Предмет та завдання філософії права

Своєрідність такого розрізнення сутності та явища у сфері права обумовлене тим, що право як сутність носить суб’єктивний характер, а право як явища – офіційно-владний (і в цьому сенсі суб’єктивний) характер, залежить від волі, і, можливої сваволі суб’єктів офіційної влади. Тому закон (позитивне право), тобто те, що у офіційно-владному (державному) порядку встановлено і вважається примусовим, може як відповідати сутності права (тобто бути правовим явищем, правовим законом, виразом правової сутності), так і протирічити цій сутності (тобто бути не правовим явищем, противправним зконом).

Тому, з урахуванням таких колізій, предмет філософії права можна сформулювати наступним чином: це право і закон у їх різниці, співвідношенні та єдності. При цьому право розуміється як об’єктивна правова сутність, що не залежить від волі та сваволі законодавця (держави), а під законом як офіційно-владним явищем – мається на увазі все позитивне право (всі його джерела, всі його форми виразу) тобто примусово-обов’язкові встановлення (правила, норми поведінки), які залежать від волі та можливої сваволі законодавця (держави), і відповідно, можуть як відповідати, так і не відповідати сутності права (праву як сутності).

Таке теоретичне розрізнення об’єктивної правової сутності (права як сутності) та суб’єктивного правового явища (права як явища) спричинило два принципово різних підходи до розуміння сутності правових явищ, а відповідно, і два типи праворозуміння. Так,

у природноправовоих концепціях філософії права предметна сфера філософії права визначається різницею і співвідношенням природного права та позитивного права («jus positivism» – позитивне право – термін виник у римській та утвердився у середньовічній юриспруденції). Для прибічників юснатуралізму (jus nsturale – природне право) природне право – єдине істинне право, право у власному сенсі, тоді як державно встановлене та офіційно діюче право (тобто позитивне) – право неістинне, встановлене, довільне, штучне і неприродне. Тому філософія права у трактовці юснатуралістів – це по суті філософія природного права.

протилежної позиції притримуються представники легізму (lex – закон). У своїх позитивістських та неопозитивістських вченнях про право вони заперечують не тільки природне право. Але й взагалі об’єктивну сутність права, незалежну від волі законодавця, офіційної влади. Право для легістів – це закон (позитивне право), який саме в силу свого офіційно-владного, примусово-обов’язкового характеру є справжнім правом. Максимум, який допускається певними представниками легізму (юридичного позитивізму та неопозитивізму) – це філософія позитивного права, своєрідне обґрунтування легізму та позитивного законоднавства.

Філософія права має багату та давню історію. За часів давнини та середньовіччя проблематика філософсько-правового профілю розроблялась як фрагмент та аспект більш загальної теми, а з 18 ст. – як окрема наукова дисципліна. Першопочатково термін «філософія права» з’являється у юридичній науці, завдяки німецькому юристу Гуго Гроцій, предтечі німецької історико-правової школи. Він використовував цей термін для позначення «філософії позитивного права», або «філософської частини вчення про право». На його думку юриспруденція повинна складатись з трьох частин: юридичної догматики, філософії права (філософії позитивного права) та історії права.

Широке розповсюдження терміну «Філософія права» пов’язане з діяльністю Гегеля та його «Філософією права» (1820). За Гегелем філософія права – це істинно філософське вчення про природне право (або «філософське право»), тобто для Гегеля філософія права – філософська дисципліна, а не юридична як у Гуго. Наука про право – це частина філософії, тому предмет філософії права Гегель формулює так: філософська наука про право має своїм предметом ідею права – поняття права та його здійснення», а завдання філософії права полягає в тому, аби, осягнути думки що лежать у основі права. А це можливо лише за допомогою розуму, правильного мислення, філософського пізнання права.

Два підходи до питання про визначення дисциплінарного характеру філософії права як юридичної та філософської науки, які сходять, відповідно, до Гуго та Гегеля, отримали свій подальший розвиток у філософсько-правових дослідженнях ХІХ–ХХ ст. У цей період активно займались даними питаннями кантіанці та неокантіанці, младогегельянці, представники різноманітних напрямків християнської філософії (неотомізм, неопротестантизм), феноменологізму, філософської антропології, інтуїтивізму, екзистенціалізму тощо.

ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ:

Але в цілому, з другої половини ХІХ ст. філософія права переважно розроблялась як юридична дисципліна, хоча її розвиток і пов’язаний тісно з філософською думкою, і по суті, ми маємо з концептуальною різницею юридичного та філософського підходів до розуміння та трактування права.

У філософії права як особливій філософській дисципліні (наряду з філософією релігії, філософією природи, філософією моралі тощо) пізнавальний інтерес зосереджений, переважно, на демонстрації пізнавальних можливостях та евристичному потенціалі філософії у особливій сфері права. Звідси інтерес до мови та мовного апарату права, гносеології, аксіології та методології права.

У концепціях права, розроблених з позиції юриспруденції, як правило домінують правові моменти та орієнтири дослідження. Профіль тут заданий потребами самої правової сфери у філософському осмисленні. Звідси переважний інтерес до таких сфер як сенс, місце та значення права і правової думки у контексті правового світогляду, форми і норми соціального життя.