинку[338]. За умов, коли слов’янське суспільство існувало в формі племен або племінних союзів такі випадки були нечисленними. По-перше, будь-яке посягання на особу чи її майно вважалось “обідою” для всього роду. По-друге, злочин в добу звичаю фактично неможливо було приховати. По-третє, з огляду на вищесказане, в додержавному суспільстві встановлений порядок, звичай та їх непохитність були головною умовою виживання родів та осіб як складових цих родів. Ситуація змінюється, коли слов’янське суспільство почало існувати в формі держави.

В Руській Правді злочини також називались “обідою”. На момент написання пам’ятки кількість злочинів збільшилась в наслідок стрімкого темпу розшарування суспільства, захоплення феодалами “вервних племенщин”, виділення малої сім’ї, як головної одиниці суспільства. Все це вело до збільшення осіб, що втратили свій соціальний статус – ізгоїв, та ізвергів. За умов феодальної замкнутості суспільних станів ці особи в більшості випадків змушені були шукати притулку в лісах, ставати розбійниками.

Особливістю системи покарань в Руській Правді є наявність двох форм відповідальності, що діють паралельно, тобто, покарання часто супроводжується майновим стягненням. Так, за один з видів вбивства передбачались вира й головництво, де вира виступала в якості покарання, а головництво – як відшкодування шкоди сім’ї забитого. М. Ф. Владимирський-Буданов звертає увагу на те, що злочини, які караються “Руською Правдою”, є так звані приватні злочини проти особистих та майнових прав приватних осіб. Вчений зазначає, що оцінка злочинного дійства не здійснюється лише з точки зору особи потерпілого, адже штраф “за обиду” сплачується на користь держави[339]. Марк Косвен, говорячи про покарання, звертав увагу на риси релігійно-метафізичного спокутування, своєрідну відплату спочатку з боку самого потерпілого, потім діючої державної влади, що вступилась за нього, паралельно діючи від свого імені. Нарешті, покарання наділяється ідеєю виправлення самого злочинця та попередження всіх потенційних[340].

Майнові покарання, що переважають в “Руській Правді” відповідають вищеназваній концепції. Підставою для кримінального тарифу служить винагорода за вбивство дорослого здорового чоловіка. Адже саме він з доісторичних часів вважався головною виробничою одиницею й повноцінним воїном. Цей тариф дає термінологію багатьом давнім письмовим пам’яткам права. Визначенням категорії “людина” у слов’ян є вираз “глава”, що в різних формах складає визначення „ціни” людини. Звідси й терміни “за голову”, “головництво”, “видать князю головою”, відомі з Руської Правди. Наприклад, в ст. 1 Короткої редакції, де мова йде про вбивство, говориться, що коли не буде кому мстити, то “40 гривен за голову”. Перша стаття Поширеної Правди вимагає “положити за голову 80 гривен, аче будеть княжь моужь”. первісним значенням слова “головник” був саме вбивця. Це видно зі статей 3, 4, 5 Поширеної редакції: “…зане же головника, то им платити”, тобто якщо неможна визначити вбивцю, то платити громаді[341].

Статті Руської Правди свідчать про різницю правового статусу різних суспільних верств населення: “Аже убьют огнищанина у клети… то убьют огнищанина как пса. А в княжи тивуне 80 гривен… А в сельском старосте княжем или в ротаинем 12 гривен… А в смерде и в холопе 5 гривен”[342]. Але перед відповідальністю всі рівні. В Правді немає статей, які б встановлювали відповідальність в залежності від соціального статусу правопорушника. Становий елемент проявляється у визначенні суб’єкту злочину. Так, злочинцем могла бути лише особа, якій властива свободна воля та свідомість. Злочин, скоєний холопом не вважався за такий і не тягнув за собою кримінальної відповідальності: “Аже будуть холопи татье, суд княжь. Аже будуть холопы татие любо княжи, любо боярстии, любо чернечь, их же князь продажею не казнить, зане суть не свободны, то двоиче платить ко истцю за обиду”[343]. Отже, відповідачем є хазяїн холопа, котрий або викуповував останнього, або видавав його потерпілому. Виняток становить удар, нанесений холопом вільній людині, за що остання згідно Правді Ярослава могла вбити кривдника. Але сини Ярослава “встановили на куни”, тобто ввели грошовий викуп з правом схопити холопа і бити його, але не вбивати.

В окремих випадках правосуб’єктність надавалась і залежним категоріям населення. Це стосувалось, наприклад, свідчення в суді. В 66 ст. Поширеної редакції говориться, що можна посилатись на свідчення боярського тивуна, якщо відсутні вільні свідки. Ця ж стаття говорить, що в малому позові можна посилатись і на закупа: “…а в мале тяже по нужи възложити на закупа”[344]. Стаття 85 Поширеної редакції говорить, що позивач може представити свідчення раба, якщо останній був свідком, але від свого власного імені: “…Будеть ли послух холоп, то холопу на правду не вылазити, но оже хощеть истець, или иметь и, а река таке: “По сего речи емлю тя но яз емлю тя, а не холоп”[345]. 38 стаття Поширеної редакції зазначає можливість послатися на свідчення холопа, якого викрали: “аще кто познаеть челядин свои украден… то оному вести и по кунам до 3-го свода; пояти же челядин в челядина место, а одному дати лице, ать идеть до конечного свода, а то есть не скот, не лзе рчи: [не веде] у кого есмь купил, но по языку ити до конця…”[346].

Руська Правда містила статті, що охороняли права різних станів населення. Відомо, що зовсім безправними були раби і холопи. Інші ж незалежні й напівзалежні категорії населення мали певні права, котрі були зафіксовані й охоронялись Руською Правдою. В Короткій редакції про це мова не йдеться. По-перше, вона була хронологічно ближча до часів, коли незалежні люди (не раби) мали природжені права. Це було звичайним явищем і не було потреби про це говорити чи певним чином фіксувати. По-друге, хоча в часи Короткої редакції вже вимальовувались відносини залежності, здебільшого вони базувались на договорі, скріпленому присягою.

До ХІ ст. відносяться сліди приватного феодального землеволодіння, а значить траплялись випадки сваволі по відношенню до членів громади та напівзалежних верств населення. В цей час тривало майнове розшарування в громаді, що спричиняло перетворення землевласників на княжих васалів, а членів громади – на феодальнозалежне сільське населення. Статті Руської Правди засвідчують, які саме випадки взаємовідносин переважали в сосунках господарів та слуг наприкінці ХІ ст. Стаття 56 Поширеної редакції говорить про випадки втечі закупів від господарів, і зауважує, що не завжди втеча є правопорушенням: “Аже закуп бежит от господы, то обель; идеть ли искать кун, а явлено ходить, или ко князю или к судиям бежить обиды деля своего господина, то про не роботять его, но дати ему правду”[347]. Ця стаття свідчить про високий рівень правової культури, адже вона передбачає встановлення справедливості у відносинах між господарем та закупом. Крім того, в цій статті можна побачити звичаєву норму, згідно якої скривджена сторона шукала захисту в племінного вождя, згодом, князя, з проханням “дати правду”. Очевидно, цей звичай мав вплив на правосвідомість пересіченої людини, а тим більше, закупа, котрий був особисто вільним.

Крім 56 статті про права вільних людей говорять статті 57, 58, 59, 60, 61, 62. Їхній зміст свідчить про ту впевненість, яку відчувала руська знать за умов стрімкої феодалізації. Все частіше феодал відчував себе повним господарем лише економічно залежної людини, включаючи і її майно. Але на заваді стояв закон. Наприклад, стаття 61 говорить, що коли господар продасть наймита як свого повного холопа, це звільняє останнього від всіх боргів, крім того, господар платить ще 12 гривень продажі за образу. Про те, що господар не може розпоряджатись наймитом як майном говорить стаття 60, де зазначено, що один господар не може віддати наймита якомусь іншому за певну плату (іншими словами, продати). Така угода вважається недійсною. Крім того, продавець платить 3 гривні продажі “за обиду”. Статус холопа визначає 110 стаття Поширеної редакції. Крім всього іншого, це положення зазначає які люди не є холопами. Цю думку підтверджує стаття 111 Поширеної редакції, котра захищає права тимчасового працівника, зазначаючи, що він не є холопом, і не може стати таким ні за прокорм, ні за придане.

Цікавою є 62 ст. де говориться про тілесне покарання господарем закупа. Якщо господар б’є закупа “за діло”, на це він має право, але якщо він б’є його будучи п’яний чи сам не знаючи за що, то повинен сплатити штраф “за обіду” закупа як за вільну людину. Отже, цей пункт ще раз підтверджує правовий статус закупа як особисто вільної людини, що залежна лише економічно.

Право захищало особу князя та інших урядовців держави від безчестя, зневажливого слова і жесту. Коли в 1096 р. Святополк та Володимир, намагаючись припинити братовбивчу війну, послали до Олега послів зі словами: “…Поиди Киеву, да порядъ положимъ о Русьтъй земли пред епископы… и пред мужи отецъ наших и пред людми градъскыми да быхом оборонили Русьскую землю от поганыхъ”, останній горделиво відповів, що “Нъсть мене лъпо судити епископу, ли игуменом, ли смердом.” И не всхотъ ити к братома своима…”[348]. Тут видно, що запропонована братами процедура вирішення спору мала суто звичаєвий характер, що свідчить про його наявність в правосвідомості князів, але водночас наявним є і його заперечення, усвідомлення Олегом своєї князівської винятковості, завдяки якій він не побажав іти на компроміс.

“Руська Правда” не визначає вік кримінальної відповідальності, як і інші, аналогічні пам’ятки законодавства аж до ХVІІ ст., крім судебника Казимира. Очевидно, на Русі діяла звичаєва норма згідно якої особа, що мала достатньо сили на скоєння злочину, повинна була за нього відповідати. Звичаєвим є також пом’якшення покарання для особи, яку суд визнає неосудною, оскільки існувала давня вимога наявності злої волі, усвідомленого бажання скоїти зло.

Найтяжчим злочином проти особи було вбивство. Про нього мова йде в десяти статтях Короткої редакції (ст. 1, 19-27) та в ряді статей Поширеної Правди (ст. 1-8, 11-18), де говориться про різні види вбивства. При визначенні покарань законодавець керувався старими звичаєвими нормами. Говорячи про цей злочин, Руська Правда не робить поправок на наявність умислу. Так, ст. 30 Поширеної редакції зазначає, що коли хтось вдарить людину і при цьому наступить смерть, винуватець платить виру, тобто, підлягає такому ж покаранню, як за умисне вбивство, хоча й не бажав такого наслідку. Законодавець враховував певні слов’янські звичаї, зокрема звичай кровної помсти за вбивство та деякі інші тяжкі злочини. Відтак уряд Руської держави санкціонував альтернативну систему покарань. Звичай кровної помсти був закріплений як перша стаття Руської Правди, причому в обох перших редакціях, що свідчить про поширення цього явища в тогочасному суспільстві. Різниця між ними полягала в тому, що 1 стаття Короткої редакції встановлювала рівне для всіх покарання за вбивство будь-якої вільної людини, а перша стаття Поширеної редакції встановлювала вже різне покарання в залежності від суспільного становища небіжчика (від 40 до 80 гривень).

При встановленні покарання за тяжкі злочини адміністрація спиралась на давній звичай кругової поруки. Відповідальність падала на ту громаду, на території якої був знайдений вбитий. При встановленні особи обвинуваченого, громада мала платити дику (повальну) виру, якщо злочинець сам раніше входив у кругову поруку (ст. 3 Поширеної редакції). Пом’якшення покарання передбачала 4 стаття Поширеної редакції, яка дозволяла відстрочку у сплаті вири, якщо вбивця не знайдений. У випадку, коли труп вбитої людини ніхто не впізнає, громада взагалі звільнялась від сплати.

Поширена редакція містить положення, що свідчать про еволюцію правовідносин Руської держави. Зокрема 7 стаття звільняє громаду від відповідальності за особливо небезпечного злочинця, говорячи, що за розбійника община не платить, але повинна видати його князю головою. Так було враховано і звичаєве право розуміння, і нові тенденції суспільного життя, адже порушники місцевого укладу, котрих громада не бажала тримати на своїй території, виганялись за її межі. В даному ж випадку їх видавали князю. Стаття 2 Поширеної редакції відмінила кровну помсту,що було реакцією на зміни, котрі сталися в результаті посилення великокнязівської влади в роки правління Ізяслава Мстиславовича (1151–1154 рр.) та Ростислава Мстиславовича (1159–1167 рр.).

Стаття 18 Поширеної Правди говорить про вбивство, за якого немає прямих доказів вини певної особи. Обвинувачений в цьому випадку може відвести підозру, представивши 7 послухів. Радянська історіографія розцінювала цю статтю як спосіб доведення вини, оскільки, навряд чи могли б знайтись 7 вільних свідків[349]. Але послухи не були прямими свідками, вони лише підтверджували добру волю обвинуваченого. Тут можна побачити звичаєву норму кругової поруки членів громади. За цього звичаю, якщо одна незацікавлена особа була свідком, питання вірити їй чи ні вирішувалось спільно. Відтак, обвинувачений мав представити 7 вільних осіб, які б засвідчили його добру волю, тобто, поручились за нього. В умовах общинного життя поручитись могли лише за дійсно добросовісну людину, адже тримати злочинця на території громади було небезпечним для решти мешканців. Пом’якшення робилось для іноземців, котрі повинні були представити двох свідків.

“Руська Правда” передбачала відповідальність і за нанесення тілесних ушкоджень: ран, побоїв. Найвищий штраф накладався за позбавлення руки – 40 гривень. Це зрозуміло, бо однорука людина в умовах, коли вся робота виконувалась власноруч, вважалась тяжким інвалідом. Статті 3 та 4 Короткої редакції, говорячи про побої, розрізняють їх в залежності від предмету, яким наносився удар: “Аще ли кто ударить батогом, любо жердью, любо пястью или рогом или тылеснию, то 12 гривне, аще сего не постигнуть, то платити ему, то ту конец”[350].

Поширена редакція передбачала покарання за образу дією. В 24 статті говориться “Аще ли вынет мечь а не утнеть, то гривна кун”[351]. В Короткій редакції цьому злочину відповідала стаття 9. Великою образою вважалось також штовхання людини: “Аще ли ринеть мужь мужа любо от себе, любо к себе, 3 гривне, а видока два выведеть, или будеть варяг или колбяг, то на роту”[352]. Стаття 29 Поширеної редакції передбачала 3 гривні продажі побитому мужу. Але якщо свідки доведуть, що саме він зачинив бійку, то ніякої плати не передбачається: “… аще и кровав придеть, или будеть сам почал, а вылезуть, то ему за платежь, оже и били”[353].

Майнові відносини в “Руській Правді” займають більше статей, ніж злочини проти особи. Власність, як певна юридична категорія, право власності та його зміст, право володіння не одержали спеціальних узагальнюючих термінів у жодній з редакцій Руської правди. В давньоруському праві не було навіть загального терміну для визначення права власності, оскільки зміст цього права залежав від того, хто був суб’єктом і що виступало в якості об’єкту цього права. Однак, “Руська Правда” відрізняла право власності від права володіння. Так, стаття 13 Кроткої редакції передбачає порядок повернення власникові речі, яка знаходилась у незаконному володінні іншої особи: “ще поиметь кто чужъ конь, любо оружие, любо порт, а познаеть в своем миру, то взяти ему свое, а 3 гривне за обиду”[354]. Тобто, якщо хтось вкраде чужу річ, а хазяїн її впізнає, то забирає свою річ, злодій же платить 3 гривні штрафу. Подібною є стаття 44 Поширеної редакції, котра говорить не лише про повернення речі власнику, а й про виплату компенсац за її неправомірне користування: “…оже будеть лице, ище поиметь, а за лето возьметь по полугривне”[355]. Стаття 4 Короткої редакції визначає порядок доведення законності володіння. Власник речі не мав права просто відібрати річ, але був вправі вимагати доказів того, що ця річ є власністю відповідача[356].

Закономірним наслідком встановлення права власності було юридичне закріплення спадкового права. В додержавні часи діяла звичаєва норма, згідно якої власність померлого переходила його родичам і всі питання з цього приводу вирішувались на племінному сході. Згадки про спадщину містились ще в русько-візантійських договорах. Договір 911 вже розрізняв успадкування за законом (тобто, звичаєвим правом русів) і за заповітом. Ця різниця закріпилась і в статтях “Руської Правди”. Стаття 100 Поширеної редакції закріплювала повну передачу батьківського двору, без поділу, до молодшого сина[357]. За договором Русі з Візантією 911 р. при відсутності синів спадкоємцями могли бути брати померлого. Отже, земля переходила лише чоловікам. Жінки не могли бути спадкоємицями землі. Тут діяла звичаєва норма, адже після того як жінка брала шлюб земельний наділ, закріплений за нею, перейшов би до роду чоловіка.

Руська держава у ХІ ст. знаходилась на тій ступені розвитку феодальних відносин, за яких земля не повинна була дрібнитись на окремі наділи. Можливо, з того часу й пішов поділ на рухоме та нерухоме майно, що означало не лише неможливість його рухати, а й неможливість винесення за межі роду. Молодший син також брав у спадщину батьківську землю, але неподільно. Ще з доби патріархату чоловік вважався початківцем роду, отже земля не повинна була відчужуватись. Жінка вважалась і продовжувачем роду, і виробничою одиницею. Як повідомляють літописи, при одруженні чоловік повинен був внести за неї певний викуп, оскільки він позбавляв рід нареченої робочих рук. Жінка ж, переходячи до роду чоловіка, брала з собою певний посаг. Здебільшого це були знаряддя праці та прикраси. Правда, літописи зазначають, що деякі племена просто умикали собі жінок. Це можна пояснити тим, що оскільки рід нареченої був зацікавлений стягти з чоловіка якмога більший магар (викуп), то рід нареченого був ще більш зацікавлений отримати робочі руки безкоштовно. Це й спричиняло викрадення. Можна лише додати, що племена з чіткою звичаєвою системою були більше розвинені в соціальному плані, ніж ті, де звичай міг порушуватись.

Отже, в Київській Русі, як і в давні звичаєві часи, жінка переходила до роду чоловіка приносячи з собою певний посяг, який різнився в залежності від соціального статусу нареченої. Але існували й винятки, що отримали назву права-привілеї. Якщо бояри чи дружинники не мали синів, їх земля могла перейти дочкам: “Аже о боярах любо из дружине, то за князя задниця не идеть, но оже не будеть сынов, а дчери возьмуть” (ст. 91 Поширеної Правди)[358]. Пізніше положення цієї статті були перенесені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників. Таким чином права-привілеї були прямою протилежністю давнім звичаєвим нормам. Незважаючи на те, що “Руська Правда” була цілком світською збіркою права, тут не було норм, які б охороняли сім’ю та мораль. Ці інститути, що споконвічно регулювались звичаєм, взяло під опіку церковне законодавство. Всередині громади звичай довго лишався регулятором особистих немайнових відносин.

В “Руській Правді” знаходимо статті, що свідчать про високий рівень зобов’язуючого права і як його різновиду, договірного права. В радянській історіографії побутувала думка, згідно якої розвиток зобов’язуючого права є переконливим свідоцтвом панування приватної власності. При цьому слід пам’ятати, що в додержавні часи договори, скріплені присягою мали велику зобов’язуючу силу. Варто пам’ятати, що договір, домовленість, з яких витікали певні зобов’язання, мають звичаєві корені. Саме ці інститути, пройшовши через століття майже без змін, і були закріплені в “Руській Правді”. Пам’ятка навіть не згадує про письмову форму укладання договорів, що дає підстави вважати усну форму їх укладання головною.

Про договори купівлі-продажу говорять ще русько-візантійські договори. В “Руській Правді” такі договори регламентуються статтею 16 Короткої редакції і статтею 38 Поширеної редакції. Тут визначений порядок купівлі-продажу челядина, а також порядок встановлення добросовісності придбання речей. Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалась недійсною. Річ переходила до її законного власника, а покупець пред’являв позов до продавця про відшкодування шкоди: “Аще кто челядин пояти охощеть, познав свои то к оному вести, у кого то будеть купил, а тои ся ведеть ко другому, даже доидеть до третьего, то рци третьему: вади ты мне свои челядин, а ты своего скота ищи при видоице”[359]. Певні особливості мала угода продажу себе в рабство. В цьому випадку договір обов’язково укладався перед послухами (свідками), що засвідчували добру волю продавця.

Публічно, в присутності послухів укладався і договір займу. Якщо сума займу не перевищувала 3-х гривень, то для отримання боргу кредитору достатньо було принести присягу: “Послухов ли не будеть, а будеть кун 3 гривны, то ити ему про свое куны роте, будеть ли боле кун, то речи ему тако: промиловался еси, оже не ставил послухов” (ст. 52 Поширеної Правди)[360].

“Руська Правда” складалась в період, коли кристалізувались міжнародні приватні відносини та основи морського права. Цей період ще називають другим етапом розвитку міжнародного приватного права і в перший руський кодекс ввійшли статті, що стосувались торгівельного обігу. В “Правді” є спеціальні статті про договори позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгівельного обороту. В основі цієї угоди лежав звичаєвий механізм – вона базувалась виключно на довірі і не вимагала присутності послухів, хоча мова йшла про значну суму. У випадку спору питання вирішувалось як і в звичаєві часи присягою кредитора: “Аже кто купець вдасть куны в куплю или в гостьбу, то купцю пред послухи кун не имати, послуси еме не надобе, но ити ему самому на роте, аже ся почнеть запирати” (ст. 48 Поширеної редакції)[361].

Принципово новим в “Руській Правді” є процедура вирішення справ по банкрутству. У статті 54 Поширеної редакції говориться, що коли банкрутство настало без вини купця, внаслідок стихійного лиха, аварії, пожежі чи пограбування, купець отримував відстрочку у виплаті боргу. Якщо ж купець пропив або програв чужий товар, то кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, або продати банкрута в рабство. При самому ж недобросовісному банкрутстві, коли неплатоспроможний боржник, позбавлений кредиту своїходносельців, брав позику у гостя, і не повертав її, такий банкрут продавався в рабство (стаття 54 Поширеної редакції)[362]. Звичаєве право не знало поняття “банкрут”, оскільки в добу панування звичаю приватні особи не здійснювали торгівельні операції значних масштабів з великим грошовим оборотом. Торгували купці та гості, але русько-візантійські угоди дуже чітко регламентували розміри їхнього товарообігу.

Поступка на користь давнього звичаю помітна в розшукових процедурах. Перш за все це стосується консервативного елементу громади та громадських органів самоуправління. Так, звичаєвий елемент наявний в процедурі розшуку злочинця, повернення викраденої речі, доведення правоти. Князівський уряд, втручаючись в справи громади, дбав насамперед про свої інтереси. Йому невигідно було при розслідуванні справ утримувати великий та розгалужений апарат урядовців.

Хоча стаття 42 Короткої редакції[363] та 9-10 Поширеної редакції[364] говорять про плату вирнику, цей урядовець лише отримував відомості про розслідування справи від громади. Саме ж розслідування проводилось, як і за звичаєвих часів, зацікавленою стороною (позивачем). “Руська Правда” встановлює детальну процедуру розшуку злочинця. Це заклич, свод, гоніння сліду. Сутність заклича визначена в ст. 32 та 34 Поширеної редакції. Про нього не повідомляє Коротка редакція, очевидно в той час просто не було потреби його письмово фіксувати, настільки він був звичайним явищем. Це був дієвий спосіб розшукання злодія, або ж особи, що незаконно володіє річчю. В статті 34 говориться: “Аче кто погубить, или оружье, или порт, а заповесть на торгу, а после познаеть в своем городе, свое ему лицемь взяти, а за обиду платити ему 3 гривны” (Поширена Правда)[365]. Тобто, якщо в когось пропаде кінь, зброя чи одяг, потерпілий оголошує про це на торгу. Якщо за три дні після закличу річ знаходилась у будь-кого, то останній вважався відповідачем. Відповідач зобов’язаний був повернути річ й сплатити штраф.