Філософсько-правове розуміння сутності права

 

Сьогодні у юридичній науці склалась дивна пізнавальна ситуація. Її об’єктивний стан на сьогодні відкрив протиріччя між традиційним розумінням сутності права та тими новітніми дослідженнями, які вимагають серйозних уточнень та доповнень щодо цього розуміння. Проаналізуємо дану ситуацію детальніше.

Визначення права, яке міститься у сучасній юридичній літературі, зводиться до того, що право є сукупністю правил поведінки (норм), які виражають волю панівного класу та забезпечуються державним примусом. Дане визначення, сформульоване, до речі, А.Я.Вишинським на Першій Всерадянській нараді наукових працівників права у 1938 р., з тими чи іншими модифікаціями було сприйнято юридичною наукою (Маркс та одночасність права і держави). На сьогодні існує ціла низка науковців-юристів, які виступають за розширення даного визначення. Таким чином можна намітити перший полюс протиріччя: ті, хто виступає за традиційне визначення права номінально позиціонуються як прибічники «вузьконормативного» розуміння права, інші – «широкого» розуміння права.

У теорії права, до речі, на сьогодні все помітнішим стає панування того, що французький правознавець Жан Леклерк назвав «юридизмом», тобто пануванням вузькопрофесійного юридичного підходу до феномену права, і, відповідно, визнання його приоритетним у вирішенні соціальних проблем. Іншими словами, «юридизм» означає спробу відриву права від політики та інших сфер знання. І перш за все – від філософії. Але ж сьогодні все більш очевидним стає той факт, що цілісне, всебічне осмислення правових явищ забезпечує перш за все філософський підхід.

Характерно, що у історичному сенсі розвиток правових проблем було найтіснішим чином пов’язане саме з філософією. Принаймні до ХІХ століття теорія права розвивалась переважно у лоні філософії. Всі значні філософські постаті – від Платона до Гегеля – обов’язково звертались до сфери права та залишили в ній значний відбиток. Саме філософи, а не юристи, постійно намагались вирішити питання «Що є право?», іншими словами зрозуміти сутність, місце та функцію права у людському суспільстві. Саме це завдання за своєю глибиною є філософським – не випадково і Бекон, і Юм, і Гоббс, і Локк, і Спіноза, і Кант, і Фіхте, і Гегель і безліч інших мислителів викладали свої погляди у формі філософсько-правових творів, вже одним цим демонструючи нерозривний зв’язок цих областей знання.

Показово, що і у ХІХ ст., з поступовим переходом права як особливого предмета дослідження у руки юристів-професіоналів, труди правознавців як правило написані у філософському дусі. Навіть роботи Кельзена, який навмисне відсторонювався від всього, що не пов’язане прямо і безпосередньо з правом, несуть у собі великий філософський заряд.

Нерозривність теорії права та філософії права відображена і в понятійному апараті, і в термінології, яку використовують обидві галузі знання. Ця термінологія, по суті, є тотожною, якщо не брати до уваги певні професійно-технічні аспекти юриспруденції, пов’язані головним чином з вузькою специфікою власне юриспруденції.

«Вузьконормативне» розуміння та визначення права можна піддати сумніву з трьох основних позицій:

· по-перше, правом є не лише те, що встановлено або санкціоновано офіційними державними органами, але й те, що з об’єктивною необхідністю витікає з життєдіяльності суспільства; право існує не лише у формі офіційно-інституалізованої нормативності, але й у багатьох інших, в тому числі і ненормативних формах (норми права та інші соціальні норми);

 

Норми права	Інші соціальні норми
виникають, коли формується держава;	існують у будь-якому суспільстві;
встановлюються або санкціонуються державою;	встановлюються або сан­кціонуються іншими суб’єктами суспільства;
виражають волю домінуючої частини суспіль­ства;	виражають волю різних частин суспільства;
утворюють внутрішньо погоджену цілісність, єдність, тобто систему;	можуть не бути внут­рішньо погодженими, не мати властивостей системи;
існують лише як одна (єдина) система норм у суспільстві	існують у вигляді кількох відносно самостій­них систем нормативного регулювання
формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов’язків;	виражені не тільки че­рез права й обов’язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла;
як правило, формально визначені за змістом;	у багатьох випадках позбавлені формальної визначеності;
мають цілком визначе­ні форми зовнішнього виразу;	можуть виражатися у будь-яких, не завжди фіксованих формах;
мають точно визначені межі дії, чинності;	не завжди мають точно визначені межі дії;
забезпечуються, крім інших засобів, ще й державним примусом	забезпечуються тільки звичкою, внутрішнім переконанням, мораль­ним, громадським впли­вом та іншими позадержавними засобами

 

· по-друге, право – це не лише сукупність правових норм, але й система правових принципів, правова політика; право не можна зводити лише до статичної сукупності його норм, оскільки сенс права – у його динаміці, у дієвості, практичному регулюванні відповідних суспільних відносин;

· по-третє, визначення права, з одного боку як державної волі, а з іншого – як статичної сукупності нормативних приписів є внутрішньо суперечливим, оскільки сама воля є, як відомо, динамічним видом свідомості, який постійно розвивається і не зводиться лише до одних приписів.

Отже, право не зводиться лише до сукупності законів, до діючого законодавства, тобто до певної суми правил поведінки (норм), встановлених державою. Це положення аргументується самим ходом історії розвитку права: добре відомо, що на ранніх його ступенях суспільні відносини носять правовий характер, але ще не регулюються законодавчими нормами. Лише згодом у суспільстві закріплюється нормативно-правова форма буття права, що зовсім не означає зникнення всіх інших ненормативних його видів.

Далі, фактичне існування певних суспільних відносин, які мають правову природу, може не відповідати як законодавству в цілому, так і окремим законам. Саме тут виникає другий полюс протиріччя, яке полягає у протиріччі між правом і законодавством (особливо глибокими дані протиріччя були за доби Середньовіччя і феодалізму). Адже акт державної волі є істинним законом лише тоді, коли у його особі «безсвідомий природний закон свободи стає усвідомленим державним законом» (Маркс, Енгельс).

Висловлене свідчить про те, що онтологічно право необхідно розуміти не лише як суму законів, встановлених державою. І генетично, і функціонально, і з точки зору розвитку воно є певною системою суспільних відносин, природа яких об’єктивно має правовий характер і які, через це, вимагають правового вираження або законодавчого оформлення. Цим зовсім не нівелюється і не принижується значення сукупності законів, законодавства в цілому, але підкреслюється, що ця сукупність – лише частина цілого, один з проявів права.

Якщо право – це перш за все саме життя, а не формально-абстрактне його відображення, то закони лише тому є правом, оскільки відображають динаміку об’єктивного суспільного розвитку. Сенс зв’язку права і закону полягає в тому, що закон як вираз державної волі покликаний бути точним, у науковому плані досконало сформульованим, висловлювати об’єктивно існуюче право. Законодавець зобов’язаний мати на увазі під правом саму дійсність, оскільки зміст закону, який необхідно висловити у акті державної волі, визначений існуючими суспільними відносинами, тенденціями, закономірностями їх розвитку. Інакше кажучи, суспільна життєдіяльність реалізує себе через право, а право, у свою чергу, – через законодавство.

Крім того, на користь «широкого» трактування феномену права свідчить і його розуміння не лише як сукупності законів держави, а щей як:

· регулятора практики суспільних взаємовідносин;

· ряду принципів та правил поведінки;

· правової культури та правосвідомості.

Адже у праві знаходять своє відображення всі притаманні життю особливості:

· рівень культури та свідомості людей;

· характер їх психології;

· якість життя;

· міра цивілізованості суспільства;

· стан економіки тощо.

Ну і нарешті, дослідники, які розглядають право з т.з. вузьконормативного підходу, мають небезпеку бачити його виключно як статично існуюче утворення, без притаманного йому динамізму.

Отже, традиційне «вузьконормативне» визначення права, репрезентуючи його як «должне» та ігноруючи його як «суще», орієнтує дослідника лише на характеристику можливостей права, але не на розкриття цих можливостей на практиці.

Широке ж трактування права як його буття зобов’язує пов’язувати аналіз законодавства (системи правових норм) з його дією (у дії).

Право й досі залишається, по суті, феноменом «чистої» свідомості або свідомо змодельованою нормативною поведінкою (сценарієм поведінки, діяльності), доки воно не втілено у дійсність, не стало частиною правової практики, не реалізувалось у реальних справах. Втім, не можна у визначенні зводити право лише до законів та виданих на їх основі підзаконних правових актів, а саму їх дію, практику їх реалізації та фактичний правопорядок виводити за межі цього визначення. Ми не маємо права розглядати право як пасивну реєстрацію дійсності (Керімов).

Розуміння права у всій складності та протирічливості його буття охоплює, як і будь-яка всезагальна категорія, всю дійсність правової реальності, всю сферу правового життя суспільства. На основі всього викладеного пропонується наступне визначення загального поняття права. Право – історично сформована система принципів, норм та дій, обумовлених суспільними відносинами, яка регулює ці відносини з метою встановлення суспільного порядку, який забезпечується різноманітними засобами, в тому числі і державним примусом.

У запропонованому визначенні права підкреслюється:

· перш за все його вольова сутність;

· далі право характеризується не як проста «сукупність правових номр», а як складна «система», яка складається з комплексу компонентів.

Крім того, суттєвим є включення у трактовку права:

· по-перше, правових принципів (основи правової свідомості та основні напрямки правової політики);

· по-друге, правових приписів (які мають як нормативний, так і ненормативний характер);

· по-третє, правових дій (які безпосередньо реалізують правові принципи, політику, приписи, втілення їх у реальне життя, у правову сферу життєдіяльності суспільства).

Ще раз підкреслимо, що дане визначення права як найбільш абстрактна дефініція не в змозі охопити всю багатоманітність проявів правової дійсності і тому розкриває лише пізнавальний потенціал.

Якщо йдеться про визначення права, то з т.з. правової онтології воно не є можливим без визначення і самої сутності права, оскільки сааме сутність права об’єднує однією основою всі правові явища. Сутність – це внутрішня субстанція на противагу зовнішній виразам (які узагальнюються у поняття явище (традиційне протиставлення сутність–явище)), це стале видношення, дещо єдине у багатоманітності явищ і проявів. На відміну від сутності явище (або процес, який розуміється як його розвиток) – є дещо нестале, мінливе.

З висловленого зрозуміло, що сутнісне пізнання права передбачає віднайдення тих внутрішніх і необхідних, загальних та основних, головних та сталих властивостей, ознак, рис правових явищ і процесів, єдність і взаємообумовленість яких (детермінізм) визначає їх специфіку та закономірності розвитку.

Дані положення дозволяють провести різницю між категоріями явища та сутності права:

по-перше, сутність права виражає загальні закономірності розвитку правової дійсності, в той час як окремі правові явища або їх групи виражають лише специфічні закономірності їх розвитку;

по-друге, у сутності права репрезентовані всі основні, сутнісні, головні характерні риси правових явищ у єдності, тоді як окремі правові явища не лише не мають таких якостей, але й нерідко містять неосновні, несуттєві, неголовні їх властивості, ознаки та риси;

по-третє, у поняття сутності права включено дещо внутрішнє, глибинне, необхідне, а у поняття правового явища – переважно зовнішнє, поверхневе, випадкове;

по-четверте, сутність права є усталеною та постійною, у той час як правові явища відрізняються рухливістю, мінливістю;

по-п’яте, якщо сутність права, як дещо спільне для всіх правових явищ, може бути виражена тільки і виключно завдяки (посредством) даним правовим явищам, то останні виступають самостійно, прямо і безпосередньо.

Крім того, не варто ототожнювати сутність права з його закономірностями. Кожна із закономірностей права є лише однією з форм його сутності. Більш того, сутність права включає в себе не лише закономірності розвитку правових явищ, і але й зв’язок цих закономірностей із закономірностями інших (не правових) явищ соціальної дійсності (наприклад, обумовленість права умовами життя суспільства, забезпеченість дієвості правових норм примусовим механізмом держави, зв’язок правосвідомості, правових норм, законності з політикою, мораллю, наукою тощо).

 

ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ:

 

Істинно юридичні поняття повинні не лише спиратись на реальні явища об’єктивної правової дійсності, але й втілювати в себе усе багатство особливого, індивідуального, окремого, приватного у цій дійсності. Однак мова не про те, щоб загальні юридичні поняття включали в себе всі без винятку ознаки окремих правових явищ, а про те, аби в них знайшли своє втілення ці ознаки у вигляді «екстракції» (у «знятому» вигляді). Оскільки ж у загальних юридичних поняттях об’єднуються лише сутнісні ознаки правових явищ і відкидаються їх несуттєві, вторинні, випадкові ознаки, тому і складається з першого погляду враження, що ці поняття носять неконкретний характер (ТДП майже так само важко вивчати, як і філософію саме завдяки відсутності конкретики).

 

 

висновки З ТЕМИ:

 

Наукові юридичні поняття, які здобуваються мисленням, мають своїм джерелом практичний досвід і в основному ним визначаються. Але мислення вносить у зміст наукових юридичних понять не лише досвід як такий, але й узагальнення його позитивних здобутків, надаючи поняттям форму все загальності та необхідності. Таким чином ці поняття «очищуються» (редукуються) від другорядного, приватного, випадкового. Завдяки досвіду дійсність сприймається як об’єктивна реальність, як те, що дане у конкретно-історичний відрізок часу. Але то самий досвід дозволяє критично усвідомити дійсність та перспективи її перетворення, покращення, вдосконалення.